10 квітня 2025 року м. Харків Справа №922/2056/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Тихий П.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без виклику сторін у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Комунального підприємства «Харківський метрополітен» (вх.№3079Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року у справі №922/2056/24,
за позовом Комунального підприємства «Харківський метрополітен», м.Харків,
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м.Харків,
про стягнення 53517,61 грн,-
Комунальне підприємство «Харківський метрополітен» звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 53517,61 грн, з яких: 21693,64 грн основного боргу, 1447,08 грн 3% річних, 6686,24 грн індексу інфляції, 19655,34 грн пені, 4035,31 грн за демонтаж рекламної продукції.
На підтвердження позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором №48-2/ВНД від 31.03.2021 року в частині оплати послуг по наданню місць для розміщення рекламної продукції згідно наданих клієнтом зразків за березень 2022 року та відшкодування метрополітену витрат з демонтажу рекламної продукції та витрат на приведення місць, що надавалися, до первинного стану.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року у справі №922/2056/24 (повний текст складено 02.12.2024 року, суддя Калантай М.В.) позов задоволено частково.
Стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Харківський метрополітен» (61052, м.Харків, вул.Різдвяна, буд.29, код 04805918) 4035,31 грн за демонтаж рекламної продукції, 228,32 грн судового збору.
В іншій частині позову відмовлено.
Позивач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року скасувати в частині відмови у задоволені позовних вимог та прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі; судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на відповідача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції при наданні правової кваліфікації обставинам дійшов неправомірного висновку про те, що у договорі на послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції №48-2/ВНД від 31.03.2021 року наявні ознаки елементів договору оренди, що на думку суду є підставою для звільнення відповідача від зобов'язання сплачувати орендну плату. Так, між сторонами було укладено договір, відповідно до п.1.1. якого метрополітен на замовлення клієнта протягом визначеного в договорі періоду надав за плату послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції згідно наданих клієнтом зразків. Тобто предметом договору є не оренда, а послуги. Спірний договір за своїм змістом є договором про надання послуг, зокрема, послуг з надання місць для розміщення рекламної продукції. У свою чергу, реклама на транспорті має низьку наслідків: особа, яка розміщує рекламу на такому об'єкті, не набуває речових прав на нього; в неї відсутній титул володіння таким майном; така особа позбавлена засобів абсолютного захисту своїх прав; права на таке майно не підлягають державній реєстрації з огляду на те, що вони не є речовими. Однак, така окрема частина об'єкту є цілком прийнятною для розміщення реклами, і саме такі окремі частини (без індивідуальних ознак) використовуються для розміщення реклами. Враховуючи, що місця на стінах вагону електропоїзду метрополітену не містять індивідуальних ознак речі, як предмету договору найму (оренди), тому договір за своєю правовою природою є договором про надання послуг.
Безпідставним та таким, що не відповідає умовам договору, на думку скаржника є посилання суду першої інстанції, що у період з 24.02.2022 року по 31.03.2022 року позивач не мав об'єктивної можливості надавати в користування відповідачеві місця для розміщення рекламної продукції у вагонах, оскільки останні не здійснювали курсування між станціями, а відтак, мета, з якою вказані місця повинні були надаватися в користування, в принципі не могла бути досягнутою. Однак, умовами договору не встановлено, що метрополітен зобов'язаний здійснювати перевезення пасажирів у період дії договору. Крім того, слід звернути увагу на те, що КП «Харківський метрополітен» не був зачинений на вхід у період з 24.02.2022 року по 23.05.2022 року. На станціях метрополітену цілодобово знаходилися люди, які використовували станції, вагони електропоїздів та переходи як укриття. При цьому умовами договору не визначено, що відсутність перевезень пасажирів лініями метрополітену є підставою для невиконання відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань.
Скаржник звертає увагу, що враховуючи зміни до законодавства, строк позовної давності до вимог про стягнення пені встановлений ст. 258 Цивільного кодексу України та ст. 232 Господарського кодексу України не застосовується.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.12.2024 року відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - протягом 20 днів з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі, а також встановлено учасникам справи строк на протязі якого вони мають право подати до суду клопотання, заяви та документи в обґрунтування своїх вимог і заперечень по справі. При цьому, судом роз'яснено про можливість надання та звернення до суду засобами електронного зв'язку і порядок такого звернення. Враховуючи, що ціна позову в даній справі є меншою від ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судом попереджено сторони, що апеляційна скарга буде розглядатися за правилами ч. 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/2056/24.
Згідно з ч.13 ст.8 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
За приписами ч.10 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч.7 ст.252 Господарського процесуального кодексу України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з ч.2 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду про відкриття апеляційного провадження була направлена сторонам у справі через підсистему електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 25.12.2024 року.
Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції було вчинено всі належні та допустимі заходи направленні на повідомлення учасників справи про відкриття апеляційного провадження у даній справі і її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження.
Клопотань від учасників справи про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням не надійшло.
За таких обставин, не вбачаючи підстав для розгляду апеляційної скарги в даній справі у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи з власної ініціативи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження, в межах встановленого чинним процесуальним законодавством строку, без проведення судового засідання.
27.12.2024 року матеріали справи №922/2056/24 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу (вх.№306 від 08.01.2025 року), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідач наполягає на тому, що договір про надання місць для розміщення реклами за своєю природою є змішаним договором, - тобто включає елементи різних договорів: про надання послуг та найму речі. При цьому, позивач фактично не мав можливості надати відповідачу місця для розміщення реклами у вагонах, оскільки ці місця не виконували свою функцію через зупинку перевезень. Таким чином, мета надання таких місць у користування не могла бути реалізована.
Позивач надав відповідь на відзив (вх.№930 від 20.01.2025 року), в якому зазначає, що регулювання питання зміни розміру ціни за послуги у разі нездійснення позивачем регулярних перевезень лініями метрополітену або зниження пасажиропотоку на станціях чи в разі виникнення будь-яких форс-мажорних обставин є виключно правом сторін договору. Однак, сторони такі зміни договором або додатковими угодами до нього не погоджували. Відповідач не звертався до позивача у період дії договору з 24.02.2022 року по 31.03.2022 року з пропозицією щодо внесення змін до договору або щодо його дострокового припинення/розірвання, а також не звертався до суду з відповідним позовом. Відтак відповідач, підписуючи договір з додатковими угодами до нього, погодився із передбаченими у договорі умовами оплати, зобов'язаннями та відповідальністю у разі порушення його умов. Звертає увагу, що не підписання відповідачем актів виконаних робіт №864/2 від 28.02.2022 року, №924/2 від 31.03.2022 року не створює для підстав вважати, що послуга надана не була та є такою, що прийнята у відповідності до умов пп. 2.3.5. п. 2.3. договору.
Позивач вважає безпідставним посилання відповідача на те, що КП «Харківський метрополітен» надає рекламні послуги через наявність у підприємства виду економічної діяльності, а саме класу 73.11 - рекламні агентства, оскільки наявність видів економічної діяльності у статуті підприємства не створює обов'язок здійснювати таку діяльність та не є беззаперечним свідченням, що така діяльність здійснюється.
Відповідач надав додаткові письмові пояснення (вх.№1308 від 28.01.2025 року), в яких вказує, що дії КП «Харківський метрополітен», пов'язані з розміщенням та розповсюдженням рекламної продукції, є прямим проявом рекламної діяльності. Враховуючи, що державний класифікатор видів економічної діяльності не передбачає жодного іншого напрямку, в рамках якого могли б здійснюватися такі дії, вони повністю підпадають під визначення КВЕД 73.11. Спроби КП «Метрополітен» стверджувати, що їх діяльність не підпадає під рекламну діяльність, є безпідставними.
На переконання відповідача відсутність пасажирів у метрополітені автоматично робить розміщення реклами недоцільним, адже без потенційних споживачів реклама втрачає свою ефективність. Це підтверджує, що ключовою умовою для укладення договорів на розміщення рекламної продукції є саме виконання метрополітеном своєї основної функції - перевезення пасажирів.
Також звертає увагу, що у зверненнях щодо оновлення, заміни чи виключення рекламних листівок у вагонах метрополітену за умовами договору зазначалось місце 15А, яке є чітко визначеним окремим місцем із встановленими межами та площею, визначеними у межах домовленостей між сторонами.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.02.2025 року, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді Плахова О.В., для розгляду справи №922/2056/24 сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Тихий П.В.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм права при винесенні оскаржуваного рішення, а також проаналізувавши докази, котрі стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень, колегія суддів апеляційної інстанції встановила наступне.
31.03.2021 року між позивачем, як метрополітеном, та відповідачем, як клієнтом, укладено договір №48-2/ВНД на послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції (надалі - договір).
За умовами п.1.1 договору (в редакції додаткової угоди №8 від 24.12.2021 року) метрополітен на замовлення клієнта протягом визначеного в договорі періоду надає за плату послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції згідно наданих клієнтом зразків, а саме: Вид рекламної продукції - Листівка в вагоні; формат листівки - 0,21х0,30; площа листівки кв.м - 0,063; кількість листівок в одному вагоні - 4шт.; всього кількість листівок - 1160шт; всього вартість використання в місяць - 22697,19 грн (з ПДВ).
Відповідно до п.2.1 договору метрополітен зобов'язаний, зокрема: надавати клієнту місця згідно з розділом 1 цього договору (п.2.1.1); щомісяця складати акти приймання-передачі послуг (п.2.1.2).
Пунктом 2.2.3 договору передбачено, що метрополітен має право здійснювати демонтаж рекламної продукції, якщо вона не була проведена клієнтом, у тому числі в разі не виконання вимог демонтажу рекламної продукції після закінчення терміну дії договору.
Згідно з п.2.3 договору клієнт зобов'язаний, зокрема:
- вчасно і в повному обсязі вносити плату за користування місцями для розміщення рекламної продукції на поточний рахунок Метрополітену (п.2.3.1);
- з 10 до 15 числа місяця, наступного за розрахунковим, з'являтися до відділу непрофільних доходів метрополітену для підписання акту приймання-передачі послуг. У разі неявки для підпису акту або неповернення до 20 числа того ж місяця метрополітену примірника акту, оформленого належним чином, та/або відсутності у той же термін мотивованої відмови від підписанім акту, послуга вважається такою, що прийнята клієнтом (п.2.3.5);
- у 3-денний термін, після закінчення терміну дії договору за свій рахунок привести місця, що надавалися до первинного стану. Оплату провести у 3-денний термін згідно наданого рахунку (п.2.3.6).
- в разі проведення демонтажу рекламної продукції метрополітеном, відповідно до п. 2.2.3 цього договору, відшкодовувати метрополітену витрати з демонтажу рекламної продукції та витрат на приведення місця, що надавалося, до первинного стану. Оплату провести у 3-денний термін згідно наданого рахунку (п.2.3.7).
Згідно з п.3.1 договору (в редакції додаткової угоди №8 від 24.12.2021 року до договору) за послуги по наданню означених рекламних місць клієнт сплачує метрополітену кошти згідно затверджених тарифів у розмірі: всього в місяць за місця - 22697,19 грн. Оплата проводиться клієнтом самостійно на поточний рахунок метрополітену без отримання рахунку, відповідно до кількості та категорії наданих метрополітеном рекламних місць.
За умовами п.3.3 договору щомісячні поточні платежі у розмірі місячної оплати, визначені цим договором, здійснюються клієнтом до 15-го числа поточного місяця у формі передоплати.
Пунктом 4.2.1 договору передбачено, що за здійснення несвоєчасного або не в повному обсязі перерахування оплати, передбаченої у п.п. 3.1.-3.3. цього договору, клієнт сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (включаючи день оплати). Пеня починає нараховуватися з 1-го числа місяця, наступного за місяцем, у якому виникла заборгованість.
У відповідності з п. п. 7.1, 7.2 договору (в редакції додаткової угоди №9 від 31.12.2021 року до договору) він набирає чинності з моменту підписання сторонами тексту договору та діє до 31.03.2022 року включно. Послуги по цьому договору надаються з 01.04.2021 року по 31.09.2022 року.
Позивач зазначає, що він протягом строку дії договору виконував свої зобов'язання в повному обсязі, однак відповідач в порушення умов п.п.2.3.1, 2.3.5, 3.1, 3.3 договору, протягом 01.02.2022 року - 31.03.2022 року не з'явився до відділу непрофільних доходів метрополітену для підписання актів приймання-передачі послуг, а також не здійснював вчасно та в повному обсязі плату за послуги, надані метрополітеном, внаслідок чого у нього виникла заборгованість за послуги, надані в березні 2022 року в розмірі 21693,64 грн (з урахуванням ПДВ).
Як вбачається з матеріалів справи, у відповідача за договором існувала переплата, якою повністю погашено заборгованість за лютий 2022 року та частково за березень 2022 року. Отже зазначена позивачем сума заборгованості фактично є різницею між вартістю послуг, зазначених в актах за лютий-березень 2022 року та раніше внесеними позивачем коштами в порядку попередньої оплати.
Позивач також вказував, що відповідач в порушення п.2.3.6 договору у 3-дений термін після закінчення терміну дії договору за свій рахунок не привів місця, що надавалися, у первинній стан. У зв'язку з невиконанням вимог демонтажу рекламної продукції після закінчення терміну дії договору, згідно з п.2.2.3 договору 01.06.2022 року здійснено демонтаж рекламної продукції, вартість якого має бути відшкодована відповідачем на підставі п.2.3.7 договору. Рахунок за проведення демонтажу рекламної продукції №111 від 01.06.2022 року у розмірі 4035,31 грн було направлено відповідачу в серпні 2023 року, що підтверджується описом вкладення до цінних листів від 03.08.2023 року.
Посилаючись на невиконання відповідачем своїх договірних зобов'язань, позивач вернувся до Господарського суду Харківської області з позовом у даній справі про стягнення з відповідача на свою користь 21693,64 грн основного боргу, 1447,08 грн 3% річних, 6686,24 грн індексу інфляції, 19655,34 грн пені, 4035,31 грн за демонтаж рекламної продукції.
Статтею 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору полягає передусім у вільному волевиявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб (стаття 627 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Судом встановлено, що на виконання умов договору КП «Харківський метрополітен» були надані ФОП ОСОБА_1 послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції згідно наданих клієнтом зразків, про що свідчать акти виконаних робіт №864/2 від 28.02.2022 року та №924/2 від 31.03.2022 року.
Натомість, відповідач у порушення підпункту 2.3.5. пункту 2.3. договору не з'явився до позивача з метою підписання вказаних актів виконаних робіт, мотивованої відмови від їх підписання також не надавав. Таким чином надані позивачем послуги є такими, що прийняті клієнтом у силу положень договору.
У відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовами пункту 3.3. договору передбачено, що щомісячні поточні платежі в розмірі місячної оплати, визначені цим договором, здійснюються клієнтом до 15-го числа поточного місяця у формі передоплати.
Як зазначає позивач, заборгованість відповідача за договором становить 21693,64 грн
В силу статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Всупереч вимог статті 13 та статті 74 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень) відповідачем доказів, які б спростовували факт наявності заборгованості в розмірі 21693,64 грн до суду не подано.
Відповідно до частини першої статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищевикладене та приймаючи до уваги приписи статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими передбачено, що зобов'язання повинні виконуватись сторонами у встановлених договором або законом порядку і строках, приймаючи до уваги викладені обставини; доведеність з боку позивача факту порушення відповідачем умов Договору та діючого законодавства та оскільки відповідачем не спростовано наявності заборгованості, суд приходить до висновку про наявність у справі достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача суми основного боргу за договором від 31.03.2021 №48-2/ВНД у розмірі 21693,64 грн.
Суд першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення дійшов висновку, що укладений сторонами договір є змішаним, оскільки містить в собі умови договорів як про надання послуг, так і оренди. Відповідно до ч.2 ст.628 ЦК України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Місцевий господарський суд, застосовуючи приписи ч.6 ст. 762 ЦК України (наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає) встановив, що позивач у справі не мав об'єктивної можливості надавати в користування відповідачу місця під рекламу у вагонах, оскільки останні не здійснювали курсування між станціями, а відтак, мета, з якою вказані місця повинні були надаватися в користування, не могла бути досягнутою. Таким чином відповідач має бути звільнений від внесення плати за договором за весь час, протягом якого майно (місця в вагонах для розміщення рекламних листівок) не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає, у тому числі за період з 24.02.2022 року по 31.03.2022 року.
Проте колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Так відповідно до ч.1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Тобто, об'єкт оренди передається у користування у вказаний договором строк. Наймодавець може лише контролювати (належне використання об'єкта.
Згідно з ч.1 та ч.2 ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); майнові права.
За приписами ч.3 ст. 283 Господарського кодексу України об'єктом оренди можуть бути: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Відповідно до положень ч.1 ст.3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об'єктами оренди за цим Законом є: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.
Відповідно до укладеного договору, позивач надавав відповідачу за плату послугу по наданню місць у вагонах електропоїзду для розміщення ним рекламної продукції, оскільки стіна вагону електропоїзду сама по собі не є річчю, шо визначена індивідуальними ознаками, якими має бути наділений об'єкт оренди (реєстраційних даних, правоустановчих документів, чіткої просторової конфігурації) і, відповідно, не може бути об'єктом оренди.
У свою чергу, реклама на транспорті має низьку наслідків: особа, яка розміщує рекламу на такому об'єкті, не набуває речових прав на нього; в неї відсутній титул володіння таким майном; така особа позбавлена засобів абсолютного захисту своїх прав; права на таке майно не підлягають державній реєстрації з огляду на те, що вони не є речовими. Однак, така окрема частина об'єкту є цілком прийнятною для розміщення реклами, і саме такі окремі частини (без індивідуальних ознак) використовуються для розміщення реклами.
Наразі є правова позиція щодо чіткого розмежування інститутів розміщення реклами та оренди, яка викладена зокрема у постановах від 20.07.2016 року у справі №905/90/16, від 20.07.2016 року у справі №905/544/15, від 31.10.2016 року у справі №905/3253/15, від 09.11.2016 року у справі №905/543/15.
Враховуючи, що місця на стінах вагону електропоїзду метрополітену не містять індивідуальних ознак речі, як предмету договору найму (оренди), тому договір за своєю правовою природою є договором про надання послуг.
Істотним є те, що умовами договору не встановлено, що метрополітен зобов'язаний здійснювати перевезення пасажирів у період дії договору. Слід звернути увагу на те, що КП «Харківський метрополітен» не був зачинений на вхід у період з 24.02.2022 року по 23.05.2022 року. На станціях метрополітену цілодобово знаходилися люди, які використовували станції, вагони електропоїздів та переходи як укриття.
Умовами договору не визначено, що відсутність перевезень пасажирів лініями метрополітену є підставою для невиконання відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань.
Отже, укладаючи договір сторони чітко визначили фіксовану ціну за послуги по наданню місць для розміщення рекламної продукції, яка була розрахована, виходячи з виду реклами, кількості зображень, розміру, площі, та вартості кв.м. Регулювання питання зміни розміру ціни за послуги у разі нездійснення позивачем регулярних перевезень лініями метрополітену або зниження пасажиропотоку на станціях чи в разі виникнення будь-яких форс-мажорних обставин є виключно правом сторін договору. Однак, сторони такі зміни договором або додатковими угодами до нього не погоджували.
Предметом договору було надання місць для розміщення реклами, а недосягнення мети за розміщення реклами, не є свідченням того, що позивач не виконав умови договору, а відповідач має бути звільнений від його виконання.
Суд першої інстанції на вказані обставини увагу не звернув, що призвело до прийняття помилкового рішення про відмову в позові щодо стягнення заборгованості за договором.
Правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.
Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Стаття 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
У пункті 4.2.1 договору сторони погодили, що за здійснення несвоєчасного або не в повному обсязі перерахування оплати, передбаченої у п.п. 3.1.-3.3. цього договору, клієнт сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (включаючи день оплати). Пеня починає нараховуватися з 1-го числа місяця, наступного за місяцем, у якому виникла заборгованість.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Виходячи зі змісту вказаних норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.
Позивачем у позові заявлено до стягнення 19655,34 грн пені за період з 15.03.2022 року по 03.06.2024 року. У той час вказаний розрахунок є помилковим, оскільки містить невірну дату визначення прострочення відповідача, що передбачено умовами договору.
У апеляційній скарзі позивачем наведено розрахунок та заявлено про стягнення 4314,95 грн пені за період з 01.04.2022 року по 30.09.2022 року.
Перевіривши правильність нарахування позивачем пені за допомогою калькулятора ЛІГА.ЗАКОН, колегія суддів зазначає, що нарахування наведене у апеляційній скарзі не суперечить вимогам чинного законодавства України, здійснене позивачем арифметично вірно, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені в розмірі 4314,95 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Разом з тим у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у розмірі 15340,39 слід відмовити
Частина 1 ст.612 Цивільного кодексу України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання, у тому числі, коли має місце прострочення виконання основного зобов'язання.
3% річних за своїми ознаками є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою є самостійним способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. До вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу).
Позивачем здійснено розрахунок та заявлено до стягнення індекс інфляції в розмірі 6686,24 грн та 3% річних у розмірі 1447,08 грн.
Перевіривши розрахунок позивача заявлених до стягнення інфляційних втрат та 3% річних, з урахуванням норм чинного законодавства України і наявних між сторонами правовідносин (строків оплат і розміру заборгованості), колегія суддів дійшла висновку про вірність такого розрахунку і наявність правових підстав для задоволення позовних вимог і стягнення з відповідача на користь позивача 1447,08 грн 3% річних та інфляційних втрат 6686,24 грн.
Щодо вимог про стягнення 4035,31 грн за демонтаж рекламної продукції.
Як зазначалося вище, строк договору закінчився 31.03.2024 року.
Згідно з п.2.3.6 договору клієнт зобов'язаний у 3-денний термін, після закінчення терміну дії договору за свій рахунок привести місця, що надавалися до первинного стану.
Втім відповідач даний обов'язок не виконав в строк зазначений в п.2.3.6 договору.
Доказів об'єктивної неможливість виконати вказаний обов'язок відповідач не надав.
В той же час, пунктом 2.2.3 договору передбачено, що метрополітен має право здійснювати демонтаж рекламної продукції, якщо вона не була проведена клієнтом, у тому числі в разі невиконання вимог демонтажу рекламної продукції після закінчення терміну дії договору.
У пункті 2.3.7 договору визначено, що клієнт зобов'язаний в разі проведення демонтажу рекламної продукції метрополітеном, відповідно до п. 2.2.3 договору відшкодувати метрополітену витрати з демонтажу рекламної продукції та витрати на приведення місця, що надавалося, до первинного стану. Оплату провести у 3-денний термін згідно наданого рахунку.
Позивачем доведено доданими до матеріалів справи доказами (розрахунок демонтажу, рахунок №111 від 01.06.2022 року), що вартість демонтажу рекламної продукції склала 4035,31 грн.
Рахунок за проведення демонтажу рекламної продукції №111 від 01.06.2022 у розмірі 4035,31 грн було направлено відповідачу в серпні 2023 року, що підтверджується описом вкладення до цінних листів від 03.08.2023 року.
Докази сплати даного рахунку в матеріалах справи відсутні.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, щодо задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача 4035,31 грн за демонтаж рекламної продукції.
Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Наразі рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року у справі №922/2056/24 вказаним приписам не відповідає.
Згідно з п.2 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Зважаючи на викладене, апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити, рішення суду першої інстанції від 22.11.2024 року у даній справі слід скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального права та неповним з'ясуванням обставин справи з прийняттям нового про задоволення позовних вимог.
Відповідно до пп. б), в) пункту 4 частини 1 статті 282 Господарського процесуального кодексу України, у постанові має бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, часткове скасування рішення суду першої та прийняттям нового про задоволення позовних вимог, необхідно здійснити перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 77, 86, 129, 269, 270, ст. 275, ст. 277, ст.ст. 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Харківський метрополітен» задовольнити.
Рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року у справі №922/2056/24 скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог.
Прийняти в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Харківский метрополітен» (61052, м.Харків, вул.Різдвяна, буд.29, код 04805918) 21693,64 грн боргу, 4314,95 грн пені, 6686,24 грн інфляційних втрат, 1447,08 грн 3% річних та 2160,17 грн судового збору.
В решті рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2024 року у справі №922/2056/24 залишити без змін.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Нечволода Дениса Олександровича ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Харківский метрополітен» (61052, м.Харків, вул.Різдвяна, буд.29, код 04805918) 4542,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя П.В. Тихий