Номер провадження: 22-ц/813/2647/25
Справа № 947/26311/24
Головуючий у першій інстанції Петренко В. С.
Доповідач Погорєлова С. О.
11.03.2025 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Таварткіладзе О.М., Сєвєрової Є.С.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання недійсним правочину, на ухвалу Київського районного суду м. Одеси, постановлену під головуванням судді Петренко В.С. 09 жовтня 2024 року у м. Одеса, -
встановила:
У серпні 2024 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання недійсним правочину, а саме розписки від 20 травня 2015 року, наданої на ім'я слідчого СУ ГУ МВД України в Одеській області Уштвана В.С.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2024 року провадження по цивільній справі №947/26311/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання недійсним правочину закрито.
Роз'яснено позивачу його право на звернення до суду в порядку кримінального судочинства.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач надав правоохоронним органам своє майно - грошові кошти у загальному розмірі 19000 доларів США для проведення оперативно-розшукових заходів у кримінальному провадженні, які до теперішнього часу не повернуті ОСОБА_1 . Частиною цих коштів є грошові кошти у розмірі 10400 доларів США, які зазначені в розписці, тому ОСОБА_1 , в порядку ст. 215 ЦК України, звернувся до суду першої інстанції із позовом про визнання правочину недійсним для захисту його порушеного права власності, а відтак, даний спір має приватноправовий характер.
Сторони про розгляд справи на 11 березня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з'явились.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
У ст. 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно ст. 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Zand v. Austria» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року), висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».
Згідно ч. 1 ст. 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
У ст. 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Таким чином, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був заявником у кримінальному провадженні №12014160000000830 від 06 серпня 2014 року за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.
Позивач, при конфіденційному співробітництві з органом досудового розслідування, а саме слідчим управлінням ГУНП в Одеській області, надав свої власні кошти у розмірі 19000,00 доларів США для проведення заходів, щодо викриття злочинної діяльності ОСОБА_2 .
Гроші позивачу ОСОБА_1 були повернуті в рамках кримінального провадження, про що була складена розписка від 20 травня 2015 року.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що розписка від 20 травня 2015 року є правочином, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на наступне.
За змістом ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення, правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавство може пов'язувати з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
У постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц міститься визначення правочину та, зокрема, одностороннього правочину. До таких належать: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини та ін. Односторонні правочини є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
У постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 754/5554/16-ц судом касаційної інстанції вказано, що залежно від впливу підстави правочину на його дійсність правочини поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні правочини - правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Такими є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, найму, комісії та ін. У разі відсутності або незаконності підстави можливе визнання відповідного правочину недійсним. Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належать, зокрема, видача векселя, гарантії, вчинення передавального напису (індосаменту).
Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису ч. 1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення, - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
У даному випадку колегія суддів зазначає, що розписка про отримання речових доказів по кримінальній справі не може ототожнюватися з правочином у сенсі приписів ЦК України, оскільки не породжує відповідних зобов'язальних відносин, а відтак, її не можна визнавати недійсною.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що підставою даного позову є припущення позивачем, що розписка про повернення йому грошей в рамках кримінального провадження, була складена з порушенням норм ЦПК України.
З приводу подібних спірних правовідносин свою позицію у рішенні від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 висловив Конституційний Суд України, який зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів.
Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року у справі № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБАЗ щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, ч. 2 ст. 2, п. 2 ч. 3 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень ст. ст. 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. ст. 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті ст. 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності, правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань.
В цьому ж рішенні Конституційний Суд наголосив, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі.
Таким чином правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ.
З матеріалів справи вбачається, що 06 серпня 2014 року були внесені відомості до ЄРДР за №12014160000000830 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КПК України, за наслідком чого досудове розслідування надалі здійснювалось за правилами КПК України від 13 квітня 2012 року №4651-VI.
Отже, до даних правовідносин належить застосуванню норми КПК України від 13 квітня 2012 року №4651-VI.
Згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України, у разі закриття кримінального провадження на стадії розслідування питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду за клопотанням слідчого чи прокурора, а на стадії судового розгляду - судом.
Тому, згідно положень ч. 9 ст. 100 КПК України, у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке подається згідно із ст. ст. 171-174 цього Кодексу. При цьому вказаною нормою визначено, які рішення щодо долі речових доказів може прийняти суд та процедура розгляду даного питання, яка здійснюється в порядку передбаченому ст. 171-174 КПК України.
Відповідно позивач, звертаючись до суду з цим позовом до відповідача стосовно грошових коштів, які є речовим доказом в кримінальному провадженні, діє як учасник кримінального провадження, права і обов'язки якого визначені кримінальним процесуальним законом, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір у даній справі не є приватноправовим та не може бути предметом розгляду в цивільному судочинстві.
Вказаний висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року по справі №808/3351/17.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Оскільки суд дійшов обґрунтованого висновку, що зазначена справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, то провадження в цій справі підлягало закриттю на підставі положень п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду першої інстанції, та спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2024 року постановлено з додержанням норм процесуального права, підстав для її скасування немає.
Керуючись ст .ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 04 квітня 2025 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Є.С. Сєвєрова
О.М. Таварткіладзе