Іменем України
02 квітня 2025 року
м. Київ
справа №990/320/23
адміністративне провадження № П/990/320/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Васильєвої І.А., Дашутіна І.В., Хохуляка В.В., Яковенка М.М.,
за участю секретаря судового засідання: Лупінос Я. В.
учасники судового процесу:
представник позивача - Ямельська Х. Ю.,
представник відповідача - Пантюхова Л. Р.,
представник третьої особи - Харченко С. В.,
розглянувши у судовому засіданні як суд першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження справу № 990/320/23 за позовом ОСОБА_1 до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Державна міграційна служба України, про визнання протиправним і скасування указу в частині,
29 листопада 2023 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місцеперебування: Відділ забезпечення досудового слідства ІНФОРМАЦІЯ_2 АДРЕСА_2 адреса для листування: АДРЕСА_3, e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Президента України (місцезнаходження: 01220, м. Київ, вул. Банкова, 11; далі - відповідач). У позовній заяві заявлено вимогу про визнання протиправним та скасування Указу Президента України №502/2022 від 18 липня 2022 року (далі - Указ №502/2022) в частині визнання ОСОБА_1 , 1963 року народження, уродженця та жителя міста Дніпра таким, що втратив громадянство України.
На обґрунтування своїх вимог позивач посилається на таке: позивач був громадянином СРСР і на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживав на території України, відповідно, починаючи з 24 серпня 1991 року, є громадянином України; Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III) хоча і задекларував конституційний принцип єдиного громадянства, однак, прямо не заборонив випадки множинного громадянства; за змістом Закону № 2235-III громадянин України у правових відносинах з Україною визначається лише громадянином України; відповідно до статті 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства України, а сам він ніколи не висловлював волевиявлення щодо виходу з громадянства України; наявність громадянства країни Ізраїль не є підставою для позбавлення його громадянства України, оскільки набуття громадянства цієї держави відбулося ще до моменту прийняття Конституції України, а у Законі України «Про громадянство України» в редакції 1991 року така підстава для втрати громадянства як добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави взагалі була відсутня; прийняття у 2001 році нового Закону України «Про громадянство України» та доповнення підстав втрати громадянства підставою «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави» суттєво погіршує становище позивача, отже, через принцип незворотності дії закону у часі такі наслідки не підлягають застосуванню. Також позивач звертає увагу на свій життєвий шлях і активну участь у громадянському і політичному житті країни, які достеменно свідчать про бажання жити в державі Україна та мати українське громадянство.
Ухвалою від 01 грудня 2023 року Верховний Суд залишив позовну заяву без руху і надав позивачеві десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали для усунення виявлених недоліків шляхом повідомлення відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету в учасників справи, а також надання заяви про поновлення строку звернення до суду та доказів поважності причин його пропуску (т. 1 а. с. 41).
11 грудня 2023 року до суду надійшла заява про усунення виявлених недоліків позовної заяви, в якій позивач просить поновити строк звернення до суду (т.1 а. с. 51).
Оцінивши доводи, наведені у заяві про поновлення строку звернення до суду, Верховний Суд в ухвалі від 13 грудня 2023 року визнав їх станом на дату відкриття провадження у справі достатніми для поновлення строку звернення до суду з цим позовом як такого, що пропущений з поважних причин. Цією ухвалою Верховний Суд відкрив провадження у справі, залучив до участі Державну міграційну службу України (далі - ДМС України) як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, встановив учасникам справи строк для подання письмових заяв по суті справи, витребував у Президента України належним чином засвідчену копію Указу Президента України № 502/2022 від 18 липня 2022 року в частині визнання ОСОБА_1 , 1963 року народження, таким, що втратив громадянство України, а також копії усіх документів, які стали підставою для його прийняття (т. 1 а. с. 117).
29 грудня 2023 року від ДМС України через підсистему «Електронний суд» надійшли пояснення (т. 1 а. с. 144), в яких третя особа зазначає, що від ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшла інформація та надано документи, з яких вбачається факт та обставини набуття позивачем громадянства іншої держави. Такі докази є належними, допустимими та достатніми, які давали підстави ДМС України розпочати процедуру втрати громадянства України. Звертає увагу, що подання про припинення громадянства України внаслідок його втрати підготовлено уповноваженим органом відповідно до процедури та за наявності законних підстав. Водночас саме собою подання не є рішенням владних повноважень і не породжує для особи жодних правових наслідків. Затверджене подання було надіслано разом із поданими документами до Комісії при Президентові України з питань громадянства. Також ДМС України зазначає, що 23 липня 2022 року ОСОБА_1 було надіслано повідомлення про прийняте Президентом України рішення за останнім зареєстрованим місцем проживання - АДРЕСА_1 (т. 1 а.с.168), відповідно, позивач вважається обізнаним із прийнятим рішенням з 26 липня 2022 року. На переконання третьої особи, це підтверджує факт пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом і є підставою для залишення позову без розгляду.
05 січня 2024 року від Президента України надійшов відзив на позов (т. 1 а. с. 177). Позиція відповідача полягає у такому: оскаржуваний акт прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами України; наявність у позивача громадянства іншої держави є підставою для втрати ним громадянства України; Президент України, видаючи Указ №502/2022, реалізовував свої конституційні повноваження у порядку та на підставі законодавства України; у разі, якщо позивач мав намір зберегти громадянство України, він повинен був невідкладно після внесення змін у 2001 році до Закону України «Про громадянство України» вжити заходів щодо припинення громадянства Держави Ізраїль, однак, такі протягом 2001-2022 років не вчинив; дії відповідача щодо позивача не були свавільними та нераціональними, оскільки ґрунтувались на вимогах законодавства, були підтверджені доказами та в будь-якому випадку не були помилковими щодо фактів. Також відповідач звертає увагу на практику Великої Палати Верховного Суду щодо розгляду подібних спорів, а саме: постанови від 15 вересня 2022 року у справі № 9901/166/21, від 23 березня 2023 року у справі № 9901/276/21.
Крім того, 05 січня 2024 року від Президента України надійшли клопотання: про залишення позову без розгляду (т. 1 а.с.211); про залучення третіх осіб у справі: Соборний відділ у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області, Головне управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області та Службу безпеки України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача (т. 1 а. с. 236).
08 січня 2024 року від позивача надійшла відповідь на відзив (т. 2 а. с. 1). Позивач заперечує проти доводів відповідача, фактично, з підстав, викладених у позовній заяві. Позивач звертає увагу, що після набрання чинності у 2001 році нової редакції Закону України «Про громадянство України» він не здійснював добровільного набуття громадянства іншої держави - Ізраїлю, тому нова редакція закону не є застосовною до позивача. На переконання позивача, позбавлення громадянства особи з підстав, які не були передбачені законодавством на момент набуття такого громадянства, є протиправним та таким, що суперечить основним принципам правової держави, а також суперечить встановленим державою гарантіям стабільності суспільних відносин. Окрім того, позивач акцентує увагу, що Шевченківський районний суд міста Києва 02 вересня 2023 року офіційно визнав, що ОСОБА_1 є громадянином України (справа №761/31731/23). Також, на переконання позивача, лист ІНФОРМАЦІЯ_2 від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-10469 не може вважатися допустимим доказом, оскільки у доданій до нього відповіді уповноваженого органу Держави Ізраїль зазначено, що інформація, яка у ній міститься може бути використана тільки Службою безпеки України в оперативних цілях та не може бути передана іншим правоохоронним органам. Однак, Служба безпеки України використала цей лист у правовідносинах з третіми особами, а тому такий доказ не може бути використаний у цій справі, адже отриманий з порушенням порядку, встановленого законом. Позивач вважає, що приведена відповідачем практика Великої Палати Верховного Суду не є релевантною, адже правовідносини у наведених відповідачем справах не є подібними до правовідносин у справі, яка є предметом цього перегляду.
Також 08 січня 2024 року від позивача надійшли заперечення на клопотання Президента України про залишення позову без розгляду (т. 2 а. с. 19), а також заперечення на пояснення ДМС України, доводи яких по суті спору є подібними до тих, що викладені у відповіді на відзив (т. 2 а. с. 35). У запереченнях на пояснення ДМС України також викладено доводи про незгоду із позицією щодо пропуску строку звернення до суду з цим позовом.
На пропозицію суду, висловлену у судовому засіданні 10 січня 2024 року, учасники справи подали додаткові пояснення щодо порушеного питання дотримання позивачем строку звернення до суду, на підтвердження яких надавали додаткові докази.
Ухвалою від 27 березня 2024 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання представника Президента України про залишення без розгляду позовної заяви, виклавши відповідні мотиви і обґрунтування з питання дотримання строку звернення до суду з позовом (т. 3 а. с. 18).
На підставі Розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду у зв'язку із звільненням судді ОСОБА_2 у відставку, яка входила до складу постійної колегії суддів, здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, про що складено протокол від 02 липня 2024 року. Замість судді ОСОБА_2 визначено суддю Яковенка М. М. (т. 3 а. с. 63). У зв'язку зі зміною складу колегії суддів, розгляд справи було розпочато спочатку на підставі статті 31 КАС України.
05 серпня 2024 року від позивача надійшли додаткові пояснення (т. 3 а. с. 76), у яких було заявлено клопотання про долучення низки доказів, в тому числі Науково-правового висновку Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса щодо втрати громадянства України у зв'язку із набуттям громадянства іноземної держави у зв'язку з питанням правомірності кваліфікації такого набуття як триваючого правопорушення і конституційним принципом заборони притягнення до відповідальності за діяння, яке на час його вчинення не визнавалося правопорушенням (т. 3 а.с.91). Позивач звертає увагу, що набуття громадянства не може вважатися триваючим конституційним правопорушенням, а є разовим конституційним правопорушенням, адже набуття громадянства - це одноразова дія. Крім того, під час внесення змін до Закону України «Про громадянство України», зокрема у 2001 році, в «Прикінцевих та перехідних положеннях» не було зазначено, зокрема, що приписи пункту 1 частини першої статті 19 Закону, у новій редакції, розповсюджуються також на правовідносини, що виникли до моменту внесення відповідних змін до Закону. Більш того, «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про громадянство України» та будь-яких інший нормативно-правовий акт не містять будь-яких роз'яснень щодо трактування, зокрема, положення частини першої статті 19 Закону, яка наразі чинна, а тому будь-яке розширене тлумачення цієї норми буде суперечити верховенству права, складовою якого є юридична (правова) визначеність. Не містить Закон і положень про обов'язок виходу громадянина України з громадянства іншої держави, набутого до набуття чинності нової редакції Закону. Також позивач звертає увагу, що про обставину наявності у позивача громадянства Держави Ізраїль Держава Україна була обізнана щонайменше у 2014 році, але до 2022 року не застосовувала ніяких наслідків. Обґрунтовуючи необхідність долучення додаткових доказів, позивач зазначає, що такі підтверджують факт постійного проживання в Україні як самим позивачем, так і його батьками.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив та письмових поясненнях. Вважав, що сукупність повідомлених ним обставин і наведених доводів підтверджує факт незаконності Указу №502/2022, а тому просив позов задовольнити повністю.
Представники відповідача і третьої особи проти задоволення позовних вимог заперечували з підстав, викладених у відзиві та запереченнях на позов, які в подальшому додатково обґрунтовувалися під час судових засідань. Просили у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані докази на підтвердження обґрунтованості заявлених вимог та заперечень, суд встановив такі обставини.
Між сторонами не є спірним, що ОСОБА_1 набув громадянство України з 24 серпня 1991 року на підставі пункту 1 частини першої статті 3 Закону України від 8 жовтня 1991 року № 1636-XII (далі - Закон № 1636-XII) як громадянин колишнього СРСР, який на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживав на території України.
Також сторонами не оспорюється, що у 1995 році ОСОБА_1 добровільно набув громадянство Держави Ізраїль.
15 липня 2022 року Служба безпеки України звернулася до Голови Державної міграційної служби України з листом № 5/6/1/4-10469 (т. 1 а.с.162). У зазначеному листі зазначено, що згідно з отриманими даними встановлено інформацію щодо добровільного набуття ОСОБА_1 громадянства Держави Ізраїль.
До зазначеного листа була додана відповідь Міністерства суспільної безпеки і Поліції Держави Ізраїль від 14 липня 2022 року №-1048-01-2022 (т. 1 а.с. 164), за змістом якої ОСОБА_1 має громадянство Держави Ізраїль.
У доповнення до листа № 5/6/1/4-10469 СБ України листом від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-279нт на адресу Голови Державної міграційної служби України направило відомості щодо перетину позивачем державного кордону (т. 1 а. с. 165).
15 липня 2022 року начальник Соборного відділу у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області підготував Подання №9/22 про втрату громадянства України (далі - Подання №9/22), до якого додані: копія заяви про видачу паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого 17 вересня 1998 року Жовтневим РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області; лист СБ України від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-10469 щодо добровільного набуття громадянства Держави Ізраїль з додатком на 1 арк та лист від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-279нт з додатком на 1 арк.
Начальник Соборного відділу у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області склав відповідний висновок про можливість надіслання Подання №9/22 до Державної міграційної служби України для подальшого розгляду та передачі Комісії при Президентові України з питань громадянства для прийняття рішення по суті.
Зазначене підтримано головним спеціалістом відділу з питань громадянства УГПРЕ ГУ ДМС у Дніпропетровській області, погоджено начальником ГУ ДМСУ у Дніпропетровській області, розглянуто і затверджене Головою Державної міграційної служби України 15 липня 2022 року (т. 1 а. с. 192-194).
Начальник ГУ ДМС у Дніпропетровській області склав Інформаційну довідку №9 від 15 липня 2022 року, за змістом якої підставою для втрати громадянства України ОСОБА_1 відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Закону № 2235-III є добровільне набуття ним громадянства Держави Ізраїль (т. 1 а. с. 141).
18 липня 2022 року Подання №9/22 було розглянуто на засіданні Комісії при Президентові України. Згідно з наявним в матеріалах справи Витягом з Протоколу №3 (т. 1 а. с. 191) члени Комісії ухвалили: 1) Встановити, що оформлення поданих документів відповідає вимогам законодавства України, наявність підстав для втрати особами громадянства України підтверджено документально, а підстави, за наявності яких припинення громадянства України не допускається, відсутні; 2) Ураховуючи затвердження Державною міграційною службою України подань про втрату громадянства України внести на розгляд Президента України пропозицію - задовольнити подання про втрату громадянства України та вважати такими, що втратили громадянство України.
Голова Комісії при Президентові України з питань громадянства вніс Президентові України на розгляд пропозицію ухвалити рішення про припинення громадянства України внаслідок втрати стосовно 10 осіб, до якої було додано Проект Указу Президента України з цього питання (т. 1 а. с. 190).
18 липня 2022 року Президент України видав Указ №502/2022, згідно з яким відповідно до пункту 26 статті 106 Конституції України та статей 17 і 19 Закону України «Про громадянство України» постановлено вважати такими, що втратили громадянство України, зокрема, ОСОБА_1 , 1963 року народження, уродженця та жителя міста Дніпра (т. 1 а. с. 189).
Проаналізувавши позицію учасників справи, суд встановив, що ключовим питанням, яке належить вирішити суду, є дія у часі Закону № 1636-XII і Закону № 2235-III в частині можливості застосування такої підстави для втрати громадянства України як добровільне набуття громадянином громадянства іншої держави, у випадку, якщо таке набуття відбулось до змін в законодавстві і особа в подальшому не вчинила дій щодо самостійного виходу із громадянства іншої держави. Крім того, перевірці підлягає додержання процедури прийняття рішення про втрату громадянства.
Вирішуючи поставлене перед судом питання, колегія суддів виходить з такого.
Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.
Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Статтею 25 Конституції України встановлено, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Питання громадянства України у період з 13 листопада 1991 року по 18 січня 2001 року врегульовувалися Законом № 1636-XII, а з 18 січня 2001 року - Законом № 2235-III.
Відповідно до статті 1 Закону № 1636-XII, введеного в дію постановою Верховної Ради України з дня його опублікування (13 листопада 1991 року), в Україні існує єдине громадянство. На підставі двосторонніх міждержавних договорів допускається подвійне громадянство.
Стаття 19 Закону № 1636-XII у редакції, чинній до 20 травня 1997 року, встановлювала підстави припинення громадянства України, згідно з якими громадянство України припинялося: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Згідно зі статтею 21 Закону № 1636-XII, у цій же редакції, громадянство України втрачається: 1) внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України; 2) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом п'яти років. Громадянство України втрачається з дня видання указу Президента України.
20 травня 1997 року набрав чинності Закону України від 16 квітня 1997 року № 210/97-ВР «Про внесення змін до Закону України "Про громадянство України"», яким Закон № 1636-XII викладено у новій редакції.
Статтею 1 Закону № 1636-XII у редакції, чинній з 20 травня 1997 року, встановлено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються цим Законом.
Відповідно до статті 18 Закону № 1636-XII, у цій же редакції, громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 20 Закону № 1636-XII у цій редакції було передбачено, що громадянство України втрачається: 1) якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої держави; 2) внаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади іноземної держави без згоди на те державних органів України та за поданням відповідних державних органів України; 3) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 4) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала без поважних причин на консульський облік протягом семи років. Поважними причинами вважаються: відсутність дипломатичних представництв або консульських установ України в країні постійного проживання, тривала хвороба, воєнні дії та інші ситуації надзвичайного характеру. За громадянином України не визнається належність до іноземного громадянства до прийняття рішення про втрату громадянства України.
Зазначена редакція статей 1, 18, 20 Закону № 1636-XII була чинною до 18 січня 2001 року - дата втрати чинності Закону № 1636-XII у зв'язку із набранням чинності Закону № 2235-III.
Стаття 2 Закону № 2235-III встановила такі принципи законодавства України про громадянство:
1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.
Статтею 19 Закону № 2235-III у редакції, чинній до 27 жовтня 2023 року, визначено, що підставами для втрати громадянства України є:
1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновлювачів унаслідок усиновлення її іноземцями; в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Положення пунктів 1, 3 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України.
Варто зауважити, що Законом України від 20 вересня 2006 року № 163-V Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про громадянство (далі - Конвенція), вчинену 6 листопада 1997 року у м. Страсбурзі та підписану від імені України 1 липня 2003 року у м. Страсбурзі, з такими застереженням та заявою: до пункту 2 статті 8: для України термін "громадяни, які постійно проживають за кордоном" вживається у значенні "громадяни України, які постійно проживають за кордоном відповідно до національного законодавства, що регулює питання виїзду громадян України за кордон"; Україна заявляє, що згідно з пунктом 1 статті 25 Конвенції Україна виключає главу VII із сфери застосування Конвенції.
Відповідно до статті 4 Конвенції правила кожної держави-учасниці, які стосуються громадянства, ґрунтуються на таких принципах: a) кожна особа має право на громадянство; b) безгромадянства слід уникати; c) жодна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства; d) ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна громадянства одним із подружжя під час перебування у шлюбі не впливають автоматично на громадянство другого з подружжя.
Статтею 7 Конвенції встановлено порядок втрат громадянства ex lege або на ініціативу держави-учасниці.
Так, пунктом 1 цієї статті передбачено, що Держава-учасниця не може передбачати у своєму внутрішньодержавному праві втрату її громадянства ex lege або на ініціативу самої держави-учасниці, за винятком таких випадків: a) добровільне набуття іншого громадянства; b) набуття громадянства держави-учасниці внаслідок шахрайських дій, подання неправдивих відомостей або приховування будь-якого суттєвого факту, що має відношення до заявника; c) добровільна служба в іноземному військовому формуванні; d) поведінка, яка серйозно зашкоджує життєво важливим інтересам держави-учасниці; e) відсутність справжнього зв'язку між державою-учасницею та її громадянином, який постійно проживає за кордоном; f) якщо під час неповноліття дитини встановлено, що визначені у внутрішньодержавному праві умови, які дозволили їй набути ex lege громадянства держави-учасниці, більше не виконуються; g) усиновлення дитини, якщо дитина набуває іноземного громадянства або має іноземне громадянство одного чи обох усиновителів.
Відповідно до пункту 2 цієї статті Держава-учасниця може передбачати втрату її громадянства для дітей, батьки яких втратили громадянство цієї держави, за винятком випадків, що охоплюються підпунктами "c" та "d" пункту 1. Однак діти не втрачають громадянство цієї держави, якщо один із їхніх батьків залишається громадянином цієї держави.
Згідно з пунктом 3 Держава-учасниця не може передбачати у своєму внутрішньодержавному праві втрату її громадянства згідно з пунктами 1 і 2 цієї статті, якщо відповідна особа стане внаслідок цього особою без громадянства, за винятком випадків, зазначених у підпункті "b" пункту 1 цієї статті.
На підставі Закону України від 11 січня 2013 року № 22-VII Україна приєдналася до Конвенції про скорочення безгромадянства, вчиненої 30 серпня 1961 року у м. Нью-Йорк, яка набрала чинності для України 23 червня 2013 року.
Згідно із частиною першою статті 5 цієї Конвенції якщо законодавство Договірної Держави передбачає втрату громадянства внаслідок будь-яких змін в особистому статусі відповідної особи, таких як вступ у шлюб, припинення шлюбу, узаконення, визнання або усиновлення, така втрата повинна обумовлюватися володінням іншим громадянством або набуттям іншого громадянства.
За винятком обставин, згаданих у цій статті, жодна особа не втрачає громадянства Договірної Держави, якщо така втрата зробила б цю особу апатридом, хоча така втрата і не є прямо забороненою жодною іншою постановою цієї Конвенції (частина шоста статті 7 Конвенції про скорочення безгромадянства).
Договірна Держава не позбавляє особу її громадянства, якщо таке позбавлення зробило б цю особу апатридом (частина перша статті 8 Конвенції про скорочення безгромадянства).
Отже, наведені норми Європейської конвенції про громадянство та Конвенції про скорочення безгромадянства не заперечують права Договірної Держави визнати особу такою, що втратила громадянство цієї держави, за певних визначених законодавством підстав, однак за умови якщо така втрата не зробить цю особу апатридом (особою без громадянства).
Наведеному підходу міжнародного співтовариства, до якого долучилася й Україна, щодо забезпечення захисту осіб від безгромадянства кореспондують наведені вище приписи пункту 1 частини першої та частини другої статті 19 Закону № 2235-III.
Зазначений висновок також викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2024 року у справі № 990/163/23.
Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що починаючи з 20 травня 1997 року наслідком наявності такої обставини як добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави є припинення такій особі громадянства України шляхом його втрати (за умови якщо така втрата не зробить цю особу апатридом), що здійснюється на підставі акта Президента України. З прийняттям нового Закону № 2235-III чинне законодавство уточнило умови для застосування такого наслідку, а саме: якщо на момент набуття громадянства іншої держави особа досягла повноліття. Також законодавство передбачило випадки, коли набуття повнолітньою особою громадянства іншої держави вважається добровільним.
Отже, починаючи з 1997 року позивач міг і мав знати, що законодавством достатньо чітко визначено, що наявність у громадянина України громадянства іншої держави, набутого добровільно у повнолітньому віці, є обставиною, яку Україна встановила як підставу для втрати громадянства України такій особі (крім випадку, якщо внаслідок такої втрати громадянин України стане особою без громадянства). При цьому, одним із принципів законодавства України про громадянство є рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Такі наслідки мають зрозумілий і передбачуваний характер.
Зазначене дає підстави для висновку про помилковість доводів позивача про неможливість припинення йому громадянства України з огляду на підстави, порядок і момент набуття ним громадянства України чи громадянства іншої держави.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп/1997, стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Водночас посилання позивача на неможливість застосування до нього пункту 1 частини першої статті 19 Закону № 2235-III з огляду на вказаний принцип дії закону у часі суд вважає безпідставними, оскільки правовідносини, в яких була застосована ця норма, хоча і почалися до 20 травня 1997 року, проте, тривали до дати набрання оскаржуваним Указом чинності.
Як вже зазначалося, громадянство України це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. З набуттям громадянства України особа має підданство цієї держави, відповідно, користується правами, які можуть змінюватися з огляду на зміну суспільних відносин, і має певні обов'язки, які також не мають одноразового характеру. Іншими словами, якщо особа на момент набуття громадянства України набула певних прав і обов'язків, передбачених законодавством України саме на цей момент, це не означає, що виключно такі права і обов'язки зберігаються за такою особою до моменту припинення нею громадянства України. Суспільні відносини зазвичай стрімко розвиваються, змінюються, що спонукає державу реагувати на це відповідним чином - врегульовувати їх законодавчим шляхом. Відповідно, особа, залишаючись учасником відповідних суспільних відносин, стає рівною у правах і обов'язках з тими особами, які стали учасниками цих суспільних відносин пізніше.
На користь викладеного свідчить і стаття 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Верховний Суд у постанові від 09 червня 2023 року у справі № 640/13146/20 висловив правову позицію про те, що у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Таким чином, позивач, який у період з 20 травня 1997 року до 18 липня 2022 року мав як громадянство України, так і громадянство іншої держави, набуте добровільно в повнолітньому віці, не мав законних очікувань на те, що підстави припинення громадянства України до нього не можуть бути застосовані ні за яких умов. Навпаки, продовжуючи перебувати у громадянстві України та одночасно у громадянстві іншої держави, яке було набуто добровільно у повнолітньому віці, позивач мав усвідомлювати, що із впровадженням на законодавчому рівні відповідних наслідків, до нього може бути застосована процедура втрати громадянства України.
Посилання ж на те, що зміни у законодавстві погіршили його правове становище, колегія суддів вважає незмістовними, адже лише від волевиявлення позивача залежало обрання для себе громадянства відповідної держави. Тобто, якщо позивач мав на меті зберегти правовий зв'язок між ним і Україною, він мав вжити заходів щодо припинення громадянства іншої держави, яке він набув добровільно в повнолітньому віці.
На думку колегії суддів, позивач усвідомлював можливість настання для нього з 20 травня 1997 року негативних наслідків через набуття ним громадянства іншої держави, тому у заяві, поданій 17 вересня 1998 року, про видачу/заміну паспорта громадянина України у графі 7 «чи перебував(ла) раніше в іноземному громадянстві (підданстві) і прийнятий(а) до громадянства України» він не зазначив про одночасне перебування також у громадянстві Держави Ізраїль. Навпаки, позивач вказав «не перебував, громадянин України» (т. 1 а.с.158).
Також необґрунтованими є доводи позивача про відсутність в перехідних положеннях вимоги про припинення громадянства іншої держави, адже відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Тобто, законодавство не може вимагати від особи примусово обрати належність до якогось громадянства. Таке право належить кожній особі і є непорушним, що додатково підтверджує те, що лише від позивача залежало вирішення питання, громадянство якої держави саме для нього має пріоритет.
Посилання на те, що позивача у 2014 році було призначено головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації, колегія суддів вважає незмістовними, адже виданий 18 липня 2022 року Указ Президента України не впливає і не змінює існуючий у 2014 році правовий зв'язок між позивачем і Україною. Датою втрати позивачем громадянства України є дата видання відповідного указу Президента України. Тобто, позивач не вважається громадянином України саме з 18 липня 2022 року. На цей висновок не впливає і зазначення Шевченківським районним судом міста Києва у своєму судовому рішенні від 02 вересня 2023 року у справі № 761/31731/23 позивача як громадянина України, оскільки таке судове рішення не має і не може мати преюдиційного значення в контексті встановлених обставин для правильного вирішення справи №990/320/23.
Також не впливають на ці висновки доводи позивача про, фактично, визнання державою законності його дій протягом тривалого часу щодо можливості мати громадянство двох держав. Це обґрунтовується тим, що законодавство України не встановлює певного строку для застосування наслідків, встановлених пунктом 1 частини першої статті 19 Закону № 2235-III. Відсутні підстави вважати, що не застосування протягом тривалого часу таких наслідків легітимізує поведінку особи. Це лише свідчить про те, що безпосередньо особа, достеменно знаючи про наявність підстав для застосування відповідних наслідків щодо неї, протягом тривалого часу не вчинила дій задля їх уникнення.
Конкретно в цьому випадку позивач мав можливість уникнути початку процедури втрати громадянства України щодо нього протягом 25 років, що є більш ніж достатнім часом.
Перевіряючи питання дотримання процедури припинення позивачеві громадянства України, колегія суддів враховує таке нормативне регулювання.
Статтею 22 Закону № 2235-ІІІ передбачено, що Президент України: 1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України; 2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень; 3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.
Пунктом 3 частини першої статті 24 Закону № 2235-ІІІ визначено, що повноваження щодо підготовки подань про втрату особами громадянства України і разом із необхідними документами надсилання їх на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства.
Отже, Президент України, реалізуючи надані йому повноваження як глави держави і гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, уповноважений приймати рішення і видавати акти про прийняття до громадянства України та про припинення громадянства України.
Згідно із частиною восьмою статті 18 Закону України «Про національну безпеку України», пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360 (далі - Положення № 360; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), саме ДМС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Підпунктом 2 пункту 6 Положення № 360 визначено, що ДМС України для виконання покладених на неї завдань має право, зокрема, одержувати безоплатно від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та їх посадових осіб, а також від громадян та їх об'єднань інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на ДМС завдань.
ДМС України під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими державними органами, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, тимчасовими консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами, утвореними Кабінетом Міністрів України, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, громадськими спілками, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, а також підприємствами, установами та організаціями (пункт 8 Положення № 360).
Нормативно-правовим актом, який згідно із Законом № 2235-III визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України, є Порядок № 215 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За правилами пунктів 87, 104, 110, 111 Порядку № 215 у випадку виявлення підстави для втрати громадянства України особі, яка проживає на території України, територіальний орган ДМС України перевіряє наявність такої підстави і, в разі її підтвердження, готує подання про втрату особою громадянства України, яке в подальшому перевіряється та затверджується ДМС України. До подання про втрату громадянства України додаються оформлені відповідно до вимог законодавства України документи, що підтверджують наявність підстав для втрати особою громадянства України, а також відсутність підстав, за наявності яких припинення особою громадянства України не допускається. Розгляду Президентом України подань про втрату громадянства України передує їх опрацювання та перевірка, разом з доданими до них документами, відповідним структурним підрозділом Офісу Президента України та Комісією. При цьому, підпунктом «г» пункту 87 Порядку № 215 не визначено вичерпного переліку документів, їх форми, змісту, суб'єкта видання, якими може підтверджуватися, що особа внаслідок втрати громадянства України не стане особою без громадянства. Отже, таким документом може бути і той, що підтверджує перебування громадянина України у громадянстві іншої держави/держав.
Зі змісту встановлених у цій справі обставин, які підтверджені належними і допустимими доказами, а також тих, що не підлягають доказуванню, вбачається, що позивач станом на 15 липня 2022 року (дата оформлення Подання №9/22) мав як громадянство України, так і громадянство іншої держави, яке позивач набув добровільно в повнолітньому віці.
Підставою для початку процедури припинення позивачеві громадянства України стала повідомлена СБ України інформація.
За змістом статей 1, 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» (далі - Закон № 2229-XII) на СБ України як на державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України, покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Згідно з пунктами 1, 4, 8, 19 статті 24 Закону № 2229-XII відповідно до своїх основних завдань СБ України зобов'язана: здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України; здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України; здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки; здійснювати функцію технічного регулювання у сфері спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку та інших технічних засобів негласного отримання інформації.
На підставі пунктів 2, 12 частини першої статті 25 Закону № 2229-XII СБ України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право: подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці; в інтересах контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на СБ України цим Законом.
Статтею 16 Закону № 2229-XII передбачено, що для вирішення покладених завдань Служба безпеки України може встановлювати контакти з органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з ними на підставі норм міжнародного права, відповідних договорів та угод.
За такого правового регулювання, СБ України, виконуючи покладені на неї завдання щодо попередження, виявлення, припинення та розкриття протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, наділена необхідним обсягом повноважень, які дозволяють їй виявити факт набуття громадянином України громадянства іншої держави і повідомити про це компетентні органи.
Проаналізувавши матеріали справи і надані на їх підтвердження докази, зокрема, копії матеріалів з питань громадянства України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що спеціально уповноваженими органами було допущено порушення процедури вирішення питання про втрату позивачем громадянства України. Колегія суддів повторно наголошує, що отримана СБ України інформація про набуття позивачем громадянства іншої держави в повнолітньому віці визнається самим позивачем.
Не знайшли свого підтвердження доводи представника позивача про порушення прав позивача, передбачених статтею 25 Конституції України як норми прямої дії, оскільки відповідач не вчинив дій, спрямованих на позбавлення позивача громадянства України, тоді як позивач вчинив дії, спрямовані на втрату громадянства України, оскільки у повнолітньому віці добровільно набув громадянство іншої держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2024 року у справі № 990/163/23 виснувала, що об'єктивний зміст понять «втрата громадянства», «припинення громадянства», «позбавлення громадянства» полягає у тому, що в результаті особа втрачає свій статус громадянина відповідної держави (правовий зв'язок з державою), однак розрізнюючим у змісті цих понять є те, що вони передбачають різні способи припинення громадянства держави, і це, у свою чергу, підтверджує нетотожність понять «втрата громадянства» та «позбавлення громадянства» в розумінні Конституції України та Закону № 2235-III.
У статті 25 Конституції України закріплено як конституційний принцип щодо «неможливості позбавлення громадянина України громадянства України», так і принцип стосовно «права змінити громадянство».
Добровільне набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави / держав є підставою для втрати ним громадянства України. Водночас цей факт не є підставою для автоматичної втрати громадянства України. Юридичний факт «втрати громадянства» набуває довершеності із постановленням Президентом України відповідного указу.
Отже, правові гарантії, встановлені статтею 25 Конституції України та пунктом 3 частини першої статті 2 Закону № 2235-ІІІ, щодо позивача, порушені не були, оскільки його не було позбавлено громадянства України і внаслідок видання Указу № 502/2022 він не став апатридом, тобто особою без громадянства. Оскаржуваний Указ не має наслідком видворення позивача і не створює для нього ситуації невизначеності стосовно перебування в Україні. Позивач також не довів, що має місце істотне втручання у його життєві зв'язки, спричинене втратою громадянства. Отже, оскаржуваний Указ у частині, яка стосується позивача, є пропорційним переслідуваній легітимній меті. А тому відсутні підстави стверджувати про те, що у випадку позивача держава порушила гарантії, встановлені статтею 8 Конвенції.
З огляду на надані сторонами докази суд встановив, що дії відповідача не були протиправними, а також такими, які можна було б назвати свавільними.
Позивач втратив громадянство внаслідок добровільного набуття громадянства іншої держави, факт припинення якого ним станом на 18 липня 2022 року суд не встановив. Це свідчить про відсутність порушення статті 7 Європейської конвенції про громадянство та статті 8 Конвенції про скорочення безгромадянства, які ратифіковані Верховною Радою України.
Ураховуючи наведене, дії відповідача щодо видання Указу № 502/2022 у частині припинення громадянства України ОСОБА_1 не були свавільними та нераціональними, оскільки ґрунтувались на вимогах законодавства, були підтверджені доказами та в будь-якому випадку не були помилковими щодо фактів, зокрема факту добровільного набуття позивачем громадянства Держави Ізраїль та перебування у такому і, як наслідок, наявності підстав для видання зазначеного Указу.
Доводи позивача про недопустимість доказу у цій справі - листа Міністерства суспільної безпеки і Поліції Держави Ізраїль від 14 липня 2022 року №-1048-01-2022 колегія суддів визнає безпідставними, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Стаття 73 КАС України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтею 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За змістом статей 75 - 76 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Водночас, відповідно до частини першої статті 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Зі змісту письмових заяв по суті справи вбачається, що обставина добровільного набуття позивачем громадянства Держави Ізраїль у 1995 році учасниками справи визнається. Також визнається та обставина, що на момент такого набуття позивач досяг повноліття.
Зі змісту викладеної у письмових заявах по суті справи, а також висловленої представником позивача у судових засіданнях позиції позивача, неможливо з'ясувати, на заперечення якої саме обставини у цій справі направлені доводи щодо недопустимості як доказу листа Міністерства суспільної безпеки і Поліції Держави Ізраїль від 14 липня 2022 року №-1048-01-2022. Також не вбачається обґрунтування, який саме закон був порушений і ким під час отримання такого листа. Позиція позивача в цій частині здебільшого зводиться до порушення тих умов використання інформації, що викладені у цьому листі, тобто у питанні взаємодії між собою органів, що не є тотожним одержанню доказу з порушенням порядку, встановленого законом. Також не є критерієм, який вказує на порушення закону, доводи позивача на наявність у листі посилання на конфіденційність інформації.
Більш того, дії СБ України не є предметом спору у цій справі і виходять за межі предмета доказування. Обставина набуття позивачем громадянства іншої держави в повнолітньому віці не потребує доказування з огляду на її визнання учасниками справи, а посилання позивача на недопустимість певного документа у справі не змінює фактичних обставин у цій справі.
Крім того, за змістом встановлених у справі обставин, відсутні підстави вважати, що ДМС України керувалася інформацією, викладеною саме у листі Міністерства суспільної безпеки і Поліції Держави Ізраїль від 14 липня 2022 року №-1048-01-2022, адже згідно з Поданням №9/22 ДМС України використало інформацію, викладену в листах СБ України від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-10469, від 15 липня 2022 року №5/6/1/4-279нт.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що видаючи оскаржуваний Указ (в частині, що стосується позивача) Президент України діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Указ №502/2022 в частині, що стосується позивача, відповідає критеріям правомірності рішень суб'єктів владних повноважень, що визначені у статті 2 КАС України, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
За правилами статті 139 КАС України понесені позивачем судові витрати не відшкодовуються.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250, 255, 262, 266, 295 КАС України, Верховний Суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Державна міграційна служба України, про визнання протиправним і скасування указу в частині - відмовити повністю.
Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 04 квітня 2025 року.
СуддіМ.М. Гімон І.А. Васильєва І.В. Дашутін В.В. Хохуляк М.М. Яковенко