07 квітня 2025 р. № 400/2506/25
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Біоносенко В. В. за участю секретаря судового засідання Дидіної А.О. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 ,
прозобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 з вимогами: зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 забезпечити безперешкодний виїзд громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виключеного з військового обліку на підставі пп.6п.6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що має право на перетин державного кордону України на виїзд з України, у зв'язку із тим, що виключений з військового обліку відповідно до п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232). Покликався на п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", який передбачає, що виключенню з військового обліку підлягають особи, які раніше були засуджені за вчинення тяжкого злочину. На своє звернення отримав відмову, яку вважає протиправною. Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України. Громадяни проходять військову службу відповідно до закону. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ) у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 строком на 30 діб. У подальшому Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та триває до цього часу. 24 лютого 2022 з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань Законом України від 03 березня 2022 №2105-ІХ затверджений Указ Президента України від 24 лютого 2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі по тексту - Указ №69/2022). Відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин. Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Згідно з ч. 9 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період. Відповідно до ч. 9 cт. 14 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у редакції на час виникнення спірних правовідносин, на районні (міські) комісії з питань приписки покладаються, серед іншого, такі функції: - зняття з військового обліку призовників та взяття на військовий облік
військовозобов'язаних громадян, яких: - за станом здоров'я визнано непридатними до військової служби в мирний час, обмежено придатними у воєнний час; - раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання; виключення з військового обліку громадян, яких: - за станом здоров'я визнано непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку; - раніше було засуджено до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України у редакції, яка діяла на час винесення позивачу вироку, залежно від ступеня тяжкості злочини поділялись на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Злочином середньої тяжкості визнавався злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, тоді як за вчинення тяжкого злочину було передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Таким чином, злочин, за вчинення якого було засуджено позивача, станом на час його вчинення та винесення вироку, визнавався тяжким. Водночас, відповідач помилково визначає його як нетяжкий злочин, виходячи лише з виду покарання, яке було призначене у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч. 2 ст. 187 КК України. Разом з тим те, що позивача було звільнено від відбування покарання із випробуванням, або те, що судом було призначене покарання у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч. 2 ст. 187 КК України, на кваліфікацію злочину як тяжкого, а також на класифікацію його саме як тяжкого злочину станом на час вчинення та винесення вироку, не впливає. Крім того, звертаю увагу на те, що редакція п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" передбачає, що виключенню з військового обліку підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Водночас розмежування того, чи ці особи є такими, що на даний час мають судимість, або такими, судимість яких є погашеною або знятою, вказана норма не містить. Отже, позивач будучі виключеним з військового обліку вважає, що має право на перетин державного кордону України на виїзд з України, у зв'язку із тим, що виключений з військового обліку відповідно до п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232). Згідно з ст.2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи. Відповідно до ст.3 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України. Згідно з ст.8 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку. Відповідно до п.2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. №57 (далі - Правила №57), перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У разі коли громадянин, який постійно проживає в Україні, втратив зазначені документи (далі - паспортні документи) за межами України або якщо строк дії таких документів закінчився під час перебування громадянина за межами України, або встановлено, що вони є недійсними з інших причин, документом, що дає право на в'їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається дипломатичним представництвом або консульською установою України за кордоном. У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. Пунктами 2-1 - 2-18 Правил №57 визначені особи, які мають право перетинати державний кордон мають у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану. Згідно з п.12 Правил №57, для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред'являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, ураховує, що Верховним Судом у постановах від 17.08.2023 у справі № 380/7792/22 та від 31.08.2023 у справі № 380/572/23 сформовано правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду. Наголошує, що адміністративний суд, за загальним правилом, не обмежений у виборі ефективного способу відновлення права особи, порушеного суб'єктом владних повноважень, і вправі обрати найоптимальніший або такий, що відповідає характеру такого порушення та враховує обставини конкретної справи. Отже, скаржник вважає, що найбільш ефективним способом захисту порушеного права та його відновлення є саме зобов'язання відповідача, як суб'єкта владних повноважень надати дозвіл позивачеві на перетин державного кордону України Так, статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до абзацу 2 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» термін «свобода пересування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до абзацу 3 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» термін «вільний вибір місця проживання чи перебування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати. Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Згідно зі ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Також ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті. Законодавством України зазначені правовідносини регулюються ст. 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Це право віднесено у ЦК до особистих немайнових прав фізичної особи (кн. Друга ЦК), а саме - до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (гл. 21 кн. другої ЦК). Відповідно до ч. 3 ст. 269 ЦК особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Встановленої в законний спосіб заборони на виїзд громадян України за кордон, в тому числі й чоловіків призовного віку, на сьогоднішній день немає. Можливість встановлення такої заборони Конституцією України і законами передбачена. Також існують винятки з такої заборони і порядок дій стосовно таких винятків. А самої заборони - немає тому, згідно з нашими висновками, єдиним конституційним і законним способом, у який ця проблема може бути вирішена, є встановлення обмеження права вільно залишати територію України в Указі президента, яким було введено воєнний стан. Адже обмеження конституційних прав - це крайній захід, до якого в деяких випадках змушена вдаватися держава. Право вільно залишати територію України не є абсолютним і за певних умов може бути обмежене, зокрема, під час введення воєнного стану. Повноваженнями його обмежувати наділена вища посадова особа країни, рішення якої в подальшому затверджує Верховна Рада України. "Проте, в чинному Указі, яким 24 лютого цього року в Україні було введено воєнний стан, обмеження прав не передбачено". В обґрунтування позовних вимог позивач вважає що йому має бути забезпечено право на перетин кордону України на виїзд з України, адже жодним нормативно-правовим актом не встановлено заборону виїзду громадян України за кордон. Більш того, постанов державного виконавця чи то судових рішень про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України відносно громадянина України позивач на виконанні немає, тимчасове обмеження відносно нього не здійснюється. Відтак, і тимчасових обмежень у праві виїзду позивача за кордон немає. Крім того, згідно зі ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є, зокрема, паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Позивач наполягає, що діючі законодавчі акти не містять застереження з приводу того, що інші органи можуть самостійно визначати перелік документів для перетину державного кордону, так само як і не містять норм, які б наділяли будь-які інші органи, в тому числі і Державну прикордонну службу та її підрозділи самостійно визначати перелік додаткових документів для перетину кордону України громадянами України. Окрім того, покликаючись на рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020 року, вказує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України...» Згідно ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідач позов не визнав, надав відзив, в якому пояснив, що позивачем в адміністративному позові не наведено жодного аргументу та не долучено жодного належного чи допустимого доказу щодо вчинення Відповідачем відносно Позивача будь-яких дій протиправного характеру чи бездіяльності. Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 4 та частини 4 статті 46 КАС України, відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) є територіальним органом центрального органу виконавчої влади - Адміністрації Державної прикордонної служби України та виконує функції забезпечення та координації діяльності органів охорони державного кордону України - прикордонних загонів, тобто не має ділянки відповідальності та не приймає жодних рішень щодо правового/пропускного режиму та порядку в'їзду виїзду громадян і транспортних засобів в тих чи інших пунктах пропуску на тій чи іншій ділянці державного кордону України, оскільки за своєю правовою природою та функціоналом не має відповідних повноважень та завдань. Аналізуючи логічно та послідовно викладені вище положення чинного національного законодавства України, слід дійти до наступних об'єктивних висновків: 1) ІНФОРМАЦІЯ_2 є територіальним органом Адміністрації Державної прикордонної служби України, та не є органом охорони державного кордону, а отже не має функції охорону державного кордону України, як наслідок не здійснює прикордонного контролю осіб та транспортних засобів та не приймає відповідних рішень про дозвіл або відмову у в'їзді/виїзді осіб. 2) З урахуванням попереднього висновку, слід зазначити, що з огляду на відсутність відповідних функцій та повноважень на прийняття рішень про пропуск чи відмову у пропуску осіб, ІНФОРМАЦІЯ_4 не мало змоги та юридичних підстав вчиняти будь-які дії та видавати будь-як індивідуальні акти, яких в дійсності не було та не існує, однак які в свою чергу оскаржуються Позивачем. 3) Як наслідок ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ), яке не є органом охорони державного кордону/ прикордонним загоном, не вчиняло жодних дій/бездіяльності та не приймало/не могло приймати жодних правових рішень чи індивідуальних актів відносно Позивача, є неналежним відповідачем в адміністративній справі. Отже враховуючи те, що рішення щодо не пропуску не приймалося посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) та Позивачем в позові не наведено інших аргументів та не надано належних чи допустимих доказів вчинення будь-яких дій протиправного характеру чи бездіяльності відносно Позивача, тому позовні вимоги до Відповідача є безпідставним.
В судовому засіданні 07.04.2025 представники сторін підтвердили власні позиції. Представник позивача просив суд позов задовольнити, представник відповідача просив в задоволенні відмовити.
Суд розглянув справу 07.04.2025 в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні за участі представників сторін в режимі відеоконференції.
Дослідив матеріали справи, вислухав представників сторін, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , 1989 р.н., проживає в м. Миколаєві.
Після 24.02.2022 виїхати за межі України не намагався.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Відповідно до ст.2 Закону, документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
Відповідно до ст.3 Закону, перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Відповідно до ст.6 Закону, право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду. 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
У разі накладення на громадянина адміністративного стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого частиною сьомою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, йому тимчасово обмежується право на виїзд з України з дитиною строком на один рік з дня накладення адміністративного стягнення, крім випадку, коли є нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини другого з батьків.
Також, п.п.21-218 Правил перетинання державного кордону громадянами України, передбачені окремі обмеження щодо виїзду за кордон у разі введення в Україні воєнного стану пропуск через державний кордон громадян України.
Таким чином, законодавством передбачено декілька різноманітних обставин, які можуть стати перешкодою громадянину України у перетині державного кордону. Це може бути як відсутність у нього документу передбаченого ст.2 Закону, спроба перетину кордону не у пункті пропуску визначеному ст.3 Закону, наявність індивідуальних заборон на виїзд передбачені ст.6 Закону, а також обставини пов'язання з введенням в Україні воєнного стану.
По цій справі не вирішується та не може бути вирішено взагалі, чи будуть в майбутньому на момент перетину державного кордону у позивача обставини, що перешкоджають такому перетину, наприклад, відсутність паспорт громадянина України для виїзду за кордон чи спроба перетину кордону за межами пункту пропуску через державний кордон України
Разом з тим, позивач просить задовольнити його позовні вимоги до Державної прикордонної служби України шляхом зобов'язання не чинити перешкод в перетину державного кордону України.
Задоволення таких позовних вимог, покладе на відповідача обов'язок не чинити позивачу будь-яких перешкод в перетині кордону на виїзд з України, незалежно від наявності обставин, передбачених ст.ст.2, 3, 6 Закону, що вочевидь є абсурдним. Крім того, таке судове рішення, унеможливить виконання відповідачем своїх обов'язків, навіть у разі виникнення таких обставин, після ухвалення судового рішення.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У цьому випадку, жодного спору позивача з відповідачем взагалі не виникало. Позивач не намагався перетнути державний кордон, а відповідач йому в цьому не відмовляв. За таких обставин у суду немає предмета спору, який може бути вирішений, немає будь-яких рішень, дій, бездіяльності з боку відповідача по відношенню до позивача, яким судом може бути надана оцінка.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.245 КАС України, повноваження суду на прийняття рішення про зобов'язання суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій, є лише способом відновлення порушених прав, якщо суд дійде висновків про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними. Але, у цьому випадку, жодних дій відповідач про відношенню до позивача не вчиняв, за таких обставин, відсутнє порушене право позивача, які необхідно відновлювати шляхом покладення на відповідача обов'язку утриматися від вчинення певних дій.
Відповідно до п.10 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Але, і це повноваження не може бути використано у цьому випадку, оскільки не про які порушення з боку відповідача у позові не йдеться. Позивач взагалі навіть не вступив у правовідносини з відповідачем. Задоволення позовних вимог, у обраній формі, буде суперечить Закону, оскільки буде наперед встановленим дозволом (індульгенцією) на перетин позивачем державного кордону, без дотримання вимог ст.ст.2, 3, 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».
Обраний позивачем спосіб захисту, не відповідає меті та завданню адміністративного судочинства, позовні вимоги безпідставні, а тому в задоволенні позову належить відмовити.
Окрім цього, суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що в межах цієї справи та заявлених вимог, за цим складом сторін, суд у будь-якому разі, не може надати оцінку правомірності рішенням Кабінету Міністрів України щодо встановлення додаткових обставин, що перешкоджають громадянам України перетнути державний кордон для виїзду з України під час дії воєнного стану, оскільки відповідно до ст.27 КАС України, справи про оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, віднесені до виключної підсудності окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
В задоволенні позову відмовити повністю.
Судові витрати покласти на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 НОМЕР_3 ) відмовити повністю.
2. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Суддя В. В. Біоносенко
Рішення складено в повному обсязі 07.04.2025