Провадження № 22-ц/803/3456/25 Справа № 203/572/24 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
08 квітня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Свистунової О.В.,
суддів: Єлізаренко І.А., Макарова М.О.,
за участю секретаря - Піменової М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»
на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 грудня 2024 року
у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мошковська Наталія Миколаївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, визнання права іпотекодержателя, -
У січні 2024 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мошковська Наталія Миколаївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, визнання права іпотекодержателя.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 09 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (після зміни найменування - ПАТ КБ «ПриватБанк», в подальшому АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNDVGB00000447, відповідно до умов якого останній було надано кредит в розмірі 59 200,00 доларів США на строк до 09 листопада 2027 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 09 листопада 2007 року було укладено договір іпотеки № DNDVGB00000447, за яким в іпотеку було передано майнові права на отримання у власність згідно договору № К-26-Ц від 08 серпня 2007 року про участь у Фонді фінансування будівництва, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , де ТОВ БКФ «Місія» забудовник нерухомого майна - місця у гаражі, будівельний номер за проектом 26-ц, довжиною 6,4 м, шириною 4,29 м, розташованого на цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 . Також умовами договору іпотеку було передбачено, що після завершення будівництва майно буде зареєстровано у встановленому законом порядку як окремий, виділений в натурі об'єкт права власності та після завершення будівництва залишається предметом іпотеки відповідно до цього договору. 09 листопада 2007 року на підставі договору іпотеки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна було зареєстровано обтяження № 6001719.
У зв'язку із невиконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, банк звернувся з позовом до суду та заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2023 року у справі № 203/4117/22 з ОСОБА_1 на користь банку було стягнуто заборгованість за кредитним договором в розмірі 27 771,22 доларів США. На виконання вказаного рішення судом 08 листопада 2023 року було видано виконавчий лист та постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Щигарцева І.В. від 01 грудня 2023 року було відкрито виконавче провадження № 734791767, а також винесено постанову про арешт майна боржника.
24 жовтня 2008 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_1 набула право власності на паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 . 30 серпня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеного паркувального місця, а 30 серпня 2023 року - договір іпотеки, відповідно до умов якого паркувальне місце ОСОБА_2 передано в іпотеку ОСОБА_1 30 серпня 2023 року іпотеку зареєстровано в державному реєстрі речових прав за № 51547503.
Також позивач зазначав, що ОСОБА_1 допустила порушення своїх зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого у банку виникло до неї право вимоги. Стягнутої за рішенням суду суми заборгованості достатньо для звернення стягнення на предмет іпотеки. Незважаючи на наявну заборгованість за кредитним договором та на умови договору іпотеки, якими передбачено, що після завершення будівництва майно залишається предметом іпотеки, ОСОБА_1 відчужила предмет іпотеки на користь свого сина - ОСОБА_2 , який передав майно в іпотеку ОСОБА_1 . При цьому, за цим договором забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 щодо повернення позики в розмірі 50 000,00 грн., тобто в сумі, що є значно меншою за реальну вартість нерухомого майна. Укладений правочин убезпечить нерухоме майно від звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Посилаючись на вказані обставини, наявність у ОСОБА_1 невиконаних зобов'язань за кредитним договором, відчуження предмету іпотеки без згоди банку на користь свого близького родича - сина, з подальший укладенням між ними договору іпотеки, з метою уникнення звернення стягнення, що є свідченням недобросовісності їх дій, позивач просив визнати недійсними договір купівлі-продажу та договір іпотеки від 30 серпня 2023 року, а також визнати за банком право іпотекодержателя з 24 жовтня 2008 року на паркувальне місце АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2788776512020).
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 грудня 2024 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» - задоволено частково.
Визнано за АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до договору іпотеки № DNDVGB00000447 від 09 листопада 2007 року право іпотекодержателя з 24 жовтня 2008 року на паркувальне місце АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2788776512020.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У поданій 13 січня 2025 року апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки від 30 серпня 2023 року та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що у оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки від 30 серпня 2023 року наявні всі ознаки фраудаторних правочинів, а тому звернення з позовом про визнання їх недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну та ефективну можливість захисту порушених прав позивача.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу не подали.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення та отримання документів в Електронному суді.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 09 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (після зміни найменування - ПАТ КБ «ПриватБанк», в подальшому АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNDVGB00000447, відповідно до умов пункту 7.1 якого останній було надано кредит в розмірі 59 200,00 доларів США, на строк до 09 листопада 2027 року, на споживчі цілі, а саме: на оплату по договору про участь у Фонді фінансування будівництва.
Пунктом 7.3 кредитного договору було передбачено, що забезпечення виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає, окрім іншого, договір іпотеки об'єкту інвестування, який стане власністю позичальника в майбутньому.
В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 09 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № DNDVGB00000447, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Орловою Т.Є. за реєстровим № 2350, відповідно до умов пункту 38.3 якого ОСОБА_1 в іпотеку банку було передано майнові права на отримання у власність згідно договору № К-26-Ц від 08 серпня 2007 року про участь у Фонді фінансування будівництва, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , де ТОВ БКФ «Місія» забудовник нерухомого майна, будівництво якого не завершено, а саме: місця у гаражі, будівельний номер за проектом 26-Ц, довжиною 6,4 м, шириною 4,29 м, розташованого на цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 .
Також умовами пункту 38.3 договору іпотеку було передбачено, що після завершення будівництва майно буде зареєстровано у встановленому законом порядку як окремий, виділений в натурі об'єкт права власності. Майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями. Після завершення будівництва майно залишається предметом іпотеки відповідно до цього договору.
Пунктом 28 договору іпотеки було передбачено можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
09 листопада 2007 року на підставі договору іпотеки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна приватним нотаріусом було зареєстровано відповідне обтяження за № 6001719.
В зв'язку із невиконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором, банк звернувся з позовом до суду та заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2023 року у справі № 203/4117/22 з ОСОБА_1 на користь банку було стягнуто заборгованість за кредитним договором № DNDVGB00000447 від 09 листопада 2007 року в розмірі 27 771,22 доларів США.
На виконання вказаного рішення судом 08 листопада 2023 року було видано виконавчий лист, який банком пред'явлено для примусового виконання до приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Щигарцева І.В., постановами якого від 01 грудня 2023 року було відкрито виконавче провадження № 734791767, а також накладено арешт на майно боржника ОСОБА_1
24 жовтня 2008 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради на підставі рішення виконкому № 206 від 14 лютого 2008 року, ОСОБА_1 набула право власності на паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 . Право власності зареєстровано в КП «ДМБТІ» ДОР 28 жовтня 2008 року за № 25179498.
30 серпня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу зазначеного паркувального місця та в цей же день - договір іпотеки, відповідно до умов якого паркувальне місце ОСОБА_2 передано в іпотеку ОСОБА_1 .
Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мошковською Н.М. за реєстровими номерами 828 та 830 відповідно.
Також, 30 серпня 2023 року приватним нотаріусом на підставі договору іпотеки від 30 серпня 2023 року зареєстровано іпотеку (номер запису 515447503) та обтяження у вигляді обтяження на паркувальне місце поз. № 26 у приміщенні 105 в будинку АДРЕСА_1 (номер запису про обтяження 51547744).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» довело наявність у нього права іпотекодержателя щодо спірного нерухомого майна, яке виникло на підставі укладеного між банком та ОСОБА_1 договору іпотеки № DNDVGB00000447 від 09 листопада 2007 року. При цьому суд вважав, що вимога позивача про визнання за ним відповідно до договору іпотеки права іпотекодержателя є належним способом захисту права, оскільки після завершення будівництва та видачі ОСОБА_1 24 жовтня 2008 року свідоцтва про право власності на закінчений будівництвом об'єкт нерухомості за договором № К-26-Ц від 08 серпня 2007 року, нерухоме майно залишилось предметом іпотеки.
Однак, суд не вбачав підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу та договору іпотеки від 30 серпня 2023 року, які укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки, такі вимоги не є належним способом захисту права позивача.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Таким чином, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно також враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку», частиною першою статті 572 ЦК України та частиною першою статті 575 ЦК України іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Отже, за наведених умов забезпечення виконання зобов'язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, є неприпустимим, коли предмет іпотеки реалізований, але виручка перерахована боржнику, а не іпотекодержателю, який уже втратив іпотеку у зв»язку з продажем майна. Така ситуація є явно не справедливою, адже кредитор втратив іпотеку, а задоволення своїх вимог не отримав, що не відповідає вимогам статті 572 ЦК України та ст. 589 ЦК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_9 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов'язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов'язання. У разі порушення боржником свого зобов'язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов'язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов'язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 зроблено висновок, що:
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру не впливає на чинність іпотеки. Іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
- запис про іпотеку не може бути відновлений із моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяження особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають;
- у випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишилася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду в разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя;
- у справі з належною вимогою (зокрема, про визнання прав іпотекодержателя) суд має враховувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек зазначених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.
З викладеного вбачається, що належним способом захисту іпотекодержателя, відомості про право іпотеки якого були виключені з Державного реєстру іпотек, і який вважає, що іпотека є і залишилася чинною, є вимога про визнання права іпотекодержателя щодо іпотечного майна.
Суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що задоволення позовних вимог в обраний позивачем ним спосіб - визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки від 30 серпня 2023 року, не призведе до відновлення порушеного права іпотекодержателя.
Отже, якщо позивач вважає себе іпотекодержателем, право якого порушене, належним способом захисту є звернення до суду з позовом про визнання права іпотекодержателя, а не оспорення підстав набуття іншими особами прав на предмет іпотеки.
З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки через обрання позивачем неналежного способу захисту порушених прав є обґрунтованим.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 369/247/20 (провадження № 61-8229св22), від 08 червня 2022 року у справі № 501/528/18 (провадження № 61-12888св21), від 21 вересня 2022 року у справі № 753/18628/19 (провадження № 61-3423св22), від 18 січня 2023 року у справі № 686/11864/20 (провадження № 61-3037св22), від 17 липня 2024 року у справі № 199/4090/22 (провадження № 61-10089св23), від 11 грудня 2024 року у справі № 521/12780/19 (провадження № 61-13314св24), від 24 лютого 2025 року у справі № 638/17444/21 (провадження № 61-10710св24), від 26 лютого 2025 року у справі № 466/8669/20 (провадження № 61-2049св24).
Ураховуючи встановлені у справі фактичні обставини висновки суду першої інстанції у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, що зазначені в апеляційній скарзі.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що правомірному та ефективному способу захисту АТ КБ «ПриватБанк» у цій справі відповідає звернення банку з вимогою про визнання права іпотекодержателя щодо іпотечного майна.
У справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки.
При вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.
У випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання законної сили рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя. Водночас запис про іпотеку не може бути відновлений із моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі судового рішення щодо набуття, зміни або припинення обтяження речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості, що набрало законної сили.
Отже, якщо позивач вважає себе іпотекодержателем, право якого порушене, належним способом захисту є звернення до суду з позовом про визнання права іпотекодержателя, а не оспорення підстав набуття іншими особами прав на предмет іпотеки.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2023 року № 421 ОСОБА_1 відчужила спірне паркувальне місце ОСОБА_2 та в цей же день між ними було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого паркувальне місце ОСОБА_2 передано в іпотеку ОСОБА_1 .
Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 частини 1 ст.3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об»єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Отже, договір купівлі-продажу спірного паркувального місця був укладений під час дії заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2023 року, яким було стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором № DNDVGB00000447 від 09 листопада 2007 року в розмірі 27 771,22 доларів США.
Доказів виконання вказаного рішення суду та сплати заборгованості матеріали справи не містять.
Крім того, доказів відсутності зареєстрованого іншого іпотечного обтяження спірного майна на час реєстрації договору купівлі-продажу від 30 серпня 2023 року № 421, яким ОСОБА_1 відчужила спірне паркувальне місце ОСОБА_2 та договіру іпотеки, відповідно до умов якого паркувальне місце ОСОБА_2 передано в іпотеку ОСОБА_1 матеріали справи не містять і зазначене не доведено відповідачами в суді першої інстанції.
Враховуючи норми статей 5, 6 Закону України «Про іпотеку» та умови договору іпотеки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що іпотека поширюється на об'єкт нерухомості - спірне паркувальне місце.
З огляду на вказане колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що нерухоме майно, а саме паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 , яке належить на праві власності ОСОБА_2 , є таким, що передано в іпотеку на забезпечення вимог АТ КБ «ПриватБанк», що випливають з кредитного договору від 09 листопада 2007 року № DNDVGB00000447, укладеного з ОСОБА_1 .
Оскільки іпотекодавець ОСОБА_1 , шляхом укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки від 30 серпня 2023 року, переоформила предмет іпотеки на нового власника - свого сина ОСОБА_2 без згоди на це іпотекодержателя з метою унеможливити в подальшому виконання рішення суду про стягнення боргу, тим самим ухиляючись від виконання зобов'язань за кредитним договором, це не може свідчити про добросовісність сторін договорів купівлі-продажу та іпотеки.
Стаття 590 ЦК України регулює звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.
Наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (провадження 14-546цс19) та від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18).
Аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди з ними та тлумачення норм матеріального права та висновків Верховного Суду на власний розсуд
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині - без змін.
Щодо судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки, апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - залишити без задоволення.
Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 грудня 2024 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 08 квітня 2025 року.
Повний текст судового рішення складено 09 квітня 2025 року.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: І.А. Єлізаренко
М.О. Макаров