Справа № 161/6346/24
Провадження № 2/161/523/25
25 березня 2025 року м. Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області
у складі: головуючого судді Шестерніна В.Д.
за участю секретаря Сіньчук Л.О.
представника позивача - адвоката Лялюги Л.В.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Можайка І.О.
відповідача ОСОБА_2
представника третьої особи - Шульгана Ф.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий комітет Луцької міської ради, приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинська Ніна Іванівна, про визнання угод фіктивними,-
встановив:
І.Короткий зміст позовних вимог
01.04.2024 ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання угод фіктивними (недійсними).
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 08.06.2004 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , перебуваючи у фактичних шлюбних відносинах, набули у власність в рівних частках (по 1/2) таке нерухоме майно:
- житловий будинок, загальною площею 33,6 м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1 ;
- 2 (дві) земельні ділянки, площею по 0,25 га кожна, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться в с. Богушівка Луцького району Волинської області.
02.07.2004 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який був розірваний рішенням суду від 03.11.2023. На одній із земельних ділянок вони побудували житловий будинок площею 210 кв.м, в якому фактично проживають. Будинок не введений в експлуатацію.
Вони з дружиною займалися бізнесом, для чого брали кредити. З метою недопущення звернення стягнення на житлову нерухомість за зобов'язаннями, що виникли з підприємницької діяльності, позивач погодився на пропозицію дружини переоформити майно на її близьку подругу ОСОБА_4 . Таким чином, 24.07.2009 він з дружиною відчужили їхнє нерухоме майно на користь ОСОБА_4 , уклавшили з нею договір купівлі-продажу (щодо житлового будинку площею 33,6 кв.м) та 2 (два) договори дарування (щодо чотирьох земельних ділянок площею по 0,125 га).
Всі ці правочини були фіктивними, тобто такими, що не тягнуть за собою юридичних наслідків, і про це домовилися всі сторони. Кошти за будинок вони не отримували, майно з їх володіння та користування не вибувало, вони продовжують жити та господарювати за старою адресою будинковолодіння. Новий власник майна ОСОБА_2 жодного дня у придбаному будинку не проживала, земельні ділянки не обробляла, комунальні послуги та інші платежі не сплачувала.
Нещодавно на платформі «олх» з'явилося оголошення про продаж їхнього житлового будинку та земельних ділянок. Про намір та умови продажу позивача ніхто не повідомляв.
В зв'язку з цим позивач вирішив звернувся до суду за захистом, в своїх інтересах та в інтересах 3 (трьох) малолітніх дітей.
Позивач просив суд визнати фіктивними (недійсними) договір купівлі-продажу означеного житлового будинку та договори купівлі-продажу означених земельних ділянок, а також покласти судові витрати на відповідачів.
21.05.2024 позивач подав відповідь на відзив, в якій в основному повторив аргументи позовної заяви.
ІІ.Стислий виклад позиції відповідача
Позиція відповідачки ОСОБА_1 .
26.04.2024 відповідачка ОСОБА_1 подала відзив на позовну заяву, який мотивувала тим, що діти проживають з нею, з відповідача стягуються на її користь аліменти на утримання дітей. Вона знялася з реєстрації місця свого проживання (і як наслідок - діти також були зняті з реєстрації їх місця проживання) з метою недопущення накладення державним виконавцем арешту на майно в будинку, яке їй не належить. На нерухоме майно, яке є предметом оспорюваних договорів, не розповсюджується правовий режим спільної сумісної власності, оскільки воно було набуте ними з позивачем до шлюбу. Відтак, позивач не вправі заявляти позовні вимоги щодо того майна, яке йому не належить. Оголошення про продаж спірного будинку вона не подавала.
Відповідачка також заявила про застосування позовної давності.
Просила в задоволенні позовних вимог відмовити.
Позиція відповідачки ОСОБА_2 .
Відповідачка правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалася. В усних поясненнях в судовому засіданні позовні вимоги заперечила. Пояснила, що в 2009 році ОСОБА_3 звернувся до неї з пропозицією придбати житловий будинок та земельні ділянки, на що вона погодилася. Вони уклали відповідні договори, які були реально виконані, право власності на нерухоме майно перейшло до неї. В силу хороших відносин з подружжям ОСОБА_1 дозволила їм користуватися відчуженим майном і надалі.
Просила в задоволенні позовних вимог відмовити.
Ш.Процесуальні дії суду, клопотання та заяви учасників судового процесу
Ухвалою суду від 02.04.2024 відкрито провадження у цій справі.
У зв'язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_6 05.12.2024 було здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатами якого для розгляду цієї справи визначено суддю Шестерніна В.Д.
Ухвалою суду від 06.12.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
Протокольною ухвалою суду від 18.02.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
25.03.2025 проголошено скорочене рішення суду по суті спору.
ІV.Фактичні обставини справи
08.06.2004 ОСОБА_7 (дарувальник) та ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (обдаровувані) уклали договір дарування житлового будинку (а.с. 19), на підставі якого дарувальник передала безоплатно, а обдаровувані прийняли у власність житловий будинок, загальною площею 33,6 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
08.06.2004 ОСОБА_7 (дарувальник) та ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (обдаровувані) уклали договір дарування земельної ділянки (а.с. 18), на підставі якого дарувальник передала безоплатно, а обдаровувані прийняли у власність, по 1/2 частці кожен:
- земельну ділянку площею 0,25 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області;
- земельну ділянку площею 0,25 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області.
02.07.2004 ОСОБА_3 і ОСОБА_1 уклали шлюб (свідоцтво про одруження серії НОМЕР_1 , а.с. 11).
04.12.2008 на підставі договору дарування земельної ділянки від 08.06.2004 були оформлені державні акти на право власності на земельні ділянки (а.с. 20-23) на ім'я ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , які посвідчили право власності цих осіб на такі земельні ділянки:
- земельна ділянка площею 0,1250 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0722881000:02:000:0233, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області (далі по тексту - земельна ділянка-1) - власник ОСОБА_3 ;
- земельна ділянка площею 0,1250 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0722881000:02:000:0235, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області (далі по тексту - земельна ділянка-2) - власник ОСОБА_1 ;
- земельна ділянка площею 0,1250 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 0722881000:02:000:0234, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області (далі по тексту - земельна ділянка-3) - власник ОСОБА_3 ;
- земельна ділянка площею 0,1250 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 0722881000:02:000:0236, що знаходиться в с. Богушівка Луцького району Волинської області (далі по тексту - земельна ділянка-4) - власник ОСОБА_1 .
Відомості про те, що ці державні акти на право власності на земельні ділянки визнані незаконними чи недійсними, відсутні.
24.07.2009 ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (продавці) і ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу житлового будинку (а.с. 30-31), на підставі якого продавці передали кожен по 1/2 частці, а покупець прийняла у власність цілий житловий будинок, загальною площею 33,6 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 (далі по тексту - житловий будинок-5).
В цьому договорі купівлі-продажу житлового будинку продавці ствердили (пункт 5.1), що: однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки для кожної із сторін; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; їх волевиявлення як сторін за договором є вільним і відповідає внутрішній волі; договір, що укладається, не має характеру фіктивного та удаваного правочину; проект цього договору, складений нотаріусом з урахуванням умов, визначених ними, та умов, які є обов'язковими, кожним з них прочитаний, зрозумілий і кожним схвалений.
24.07.2009 ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (дарувальники) і ОСОБА_2 (обдаровуваний) уклали договір дарування земельних ділянок (а.с. 26-27), на підставі якого дарувальники подарували, а обдаровуваний прийняв у власність земельну ділянку-1 та земельну ділянку-2.
24.07.2009 ОСОБА_3 і ОСОБА_1 (дарувальники) і ОСОБА_2 (обдаровуваний) уклали договір дарування земельних ділянок (а.с. 28-29), на підставі якого дарувальники подарували, а обдаровуваний прийняв у власність земельну ділянку-3 та земельну ділянку-4.
В цих договорах дарування земельних ділянок дарувальники засвідчили (пункт 1.6), що: від обдаровуваного не приховано обставин, які мають істотне значення, самовільного будівництва на земельних ділянках немає, та ствердили (пункт 4.1), що: однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки для кожної із сторін; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; їх волевиявлення як сторін за договором є вільним і відповідає внутрішній волі; договір, що укладається, не має характеру фіктивного та удаваного правочину. Крім того, дарувальники в присутності нотаріуса передали обдаровуваному державні акти про право власності на земельні ділянки та технічну документацію (пункт 2.3).
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19.04.2011 у справі №2-2280/11 (а.с. 176-178) стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором «Автопакет» №7-А/10-В від 19.03.2007 в розмірі 261 422,55 грн.
Станом на 10.02.2016 в житловому будинку-5 проживало подружжя ОСОБА_1 . Дані про проживання інших осіб відсутні (акт обстеження умов проживання від 10.02.2016, а.с. 99).
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.04.2016 у справі №487/1378/16 (а.с. 11 зворот - 12) були усиновлені 3 (троє) дітей: ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьками цих дітей оголошено ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Змінено прізвище, по батькові та місце народження цих дітей.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.11.2023 у справі №161/16854/23 (а.с. 16-17, 178-180) розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який був зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції 02.07.2004, актовий запис №466. Стягнуто аліменти з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/2 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 02.10.2023 і до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
В позовній заяві зазначено таке:
- «Ми займалися бізнесом, для чого отримували кредити. Оскільки це завжди ризик, з метою убезпечитися від можливого накладення стягнення на житлову нерухомість (виробнича нерухомість надавалася в заставу), я погодився на пропозицію дружини переоформити наявне в нас майно на її близьку подругу ОСОБА_4 . Тоді мені таке рішення видалося логічним та безпечним, з огляду на те, що я давно знав дану громадянку з позитивної сторони»;
- «Всі ці укладені договори були фіктивними, тобто, такими, що не тягнуть за собою юридичних наслідків. Про це домовлялися всі учасники оспорюваних угод. Фактично коштів за будинок ми не одержували, майно з нашого володіння та користування не вибувало, ми продовжуємо жити та господарювати за старою адресою».
В судовому засіданні представник позивача, адвокат Лялюга Л.В., надала усні пояснення про те, що оскаржувані договір купівлі-продажу житлового будинку та договори дарування земельних ділянок були для позивача завідомо фіктивними, позивач усвідомлював їх фіктивний характер, такі правочини були вчинені з метою, щоб уникнути звернення стягнення на нерухоме майно за кредитними зобов'язаннями подружжя ОСОБА_1 . Порушення прав позивача розпочалося в 2024-му році (після того як він дізнався про оголошення щодо продажу будинку на «олх»).
Позивач звернувся в суд з позовом за захистом, в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей.
V.Мотиви суду та застосоване законодавство
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 125 Земельного кодексу України (в редакції закону, що діяв на час видачі спірних державних актів) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 234 ЦК України (в редакції закону, який діяв на час укладення оспорюваних договорів) фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.03.2023 у справі №753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.09.2023 у справі №582/18/21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 у справі №761/42030/21).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження №61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium » (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним.
Учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, позов про стягнення аліментів) для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Очевидно, що суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри» (такий правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.08.2024 у справі №501/3714/22).
За встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням релевантних джерел права суд дійшов таких висновків.
Щодо позовних вимог, заявлених в інтересах позивача
Позивач ініціював цей судовий спір, просив визнати оспорювані договір купівлі- продажу житлового будинку та договори дарування земельних ділянок недійсними з підстав їх фіктивності, тобто вчинення їх без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами.
При цьому, позивач використав конструкцію «фраудаторності» (оскільки ствердив, що вчинив оспорювані договори з наміром уникнути виконання кредитних зобов'язань). Фраудаторним є той договір, що вчиняється на шкоду кредиторам. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.
Суд зауважує, що такий спосіб захисту прав як визнання договору недійсним (з підстав фіктивності) через застосування конструкції «фраудаторності» є належним (ефективним) насамперед для третіх осіб (не сторін договору), як правило, для кредитора однієї із сторін договору. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що перебуває в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
В нашому ж випадку позивач намагається захистити не інтереси кредитора, а свої права як колишнього власника частини нерухомого майна (земельної ділянки-1, земельної ділянки-3 та 1/2 частки житлового будинку-5).
Очевидно, що дії позивача, який стверджує, що свідомо уклав оспорювані договори з неправомірною метою (щоб уникнути звернення стягнення на майно за кредитними зобов'язаннями), розумів та знав, що вони фіктивні, що відповідало його інтересам на той момент, а згодом, після спливу майже 15 років, звернувся до суду за захистом, для чого намагається використати правомірний цивільно-правовий інтрументарій, є недобросовісними. Суд застосовує доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) для недопущення недійсності оспорюваного правочинів всупереч принципу добросовісності.
При розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Суд дійшов переконання, що позивач ініціював цей спір з неправомірною метою, тобто не з метою захисту своїх цивільних прав. Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що позивач не обгрунтував які саме його права порушені оспорюваними договорами та в чому це порушення проявилося. Адвокат Лялюга Л.В. в судовому засіданні ствердила, що порушення прав позивача розпочалося в 2024-му році (після того як він дізнався про оголошення щодо продажу будинку на «олх»). Звідси випливає логічний висновок про те, що до цього моменту порушення прав позивача не відбувалося. Суд відхиляє такі доводи представника позивача як юридично неспроможні, адже наявність порушення права особи, яка звернулася з позовом про визнання недійсним правочину, має існувати станом на момент вчинення такого правочину.
За результатами аналізу та дослідження матеріалів справи та пояснень сторони позивача суд констатує відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем цивільного права (інтересу) позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Отже, суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позовних вимог щодо тієї частини нерухомого майна, яка належала позивачу на праві особистої приватної власності (земельної ділянки-1, земельної ділянки-3 та 1/2 частки житлового будинку-5) слід відмовити у зв'язку з встановленою відсутністю порушеного права або охоронюваного законом інтересу.
Суд також констатує, що на момент укладення оспорюваних договорів позивач не мав речових прав на іншу частину відчуженого нерухомого майна (земельну ділянку-2, земельну ділянку-4 та іншу 1/2 частку житлового будинку-5). Право особистої приватної власності на це майно належало відповідачці ОСОБА_1 .
Отже, суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позовних вимог щодо іншої частини відчуженого нерухомого майна (земельної ділянки-2, земельної ділянки-4 та 1/2 частки житлового будинку-5) слід відмовити у зв'язку з відсутністю в позивача самого права, на захист якого подано позов (відсутністю порушеного права або охоронюваного законом інтересу).
Щодо позовних вимог, заявлених в інтересах дітей позивача
Заявляючи позов в інтересах 3 (трьох) малолітніх дітей, позивач зазначив, що майбутній продаж житлового будинку і земельних ділянок суттєво вплине на їх права, оскільки вони позбудуться законного права проживання у комфортному секредовищі, до якого звикли і де створено всі умови для життя і навчання.
Суд не приймає аргументи позовача з таких мотивів.
Тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №522/25151/14).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору не є підставою для його визнання недійсним.
За встановлених фактичних обставин справи, оспорювані договори були укладені 24.07.2009; діти були усиновлені подружжям ОСОБА_1 згідно рішення суду від 07.04.2016 (набрало законної сили 18.04.2016), тобто через майже 7 (сім) років. Таким чином, станом на момент укладення оспорюваних договорів діти не лише не мали будь-яких прав на спірне нерухоме майно (предмет правочинів), в тому числі і права користування ним, але й ще не були прийняті в сім'ю позивача на правах дочки та сина.
Отже, суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позовних вимог, заявлених в інтересах дітей, слід відмовити у зв'язку з встановленою відсутністю їх порушеного права або охоронюваного законом інтересу.
Щодо правової оцінки оспорюваних договорів
Оскільки в позовних вимогах відмовлено у зв'язку з встановленою відсутністю порушеного права або охоронюваного законом інтересу, то суд не вбачає необхідності надавати правову оцінку оспорюваним договорам на предмет їх відповідності вимогам закону.
У разі з'ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі №910/12787/17, від 29.08.2023 у справі №910/5958/20).
Щодо позовної даявності
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, тобто тільки у разі встановлення наявності порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.
З урахуванням висновку суду щодо підстав відмови в позові, потреба розглядати аргумент відповідачки ОСОБА_16 про застовування позовної давності відсутня.
В цілому суд констатує, що дав відповіді на всі важливі аргументи сторін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10.02.2010).
VI.Судові витрати
Враховуючи результат вирішення спору, керуючись ст. 141 ЦПК України судові витрати слід залишити за позивачем.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,-
вирішив:
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий комітет Луцької міської ради, приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинська Ніна Іванівна, про визнання угод фіктивними - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відомості про сторін та інших учасників справи:
Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 .
Третя особа: Виконавчий комітет Луцької міської ради; місцезнаходження: м. Луцьк, вул. Б. Хмельницького, 19; код в ЄДРПОУ 04051327.
Третя особа: приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Ходачинська Ніна Іванівна; місцезнаходження: м. Луцьк, вул. С. Бандери, 17.
Дата складення повного рішення суду - 04.04.2025.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області В.Д. Шестернін