Україна
Донецький окружний адміністративний суд
09 квітня 2025 року Справа№640/1903/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Загацької Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправною бездіяльності дій та зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, що полягає у відмові виплатити позивачу нараховану пенсію за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 в розмірі 117554,24 гривень,
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу нараховану пенсії за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 в розмірі 117554,24 гривень,
- зобов'язати відповідача провести компенсацію втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати згідно із законом,
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 350 000, 00 гривень.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії. На виконання судового рішення суду по справі 826/9404/18, після поновлення виплат пенсії позивач, відповідач заборгованість по пенсії, яка виникла в зв'язку із тривалими судовими спорами за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 в розмірі 117554,24 грн., позивачу не сплатив пославшись на відсутність коштів. Позивач вважає бездіяльність щодо невиплати пенсії відповідачем протиправною, що стало підставою для звернення до суду. Крім того, позивач вважає, що має право на компенсацію, передбачену Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів» у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Також оціним завдану моральну шкоду у розмірі 350000,00 грн та вважає, що її необхідно стягнути з відповідача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.02.2022 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження (письмового провадження).
Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти позовних вимог позивача. В обґрунтування відзиву зазначив, що кошти в сумі 117554,24 гри. за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 після набрання судовим рішенням законної сили, будуть виплачені у відповідності з пунктами 20 та 29 частини першої статті 116 Бюджетного кодексу України в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету. Громадянин ОСОБА_1 звернувся із електронним зверненням, що зареєстроване в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києі 19.07.2021 за № 21126/Ш-2600-21, щодо виплати заборгованості по рішенню суду. Листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 17.08.2021 вих № 21403-21126/Ш-02/8-2600/21 надано роз'яснення з питань зазначених у зверненні.
Також вказує, що компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. Нарахування та виплату суми пенсії ставить первинною подією щодо компенсації втрати частини пенсії, яка нараховується та виплачується, відповідно, після та за результатом нарахування та виплати основної суми пенсії.
Крім того, вважає, що позивач не надає доказів, розрахунку та конкретизації наявності фактів фізичного болю та душевних страждань є підтвердженням того, що позивач не доказує наявності підстав для визначення розміру компенсації моральної шкоди. Враховуючи обставини, які впливають на задоволення вимоги щодо моральної шкоди, позивач має доводити розрахунок моральної шкоди відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 ЦК України, що не здійснено позивачем.
За наведених обставин, відповідач позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до пункту 2 розділу II Закону України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» справу №640/19984/22 передано на розгляд Донецькому окружному адміністративному суду.
05.02.2025 адміністративна справа № 640/1903/22 надійшла до Донецького окружного адміністративного суду.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 07.02.2024 прийнято адміністративну справу до провадження. Розгляд справи ухвалено проводити спочатку в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.11.2022 у справі №826/9404/18 визнано дії Лівобережного об'єднаного управління пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення з 01.032017 нарахування пенсії позивачу - ОСОБА_1 та зобов'язано поновити нарахування пенсії з 01.03.2017.
З наданого листа відповідача від 17.08.2021 вбачається, що кошти в сумі 117554,24 гри. за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 після набрання судовим рішенням законної сили у справі №826/9404/18, будуть виплачені у відповідності з пунктами 20 та 29 частини першої статті 116 Бюджетного кодексу України в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-IV).
Відповідно до положень ст.5 Закону №1058-IV цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Ст.8 Закону №1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Ч.3 ст.4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Згідно положень ст.47 Закону №1058-VI пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плати протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу.
Порядок припинення та поновлення виплати пенсії визначений нормами статті 49 Закону №1058-IV.
Так, згідно з положеннями частини першої зазначеної статті виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
З аналізу норм ст.49 Закону №1058-IV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплати пенсії не є вичерпними. Проте, зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що інші випадки для припинення виплати пенсії повинні також бути передбачені саме законом.
Відповідно до ч.2 ст.49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч.3 ст.35 та ст.46 цього Закону.
Ч.2 ст.46 Закону №1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Суд зазначає, що відповідач, здійснивши на виконання постановив ШААС від 24.11.2020 у справі №826/9404/18 поновлення нарахування пенсії позивача з 01.03.2017, безпідставно, всупереч вимогам ч.2 ст.46 Закону №1058-IV не виплатив позивачу заборгованість по пенсійним виплатам, що утворилася за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 включно.
Відповідачем не наведено жодної норми Закону №1058-IV, що передбачає законність невиплати нарахованої суми заборгованості з пенсії.
При цьому, в якості підстави для невиплати пенсії у спірний період відповідач посилається на відсутність коштів в бюджеті Пенсійного фонду України та зазначає, що пенсія за вказаний період буде виплачена після отримання відповідного фінансового ресурсу.
Нормами ст.6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Суд враховує, що в силу положень ст.1 Протоколу 1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.
Відповідно до ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, зокрема ст.1 Першого протоколу до неї, визначено: Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Суд звертає увагу на те, що конституційне право позивача на отримання пенсії не може бути обмежено з огляду на приписи Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Невиплата пенсії, яка гарантована Конституцією України, є прямим порушенням ст. 1 Протоколу 1 до Європейської Конвенції з прав людини.
Суд також зазначає, що відповідно до рішень ЄСПЛ Кечко проти України (заява № 63134/00, п. п. 23, 26) та Ромашов проти України (заява № 67534/01, п. 43), реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
У справі Кечко проти України (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23). У п. 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішеннях ЄСПЛ у справі Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України (заява № 70297/01) та у справі Бакалов проти України (заява №14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (п. п. 48 та 40 цих рішень відповідно).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат, гарантованих державою.
Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України, зокрема, у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
Отже, посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як підставу для відмови у виплаті позивачу заборгованості з пенсії, є необґрунтованими, оскільки гарантовані законом виплати, пільги, тощо неможливо поставити в залежність від видатків бюджету.
Таким чином, невиплата заборгованості з пенсії за відсутності передбачених законом підстав є порушенням права позивача на мирне володіння своїм майном, яке є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
З огляду на встановлені фактичні обставини справи та правове регулювання спірних правовідносин суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті пенсії, нарахованої за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 включно в розмірі 117554,24 грн., є протиправною.
Щодо позовних вимог про компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати суд зазначає таке.
Ч.2 ст.46 Закону №1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
У відповідності до ст.3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
В силу ст.4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» постановою КМУ від 21.02.2001 №159 затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Згідно п.3 Порядку №159 компенсації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, пенсії.
Відповідно до п.4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
П.5 Порядку №159 визначено, що сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Отже за змістом вказаних приписів у разі порушення строків виплати нарахованої пенсії орган Пенсійного фонду України в день виплати заборгованості з пенсії за минулий період зобов'язаний нарахувати та виплатити пенсіонеру компенсацію втрати частини доходу за весь період прострочення.
Водночас період прострочення розраховується починаючи з місяця нарахування пенсії по місяць фактичної виплати заборгованості з пенсії за минулий період.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Таким чином, оскільки фактична виплата заборгованості з пенсії позивачу на час розгляду справи не здійснена, право позивача в частині невиплати грошової компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на час звернення до суду з цим позовом не порушено (доказів зворотного суду не надано). Відтак, позовні вимоги в цій частині є передчасними і задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача на користь позивача 350000,00 грн у відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Приписами статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 Цивільного кодексу України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України) (п. 57).
Статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Із зазначеного слідує, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Поняття доказів наведено у статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Із врахування вищезазначених правових норм, суд зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Суд, досліджуючи матеріали справи, встановив, що позивач, зазначаючи про моральні страждання, не обґрунтував належним чином взаємозв'язок цього факту з діями відповідача.
Зважаючи на те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв'язок з предметом позову, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
У відповідності до вимог статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на викладене, суд приходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково.
Оскільки позивач був звільнений від сплати судового збору, судових витрат, які визначені ст. 139 КАС України і підлягають розподілу, немає.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) про визнання протиправною бездіяльності дій та зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 включно в розмірі 117554,24 грн.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 заборгованість з пенсії за період з 01.03.2017 по 31.01.2021 включно в розмірі 117554,24 грн.
В іншій частині позовних вимог у задоволенні відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Т.В.Загацька