Справа №756/796/25
Провадження № 33/824/1888/2025 Доповідач в II інстанції: Полосенко В.С.
07 квітня 2025 року м. Київ
Суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду Полосенко В.С.,
за участю:
особи, яка притягується до адміністративної відповідальності - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали справи про адміністративне правопорушення за апеляційною скаргою на постанову Оболонського районного суду м. Києва від 12 лютого 2025 року, щодо
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,
Відповідно до постанови судді, 15 січня 2025 року о 20 год. 00 хв., під час контрольного шикування особового складу, командиром батальйону виявлено відсутність на місці служби військовослужбовця призваного за мобілізацією до військової частини НОМЕР_1 старшого лейтенанта ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_3 . Після чого, 16 лютого 2025 року о 16 год. 40 хв. старший лейтенант ОСОБА_1 самостійно прибув до місця служби, за адресою: АДРЕСА_3 .
Таким чином, ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення, передбачене частиною 3 статті 172-11 КУпАП.
Постановою Оболонського районного суду м. Києва від 12 лютого 2025 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 172-11 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу на користь держави у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 8500 (вісім тисяч п'ятсот) грн. 00 коп.
Не погоджуючись з рішенням першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Мотивуючи свої вимоги зазначає, що судом першої інстанції необ'єктивно та упереджено розглянуто дану справу, не надано оцінки відсутності належних доказів на підтвердження наявності в його діях складу правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 172-11 КУпАП, а також проігноровано доводи ОСОБА_1 про те, що вчинення ним інкримінованого адміністративного правопорушення було зумовлене крайньою необхідністю.
Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1 на підтримку вимог поданої апеляційної скарги, вивчивши матеріали провадження, та обговоривши доводи апеляційної скарги, приходжу до наступного висновку.
Відповідно ст.ст. 245, 251, 252, 280, 283 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, свідків, а також іншими документами.
Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової військової служби), а також військовозобов'язаним та резервістом під час проходження зборів, а також нез'явлення його вчасно без поважних причин на військову службу у разі призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю до десяти діб, тягне за собою адміністративну відповідальність, передбачену ч.3 ст.172-11 КУпАП.
Об'єктивна сторона може мати наступні прояви: самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби тривалістю до трьох діб; нез'явлення військовослужбовця строкової служби вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю до трьох діб; самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби) а також військовозобов'язаним та резервістом під час проходження зборів тривалістю до десяти діб; нез'явлення військовослужбовця (крім строкової служби) вчасно на службу без поважних причин у разі призначення або переведення тривалістю до десяти діб; нез'явлення військовослужбовця (крім строкової служби) з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю до десяти діб.
Під військовою частиною слід розуміти територію у межах казарменого, табірного, похідного чи бойового розташування частини.
Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу, і тому поняття військової частини і місця служби звичайно збігаються. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати військові обов'язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира (начальника). Військова частина типова організаційна одиниця, що утримається на окремому штаті і призначається для виконання визначених завдань самостійно або у складі організаційної структури вищого рівня. Під військовими частинами розуміють органи військового управління, з'єднання, військові частини, військові кораблі(екіпажі), військові навчальні заклади та установи».
Початковим моментом самовільного залишення є день, коли військовослужбовець самовільно покинув розташування військової частини чи місця служби, а кінцевим - день повернення в частину або затримання поза межами частини.
Суб'єктивна сторона завжди характеризується прямим умислом з метою тимчасового ухилення від служби.
Самовільним залишенням частини або місця служби вважається таке, що вчинене без дозволу начальника (командира), який згідно з законодавством уповноважений такий дозвіл надати. Нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу це його нез'явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі. Поважними причинами затримки військовослужбовця може бути визнана, наприклад, хвороба, що перешкоджає пересуванню, смерть або тяжка хвороба членів його сім'ї, стихійне лихо чи інші надзвичайні обставини, які підтверджені відповідними документами.
Зважаючи на приписи ст.1 Закону України «Про оборону України», особливий період - період, що настав з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відновний період після закінчення воєнних дій.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливим періодом є функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який триває згідно з численними Указами «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні».
Пунктом 2 Указу Президента № 64/2022 постановлено військовому командуванню разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону «Про правовий режим воєнного стану».
Згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Статтею 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що постанова суду першої інстанції є необґрунтованою і незаконною, оскільки прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права і без повного з'ясування обставин справи, не заслуговують на увагу.
Так, факт самовільного залишення військовослужбовцем ОСОБА_1 місця служби, пітверджується протоколом Т0930 № 9 від 17.01.2025 року, відповідно до якого 15 січня 2025 року о 20:00 командиром батальйону було виявлено відсутність військовослужбовця призваного за мобілізацією до військової частини НОМЕР_1 старшого лейтенанта ОСОБА_1 на місці служби. 16 січня 2025 року о 16 год. 40 хв. ОСОБА_1 самостійно прибув до місця служби; поясненнями свідка ОСОБА_2 про те, що 15 січня 2025 року йому стало відомо, що військовослужбовець ОСОБА_1 покинув місце розташування підрозділу, нікого не повідомивши. ОСОБА_1 зателефонував капітан ОСОБА_3 з метою дізнатися його місце знаходження та чи повідомляв він когось, на що ОСОБА_1 відповів що не зобов'язаний повідомляти про своє місцезнаходження, та зазначив, що можливо повернеться 16 січня 2025 року; поясненнями свідка ОСОБА_4 , про те, що 15.01.2025 року під час контрольного шикування особового складу було виявлено відсутність ОСОБА_1 на місці служби. Повернувся ОСОБА_1 у військову частину на наступний день; поясненнями командира НОМЕР_2 батальйону охорони військової частини про те, що 15 січня 2025 року йому стало відомо про відсутність ОСОБА_1 на місці служби. Під час телефонної розмови з ОСОБА_1 , він повідомив, що не зобов'язаний повідомляти своє місцезнаходження, та що 15 січня 2025 року він повертатись не збирається, повернеться на наступний день. Для отримання дозволу на залишення місця служби ОСОБА_1 не звертався, керівництву повідомив, що вирішував свої особисті справи; та іншими письмовими доказами.
На переконання апеляційного суду, зібрані у справі докази є належними та допустимими, відповідають фактичним обставинам справи, встановленим у судовому засіданні суду першої інстанції, і повністю підтверджують вину ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому адміністративного правопорушення.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку за принципом «поза розумним сумнівом» про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3ст.172-11 КУпАП.
Посилання ОСОБА_1 на вимоги Конституції України, як на підставу своїх заперечень проти інкримінованого йому правопорушення, є помилковим тлумаченням таких норм, оскільки обмеження, які можуть нести військовослужбовці в умовах воєнного стану, покладають додатковий тягар відповідальності, зумовлений їхнім спеціальним статусом.
Судом першої інстанції обгрунтовано встановлено, що незгода ОСОБА_1 із протоколом Т0930 №9, за своє суттю зводиться до намагання останнього захистити своє право за допомогою, у тому числі свого командування, у триваючій багаторічній юридичній процедурі, що пов'язана із кредитними зобов'язаннями та виконавчими діями стосовно нього. Водночас така процедура виконавчого провадження розпочата до призову ОСОБА_1 на військову службу і триває дотепер.
Наразі ОСОБА_1 маючи особливий статус військовослужбовця, наділений усіма конституційними правами щодо захисту своїх прав та основоположних свобод у спосіб, який не заборонений законом, не створюючи при цьому для себе негативних наслідків.
В той же час, самовільно залишаючи місце служби без дозволу командування, розуміючи правові наслідки, які зрештою настали, військовослужбовець ОСОБА_1 умисно допустив їх настання, надаючи перевагу вирішенню власних юридичних питань у справі, де він є боржником. Тобто свідомо обрав спосіб захисту, який спричинив настання адміністративної відповідальності, при цьому, право ОСОБА_1 на захист від протиправних дій стосовно себе, є беззаперечним, однак це право не може нівелювати обов'язків військовослужбовця дотримуватися спеціальної процедури для залишення місця служби. Саме нехтування процедурою та наказом командира призвело до визначення дій ОСОБА_1 , як свавільних.
Доводи ОСОБА_1 про те, що вчинення таких дій, як самовільне залишення військової частини, зумовлене крайньою необхідністю, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами.
Так, наявність певного правового питання чи юридичного спору у ОСОБА_1 не спричиняє само по собі обставин, які можна тлумачити як «крайню необхідність», визначену статтею 18 КУпАП.
За диспозицією статті 18 КУпАП не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
Проте, переконливих доказів того, що ОСОБА_1 залишаючи військову частину 15 січня 2025 року діяв з метою усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління тощо, ОСОБА_1 не надано, так само, як і доказів того, що будь-яка небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами захисту, наприклад за допомогою професійного юриста, адвоката, або самостійно, у законно передбаченій десятиденній відпустці тощо.
Таким чином, переконливих доводів, які б вказували на істотні порушення, які могли б вплинути на правильність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, та які б спростовували висновки судді про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст.172-11 КУпАП, апеляційний суд не вбачає.
Таким чином, надаючи оцінку доказам у справі в їхсукупності, апеляційний суд вважає, що постанова суду першої інстанції є законною і обґрунтованою, підстав для її скасування не встановлено, а тому апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 294 КУпАП, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Оболонського районного суду м. Києва від 12 лютого 2025 року щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 172-11 КУпАП - без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя В.С. Полосенко