Україна
Донецький окружний адміністративний суд
07 квітня 2025 року Справа№640/21096/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 , що діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2
до Голосіївського відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області
про визнання протиправною відмову, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 , що діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Голосіївського відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, у якому просила суд:
- визнати протиправною відмову в оформленні та видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки;
- зобов'язати оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України зразка 1994 року у формі паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503 -ХІІ, по досягненню 16 річного віку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2022 року відкрито провадження у адміністративній справі № 640/21096/22, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у 2022 році по досягненню донькою 14-річного віку, звернулися із заявою до територіального відділу ДМС про видачу паспорта громадянина України у формі паперової книжечки зразка 1994 року, на що отримано лист із зазначенням про відсутність законних підстав для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 року. Оскільки родина є віруючою та через свої релігійні переконання відмовляється від отримання та користування будь-якими біометричними документами, що містять інформацію для зчитування якої необхідні додаткові пристрої, а також від внесення даних до Єдиного демографічного реєстру та зняття біометричної інформації, позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не оформлення паспорту громадянина України неповнолітній доньці у формі паспортної книжечки.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/21096/22. Розгляд справи № 640/21096/22 розпочато спочатку в строки встановлені ст. 258 КАС України.
Голосіївський відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав.
Частиною 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Крім того, ч.4 ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Таким чином, суд розглядає справу за наявними матеріалами справи, без відзиву відповідача.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позивач, ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 та мати неповнолітньої. Згідно паспортних даних зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до відомостей паспорта громадянина України, ОСОБА_1 має право здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 у позивачки з її чоловіком ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Києві народилася донька ОСОБА_2 .
31 серпня 2022 року батьки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як законі представники Кулеби Любові Леонідівни та ОСОБА_2 як неповнолітня особа, звернулись до Голосіївського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою, в якій просять видати неповнолітній донці 2007 року народження паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт № НОМЕР_3 .
Листом від 17.09.2022 року № К-285/6/8024-22/8024/71-22 Голосіївський відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повідомив, що відсутні законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 року.
Зазначені обставини не є спірними по справі. Спірним по справі є питання правомірності відмови у видачі паспорта у формі книжки.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України наведені критерії законності рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, якими є, зокрема, прийняття (вчинення) таких рішень, (дій, бездіяльності) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суд звертає увагу, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Проаналізувавши викладені вище норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 № 5492-VI (далі Закон №5492-VI) документами, оформлення яких встановлено цим Законом із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр), відповідно до їх функціонального призначення, є документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, яким є, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно з частиною третьою статті 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Частинами першою, другою, четвертою, п'ятою статті 14 Закону № 5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
В силу вимог частин першої та другої статті 21 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України. Оформлення, видача, обмін паспорта громадянина України, його пересилання, вилучення, повернення державі та знищення здійснюються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З аналізу викладених норм слідує, що Закон № 5492-VI встановлює віковий ценз для отримання паспорта громадянина України - 14 років.
Водночас, постановою Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» № 2503-ХІІ від 26.06.1992 встановлено, що паспорт громадянина України видається громадянинові України після досягнення 16-річного віку.
Процедуру оформлення та видачі паспорта у формі книжечки щодо особи, відносно якої прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання ДМС оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, визначено наказом Міністра внутрішніх справ «Про затвердження Тимчасового порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» 06.06.2019 № 456 (далі - Тимчасовий порядок).
За приписами пункту 3 Тимчасового порядку оформлення і видачу паспорта здійснюють територіальні підрозділи Державної міграційної служби України: особі, яка досягла 16-річного віку, - на підставі заяви про видачу паспорта громадянина України (далі - заява) за зразком, наведеним у додатку 1 до цього Тимчасового порядку, поданої нею особисто.
Суд звертає увагу на те, що отримання паспорта громадянина України є обов'язком особи, однак вибір форми такого документа (картка або книжечка) є правом, яке, втім, може бути обмежене відповідними положеннями закону.
Відтак, право отримати паспорт у формі книжечки наявне у особи, яка досягла саме 16-річного віку та звернулась до уповноваженого органу з заявою, форма якої встановлена додатком 1 до Тимчасового порядку.
У той же час, Тимчасовий порядок не регулює питання видачі паспорта у формі книжечки особам, які не досягли 16-річного віку.
Суд встановив, що на момент звернення законних представників - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (31 серпня 2022 року), ОСОБА_2 виповнилося повних 14 (чотирнадцять) років, що свідчить про те, що на момент звернення із заявою про видачу паспорта громадянина України в формі книжечки, ОСОБА_2 не досягла 16-річного віку.
Факт звернення до територіального відділу ДМС про видачу паспорта громадянина України у формі паперової книжечки позивачем не заперечується. Більш того, позивачем у позовній заяві наголошується, що саме у 14-річному віці звернулися із заявою про отримання паспорта громадянина України у формі книжечки.
Голосіївським відділом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у листі від 17.09.2022 року № К-285/6/8024-22/8024/71-22 зазначено, що відсутні законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 року.
Суд зазначає, що відповідач на момент розгляду заяви від 31 серпня 2022 року діяв відповідно до вимог чинного законодавства.
Крім того, суд не приймає до уваги посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 806/3265/17, оскільки, як зазначив Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 року по справі № 340/2618/19, справи про видачу паспорта громадянина України особами, які не досягли 16-річного віку, не мають ознак типової справи, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.08.2018 року у справі № 806/3265/17.
За приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 1 статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів у їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 , що діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 задоволенню не підлягає, оскільки у спірних правовідносинах факт порушення права позивача у сфері публічних правовідносин не знайшов свого підтвердження у ході розгляду справи, з огляду на що у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.
Відповідно до абзацу шостого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-IX, судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд».
З огляду на викладене, на підставі положень Конституції України, ст.ст. 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , паспорт серії НОМЕР_1 ) що діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 до Голосіївського відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (03039, м. Київ, вул. Голосіївська, буд. 15, код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправною відмову, зобов'язання вчинити певні дії.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 07 квітня 2025 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Л.Б. Голубова