Справа № 643/13871/24
Провадження № 2/643/1057/25
08.04.2025 Московський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого судді - Довготько Т.М.
за участю секретаря судового засідання - Вишнякової Є.О.
представника позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини та встановлення факту виховання та утримання малолітньої дитини,
У листопаді 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просить: визначити постійне місце проживання, сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановити факт виховання та утримання сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_2 зазначає, що 23.08.2012 між ним та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 . Спільне життя з відповідачем не склалося, оскільки у них повна відсутність спільних інтересів і найголовнішою його задачею було і є виховання сина. 26.08.2021 рішенням Московського районного суду м. Харкова шлюб між ним та ОСОБА_3 було розірвано. С початку 2021 року і по теперішній час, він постійно проживає, повністю забезпечує та виховує малолітнього сина ОСОБА_4 , цей факт підтверджує акт обстежень умов проживання Служби у справах дітей від 06.06.2024 та рішення Виконавчого Комітету Харківської міської ради від 17.07.2024р. №320, в якому вирішено визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком, та покласти на ОСОБА_2 обов'язки щодо виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_4 . Між ним та відповідачем досягнуто згоди про утримання їх дитини, про що є нотаріальна заява від ОСОБА_3 , в якій вона не заперечую проти визначення місця проживання їх спільної дитини ОСОБА_4 , оскільки дитина більше двох років проживає з ним. Так, як він має офіційний дохід при роботі на дому, що дозволяє постійно бути поруч із дитино, жилплощу в якій вони проживають разом з дитиною, вважає, що дитина має і надалі проживати з ним, оскільки відповідач не заперечує, та не має змоги піклуватися про дитину.
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 18.11.2024 , позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 26.11.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 07.01.2025, закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити з підстав викладених у ньому.
Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, про день, час і місце розгляду справи повідомлялася у встановлений законом порядок. Відзив не подала. В матеріалах справи мається копія нотаріально звіреної заяви від 06.06.2024 ОСОБА_3 , в якій остання зазначає, що позовні вимоги про визначення місяця проживання сина ОСОБА_4 з батьком ОСОБА_2 визнає повністю, просить розглядати справу у суді без її участі.
Представник третьої особи - Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради в судове засідання не з'явився, про день, час і місце розгляду справи повідомлявся у встановлений законом порядок.
Суд, заслухавши представника позивача, свідка ОСОБА_7 , дослідивши письмові докази, встановив наступні факти та відповідні ним правовідносини.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 23.08.2012 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26.08.2021 - розірвано.
Від сумісного проживання у сторін народився син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 01.11.2012 року.
З акту обстеження умов проживання від 06.06.2024, складеного працівниками Служби у справах дітей по Немишлянському району, вбачається, що проведено обстеження квартири АДРЕСА_1 , де проживають: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У квартирі створені належні житлово-побутові умови для проживання сім'ї з дитиною.
Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 17.07.2024 №320, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком, ОСОБА_2 . Покладено на ОСОБА_2 обов'язки щодо виховання та утримання малолітнього сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до довідки командира ВЧ НОМЕР_2 ЗСУ від 16.07.2024, ОСОБА_2 з 01.01.2024 здійснює волонтерську діяльність на території України в інтересах Міністерства оборони України для потреб військової частини НОМЕР_2 . Переміщення між обласними центрами здійснювати в першу чергу. Довідка дійсна до 31.10.2024.
З Інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 18.11.2024, вбачається що відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .
Свідок ОСОБА_7 в судовому зсідання показав, що він з серпня 2024 року деякий час проживав разом з дівчиною на ім'я ОСОБА_8 у її квартирі в АДРЕСА_3 . Йому відомі позивач та його син ОСОБА_4 . Він неодноразово бачив, як позивач із сином виходили з дому, прогулювалися на вулиці, проводили час разом. Дитина була завжди охайно одягнена. Видно, що за нею здійснюється належний догляд. Батько звертається до сина з турботою. Відповідача ніколи не бачив та про неї не цікавився.
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_2 посилався на те, що між сторонами досягнуто згоду про утримання дитини, відповідач не заперечує проти визначення місця проживання сина разом з ним.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
За змістом частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
За статтею 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (частина перша статті 161 СК України).
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучатися зі своєю матір'ю.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено правовий висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності.
У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим, положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.
Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
У рішенні ЄСПЛ «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року зазначено, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зав'язків з сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
У зв'язку з зазначеним при визначенні місця проживання дитини судам необхідно, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Крім того, у частинах четвертій - шостій статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Разом з тим, до суду не подано висновку органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини.
Матеріали справи не містять жодних заперечень відповідачки стосовно визначення місця проживання сина ОСОБА_4 з позивачем. З матеріалів справи вбачається, що мати ОСОБА_3 не заперечує, щодо визначення місця проживання сина разом з батьком.
Суд вважає за необхідне зазначити, що судове рішення про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, може бути ухвалено лише якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, тобто за наявності між ними такого спору.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з відсутністю спору між батьками щодо місця проживання дитини.
Щодо вимог про встановлення факту виховання та утримання малолітньої дитини, то суд зазначає наступне.
Так, частиною 2 ст. 141 СК України визначено, що розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 151 СК України встановлено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Згідно зі ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Згідно з ч. 1-3 ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав тощо).
Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов'язує підтверджувати факту виховання та перебування на утриманні батька дитини.
Такій обставині надається оцінка в рішенні суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення батьківських прав, і в таких справах цей факт є беззаперечним (окремому встановленню в судовому порядку не підлягає).
Як вказав, Верховний Суд у Постанові від 11вересня 2024 року по справі №201/5972/22, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Проживання одного з батьків окремо від дитини не свідчить про те, що мати самоусунулась від виховання та утримання дитини, а проживання дитини з батьком не звільняє матір від її обов'язку виховувати та утримувати дитину.
За не виконання, чи неналежне виконання обов'язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягненні до відповідальності.
Згідно ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Позивачем не надано доказів того, що в питанні виховання чи утримання неповнолітнього сина мати умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з виховання дитини.
Сімейним кодексом України встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України).
Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Отже, відсутні підстави для встановлення факту виховання та утримання позивачем сина ОСОБА_4 .
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 4,5,12,13,81,259,263-265,268 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини та встановлення факту виховання та утримання малолітньої дитини, відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду, протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 09.04.2025.
Позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_5 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .
Третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради Харківської області, ЄДРПОУ 26489104, місцезнаходження: м. Харків, вул. Чернишевська, буд.55.
Суддя Т.М.Довготько