08 квітня 2025 року № 320/22257/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві
про визнання протиправними дій,
І. Зміст позовних вимог.
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві відносно ОСОБА_1 обмеживши розмір його пенсії десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність.
- зобов?язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві з 01.12.2022 перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію у повному розмірі без обмеження розміру пенсії граничним розміром, з урахуванням вже виплачених сум;
- на підставі п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС України допустити негайне виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць, у зв'язку з чим зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві негайно провести нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» без обмеження розміру пенсії граничним розміром, з урахуванням вже виплачених сум;
- встановити судовий контроль за виконанням даного судового рішення та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подати до суду протягом п'ятнадцяти календарних днів з дати набрання законної сили рішенням суду звіт про виконання судового рішення.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що він перебуває на обліку у відповідача та отримує пенсію відповідно до Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Позивач вказав, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві було проведено перерахунок пенсії позивача у зв'язку зі зміною показника середньої заробітної плати, який застосовується при обчисленні пенсії по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та непрацездатним членам сімей та обмежено розмір пенсії 10 прожитковими мінімумами для непрацездатних осіб.
Відповідач своїм правом на відзив не скористався.
III. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою суду від 24.05.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
ОСОБА_1 (надалі - позивач) перебуваєте на обліку в Головному управлінні як ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії та отримує пенсію по інвалідності 3 групи в розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796).
Пенсія позивачу нараховується у розмірі 60 відсотків втрати працездатності, встановленої медико-соціальної експертної комісії.
У зв?язку зі зміною показника середньої заробітної плати, який застосовується при обчисленні пенсій по інвалідності та у зв?язку з втратою годувальника учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та непрацездатним членам їх сімей (постанова Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 № 1210 в редакції постанови від 09.12.2021№ 1307) з 01.12.2022 року, Головним управлінням ПФУ в м. Києві позивачу була перерахована пенсія.
У березні 2024 року позивач звернувся з письмовою заявою до Головного управління ПФУ в м. Києві та просив надати інформацію про порядок нарахування пенсії відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 в редакції постанови від 09.12.2021 року №1307, її фактичний розмір в результаті перерахунку, включаючи періодичну індексацію, та розмір пенсії, яку фактично отримує, починаючи з 01.12.2022 року.
Листом Головне управління ПФУ в м. Києві повідомило позивача про наступне: «Статтею 67 Закону № 796 визначено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Наданий час зміни щодо виплати пенсій без обмежень до Закону №796 не вносились.
3 огляду на викладене розмір Вашої пенсії визначається з урахуванням обмеження максимального розміру десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність».
Позивач вважає дії (бездіяльність) Головного управління ПФУ в м. Києві незаконними та такими, що порушують його конституційні права.
Не погодившись з такими діями відповідача, позивач звернулась до суду з цим позовом.
V. Норми права
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Спірним у межах даної справи є питання правомірності застосування до пенсії позивача, призначеної за Законом № 796-XII обмеження максимальним розміром десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність.
Відповідно до положень Конституції України, Україну проголошено, зокрема, соціальною державою (стаття 1); людину, її життя і здоров'я визнано найвищою цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3).
Конституцією України встановлено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (стаття 16); кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (частина перша статті 50).
Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що приписи статті 3 Конституції України зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, щодо гарантій соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, від 22 жовтня 2020 року № 12-р/2020, Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019, рішення Конституційного Суду України від 07 квітня 2021 року № 1-р(II)/2021).
Вимогами ст. 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Положеннями ст. 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Конституційний Суд України в Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 виходячи зі змісту статті 16 Конституції України зазначив, що «обов'язок держави щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу зумовлює надання особливого статусу громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини); «зважаючи на сутність статті 16 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що закріплення передбаченого у ній обов'язку держави у розділі I «Загальні засади» Конституції України вказує на засадничий характер цього обов'язку та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв'язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків» (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини).
На виконання покладеного статтею 16 Конституції України на державу обов'язку Україна в особі законодавця ухвалила Закон № 796-XII, у якому встановила загальний порядок реалізації права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створила єдиний порядок визначення, зокрема, соціального захисту потерпілих осіб.
Метою Закону № 796-XII, що її визначено в частині першій статті 1 Закону № 796-XII, є, зокрема, захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних із нею проблем медичного й соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території. Згідно з частиною другою статті 1 Закону № 796-XII державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи базується, зокрема, на принципах пріоритету життя та здоров'я осіб, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, їх соціального захисту, повного відшкодування їм шкоди.
Статтею 14 Закону № 796-XII визначено чотири категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії таким особам встановлюються у вигляді державної пенсії та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, що призначається після виникнення права на державну пенсію (частина перша статті 49 Закону № 796-XII).
Статтею 54 Закону № 796-XII пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи можуть призначатися за бажанням громадянина із заробітку, одержаного за роботу в зоні відчуження в 1986-1990 роках, у розмірі відшкодування фактичних збитків, який визначається згідно із законодавством. Дружинам (чоловікам), які втратили годувальника із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесених до категорії 1, пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від причинного зв'язку смерті з Чорнобильською катастрофою.
В усіх випадках розмір середньомісячної заробітної плати для обчислення пенсії за роботу у зоні відчуження у 1986-1990 роках не може перевищувати 3,0 тис. карбованців.
Обмеження граничного розміру пенсії десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, вперше введено в дію Законом № 3668-VI, який набрав законної сили 01.10.2011.
Відповідно до положень статті 2 Закону № 3668-VI максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Митного кодексу України, законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про статус народного депутата України", "Про Національний банк України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про дипломатичну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про судову експертизу", "Про статус і соціальний захист громадян, як постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про пенсійне забезпечення", "Про судоустрій і статус суддів", Постанови Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року "Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України", не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Водночас Законом № 3668-VI внесено зміни у статтю 67 Закону № 796-XII, яку викладено в редакції Закону № 3668-VI, а саме: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Відповідно до ст.67 Закону №796-XII встановлено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Тимчасово, по 31.12.2017, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.
В подальшому, ст.67 Закону № 796 доповнено ч.3 згідно із Законом № 231-V від 05.10.2006; в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду № 10-рп/2008 від 22.05.2008; в редакції Законів № 3668-VI від 08.07.2011, №1774-VIII від 06.12.2016.
Стаття 67 в редакції Закону № 230/96-ВР від 06.06.1996 не містить норми, яка б передбачала обмеження пенсії максимальним розміром.
Частиною 3 ст. 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) (зі змінами, внесеними згідно з законом №911 від 24.12.2015) передбачено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Тимчасово, по 31.12.2017, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.
Зазначена законодавча норма викладена в редакції Закону України від 08.07.2011 № 3668-VI та зі змінами, внесеними згідно Закону від 24.12.2015 № 911-VIII.
Підпунктами 1, 2 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону № 3668-VI визначено (набрав чинності з 01.10.2011) що обмеження пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) максимальним розміром, встановленим цим Законом, не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) призначена до набрання чинності цим Законом.
У п.2 «Прикінцевих положень» Закону № 911-VIII передбачено, що дія його положень щодо визначення максимального розміру пенсії застосовується до пенсій, які призначаються починаючи з 01.01.2016.
При цьому, у рішенні Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп зазначено, що ст.58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.
VI. Оцінка суду
Аналіз викладених правових норм та наведеної правової позиції Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що обмеження пенсії максимальним розміром застосовується до осіб, яким пенсія призначена після набуття чинності Законом № 3668-VI, тобто після 01.10.2011, та Законом № 911-VIII, тобто з 01.01.2016, та Законом №1801-VIII, тобто з 01.01.2017.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання щодо неконституційності Закону № 3668-VI в частині обмеження пенсій максимальним розміром. Зокрема, рішенням Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року №3-рп/2013 було визнано неконституційною статтю 2 Закону № 3668-VI в частині поширення її дії на Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Рішеннями Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 та від 12 жовтня 2022 року № 7-р(II)/2022 було визнано неконституційними приписи статті 2 Закону № 3668-VI, що поширюють свою дію на Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та положення частини сьомої статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Отже, у нормативному врегулюванні спірних правовідносин на даний час склалась ситуація, згідно якої окремі категорії осіб, які мають встановлені конституційні гарантії захисту, зокрема судді (ст. 130 Конституції України), громадяни України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції, Бюро економічної безпеки України чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деякі інші особи (ст. 17 Конституції України) отримують пенсії без застосування обмежень її розміру максимальним розміром. Натомість, пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи які мають встановлені конституційні гарантії захисту (ст. 16 Конституції України), обмажуться максимальним розміром.
У Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 Конституційний Суд України зауважив, що «скасування пільг, компенсацій та гарантій не відповідає конституційному обов'язку держави, передбаченому у статті 16 Основного Закону України, щодо осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, тому пільги, компенсації та гарантії є такими, що захищені Конституцією України від негативних наслідків для цієї категорії осіб при внесенні змін до законодавства України» (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини).
У зв'язку з цим Конституційний Суд України зазначає, що покладення Конституцією України на державу обов'язку захищати осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, вказує на особливий статус таких осіб у контексті їх соціального захисту та охорони здоров'я, а відтак - обумовлює посилений їх соціальний захист.
У рішенні у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року (заява № 10441/06) Європейський суд із прав людини зазначив таке: "Якщо договірна держава має чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або ж не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство слід розглядати як таке, що породжує майновий інтерес, який підпадає під межі дії статті 1 Першого протоколу до Конвенції, для осіб, на яких поширюються вимоги такого законодавства".
Враховуючи викладене, з урахуванням наведених положень Конституції України, рішень Конституційного Суду України та практики Європейського Суду з прав людини, враховуючи особливий правовий статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, який випливає зі змісту статті 16 Конституції України, колегія суддів вважає, що приписи статті 2 Закону № 3668-VI в частині поширення її дії на Закон № 796-XII, а також положення частини 3 статті 67 Закону №796-XII, якими розмір пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи обмежується розміром десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, не відповідають положенням ст. ст. 2, 3, 16, 22, 24, 46 Конституції України
При цьому, у рішенні Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп зазначено, що ст. 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави
Аналіз викладених правових норм та наведеної правової позиції Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що обмеження пенсії максимальним розміром застосовується до осіб, яким пенсія призначена після набуття чинності Законом №3668-VI, тобто після 01.10.2011, та Законом №911-VIII, тобто з 01.01.2016, та Законом №1801-VIII, тобто з 01.01.2017.
З матеріалів справи вбачається, що пенсія позивачу призначена до 01.10.2011, тому обмеження відповідачем її максимальним розміром при здійсненні перерахунку у даній справі порушує право, набуте до набрання чинності Законами №№3668-VI, 911-VIII, 1801-VIII та регламентоване їх нормами, а саме п.2 Прикінцевих і перехідних положень Закону №3668-VI та п.2 Прикінцевих положень Закону №911-VIII, 1801-VIII.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 127/4267/17 та від 12.11.2019 у справі №360/1428/17, а також у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2023 у справі № 320/8034/23.
Таким чином, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо обмеження позивачу виплати пенсії максимальним розміром, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, є протиправними, а отже позовні вимоги підлягають задоволенню.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві відносно ОСОБА_1 , обмеживши розмір пенсії десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з 01.12.2022 року перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію у повному розмірі відповідно до закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» без обмеження розміру пенсії граничним розміром, з урахуванням виплачених сум.
Щодо вимог позивача допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає таке.
Згідно із п.1 ч.1 ст.371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.371 КАС України суд, який ухвалив рішення, за заявою учасників справи або з власної ініціативи може ухвалою в порядку письмового провадження або зазначаючи про це в рішенні звернути до негайного виконання рішення: у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1 і 2 частини першої цієї статті.
Отже, негайно виконуються рішення про присудження пенсії у межах суми стягнення за один місяць, тобто умовою для негайного виконання судового рішення є задоволення вимог позивача про стягнення певної конкретної суми пенсії, з якої можна виокремити її місячний розмір.
У цій справі судом не вирішувалися вимоги про присудження виплати (стягнення з відповідача на користь позивача) сум пенсії та не визначався розмір такого стягнення, тому підстави для допущення рішення суду до негайного виконання в межах суми стягнення за один місяць відсутні.
Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що в задоволенні вимоги позивача про допуск негайного виконання судового рішення, в частині проведення перерахунку пенсії за один місяць, в порядку пункту 1 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України слід відмовити.
Щодо вимоги про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За письмовою заявою заявника суд під час ухвалення рішення суду може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене таке рішення, подати звіт про його виконання.
Перебіг строку для подання звіту починається з дня набрання законної сили рішенням суду.
Заява, передбачена абзацом першим цієї частини, може бути подана не пізніше завершення судових дебатів, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження - не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Суд під час ухвалення рішення суду за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене таке рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання рішення суду, якщо суд допускає його негайне виконання.
Проаналізувавши наведені положення КАС України, суд приходить до висновку, що суд наділений правом під час ухвалення рішення у справі встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі.
Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов'язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання рішення суду першої інстанції, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.
При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об'єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.
Проаналізувавши обставини справи, суд не вбачає достатніх підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по вказаній адміністративній справі, оскільки судове рішення є обов'язковим до виконання, у тому числі, в примусовому порядку, а за невиконання рішення суду передбачена відповідальність.
VIІ. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
VIІI. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору. Таким чином, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача відшкодуванню не підлягає.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві відносно ОСОБА_1 обмеживши розмір його пенсії десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ: 42098368, місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16) з 01.12.2022 перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) пенсію у повному розмірі без обмеження розміру пенсії граничним розміром, з урахуванням вже виплачених сум.
У задоволенні решти адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Леонтович А.М.