08 квітня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/1856/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,
за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
представників учасників справи:
позивача - Центрального спеціалізованого будівельного управління (госпрозрахункового) (далі - Управління, позивач) - не з'явився,
відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Кіод» (далі - ТОВ «Кіод», відповідач, скаржник) - Горбенко Д.С. (адвокат),
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1) - ОСОБА_1. (самопредставництво), ОСОБА_2. (самопредставництво),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ «Кіод»
на рішення Господарського суду Одеської області від 07.11.2024 (головуюча - суддя Петренко Н.Д.)
та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 (головуючий - суддя Савицький Я.Ф., судді: Діброва Г.І., Принцевська Н.М.)
у справі за позовом Управління
до ТОВ «Кіод»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ІНФОРМАЦІЯ_1,
про зобов'язання надати документацію,
1. Управління звернулося до суду з позовною заявою до ТОВ «Кіод» про зобов'язання надати інформацію стосовно будівництва багатоквартирного житлового комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торговельного, адміністративного призначення та об'єктами соціальної інфраструктури за вказаною у позові адресою, а саме: інформацію про вартість виконаних робіт (будівельних, пусконалагоджувальних, проектних) та монтажу обладнання за І, ІІ, III, IV квартали 2019-2023 років, а також копії документів.
1.1. Позивач зазначає, що 25.07.2017 Управлінням, ТОВ «Кіод» та ІНФОРМАЦІЯ_1 укладено Додаткову угоду №303/8/32/2-ДУ до генеральної угоди б/н від 21.05.2004 про новацію Генеральної угоди б/н від 10.04.2002 про будівництво житла в порядку пайової участі для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, Договору №7/21-04 від 21.05.2004 про новацію Договору б/н від 10.04.2002 про будівництво житла в порядку пайової участі для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, Договору №7/22-04 від 21.05.2004 про новацію Договору б/н від 10.04.2002 про будівництво житла в порядку пайової участі для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, Додаткової угоди №ДУ-1/7СПЗ від 03.07.2006 до Генеральної угоди б/н від 10.04.2002, Додаткової угоди №01/06-15 від 06.07.2015 (далі - Додаткова угода №303/8/32/2-ДУ від 25.07.2017), яку укладено з метою врегулювання питань стосовно будівництва житлового комплексу на території військового містечка №217 за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 14 (на теперішній час Івана Франка, 40) та відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо викладення Генеральної угоди (б/н) від 21.05.2004 та договорів №№ 7/20-04, 7/21-04, 7/22-04 від 21.05.2004 (з додатками) в новій редакції. ТОВ «Кіод» взяло на себе зобов'язання щодо оформлення разом з Управлінням виконавчої документації, виконання разом з Управлінням комплексу робіт, пов'язаного з введенням в експлуатацію об'єкта; зобов'язання відшкодовувати Управлінню визначені в договорі витрати, надавати Управлінню та ІНФОРМАЦІЯ_1 інформацію про вартість виконаних робіт та монтажу обладнання.
1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач покликається на неналежне виконання відповідачем зобов'язань, які виникли на підставі Додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ від 25.07.2017. Позивач зазначає, що ТОВ «Кіод» перешкоджає у виконанні обов'язків Управлінням та реалізації його прав за вказаною угодою, відповідач жодного разу не надав до Управління щоквартальної інформації про вартість виконаних робіт (будівельних, пусконалагоджувальних, проектних) та монтажу обладнання.
2. Господарський суд Одеської області рішенням від 07.11.2024, яке Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 05.02.2025 залишив без змін, позов задовольнив.
3. ТОВ «Кіод» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 07.11.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 у справі №910/1856/24 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.
4. Із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми:
4.1. частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини другої статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), якими передбачено такий спосіб захисту порушеного права як примусове виконання обов'язку в натурі, а саме: апеляційний суд безпідставно не врахував зазначені норми матеріального права, оскільки, при зверненні до суду позивач вже отримав той результат, заради якого укладався договір, без врахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/9167/19;
4.2. статті 14 та статті 628 ЦК України, а саме: апеляційний суд безпідставно не врахував зазначені норми матеріального права при визначені обов'язку відповідача надавати позивачеві копії запитуваних документів та, як наслідок, дійшов помилкового висновку про невиконання стороною ТОВ «Кіод» умов Додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ в частині пунктів 4.1.1, 4.2.1 розділу 4 Додаткової угоди, не врахувавши висновки щодо застосування відповідної норми у подібних правовідносинах, які викладені у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі №910/18950/19.
5. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.03.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №910/1856/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.
6. Ухвалою Верховного Суду від 10.03.2025 відкрито касаційне провадження у справі №910/1856/24 за касаційною скаргою ТОВ «Кіод» на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
7. У відзиві на касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи їх необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
8. Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
9. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
10. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
11. При цьому, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
12. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
13. Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги задоволено, та постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатами перегляду рішення суду першої інстанції.
14. Скаржник означив підставою касаційного оскарження пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.
15. Дослідивши доводи касаційної скарги, відзиву, зміст судових рішень у контексті підстав касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №910/1856/24 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
16. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
17. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
18. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
19. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) спірні питання виникли у подібних правовідносинах; (2) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду.
20. Тому Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерії подібності правовідносин:
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями;
- з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими;
- подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
21. Щодо до того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
22. Підставою для касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
23. При цьому, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, за цією підставою касаційного оскарження обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
24. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
25. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
26. Так, за доводами касаційної скарги, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права (статтю 14, частину другу статті 16, статтю 628 ЦК України та частину другу статті 20 ГК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у побідних правовідносин, викладених у постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/9167/19 та від 10.02.2021 у справі №910/18950/19.
27. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, колегія суддів виходить з такого.
28. У справі №910/9167/19 предметом спору була вимога щодо зобов'язання відповідача надати повний обсяг послуг у порядку та на умовах договору про закупівлю послуг від 25.07.2016 № 1607000751 за етапом 1 «Виготовлення технічної документації із землеустрою, що посвідчує право обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту) та виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування» та за етапом 2 «Виготовлення робочого проєкту землеустрою щодо технічної та біологічної рекультивації земель», передбачених у технічному завданні (додаток № 1) і календарному плані (додаток № 2) договору від 25.07.2016.
28.1. У цій справі Верховний Суд у постанові від 19.05.2020 зазначив, що суд апеляційної інстанції урахував наведені положення законодавства та умови спірного договору, згідно з яким, зокрема, передбачено, що закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від виконання обов'язків, взятих на себе за цим договором і від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору, та погодився з висновками апеляційного господарського суду про те, що факт ненадання відповідачем за договором послуг, які є предметом спору у цій справі, а також те, що обраний позивачем у спірних зобов'язально-правових відносинах спосіб захисту (примусове виконання обов'язку в натурі) відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, є тим належним та ефективним (у розумінні положень статті 13 Конвенції) способом захисту порушеного права позивача, який забезпечує реальне поновлення його порушених прав.
28.2. Верховний Суд дійшов висновку, що зважаючи на загальні засади цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, способи захисту цивільних прав та інтересів, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (статті 3, 6, 12 - 15, 20 ЦК України), у разі коли особа, перебуваючи у зобов'язальних правовідносинах, зобов'язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов'язку чи уникає його (як у спірних правовідносинах), право позивача підлягає захисту судом на підставі пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України шляхом примусового виконання обов'язку в натурі. Примусове виконання обов'язку в натурі, наслідком чого є імперативне присудження за рішенням суду невиконаного, дає змогу особі, права якої порушені, повністю або частково поновити свої порушені права та отримати той результат, заради якого й укладався договір; у такий спосіб досягається мета позивача - виконання зобов'язання в натурі (у цьому випадку надання спірних послуг) і захист його майнових прав.
29. У постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі №910/18950/19 (де предметом позову було зобов'язання відповідача вчинити дії з надання позивачу письмової рознарядки на поставку продукції, зазначеної у специфікації № 1 до договору поставки), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що ні договором поставки, ні актами цивільного законодавства не встановлено обов'язку відповідача подати позивачу письмову рознарядку на поставку товару, у зв'язку з цим відсутні підстави примушувати відповідача до вчинення вказаних дій. Крім того, позивач помилково посилається на норми частини другої статті 530 ЦК України, оскільки надіслана претензія встановлює обчислення строку виконання зобов'язання, однак не зумовлює виникнення самого зобов'язання; зважаючи на відсутність укладеного між позивачем та уповноваженою організацією АТ «Укрзалізниця» договору на предмет проведення інспекторського контролю продукції, яка повинна була постачатися на умовах договору поставки, у відповідача відсутній обов'язок з надання позивачеві письмової рознарядки на поставку продукції.
30. У справі №910/1856/24, що переглядається, предметом позову є зобов'язання надати документацію стосовно будівництва багатоквартирного житлового комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торговельного, адміністративного призначення та об'єктами соціальної інфраструктури за вказаною у позові адресою, а саме: інформацію про вартість виконаних робіт (будівельних, пусконалагоджувальних, проектних) та монтажу обладнання за І, ІІ, III, IV квартали 2019 року, І, ІІ, III, IV квартали 2020 року, 1, ІІ, Ш, IV квартали 2021 року, І, І, І, IV квартали 2022 року, І, ІІ, III, IV квартали 2023 року, а також копії документів. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань, які виникли на підставі Додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ від 25.07.2017, а саме: ненадання Управлінню та ІНФОРМАЦІЯ_1 (щоквартальної) інформації про вартість виконаних робіт (будівельних, пусконалагоджувальних, проектних) та монтажу обладнання.
30.1. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій на підставі встановлених обставин справи, досліджуючи і оцінюючи докази, дійшли висновку про невиконання стороною ТОВ «Кіод» умов Додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ в частині пунктів 4.1.1., 4.2.1. розділу 4 Додаткової угоди.
30.2. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач неодноразово звертався до ТОВ «Кіод» з проханням на виконання умов Додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ надати відповідну документацію, проте відповіді на вказані звернення в матеріалах справи відсутні. При цьому, відповідачем не спростовані доводи сторони щодо неотримання такої документації.
30.3. Суди попередніх інстанцій відхилили доводи відповідач про те, що позивач, подаючи заяви про прийняття в експлуатацію об'єкта та видачу сертифіката та долучаючи до неї акт готовності об'єкта до експлуатації, вже був обізнаний та мав повну інформацію щодо вартості виконаних робіт, оскільки замовником будівництва є ІНФОРМАЦІЯ_1, а Управління виконує лише частину функцій замовника будівництва відповідно до умов додаткової угоди №303/8/32/2-ДУ, тож у позивача відсутня повна інформація щодо вартості виконаних робіт. Крім того, зобов'язання відповідача надати вищевказану документацію на вимогу Управління відповідно до умов договору не залежить ні від стадії будівництва, ані від обґрунтованості її практичного значення.
31. Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, такі висновки зроблені судами попередніх інстанцій на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, виходячи зі змісту позовних вимог, наданих сторонами доказів у справі та умов договору. Зміст судових рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, дослідили та оцінили предмет, підстави позову, надані та зібрані у справі докази за правилами статті 86 ГПК України у їх сукупності і вірогідності, з урахуванням статей 73-79 ГПК України, і дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову та зобов'язання відповідача надати вказані позивачем інформацію та документи.
32. Проаналізувавши судові рішення у справах, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/9167/19 та від 10.02.2021 у справі №910/18950/19, оскільки, судові рішення у вказаних справах та у справі, що переглядається Судом, прийняті за різних предметів, підстав позову та кола доказування, а також фактичних обставин справи, що відповідно вплинуло на застосування вказаних скаржником норм права.
33. Так, у справі, що розглядається Судом, судами попередніх інстанцій встановлено обставини доведення позивачем неналежного виконання відповідачем зобов'язань за Додатковою угодою №303/8/32/2-ДУ в частині ненадання документів, що передбачено пунктами 4.1.1., 4.2.1. розділу 4 цієї Додаткової угоди. Тоді як у справі №910/9167/19 суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився Верховний Суд, встановив факт ненадання відповідачем за договором послуг, які є предметом спору у цій справі, і дійшов висновку, що обраний позивачем у спірних зобов'язально-правових відносинах спосіб захисту (примусове виконання обов'язку в натурі) відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, є тим належним та ефективним (у розумінні положень статті 13 Конвенції) способом захисту порушеного права позивача, який забезпечує реальне поновлення його порушених прав. А у справі №910/18950/19 відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що ні договором поставки, ні актами цивільного законодавства не встановлено обов'язку відповідача подати позивачу письмову рознарядку на поставку товару, у зв'язку з цим відсутні підстави примушувати відповідача до вчинення вказаних дій.
34. Правові висновки, які викладено у справах №910/9167/19 та №910/18950/19, та на які посилається скаржник, суд касаційної інстанції зробив з огляду на інші встановлені судами фактичні обставини.
35. Суд зауважує, що спосіб захисту тісно пов'язаний, зокрема з порушенням прав/інтересів особи, предмету, підстав позову, а також правовим регулюванням спірних правовідносин. Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, судами попередніх інстанцій встановлено невиконання відповідачем власне пунктів 4.1.1., 4.2.1. розділу 4 Додаткової угоди в частині ненадання документів.
36. Верховний Суд зазначає, що зі змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що сторони надали докази, а суди їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позову.
37. Висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову у цій справі зроблені на підставі встановлених судами обставин та оцінки зібраних доказів і не суперечать висновкам у наведених скаржником постановах Верховного Суду, які стосуються застосування норм права у справах з іншими поданими сторонами доказами та встановленими на підставі них фактичними обставинами, і від їх залежності і способу захисту.
38. Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити, що висновки у наведених скаржником постановах та у цій справі не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що на висновки у вказаних справах скаржник послався, виокремивши їх із контексту судових рішень, не врахувавши викладених в рішеннях правових позицій Верховного Суду стосовно спірних правовідносин, предмету спору та кола доказування, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених на підставі них обставин.
39. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди навели аргументи і мотиви з яких вони виходили, задовольняючи позовні вимоги. Колегією суддів не вбачається, що сторони надали докази, а суди попередніх інстанцій їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
40. Відтак, проаналізувавши зміст наведених вище постанов Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в тому числі через призму наявності/відсутності підстав вважати, що має місце неврахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не зводяться до неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у подібних правовідносинах, і не свідчать про подібність правовідносин, а зводяться до незгоди із дослідженням та оцінкою судами наявності/відсутності підстав для зобов'язання відповідача надати документацію, що свідчить про неподібність цих справ зі справою, що переглядається з точки зору суб'єктного складу, фактично-доказової бази та обставин справи, встановлених судами, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантним до обставин цієї справи.
41. Також скаржник у контексті доводів касаційної скарги цитує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі №369/10789/14-ц та постанову Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №161/2823/19. Колегія суддів зазначає, що саме лише посилання/цитування постанов Верховного Суду за відсутності взаємозв'язку з відповідними обставинами справи не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, та не свідчить про подібність правовідносин.
42. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
43. Колегія суддів, також виходить з того, що за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 68), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 149), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (провадження № 14-201цс21, пункт 51)).
44. Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у вищенаведених ним постановах Верховного Суду за відсутності подібності правовідносин.
45. Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
46. Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №910/1856/24.
47. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №910/1856/24 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
48. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
49. Верховний Суд бере до уваги доводи ІНФОРМАЦІЯ_1, викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, яка узгоджується з викладеним у цій ухвалі.
50. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
51. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
52. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
53. Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
54. У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
55. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
56. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
57. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
58. Скаржник не довів, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами без дотримання основних процесуальних норм права і не відповідають меті, та/чи є свавільними з огляду на принцип res judicate. За наявності неподібності зазначених скаржником справ зі справою, що переглядається, Суд закриває провадження у справі.
59. У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
60. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кіод» на рішення Господарського суду Одеської області від 07.11.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 у справі №910/1856/24 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя А. Ємець