36000, м. Полтава, вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
04.04.2025 Справа № 917/195/25
Суддя Киричук О.А. при секретарі судового засідання Тертичній О.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська торгова дистрибуційна компанія" (вул. Польова, 24, м. Київ, 03056, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 44477735)
до Приватного підприємства "Купріян" (вул. Кучеренка, буд. 3, кв.122, м.Полтава, Полтавська область, 36007, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 44659646)
про стягнення 30820,00 грн.,
без виклику представників сторін,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська торгова дистрибуційна компанія" звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Купріян" про стягнення 30820,00 грн. заборгованості по договору поставки № 908 від 22 серпня 2023 року, у тому числі: 19 756,32 грн основного боргу, 7 473,66 грн пені, 777,80 грн. 3% річних, 2 812,21 грн. інфляційних втрат.
Ухвалою від 03.02.25 суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 917/195/25, справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, запропоновано відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали суду надати суду відзив на позов.
Оскільки Відповідач не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі ЄСІТС "Електронний суд", з метою дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи ухвали у справі скеровувались відповідачеві рекомендованими листами на адресу: вул. Кучеренка, буд. 3, кв.122, м.Полтава (адреса, що вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).
Втім ухвала суду про відкриття провадження у справі від 03.04.2025р. була повернута органом поштового зв'язку без вручення відповідачу з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
В п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України визначено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому, суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат відмовився», «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» і т.п., врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Враховуючи викладене вище, судом було вжито усіх належних заходів, щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, відтак, останній вважається повідомленим про розгляд справи належним чином.
При цьому, суд враховує, що згідно з редакцією ч. 6 ст. 6 ГПК України, чинної з 04.11.2023, адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Отже, відповідач у відповідності до приписів ч. 6 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України зобов'язаний був зареєструвати електронний кабінет Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, і така реєстрація забезпечила б отримання відповідачем процесуальних документів, в тому числі ухвали від 03.02.2025р., а отже отримання ухвали суду, зокрема в електронному кабінеті, залежало виключно від волі відповідача.
Натомість, оскільки відповідачем не повідомлено суд про зміну місцезнаходження та не забезпечено внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, як і не забезпечено в подальшому, реєстрацію свого електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), суд дійшов висновку, що в силу положень пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України день складення підприємством поштового зв'язку повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, вважається днем вручення відповідачу ухвали від 03.02.2025р. (20.02.25).
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд вважає, що ним було виконано умови Господарського процесуального кодексу України стосовно належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, проте своїми процесуальними правами відповідач не скористався, відзив на позов не надав.
25.03.25 від позивача надійшла заява про уточнення найменування та місцезнаходження позивача, у якій він просить суд при прийнятті рішення по справі врахувати зміну назви та місцезнаходження позивача на наступні: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОПТ-СИСТЕМС», Місцезнаходження: 69002, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Крива Бухта, буд. 2, офіс 216.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 27.04.2000 року у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 року у справі "Красношапка проти України").
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки заяв та клопотань по справі, тощо.
Суд враховує, що згідно ч. 2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Враховуючи те, що подані сторонами у цій справі докази, дозволяють суду встановити та оцінити конкретні обставини (факти), які мають суттєве значення для вирішення цього спору, а отже, розглянути та вирішити спір по суті й здійснити розподіл судових витрат у цій справі, що в свою чергу, вказує на можливість виконання завдань господарського судочинства та з урахуванням необхідності дотримання розумних строків розгляду справи, суд вважає, що в матеріалах справи доказів достатньо для з'ясування обставин справи і прийняття судового рішення у справі № 917/195/25.
Судом враховано, що за ч.13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Для забезпечення процесуальних прав сторін, прийняття рішення судом відкладалося.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі наявні у справі докази, суд встановив наступне.
22 серпня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська торгова дистрибуційна компанія" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОПТ-СИСТЕМС», далі - Постачальник) та Приватним підприємством "Купріян" (надалі - Покупець) був укладений договір поставки № 908 (надалі Договір поставки), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця товар, а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору. Покупець придбає товар виключно для комерційного використання та подальшої його реалізації суб'єктам господарювання роздрібної торгівлі, іншим суб'єктам господарювання, громадянам та кінцевим споживачам.
Відповідно до п. 1.2 Договору поставки найменування товару: алкогольні та безалкогольні напої, в асортименті згідно узгоджених сторонами замовлень
Ціна, одиниця виміру кількості товару та загальна кількість товару зазначаються в накладних (далі за текстом - накладні), що є невід'ємною частиною цього договору. Сторони, підписуючи цей договір, згодні з тим, що накладна виконує за умовами цього договору функції специфікації і саме у накладній зазначається кількість товару, ціна, та загальна сума партії товару, що постачається (п. 2.1 Договору поставки).
Відповідно до п. 3.3 Договору поставки здача - прийом товару здійснюється уповноваженими представниками постачальника та покупця на складі покупця. Підтвердженням здачі - прийому товару є підписи уповноважених представників сторін на екземплярах накладних та довіреність на особу яка уповноважена покупцем на підписання накладної. Після здачі-прийому товару ніякі претензії стосовно кількості товару постачальником не розглядаються.
Згідно з п. 3.6 Договору поставки право власності на поставлений товар переходить від постачальника до покупця після отримання товару, що підтверджується підписами уповноважених осіб у товарних накладних. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару несе покупець з моменту отримання ним товару від постачальника.
Відповідно до п. 4.1 Договору поставки сторони підписуючи цей договір дійшли до згоди, що загальна сума (ціна) даного договору складається з сум вартості товару, вказаних в накладних, які сторони підписують у продовж строку дії договору.
Згідно з п. 4.2 Договору поставки ціни на товар та загальна сума товару, що відпускається є договірною та встановлюється окремо на кожну партію товару та вказується в накладних.
У п. 5.2 Договору поставки сторони погодили, що остаточний термін оплати отриманої покупцем партії товару на банківський рахунок постачальника складає 14 календарних днів з моменту одержання товару покупцем за накладною.
Даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до « 21» 08 2024 року, а у частині розрахунків за поставлений товар - до моменту проведення остаточних розрахунків (п. 7.1 Договору поставки).
Відповідно до п. 8.1. Договору поставки визначено, що за порушення строків розрахунків, передбачених даним Договором, передбачено, що Покупець сплачує Постачальнику неустойку у вигляді пені в розмірі 0,2% (але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України) від суми заборгованості за кожен день прострочення розрахунків.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що:
- на виконання умов зазначеного Договору поставки позивач поставив, а відповідач прийняв товар на суму 19 756,32 грн, що підтверджується накладними, які підписані представниками сторін (копії додаються до позовної заяви), а саме: № 29094 від 08.09.2023 на суму 8 645,94 грн та № 29104 від 08.09.2023 на суму 11 110,38 грн.
- відповідач в порушення умов укладеного між сторонами Договору поставки не оплатив поставлений позивачем товар.
- у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 19 756,32 грн., на яку позивачем нараховано на підставі п. 8.1 Договору поставки пеню, а також 3% річних та інфляційні.
У зв'язку з чим, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 30820,00 грн. заборгованості по договору поставки № 908 від 22 серпня 2023 року, у тому числі: 19 756,32 грн основного боргу, 7 473,66 грн пені, 777,80 грн. 3% річних, 2 812,21 грн. інфляційних втрат.
Відповідач в ході розгляду спору відзиву на позов не надав, позовні вимоги не заперечив та не спростував.
Аналізуючи подані докази, оцінюючи їх у сукупності, суд бере до уваги наступне.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Дослідивши зміст укладеного між сторонами Договору поставки № 908 від 22 серпня 2023 року, суд дійшов висновку, що вказаний договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч.ч. 1. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Судом встановлено, що на виконання умов зазначеного Договору поставки позивач поставив, а відповідач прийняв товар на суму 19 756,32 грн, що підтверджується накладними, які підписані представниками сторін (копії додані до позовної заяви), а саме: № 29094 від 08.09.2023 на суму 8 645,94 грн та № 29104 від 08.09.2023 на суму 11 110,38 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У п. 5.2 Договору поставки сторони погодили, що остаточний термін оплати отриманої покупцем партії товару на банківський рахунок постачальника складає 14 календарних днів з моменту одержання товару покупцем за накладною.
За ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк, одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Зазначені положення викладені і в ст.193 ГК України.
За приписами ст. 252, 253 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Оскільки визначений п. 5.2. договору 14 денний строк оплати з моменту одержання товару повинен обраховуватись з наступного дня після поставки товару, то відповідач правомірно мав можливість оплатити товар до 22.09.2023 року включно.
А відтак прострочення відповідача грошового зобов'язання за договором починається з 23.09.2023 року.
Відповідно до ст. 599 ЦК України та ст. 202 ГК України господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.
Доказів оплати заборгованості за Договором поставки у розмірі 19 756,32 грн. відповідач суду не надав.
Відповідно до частин 1, 2 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зазначене також кореспондується з нормами статей 525, 526 Цивільного кодексу України.
Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 612 Цивільного кодексу України встановлює, що боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, якщо він не почав його виконувати або не виконав його у строк, встановлений договором.
При розгляді даної справи відповідач не спростував факту прострочення оплати вартості отриманого товару, та не надав належних, вірогідних та допустимих доказів на спростування обставин, зазначених у позові.
Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідача 19 756,32 грн. заборгованості за Договором поставки № 908 від 22 серпня 2023 року обґрунтовані, доведені, відповідачем не заперечені та не спростовані, тому підлягають задоволенню.
Крім суми основного боргу позивач також просить суд стягнути з відповідача 7 473,66 грн пені, 777,80 грн. 3% річних та 2 812,21 грн. інфляційних втрат.
Щодо вимог про стягнення пені.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
За змістом наведених норм можна зробити висновок про те, що особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, обмежується правила ч. 2 ст. 232 ГК України, якщо інше не встановлено договором. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
Відповідно до п. 8.1 Договору поставки за порушення строків розрахунків, передбачених даним Договором, покупець сплачує постачальнику неустойку у вигляді пені в розмірі 0,2% (але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України) від суми заборгованості за кожний день прострочення розрахунків.
Позивач заявив до стягнення пеню у розмірі 7 473,66 грн. за період з 22.09.2023 по 13.01.2025.
Перевіривши розрахунок пені, суд встановив, що позивач при нарахуванні пені не правильно визначив початок прострочення відповідачем грошового зобов'язання та не врахував вимоги частини 6 статті 232 Господарського кодексу України щодо обмеження нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Позивач визначив початком прострочення дату 22.09.23. Проте, як встановлено судом вище, прострочення відповідача грошового зобов'язання у даному випадку за договором починається з 23.09.2023 року, тобто саме з вказаної дати у позивача виникло право на нарахування пені.
Крім того, суд зазначає, що у даній справі пункт 8.1. Договору не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого частиною 6 статті 232 ГК України, наприклад, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати. Умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Отже, умову, передбачену у пункті 8.1. Договору неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений частиною 6 статті 232 ГК України.
Оскільки, як уже було зазначено судом прострочення відповідача настало з 23.09.2023, а отже саме з цієї дати у позивача виникло право на нарахування пені, натомість вказане право припинилось 22.03.2024. З огляду на вищезазначене, у позивача відсутнє право нараховувати пеню поза межами періоду з 23.09.2023 по 22.03.2024.
Як вище зазначено, позивач заявив до стягнення пеню у розмірі 7 473,66 грн. за період з 22.09.2023 по 13.01.2025, що суперечить умовам договору та приписам ст. 231, 232 ГК України.
Здійснивши перерахунок пені у період з 23.09.2023 по 22.03.2024 на суму заборгованості 19 756,32 грн, суд зазначає, що сума пені у визначений період становить 3184,45 грн, а тому позовна вимога про стягнення пені підлягає частковому задоволенню. Відповідно у задоволенні частини вимоги про стягнення пені суд відмовляє.
Щодо вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому, суд зауважує, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Суд встановив, що дії відповідача є порушенням умов договору поставки, що є підставою для захисту майнових прав та інтересів позивача відповідно до приписів ст. 625 ЦК України.
Позивач заявив до стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з 22.09.2023 по 13.01.2025.
Проте, як встановлено судом вище, прострочення відповідача грошового зобов'язання у даному випадку за договором починається з 23.09.2023 року, тобто саме з вказаної дати у позивача виникло право на нарахування 3% річних та інфляційних втрат.
Здійснивши перерахунок інфляційних втрат у період з 23.09.2023 по 13.01.2025 на суму заборгованості 19 756,32 грн, суд зазначає, що заявлений до стягнення розмір інфляційних втрат не перевищує розрахованого судом розміру, тому підлягає вимога про стягнення інфляційних втрат підлягає задоволенню повністю.
Здійснивши перерахунок 3% річних у період з 23.09.2023 по 13.01.2025 суд зазначає, що сума 3% у визначений період становить 776,18 грн, а тому позовна вимога про стягнення 3% підлягає частковому задоволенню. Відповідно у задоволенні частини вимоги про стягнення 3% суд відмовляє.
Згідно з ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належними у розумінні ч.1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Згідно з ч.2 ст.76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як визначено ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За наслідками розгляду спору суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачем обґрунтовані та доведені частково, тому підлягають задоволенню в частині вимог про стягнення 19 756,32 грн основного боргу, 3 184,45 грн пені, 776,18 грн. 3% річних, 2 812,21 грн. інфляційних втрат. У іншій частині суд у позові відмовляє.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходив із наступного.
Як убачається з матеріалів справи при зверненні з позовом у даній справі позивачем надані докази сплати судового збору у розмірі 3028,00 грн.
Вимоги у даній справі складаються з вимоги майнового характеру про стягнення 30820,00 грн.
За звернення до суду з позовом майнового характеру підлягає сплаті судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціна позову, але не менше одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який визначається станом на перше січня календарного року, в якому поданий позов.
Відповідно до Закону України "Про державний бюджет на 2025 рік" установлений розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб 3028,00 грн.
Частиною 3 статті 4 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Позовна заява подана позивачем в електронній формі. Виходячи із ціни позову з врахуванням подання позивачем позову в електронній формі позивач мав сплатити 2422,40 грн.
Як убачається з матеріалів справи при зверненні з позовом у даній справі позивачем надані докази сплати судового збору у розмірі 3028,00 грн. Тобто, позивачем сплачено судовий збір у загальному розмірі 3028,00 грн. без урахування коефіцієнту 0,8.
Суд здійснює розподіл судових витрат по сплаті судового збору, виходячи з розміру 2422,40 грн (необхідний розмір судового збору для звернення до суду у даному випадку).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України понесені позивачем витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в 2085,15 грн.
Керуючись ст. 252, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Вирішив:
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного підприємства "Купріян" (вул. Кучеренка, буд. 3, кв.122, м. Полтава, Полтавська область, 36007, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 44659646) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОПТ-СИСТЕМС» (69002, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Крива Бухта, буд. 2, офіс 216) 19 756,32 грн основного боргу, 3 184,45 грн пені, 776,18 грн. 3% річних, 2 812,21 грн. інфляційних втрат, 2085,15 грн судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
3. У іншій частині у позові відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Киричук О.А.