Справа № 308/9796/16-ц
( заочне)
12 грудня 2023 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючого судді - Бенца К.К.,
при секретарі судового засідання - Майор Ю.В.,
за участі
прокурора - Нірода М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород цивільну справу за позовною заявою Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування в частині рішення Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882 , витребування земельної ділянки ,-
Керівник Ужгородської місцевої прокуратури (місце знаходження : 88000, м. Ужгород, вул. Небесної Сотні, 6) правонаступником якого є Ужгородська окружна прокуратура звернувся до Ужгородської міської ради (місце знаходження: 88000, м. Ужгород, пл. Поштова, 3), ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування пункту 2.117 рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11.2014 за №1507, пункту 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882, скасування запису державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Позов обґрунтовує тим, що Рішенням 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11.2014 № 1507 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0, 0987 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Рішенням 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882 вказаній особі затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0, 0987 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що вказані рішення Ужгородської міської ради прийнято всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України, у зв'язку з чим такі підлягають визнанню незаконними з наступних підстав.
Зокрема, позивач вказує на те, що за генеральним планом міста Ужгорода оспорювана земельна ділянка відносилась до земель загального користування - зелених зон і тому прийняття рішення Ужгородською міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку прийнято всупереч вимогам ст. ст. 20, 39 ЗК України та ст. 25 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності».
Рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Крім того позивач вказує на те, що ні плану зонування ні детального плану території , за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті лише на тій же сесії і не набрали законної сили), відтак передача земельних ділянок відбулася також з порушенням ст. ст. 19, 24 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності».
Також наголошує на тому, що державна реєстрація на право власності на земельні ділянки посвідчують право власності й здійснюються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, а тому вважає, що у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки.
Позивач вважає, що враховуючи те, що рішення Ужгородської міської ради яким затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку є незаконним, запис про державну реєстрацію права власності повинен бути скасованим.
Позивач Ужгородська місцева прокуратура правонаступником якої є Ужгородська окружна прокуратура обґрунтовує своє представництво у даній справі положеннями ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК України та вказує, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та Положення про Держсільгоспінспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2021 №459/2011, Державна інспекція сільського господартва України є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої, згідно зі ст..6 цього Закону, належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, однак вказаний контролюючий орган не наділений повноваженнями звертись до суду про скасування незаконних рішень ради.
На підставі викладеного позивач просить суд визнати незаконним та скасувати пункт п. 2.117 рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11. 2014 року за № 1507 та п. 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882 та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га.
В ході розгляду справи, 31.05.2023 року та 05.09.2023 р. позивач, скориставшись наданими йому правами передбаченими ст. 49 ЦПК України, подав до суду клопотання про залучення співвідповідача та відповідно про зміну предмету позову відповідно до якої просить: залучити в якості співвідповідача по цивільній справі №308/9796/16-ц- ОСОБА_2 ; п.3 прохальної частини позову вважати викладеним в наступній редакції: витребувати від ОСОБА_2 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:65:001:0165 площею 0, 0987 га на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Клопотання обґрунтовує тим, що згідно інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно щодо земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:65:001:0165 площею 0, 0987 га остання на даний час належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.05.2018 , укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Окрім цього зазначив, що відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення індикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Також позивач зазначає, що спірна земельна ділянка належить територіальній громаді, незаконно вибула із її власності, без волі власника, оскільки передана на підставі незаконних рішень ради, з порушенням норм чинного законодавства, за наявності дефекту волі власника майна, відтак наявні правові підстави для витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача, а саме від ОСОБА_2 , яка належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.05.2018 №1941, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав.
Таким чином позивач вважає, що право власності на спірну земельну ділянку набуте відповідачами всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення, а тому суперечить інтересам держави і суспільства в цілому, зокрема мешканців м. Ужгорода, що позивач вважає достатньою підставою для пропорціонального втручання в інтереси відповідних осіб, відповідачів у справі. З цих підстав вважає звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі спрямованим на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки.
Враховуючи викладене просив суд : залучити в якості співвідповідача по цивільній справі №308/9796/16-ц- ОСОБА_2 та прохальну частину позову вважати викладеною в наступній редакції: визнати незаконним і скасувати п. 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882, витребувати земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Також у вказаній справі 25.09.2023 року прокурором подано клопотання про прийняття та дослідження нових доказів. З поданного клопотання вбачається, що ОСОБА_3 будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього у встановленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання та взяв участь у голосуванні за рішення № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».
Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_3 порушення вимог ст. 28, ч. 2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 12.04.2017 року у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172 -7 КУпАП.
Зазначає, що оскільки голосування проходило за рішення в цілому, ОСОБА_3 не мав право братии участь у голосуванні, а отже таке рішеннняв силу вимог ст. 67 ЗУ «Про запобігання корупції» підлягає скасуванню.
Вказує, що прийняте рішення Ужгородської міської ради за N?1882 від 09.11.2015 є незаконним, оскільки прийняте в умовах реального конфлікту інтересів одного з депутатів, яка голосувала за прийняття такого рішення та бездіяльності інших депутатів відповідної ради, які як члени постійної комісії з врегулювання конфлікту інтересів не вчинили жодних дій для врегулювання такого конфлікту.
Також проінформував суд, що ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05.06.2023 ОСОБА_4 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України, у зв?язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження N? 42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України.
Вказана ухвала підтверджує доводи про відсутність окремих депутатів на сесії 09.11.2015 при прийнятті рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .
Позиція сторін справи :
Позивач в судовому засіданні змінені позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві. Надав пояснення аналогічні викладеним у позові та заяві про зміну предмету позову. Наголосив на тому, що вказані рішення Ужгородської міської ради, прийняті всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України.
Представник Ужгородської міської ради в судове засідання повторно не зявився, будучи належним чином повідомлений про дату час і місце розгляду справи. Відзив до суду не надходив. Представник Ужгородської міської ради надіслав до суду 22.04.2021 року клопотання про залишення позовної заяви без розгляду у звязку з відсутністю повноважень у прокурора для звернення до суду.
Окрім того слід зазначити, що інформація про дату і час розгляду справи наявна на сайті Судова влада.
Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (частина п'ята статті 14 ЦПК України).
Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб'єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в обов'язковому порядку.
Результат аналізу частини шостої статті 128, частини першої статті 130 ЦПК України дає підстави для висновку, що судова повістка надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи лише у разі наявності у нього офіційної електронної адреси.
Вказаний висновок також узгоджується з правовою позицією щодо належного виклику учасника справи засобами електронної пошти, викладеною Верховним Судом у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 761/42977/19 (провадження № 61-1933св22).
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання повторно не з'явилася, будучи належним чином повідомлена про дату час і місце розгляду справи, відзив до суду не надходив.
Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання повторно не з'явилася, хоча про час та місце розгляду справи була повідомлена у встановленому законом порядку, за зареєстрованим місцем проживання у відповідності до ч.ч.6,7 ст. 128 ЦПК України, що стверджується рекомендованими повідомлення, які повернулись на адресу суду як отримані за №8800000273150, 8800000822715, 8800000862954, 8800000046529, 8800000053371, 8800023160841, 8800024654988, 8800024694173, 8800022416800, 8800021217781,8800021287062 та 8800021335601, про причини неявки суд не повідомляла, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.
Суд звертає увагу на те, що відповідачу ОСОБА_1 достеменно було відомо про наявність судового провадження з огляду на те, що 24.04.2018 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Бойко Б.Б. подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання повторно не з'явилася, будучи належним чином повідомлена про дату час і місце розгляду справи, відзив до суду не надходив.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання повторно не з'явилася, хоча про час та місце розгляду справи була повідомлена у встановленому законом порядку, за зареєстрованим місцем проживання у відповідності до ч.ч.6,7 ст. 128 ЦПК України, що стверджується рекомендованими повідомлення, які повернулись на адресу суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання» про отримання судового виклику № 8800021224044, 8800021335598, 8800021217790, 0600229199037, та з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» за №8800021287070, про причини неявки суд не повідомляла, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.
Окрім того слід зазначити, що інформація про дату і час розгляду справи наявна на сайті Судова влада.
Явка сторін не визнавалась судом обов'язковою.
Відповідно до ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.4 ст.223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Суд вважає за необхідне звернути увагу на тому, що застосовуючи відповідно до ч. 4 ст. 10 Цивільно- процесуального кодексу України, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain). Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи, що відповідачі повідомлені належним чином повторно не з'явилися до суду без повідомлення причин, не подали відзив, тому вирішує справу на підставі наявних в ній доказів та матеріалів і ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст.. 280 ЦПК України.
Заяви, клопотання :
29.11.2016 року позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви.
24.04.2018 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Бойко Б.Б. подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи.
14.09.2018 року позивачем подано до суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову.
04.10.2018 року позивачем подано до суду заяву про вжиття заходів щодо забезпечення позову.
17.10.2018 року представником Ужгородської міської ради подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
14.11.2018 року позивачем подано до суду клопотання про виправлення описки.
15.11.2018 року позивачем подано до суду клопотання про залучення до справи співвідповідача
25.06.2019 року представником Ужгородської міської ради подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
19.09.2019 року представником Ужгородської міської ради подано до суду клопотання про відкладення розгляду справи;
19.06.2020 року позивачем подано до суду клопотання про відкладення розгляду справи.
22.04.2021 року позивачем подано до суду заяву з процесуальних питань.
22.04.2021 року представником Ужгородської міської ради подано до суду заяву про залишення позовної заяви без розгляду.
31.05.2023 року позивачем подано до суду клопотання про розгляд зави про залучення співвідповідача за відсутності сторін у справі.
05.09.2023 року позивачем подано до суду заяву про зміну предмету позову.
25.09.2023 року позивачем подано до суду клопотання про прийняття та дослідження нових доказів.
В ході розгляду справи проведені наступні процесуальні дії:
18.11.2016 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Бенца К.К. позовну залишено без руху.
29.11.2016 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду позовну заяву повернуто позивачу.
16.01.2017 року ухвалою апеляційного суду Закарпатської області відкрито апеляційне провадження.
01.02.2017 року ухвалою апеляційного суду Закарпатської області призначено справу до судового розгляду.
27.02.2017 року ухвалою апеляційного суду Закарпатської області апеляційну скаргу заступника керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області задоволено частково, ухвалу судді Ужгородського міськрайонного суду від 29.11.2016 скасовано.
20.03.2017 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду відкрито провадження у справі.
18.09.2018 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду повернуто заяву про забезпечення позову.
09.10.2018 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду заяву позивача про забезпечення позову задоволено.
16.11.2018 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду заяву позивача про виправлення описки задоволено.
31.05.2023 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду заяву позивача про залучення співвідповідача задоволено.
13.11.2023 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду заяву було відмовлено у задоволенні заяви представника Ужгородської міської ради про залишення позовної заяви без розгляду.
Фактичні обставини справи:
Так, судом встановлено, що пунктом 2.117 рішення XXVI сесії VI скликання Ужгородської міської ради «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» № 1507 від 07 листопада 2014 року надано гр. ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0987 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 (а.с. 12-13 Т.1).
П. 1.29 Рішенням 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 та передано її у власність.(а.с. 14-15 Т.1 )
На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування Управлінням Держземагенства в Ужгородському районі за громадянином ОСОБА_1 було здійснено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га.
Пізніше, як вбачається із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №345224114 від 04.09.2023 року, право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу №1491 від 07.05.2018 року (номер запису про право власності 26041391). Цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
З інформаційного листа Міського голови Ужгородської міської ради № 2499/03 -18 від 19.09.2016 року, наданого у відповідь на вимогу Ужгородської місцевої прокуратури, вбачається, що цільове призначення земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 згідно публічної кадастрової карти та генплану 2004 - зелена зона загального користування . Крім того повідомлено про те, що план зонування території м. Ужгорода станом на 09.11.2015 року був розроблений та поданий на затвердження сесії Ужгородської міської ради 09.11. 2016 року.( а.с. 16-18, Т.1)
Разом з тим, судом встановлено, що старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області Пекарем В.І. здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні №42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.
Як встановлено судом, 15 січня 2018 року ОСОБА_4 , у межах кримінального провадження № 42015070030000163 від 25.11.2015 року, було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, а саме службовій недбалості, тобто у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом громадським інтересам.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 05.06.2023 року звільнено ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України на підставі п.3 ч.1 ст. 49 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності; кримінальне провадження №42015070030000163 відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 25.11.2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, - закрито на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України.
Закриття даного кримінального провадження у зв'язку із закінченням строків давності та звільнення ОСОБА_4 (відповідальної особи по роботі з депутатами та постійними комісіями) від кримінальної відповідальності на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України відноситься до нереабілітуючих підстав, тобто таких які не знімають підозру, але звільняють від кримінальної відповідальності.
Окрім того судом встановлено, що ОСОБА_3 , будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього в установленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання (4 пленарне засідання) взяв участь у голосуванні і голосував за рішення № 1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».
Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_3 порушення вимог ст. 28, ч.2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено в постанові Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.04.2017 у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172-7 КУпАП. Вказана постанова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області в цій частині залишена без змін постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017.
Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Нормативно- правове обгрунтування
Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.
Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, згідно з положеннями статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.
До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Положеннями статті 39 ЗК України визначено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Згідно зі статтею 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Отже, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Відповідно до статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
Згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. У складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон. План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об'єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об'єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів.
За правилом частини першої статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території. Детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції.
Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що план зонування території та детальний план є окремими видами містобудівної документації, які повинні відповідати генеральному плану населеного пункту.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.
Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Суд, установив, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га відповідно до чинного генерального плану м. Ужгорода відносилася до земель з цільовим призначенням - зелена зона загального користування , а відтак доходить до висновку про визнання незаконними та скасування рішень Ужгородської міської ради від 07 листопада 2014 року та від 09 листопада 2015 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, його затвердження та передачу у приватну власність ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Отже, виявивши, що цільове призначення земельної ділянки, яку одержав відповідач, не відповідає вимогам генерального плану, міська рада не мала законних підстав для прийняття оспорюваних рішень.
Аналогічний правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі 308/9895/16-ц).
Сама по собі невідповідність цільового призначення земельної ділянки генеральному плану населеного пункту, не в залежності до якої категорії земель вона відноситься, є підставою для скасування рішення органу місцевого самоврядування, з огляду на пряму заборону такої передачі у силу вимог статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Окрім того, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» (в редакції статті, яка діяла на час вчинення правопорушення) близькі особи - особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких із суб'єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб'єкта.
Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.
Разом з тим, у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.
Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов'язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз'яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».
За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.
Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі №442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.
Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.
Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.
Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі 445/2346/16-ц.
Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов'язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленим процесуальним законом.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.
Оскільки, п. 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 прийнято в тому числі за участі депутата Ужгородської міської ради ОСОБА_3 в результаті корупційних адміністративних правопорушень, приймаючи до уваги той факт, що у голосуванні прийняло участі менше половини депутатів від загального складу ради, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для визнання незаконним та скасування пункту 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882.
За ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі безпосередньо у судовому засіданні.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21)).
Згідно зі ст. 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
З огляду на викладене, пункт 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882 повинен бути визнаний незаконним і скасований.
На підставі викладеного, з врахуванням того, що судом встановлено допущені порушення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, його затвердження та передачу у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, суд приходить до висновку, що вимоги про визнання незаконним та скасування п. 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882 є обґрунтованими і підлягають до задоволення.
Що стосується позовних вимог в частині витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га на користь територіальної громади міста Ужгород, суд виходить з наступного.
Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.
Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на подальше відчуження незаконно переданого у приватну власність майна (земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі), інтереси власника - держави (в особі територіальної громади міста Ужгорода) порушені.
Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) та від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України).
Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Ужгородська міська рада.
При цьому ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста як власник спірної земельної ділянки делегує міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Здійснення міською радою права власності, зокрема розпорядження земельною ділянкою, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
У даній справі земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади міста Ужгорода) незаконно, тобто поза його волею, оскільки рішення про її передачу у приватну власність суперечить діючому законодавству.
Отже, пред'явлення прокурором позову в інтересах держави до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі ст. 388 ЦК України відповідає вимогам закону.
Аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 29.05.2019 в справі № 367/2022/15-ц, від 13.04.2022 у справі №658/2250/20 та багатьох інших.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Аналогічний висновки викладені у постанові Великої палати Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц.
Також згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.07.2018 № 361/3009/16-ц, майно може бути витребувано від кінцевого набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, оскільки вимоги власника про визнання недійсними правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після визнання незаконним і скасування первинного рішення про його відчуження, не підлягають задоволенню.
Із вказаною позиціями погодилася також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц, зазначивши, що віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
З урахуванням наведеного, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника територіальної громади міста Ужгород, не з її волі, суд дійшов висновку з приводу того, що прокурором Ужгородської окружної прокуратури правомірно заявлено позовну вимогу про витребування такої земельної ділянки, на підставі положень статі 388 ЦК України, оскільки, такий спосіб захисту забезпечить відновлення порушених прав територіальної громади міста Ужгород.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Закарпатського апеляційного суду від 19.10.2023 року по справі №308/12875/18.
Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 внаслідок незаконного рішення № 1882 Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року отримала у приватну власність земельну ділянку площею 0,0987 га за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою АДРЕСА_1 , яка згодом була відчужена за відплатним договором купівлі-продажу від 07.05.2018 року.
У даному випадку відповідач ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га набула за відплатним договором купівлі-продажу від 07.05.2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Парамоновим О.В. та зареєстрованим за № 1941.
Враховуючи викладене, зважаючи на те, що пункт 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 є незаконним та підлягає скасуванню, з огляду на подальше відчуження незаконно переданого у приватну власність майна (земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі), інтереси власника - держави (в особі територіальної громади міста Ужгорода) порушені, суд приходить до висновку про витребування у добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Ужгорода вказаної земельної ділянки.
Водночас, Ужгородською міською радою протиправно, всупереч вимог земельного законодавства передано у приватну власність земельну ділянку за рахунок зеленої зони загального користування. При цьому набувачі земельної ділянки ОСОБА_1 та в подальшому ОСОБА_2 повинні були усвідомлювати встановлені законом обмеження щодо передачі відповідної земельної ділянки у приватну власність та обмеження щодо її подальшого використання, що ставить їх добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів та підтверджує дотримання «справедливого балансу» у даних правовідносинах.
З огляду на вищенаведене суд приходить до висновку, що даний позов ґрунтується на вимогах закону, є підставним та обґрунтованим, а тому підлягає до задоволення.
Суд приходить до висновку, що є правові підстави для витребування від ОСОБА_2 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею.
З огляду на викладене, заявлений прокурором віндикаційний позов за своєю правовою природою у спірних правовідносинах є підставним, а відтак підлягає до задоволення.
Вказане узгоджується з правовим висновком викладеним у постанові Закарпатського апеляційного суду від 19.10.2023 року по справі №308/12875/18.
Щодо повноважень прокурора на звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.
Так, керівник Ужгородської місцевої прокуратури ( правонаступником є Ужгородська окружна прокуратура) звернувся до суду з позовом самостійно в інтересах держави виступаючи позивачем у даній справі.
Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до вимог ч.ч. 3, 4 статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 ЦПК України.
У даному випадку прокурор у цій справі звернувся із позовом, оскільки Ужгородська міська рада є одним зі співвідповідачів, рішення якої оскаржується через недотримання вимог земельного законодавства та порушення інтересів територіальної громади міста при переданні спірної земельної ділянки у власність. З огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, територіальної громади Ужгородської міської ради, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Ужгородську міську раду одним зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним і скасування рішення ради, а тому мав право звертатися з даним позовом.
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27).
Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Аналіз ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
Встановлено та прокурором обґрунтовано належними та достатніми доказами в чому на його думку полягає порушення оспорюваними рішеннями про надання земельних ділянок та державна реєстрація прав власності на підставі вказаних рішень інтересам держави, а також в чому полягає таке порушення, необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також обґрунтовано підстави звернення до суду, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурором встановлено, що Ужгородська міська рада неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Ужгорода, вважає, що така сама порушила вимоги закону, крім цього, в системі органів державної влади відсутній орган, уповноважений на оскарження рішень органів місцевого самоврядування. Тому прокурор відповідно до ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України є самостійним позивачем в інтересах держави у справі.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи із принципів розумності та справедливості, зважаючи на те, що аналіз досліджених у справі доказів свідчить, що прокурором було надано належні докази на підтвердження своїх тверджень та такі його доводи не були спростовані належними та допустимими доказами відповідачів, суд приходить до висновку, що змінені позовні вимоги підлягають до задоволення з підстав та мотивів викладених вище.
Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Щодо розподілу судових витрат:
Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судові витрати покладаються на відповідача.
Разом з тим солідарне стягнення судових витрат законом не передбачено.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача підлягає сплаті судовий збір у рівних частках у розмірі по 1378,00 гривні за подання позовної заяви та 293,66 грн. за подання заяви про забезпечення позову з кожного відповідача.
Щодо скасування заходів забезпечення позову, суд зазначає наступне.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 09 жовтня 2018 року накладено арешт на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:65:011:0065.
Регламентації інституту забезпечення позову в цивільному процесуальному праві присвячені статті 149-159 ЦПК України.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).
Забезпечення позову є процесуальним засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових рішень, прийнятих за результатами розгляду спору.
Порядок та підстави скасування заходів забезпечення позову встановлено статтею 158 ЦПК України, частинами першою, четвертою, дев'ятою якої передбачено, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. За результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
Отже, забезпечувальні заходи застосовуються та скасовуються судом шляхом ухвалення процесуального рішення - ухвали.
Наслідком скасування заходів забезпечення позову є зняття всіх обмежень, встановлених забезпеченням позову.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року « Про практику застосування судами цивільного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» суд скасовує вжиті заходи забезпечення позову, в тому випадку, коли потреба в забезпеченні позов з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.
Згідно з ч.9, 10 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що накладений ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 09.10.2018 року (судова справа №308/9796/16-ц) арешт на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:65:011:0065 підлягає скасуванню.
На підставі викладеного та, керуючись, ст.ст. 15, 16, 321, 391, ЦК України, ст.ст. 4, 5, 19, 76-82, 89, 95, 258, 259, 263-265, 274, 275, 279, 280-284, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,
Змінені позовні вимоги Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування в частині рішення Ужгородської міськоїради від 09.11.2015 за №1882, витребування земельної ділянки - задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати пункт 1.29 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міськоїради від 09.11.2015 за №1882.
Витребувати земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Стягнути з Ужгородської міської ради (місце знаходженняпл. Поштова, 3, м. Ужгород, 88000) на користь Закарпатської обласної прокуратури (вулиця Коцюбинського, 2-а, Ужгород, Закарпатська область, 88000) сплачений судовий збір в сумі 1378,00 грн. за подання позовної заяви та 293,66 грн за подання заяви про забезпечення позову.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) на користь Закарпатської обласної прокуратури (вулиця Коцюбинського, 2-а, Ужгород, Закарпатська область, 88000) сплачений судовий збір в сумі 1378,00 грн. за подання позовної заяви та 293,66 грн за подання заяви про забезпечення позову.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) на користь Закарпатської обласної прокуратури (вулиця Коцюбинського, 2-а, Ужгород, Закарпатська область, 88000) сплачений судовий збір в сумі 1378,00 грн. за подання позовної заяви та 293,66 грн за подання заяви про забезпечення позову.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 09.10.2018 р. (судова справа №308/9796/16-ц) які полягали у накладенні арешту на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:65:001:0065 площею 0,0987 га.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив,за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Закарпатського Апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Учасники справи:
Позивач - Ужгородська окружна прокуратура (місце знаходження вул. Небесної Сотні, 6, м. Ужгород, 88000);
Відповідач - Ужгородська міська рада (місце знаходження пл. Поштова, 3, м. Ужгород, 88000);
Відповідач ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 )
Відповідач - ОСОБА_2 (місце знаходження: АДРЕСА_2 )
Дата складання повного тексту судового рішення - 22.12.2023 року.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду К.К. Бенца