справа № 631/335/24
провадження № 3/631/13/25
07 квітня 2025 року селище Нова Водолага
Суддя Нововодолазького районного суду Харківської області Мащенко С. В., розглянувши у приміщенні суду матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки села Рубцовськ Алтайського краю, громадянка України
(паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Куп'янським МРВ УМВС в Харківській області 14.05.1999), яка не працює,
має реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_2 ,
зареєстрована за адресом: будинок
АДРЕСА_1 ;
та проживає за адресом:
АДРЕСА_2 ;
за вчинення адміністративного проступку, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення,-
ПОГ Красноградського РВП ГУНП в Харківській області старшим лейтенантом поліції Лешевим М. О., керуючись положеннями статей 254 - 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення № 8073-Х від 07.12.1984 року (із змінами та доповненнями), складено протокол про адміністративне правопорушення (серії ВАВ № 556372), що надійшов до Нововодолазького районного суду Харківської області за вхідним № 1963/24-вх, був зареєстрований під єдиним унікальним № 631/335/24 й згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, обліково-статистичної картки справи та Контрольного журналу судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді, переданий на розгляд головуючого судді Мащенко С. В.
Зі змісту зазначеного протоколу убачається, що ПОГ Красноградського РВП ГУНП в Харківській області старший лейтенант поліції Лешев М. О. склав протокол про адміністративне правопорушення (серії ВАВ № 556372) відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка 19.02.2024 року близько 14 годин 20 хвилин за адресом: АДРЕСА_2 ,- в стані алкогольного сп'яніння виражалась грубо нецензурною лайкою в бік співмешканця ОСОБА_2 , чим вчинила домашнє насильство, а саме психологічного характеру, в будинку знаходились неповнолітні діти, за що передбачена відповідальність частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (а. с. 2).
На доведення факту наявності підстав задля притягнення правопорушника до відповідальності ПОГ Красноградського РВП ГУНП в Харківській області старшим лейтенантом поліції Лешевим М. О. як докази факту вчинення адміністративного діяння додано:
- копію електронного рапорту чергового Красноградського РВП ГУНП в Харківській області Чернишова Р. В., зареєстрованого 19.02.2024 року під № 1025 в Інформаційно-телекомунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції України» (Журнал єдиного обліку), яким останній доповів начальникові відділення полковнику поліції Грязєву Андрію про те, що 19.02.2024 року о 14 годині 20 хвилини зі служби 102 надійшло повідомлення, що співмешканка словесно ображає його та провокує конфлікт за адресом: АДРЕСА_2 (а. с. 2);
- копію заяви ОСОБА_2 від 19.02.2024 року, в якій він вказує, що проживає за адресом: АДРЕСА_2 - й просить вжити заходів до співмешканки ОСОБА_1 , яка не виходить з будинку на добровільній основі та вона перебуває в стані алкогольного сп'яніння (а. с. 3);
- копію письмових пояснень ОСОБА_2 від 19.02.2024 року, в яких він вказує, що проживає за адресом: АДРЕСА_2 ,- та того дня в них виник конфлікт з ОСОБА_1 з приводу того, що вона не хоче покидати будинок. Потім він викликав наряд поліці, одна до його приїзду вона вийшла у невідомому напрямку (а. с. 4);
- копію форми оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, складеної інспектором Красноградського РВП ГУНП в Харківській області без зазначення звання та прізвища, ім'я та по батькові поліціанта, відносно постраждалого від домашнього насильства ОСОБА_2 , від кривдниці ОСОБА_1 , згідно з якою терміновий заборонний припис не виносився, та ним виявлений низький рівень небезпеки для постраждалої від домашнього насильства особи (а. с. 5 - 7).
- копію письмових пояснень ОСОБА_1 від 04.03.2024 року, в яких вона вказує, що проживає за адресом: АДРЕСА_2 ,- 1та 9.02.2024 року близько 14 години 30 хвилин вона перебувала за місцем мешкання разом із співмешканцем, з яким разом вживали алкогольні напої. Під час словесної перепалки між ними виникли неприязні відносини, в ході чого вона почала виражатися нецензурною лайкою в його бік (а. с. 11);
- копію 1 - 7, 12 - 13 сторінок паспорта громадянина України (серії НОМЕР_1 ), яким документовано ОСОБА_1 (а. с. 12 - 14);
-копію картки платника податків ОСОБА_1 (а. с. 14).
Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності - ОСОБА_1 - до судді жодного разу не з'явилась, хоча про дату і місце розгляду справи була сповіщена своєчасно та належним чином, пояснень щодо обставин вчинення нею адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не надала й про причини своєї неявки суддю не сповістила.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе обов'язки гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.
Поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, бути присутнім у суді під час розгляду суддею його справи. Ця можливість випливає із об'єкта і цілі статті 6 Конвенції, оскільки здійснення прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, передбачає можливість вказаної особи бути вислуханою, а також необхідність перевірити точність її тверджень і співставити їх з матеріалами судової справи.
Разом з тим, керуючись практикою Європейського суду з прав людини, суддя виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції в праві встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.
З цього приводу прецедентним є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року (заява № 28249/95), в якому зазначено, що право на суд не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (заява №3236/03) вказує, що сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду з прав людини вбачається, що питання про порушення статті 17 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка закріплює один із основоположних її принципів - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою її статтею, положення якої у конкретному випадку дають підстави зробити висновок про зловживання особою наданим їй правом та потребою з боку держави регулювання доступу до суду.
Змістом статті 277 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначений п'ятнадцятиденний строк розгляду справ про адміністративні правопорушення. При цьому частиною 2 статті 38 вищевказаного нормативно-правового акту встановлено, що якщо справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього кодексу чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через три місяці з дня його виявлення, крім справ про адміністративні правопорушення, зазначені у частинах третій - шостій цієї статті.
За обставин, що справа про адміністративне правопорушення, яка розглядається, не відноситься до зазначених у частинах третій - шостій статті 38 наведеного вище кодексу, ураховуючи викладене та беручи до уваги те, що суддя, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації особою, відносно якої складений протокол про адміністративне правопорушення, що не з'явилась, її процесуальних прав на безпосередню участь в судовому провадженні, вважаю за можливе перейти до стадії підготовки справи до розгляду за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, оскільки затягування цієї стадії процесу нівелює завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким є охорона конституційного ладу України, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції, законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (стаття 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Тим більше, що стаття 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення не містить імперативної заборони щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності.
Ретельно та безпосередньо дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення та наявні у ній письмові докази, суддя убачає таке.
ПОГ Красноградського РВП ГУНП в Харківській області старшим лейтенантом поліції Лешевим М. О. складено на спеціальному бланку із зазначенням серії та номеру протокол про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за вчинення проступку, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Згідно з правилом, викладеним у частині 1 статті 8 вказаного кодексу провадження в справах про адміністративні правопорушення ведеться на підставі закону, що діє під час і за місцем розгляду справи про правопорушення.
Зміст вказаної норми права на час вчинення проступку обумовлює адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров'ю потерпілого, а так само невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений, або неповідомлення уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України про місце свого тимчасового перебування в разі винесення такого припису.
Відтак, норма права, яка передбачає відповідальність за вчинення проступку, що закидається у провину ОСОБА_1 , для повного розкриття суті адміністративного проступку вимагає зазначення у протоколі конкретних дії винного, спосіб насильства, а також наслідки його дій по відношенню до особи, стосовно якої вони спричинені.
Отже, склад адміністративного проступку у виді вчинення домашнього насильства передбачає необхідність зазначення у протоколі фактичних обставин адміністративного правопорушення, що закидається у провину особі, відносно якої розв'язується справа, у повній відповідності із диспозицією статті, наведеної вище.
Також, виходячи з граматичного тлумачення диспозиції частини 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, при складанні протоколу про адміністративне правопорушення слід зазначати конкретно, в чому саме полягало психологічне насильство (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право) тощо, а також яка саме шкода фізичному або психічному здоров'ю потерпілого завдана цими діяннями чи у який спосіб могла бути завдана.
Так, пункт «b» статті 3 Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (так звана Стамбульська конвенція), що вчинена державами - членами Ради Європи 11.05.2011 року, ратифікована із заявами Законом України № 2319-IX від 20.06.2022 року й набрала чинності 01.11.2022 року, визначає домашнє насильство як всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім'ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні.
З метою реалізацій цих положень внесені зміни у чинне законодавство нашої держави, зокрема, організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства обумовлені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» № 2229-VIII від 07.12.2017 року (із змінами та доповненнями).
Стаття 1 цього закону у пункті 3 своєї частини 1 визначає домашнє насильство як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Одночасно із цим пункт 14 цієї ж частини наведеної вище статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» унормовує, що психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи;
Також у згаданому законодавчому акті законотворець визначив фізичне насильство як форму домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відтак, слід розрізняти домашнє насильство у формі психологічного насильства та у формі фізичного тощо.
Крім того, обов'язково слід з'ясовувати, чи є потерпіла особа та правопорушник суб'єктами, на яких розповсюджується дії чинного законодавства України щодо запобігання та протидії домашньому насильству, а також, яка саме шкода здоров'ю потерпілого завдана винними діяннями порушника чи у який спосіб могла бути завдана.
Проте, складаючи протокол про адміністративне правопорушення (серії ВАВ № 556372) відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та викладаючи об'єктивну сторону проступку, що закидається їй у провину, ПОГ Красноградського РВП ГУНП в Харківській області старший лейтенант поліції Лешев М. О. кваліфікує дії правопорушника як «19.02.2024 року близько 14 годин 20 хвилин за адресом: АДРЕСА_2 ,- в стані алкогольного сп'яніння виражалась грубо нецензурною лайкою в бік співмешканця ОСОБА_2 , чим вчинила домашнє насильство, а саме психологічного характеру, в будинку знаходились неповнолітні діти», однак жодного доказу на підтвердження родинних чи сімейних зв'язків цих осіб, знаходження у момент скоєння проступку з ними неповнолітніх дітей, а також їх сумісного мешкання не надає, у чому полягає шкода здоров'ю потерпілого не зазначає та у процесуальний спосіб не доводить.
Отже, ретельно вивчаючи протокол та додані до нього документи й матеріали, що містять інформацію про правопорушення, встановлено, що:
- до протоколу не додано жодного доказу на підтвердження факту проживання ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 за однією адресою;
- також до протоколу не додано жодного доказу на підтвердження факту перебування під час вчинення домашнього насилля дітей, їх перебування в родинних відносинах із кривдником чи потерпілою, ступень споріднення учасників конфлікту, не вказано, чи зазнали діти від проступку шкоди та якої саме.
Натомість, події та дії, нерозривно пов'язані з фізичною особою, що започатковують, зміцнюють, доповнюють або припиняють її правосуб'єктність чинним законодавством України вважаються актами цивільного стану.
До таких подій і дій, зокрема, відносять народження фізичної особи, встановлення її походження, шлюб тощо. Вказані акти цивільного стану підлягають державній реєстрації.
Приписом статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, шляхом складення актових записів цивільного стану.
Тому актовий запис цивільного стану - це документ органу державної реєстрації актів цивільного стану, який містить персональні відомості про особу та підтверджує факт проведення державної реєстрації акта цивільного стану. Він складається у двох примірниках та є безспірним доказом фактів, реєстрація яких посвідчується, до спростування його в судовому порядку.
Відтак, доказом факту перебування осіб в родинних відносинах та ступінь такого споріднення є: відповідні свідоцтва органів реєстрації актів цивільного стану, повний витяг з реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису, копії актових записів, копії рішень суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин тощо.
Також, положення статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11.12.2003 року (із змінами та доповненнями) визначають, що:
-місцем проживання фізичної особи є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги;
-місцем перебування особи є житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги.
Механізм здійснення реєстрації місця проживання та перебування осіб в Україні визначений Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 207 від 02.03.2016 року (із змінами та доповненнями).
Так, пункти 3, 7 та 9 вказаних Правил мовлять про те, що реєстрація місця проживання/перебування здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено) на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування.
Відтак, доказом факту мешкання осіб за однією адресою можуть бути: відповідні акти, свідчення сусідів, штамп в паспорті та довідки про фактичне їх місце мешкання тощо.
Процедура оформлення уповноваженими особами протоколів про адміністративне правопорушення визначена Кодексом України про адміністративні правопорушення, а особами, які є працівниками відповідних органів Національної поліції України - ще й Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої Наказом Міністерства Внутрішніх Справ № 1376 від 06.11.2015 року (із змінами та доповненнями).
При цьому зазначений наказ прийнятий, як чітко обумовлено його преамбулою, саме з метою дотримання законності при здійсненні провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також приведення нормативно-правових актів у відповідність до законодавства, яке регулює діяльність Національної поліції.
Частинами 1 та 2 статті 254 Кодексу України про адміністративні правопорушення обумовлено, що про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності, що, у разі його оформлення, робиться не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.
При цьому, у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються, зокрема, місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення й нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення (стаття 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Отже, ретельно та безпосередньо дослідивши протокол із доданими до нього письмовими доказами, суддя убачає не вірну кваліфікацію дій правопорушниці, тобто не відповідність сформульованої об'єктивної сторони вчиненого ОСОБА_1 адміністративного проступку із законодавчо встановленою частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративне правопорушення, що не дозволяє судді притягнути її до адміністративної відповідальності за вчинене.
Імперативним приписом статті 19 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (Закон України № 254к/96-ВР) обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, державні органи наділені лише тими повноваженнями і компетенцією, які визначені законом і не можуть на свій розсуд привласнювати повноваження інших державних органів.
Згідно зі змістом статті 129 Конституції України, розгляд і вирішення справ в судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
Положеннями частини 3 статті 62 Основного Закону нашої країни передбачено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь.
Також статтею 9 Кодексу України про адміністративне правопорушення унормовано, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Тобто адміністративне правопорушення - це вчинок, який повинен мати сукупність юридичних ознак, які визначають склад правопорушення, а саме: об'єктивну сторону, об'єкт, суб'єктивну сторону (внутрішня сторона діяння, елементами якої є вина, мотив і мета) і суб'єкт. Наявність усіх ознак правопорушення є єдиною підставою для притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо відсутня хоча б одна з ознак правопорушення, особа не може бути притягнута до відповідальності.
Зі змісту статті 245 Кодексу України про адміністративне правопорушення убачається, що завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне в об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.
Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлюється чітка стадійність притягнення особи до відповідальності: виявлення правопорушення, фіксація правопорушення, формування доказової бази (матеріалів справи), розгляд справи про адміністративне правопорушення.
Тобто, після виявлення факту вчинення правопорушення уповноважена на складання протоколів про адміністративні правопорушення особа зобов'язана зібрати належні та допустимі докази такого проступку.
При цьому доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кодексом України про адміністративне правопорушення. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень та на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Отже, відповідно до пункту 15 розділу ІІ Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліціїдо протоколу про адміністративне правопорушення долучаються інші матеріали про адміністративне правопорушення (пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновок експерта, речові докази, протокол про вилучення речей і документів, рапорти посадових осіб, а також інші документи та матеріали, що містять інформацію про правопорушення).
Натомість усі докази, які повноважна особа Національної поліції долучає до протоколу про адміністративне правопорушення, слід засвідчувати з урахуванням приписів ДСТУ 4163-2020 (Вимоги до оформлювання документів), прийнятого й затвердженого наказом Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» № 144 від 01.07.2020 року, який, як вказано у пункті 1.1 цього документа, поширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та їх об'єднань усіх форм власності.
Так, пункт 5.26 цього нормативно-правового документу зазначає, що відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її власного імені та прізвища, а також дати засвідчення копії.
Аналогічне за своїм змістом правило міститься й у пункті 8 глави 10 розділу ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 1000/5 від 18.06.2015 року (із змінами та доповненнями), які з огляду на зміст пункту 1 розділу І «Загальні положення» встановлюють єдині вимоги щодо створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, а також порядок їх архівного зберігання в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності , та є нормативно-правовим актом, обов'язковим для виконання всіма установами.
Також, вказаний пункт 8 глави 10 розділу ІІ цих Правил визначає, що копія набуває юридичної сили лише в разі її засвідчення в установленому порядку. Напис про засвідчення копії складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, дати засвідчення копії. Напис про засвідчення копії скріплюється відбитком печатки відповідного структурного підрозділу установи або печатки «Для копій». У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчуються відбитком печатки установи. На лицьовому боці у верхньому правому куті першого аркуша документа проставляється відмітка «Копія» (абзац 6 пункту 5 глави 4 розділу ХІІ Правил).
За приписами статті 252 Кодексу України про адміністративне правопорушення при розгляді справи про адміністративне правопорушення, орган /посадова особа/ оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Згідно із частиною 1 статті 251 вказаного кодифікованого акту доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Слід зауважити, що протокол про адміністративне правопорушення є процесуальним документом, який офіційно засвідчує факт вчинення особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, неправомірних дій, та фіксує закінчення діяльності компетентних осіб щодо збирання, оцінки та перевірки доказів. Тобто протокол є, начебто й скоріше за все, з огляду на практику Європейського суду з прав людини, звинувачувальним документом, якому завжди передує момент виявлення відповідного проступку.
Також, відповідно до чинного законодавства України протокол про адміністративне правопорушення є й основним джерелом доказів у справі, оскільки саме він має містити повні та точні відомості про вчинення правопорушення, його кваліфікацію, формулювання суті правопорушення, дані про потерпілих, свідків тощо.
Отже, складання протоколу у справі про адміністративне правопорушення - це процесуальні дії суб'єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення, та в силу приписів вищенаведених норм права є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення правопорушення при розгляді судом справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Саме тому від того, наскільки грамотно, змістовно і умотивовано складений протокол, залежить якість та правильність розгляду справи по суті й обґрунтованість застосування адміністративного стягнення.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право особи на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, протокол про адміністративне правопорушення набуває значення належного та допустимого доказу лише якщо він складений уповноваженою на те посадовою особою, не пізніше термінів, передбачених для накладення адміністративного стягнення та його зміст відповідає усім вимогам, що висуваються до формулювання суті адміністративного правопорушення та обставин його вчинення (вони повинні бути викладені конкретно, точно з належним формулюванням складу адміністративного правопорушення у відповідності до змісту диспозиції статті (частини статті) Кодексу України про адміністративне правопорушення, що передбачає відповідальність за його вчинення та за якою складено протокол).
Відтак, під час розгляду справи про адміністративне правопорушення суддя не вправі самостійно змінювати на шкоду особі фабулу чи норму права, яка передбачає відповідальність особи, викладені у протоколі про адміністративне правопорушення, що по суті становить виклад обвинувачення у вчиненні певного правопорушення, винуватість у скоєнні якого певною особою має доводитися в суді.
Суддя також не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення, адже діючи таким чином суддя неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням статті 6 Конвенції.
У справах «Малофєєва проти Росії» (рішення від 30.05.2013 року, заява № 36673/04) та «Карелін проти Росії» (рішення від 20.09.2016 року, заява № 926/08) Європейській суд з прав людини серед іншого зазначив, що у випадку, коли викладена в протоколі фабула адміністративного правопорушення не відображає всіх істотних ознак складу правопорушення, суд не має права самостійно редагувати її, а так само не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу (оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом).
Отже, законодавець визнав адміністративним правопорушенням не будь-яке домашнє насильство, а лише те, яке потягло за собою завдання шкоди фізичному або психічному здоров'ю потерпілого або ж могло спричинити таку шкоду.
Натомість кривдник - це особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі. Особа, яка постраждала від домашнього насильства - це особа, яка зазнала домашнього насильства у будь-якій формі.
Проте зазначені особи повинні підпадати під юрисдикцію частин 2 і 3 статті 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Відтак, як обумовлено вказаною нормою права, дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на таких осіб: 1) подружжя; 2) колишнє подружжя; 3) наречені; 4) мати (батько) або діти одного з подружжя (колишнього подружжя) та інший з подружжя (колишнього подружжя); 5) особи, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхні батьки та діти; 6) особи, які мають спільну дитину (дітей); 7) батьки (мати, батько) і дитина (діти); 8) дід (баба) та онук (онука); 9) прадід (прабаба) та правнук (правнучка); 10) вітчим (мачуха) та пасинок (падчерка); 11) рідні брати і сестри; 12) інші родичі: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука); 13) діти подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими; 14) опікуни, піклувальники, їхні діти та особи, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням; 15) прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, їхні діти та прийомні діти, діти-вихованці, діти, які проживають (проживали) в сім'ї патронатного вихователя. Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється також на інших родичів, інших осіб, які пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, за умови спільного проживання, а також на суб'єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.
Зважаючи на це, домашнє насильство характеризується такими ознаками:
- умисність (з наміром досягнення бажаного результату);
- спричинення шкоди;
- наявність патерну (повторювані в часі інциденти множинних видів насильства);
- системна основа;
- порушення прав і свобод людини;
- значна перевага сил (фізичних, психологічних, пов'язаних із вищою посадою тощо) того, хто чинить насильство;
- повна влада та контроль над постраждалою особою;
- насильницькі дії у відносинах між близькими людьми тощо.
Водночас, розглядаючи цю справу по суті та досліджуючи протокол про адміністративне правопорушення із доданими до нього письмовими доказами, суддя пересвідчився, що повно об'єктивну сторона проступку в протоколі не розкрито, причинно - наслідковий зв'язок не наведено, висновку про те, що зафіксована ситуація викликала у постраждалого побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинила емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи не простежується. Сам по собі факт вживання нецензурної лайки та образливих висловлювань на адресу потерпілого автоматично не утворює у кривдника складу адміністративного проступку, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, позаяк, такі висловлювання неминуче мають потягнути за собою наслідки у виді: завдання чи можливості завдання шкоди фізичному або психічному здоров'ю потерпілого.
Окрім того, жодним чином не доведений факт можливості віднесення особи, відносно якої складено протокол, та особи, яка є потерпілою у справі, до категорії осіб, на яких розповсюджується чинне законодавство щодо запобігання та протидії домашньому насильству.
Отже, стандарт доведення вини поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що правопорушення було вчинено і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, є винною у вчиненні адміністративного проступку.
При цьому, поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Наведене питання має бути розв'язане на підставі безстороннього та неупередженого аналізу допустимих доказів, які свідчать «за» чи «проти» викладеної версії подій.
Відтак, обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія, викладена у протоколі про адміністративне правопорушення, має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду.
Таким чином, виходячи із правової аксіоми судочинства: «Atrium naben se intromi indicia praese» - «Суд має справу з тими доказами, які перед ним», оцінивши матеріали справи та наведені докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, своєчасному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю, ураховуючи, що при розгляді справи про адміністративне правопорушення суд повинен вжити всіх передбачених законом заходів для повного, всебічного і об'єктивного дослідження доказів по справі та беручи до уваги, що обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, а не на суд, вважаю, що вина у інкримінованому особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, проступку, визначеному частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не доведена, а отже факт вчинення ОСОБА_1 цього проступку відсутній, що має місце внаслідок невірної фіксації дій правопорушника та недоведеності усіх складових проступку.
Доходячи такого, суд ураховує правозастосовну практику, викладену Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України, який, з огляду на імперативну норму пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями), забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій (тобто сталість та єдність судової практики) у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а саме: постанову Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, прийнятої 08.07.2020 року в межах справи з єдиним унікальним № 463/1352/16-а (провадження № К/9901/21241/18),- щодо наявності процесуального обов'язку доказування наявності вини особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, саме у суб'єкта владних повноважень.
Також, як чітко зауважує у вказаному судовому рішенні вищий суд, у силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягається до відповідальності, тлумачяться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи.
Крім того, суд керується й правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові, прийнятій у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 10.07.2020 року в межах справи з єдиним унікальним № 420/647/19 (провадження № К/9901/32880/19), згідно з якою підставами для визнання протиправним дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень є невідповідність їх вимогам чинного законодавства. При цьому, обов'язковою умовою для визнання таких дій/бездіяльності протиправними є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Колегія суддів погоджується, що складання протоколу у справі про адміністративне правопорушення це процесуальні дії суб'єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді судом справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом і у постанові від 04.03.2019 року по справі № 199/7360/17.
Нормою права, яка міститься у статті 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачено, що його завданням є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
При цьому, частини 1 і 2 статті 7 цього кодифікованого закону України регламентують, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених Законом, а провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Натомість зміст частини 1 статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення мовить про те, що провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за обставин відсутності події і складу адміністративного правопорушення (пункт 1 вказаної норми права).
З огляду на зміст протоколу про адміністративне правопорушення (серії ВАВ № 556372) та додані до нього матеріали, убачається, що незважаючи на те, шо в діях ОСОБА_1 наявні ознаки адміністративно-карної події, проте вони не відповідають складу інкримінованого їй адміністративного правопорушення.
Отже, оцінивши матеріали справи та наведені докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, своєчасному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю, вважаю факт вчинення ОСОБА_1 проступку, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не доведеним, а тому вона не може бути піддана адміністративній відповідальності.
Приймаючи постанову, суддя також вважає за необхідне зазначити, що пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд - у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.
За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.
Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.
Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади (на цей час Берестинський район та місто Берестин відповідно) та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.
При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.
Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.
Пунктом 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вищезазначеного Закону на законодавчому рівні унормовано, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв'язку з утворенням (ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до цього, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України.
Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, воєнний стан на території України не припинений та не скасований, а тому справа перебувала на розгляді судді належного суду.
На підставі викладеного, діючи в точній відповідності із законом, з метою зміцнення законності та правосвідомості задля всебічного, повного, своєчасного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, виховання осіб в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобіганню вчиненню нових правопорушень, керуючись статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учиненою 04.11.1950 року в Римі, підписаної Високими Договірними Сторонами й ратифікованої Україною 17.07.1997 року; статтею 3 Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (так звана Стамбульська конвенції», що вчинена державами - членами Ради Європи 11 05 2011 року, ратифікована із заявами Законом України № № 2319-IX від 20.06.2022 року й набрала чинності 01.11.2022 року; рішеннями Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України», від 30.05.2013 року у справі «Малофєєва проти Росії» та від 20.09.2016 року у справі «Карелін проти Росії»; статтями 19, 57, 68 і 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (Закон України № 254к/96-ВР) (із змінами та доповненнями); частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-ІV (із змінами та доповненнями); статтями 1 і 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» № 2229-VIII від 07.12.2017 року (із змінами та доповненнями); статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11.12.2003 року (із змінами та доповненнями); статтею 17 і пунктом 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями); Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 207 від 02.03.2016 року (із змінами та доповненнями); ДСТУ 4163-2020 (Вимоги до оформлювання документів), прийнятого й затвердженого наказом Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» № 144 від 01.07.2020 року; Правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 1000/5 від 18.06.2015 року (із змінами та доповненнями), а також статтями 1, 7, 9 - 11, 23, 27, частиною 2 статті 38, статтями 173-2, 245, 246, 247, 249 - 252, частинами 1 і 2 статті 254, частиною 1 статті 255, статтею 256, частиною 2 статті 268, частиною 2 статті 277, статтями 278, 280, 283 - 285, частиною 2 статті 287, статтями 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення № 8073-Х від 07.12.1984 року (із змінами та доповненнями),-
Провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за вчинення адміністративного проступку, передбаченого частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, закрити у зв'язку з відсутністю в її діях складу цього адміністративного правопорушення.
Постанова оскарженню не підлягає і набирає законної сили з моменту її винесення.
Постанову винесено, оформлено шляхом комп'ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику.
Суддя С. В. Мащенко