справа № 752/20329/20
провадження № 22-ц/824/7605/2025
головуючий у суді І інстанції Мазур Ю.Ю.
1 квітня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Галицька» про відшкодування шкоди завданої майну, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
У жовтні 2020 року, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до АТ «Страхова компанія «Країна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПАТ «Страхова компанія «Галицька» про відшкодування шкоди, завданої майну, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди
Позовні вимоги обґрунтував тим, що 7 червня 2020 року приблизно о 13 год. 20 хв. по вул. Ізюмська у м. Києві, сталась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобілів Hyundai, державний номерний знак НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_2 та Skoda Octavia A7, державний номерний знак НОМЕР_2 , що належить позивачу. Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 липня 2017 року по справі № 752/12110/17 ОСОБА_2 визнано винним у вказаній дорожньо-транспортній пригоді. На момент дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність транспортного засобу Hyundai, державний номерний знак НОМЕР_1 був забезпечений полісами АК/4626785 та АК/6578603, обидва укладені із АТ «СК «Країна». При цьому, поліс АК/6578603 є дублікатом, виданим на заміну полісу АК/4626785. Позивач звернувся із повідомленням про ДТП до АТ «СК «Країна». Листом № 9848 від 18 жовтня 2017 року АТ «СК «Країна» повідомило позивача про відмову у виплаті страхового відшкодування на підставі того, що на момент укладення полісу АК/4626785 транспортний засіб Hyundai, державний номерний знак НОМЕР_1 , був забезпечений полісом АІ/8578189, укладеним із ПрАТ «СК «Галицька» і в силу п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України договір АК/4626785 є нікчемним. Позивач вважав відмову страховика необґрунтованою, а наявність іншого діючого полісу страхування - не підтвердженою.
Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача страхове відшкодування у розмірі 99 380 грн, пеню у розмірі 80 751,01 грн, 3% річних за прострочення виконання зобов'язання у сумі 8 905,30 грн, судовий збір у розмірі 1 890,36 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року позов ОСОБА_1 до АТ «Страхова компанія «Країна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПАТ «Страхова компанія «Галицька» про відшкодування шкоди завданої майну, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди задоволено.
Стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 страхове відшкодування у розмірі 99 380 грн.
Стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 80 751 грн 01 коп.
Стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 3% річних у розмірі 8 905 грн 30 коп.
Стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 890 грн 36 коп.
Не погоджуючись із указаним рішенням представник АТ «Страхова компанія «Країна» - Усенко А.М. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції було проігноровано положення п. 17.3. ст. 17 Закону, де визначено, що при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності страхувальник зобов'язаний повідомити страховика про всі діючідоговориобов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладені з іншими страховиками, а також, за вимогою страховика, надати інформацію про всі відомі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України, страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.
Вважає, що саме порушення страхувальником обов'язку повідомлення страховика про факт існування Полісу, укладеного раніше з ПрАТ «СК «Галицька», призводить до недійсності Полісу, укладеного пізніше з AT «СК «Країна». Вказує, що враховуючи положення Закону та Цивільного кодексу України, суд першої інстанції повинен був дійти висновку, що Поліс № АК/4626785, укладений з AT «СК «Країна» є нікчемним, транспортний засіб «HYUNDAI ELANTRA», державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , VIN (номер кузову) НОМЕР_4 , не є забезпеченим, а відповідальність водія станом на 7 червня 2017 pоку у AT «СК «Країна» не застрахована.
Зазначає, що відповідно до інформації з Єдиної централізованої бази даних МТСБУ за Полісом N° АІ/8578189 (ПрАТ «СК«Галицька»), Полісом N° АК/4626785 та Полісом N° АК/6578603 (дублікат) (AT «СК «Країна»), VIN-код ТЗ транспортного засобу «HYUNDAI ELANTRA» за зазначеними полісами повністю співпадає. НОМЕР_4, а отже (відповідно до вказаної вище Методики) за Полісом N° АІ/8578189 (ПрАТ «СК «Галицька») та Полісом N° АК/4626785 та Полісом N° АК/6578603 (дублікат) (АТ «СК «Країна»), забезпечений один і той же транспортний засіб.
3 березня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Каченюк О.І., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що з огляду на відмінний державний номерний знак,страхувальник не знав, не міг знати і не мав жодної можливості для перевірки наявності іншого полісу страхування.
Вважає, що в рішенні місцевий суд вірно звернув увагу на положення п.35.3 статті 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), згідно якої особа, якій подається заява про страховевідшкодування, зобов'язана надавати консультаційну допомогу заявнику під час складення заяви і на вимогу заявника зобов'язана ознайомити його з відповідними нормативно-правовими актами, порядком обчислення страхового відшкодування (регламентної виплати) та документами, на підставі яких оцінено розмір заподіяної шкоди.
Звертає увагу, що саме сторона позивача просила витребувати поліс, належним чином завірену копію Полісу страхування АІ8578І89. Дане клопотання було задоволено, однак вимога суду не була виконана третьою особою.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Каченюк О.І. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Представник відповідача АТ «Страхова компанія «Країна» - Усенко А.М. просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу, що підтверджується звітом про доставку поштового відправлення.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явились в судове засідання.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Згідно з п. 2 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам відповідає в повній мірі.
Так, задовольняючи позовні вимоги та стягуючи із АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 страхове відшкодування у розмірі 99 380 грн, пеню у розмірі 80 751 грн 01 коп. та 3% річних у розмірі 8 905 грн 30 коп. суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до запиту до Єдиної централізованої бази МТСБУ, за полісом АІ/8578189 забезпечено автомобіль із номерним знаком НОМЕР_5 , останні букви ОІ, а не ІО. Також суд вказав на те, що оскільки розмір шкоди було визнано Страховиком і відмова не ґрунтується саме на необґрунтованості суми завданого збитку, і дана сума була погоджена сторонами, тому саме 99 380 гривень підлягає стягненню із відповідача.
Колегія суддів погоджується із таким висновком з урахуванням наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 7 червня 2017 року о 13 год. 20 хв. на вул. Ізюмська в м. Києві керував автомобілем «Хюндай», державний номерний знак НОМЕР_1 , не обрав безпечну швидкість, не впорався з керуванням, в результаті чого здійснив зіткнення з автомобілем «Шкода», державний номерний знак НОМЕР_2 , який зіткнувся з автомобілем «Део», державний номерний знак НОМЕР_6 , що призвело до пошкодження транспортних засобів, чим порушив п.п. 12.1 ПДР України, тобто здійснив дії, передбачені ст. 124 КпАП України.
Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 липня 2017 року визнано ОСОБА_2 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КпАП України, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу.
Згідно ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Як вбачається з інформації, отриманої з єдиної централізованої бази даних МТСБУ (https://policy-web.mtsbu.ua), що відповідно до статті 55 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», містить відомості про чинні та припинені договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності і ресурс є вільним і загальнодоступним, на момент ДТП транспортний засіб Hyundai, д.н.з. НОМЕР_1 , був забезпечений полісами АК/4626785 та АК/6578603, обидва укладені із АТ «СК «Країна».
Як в подальшому було встановлено, поліс АК/6578603 є дублікатом, виданого на заміну полісу АК/4626785, що підтверджується листом МТСБУ № 9-02/30362 від 19 жовтня 2020 року.
Позивач звернувся із Повідомленням про ДТП (вх. №11501/17 від 8 червня 2017 року) до АТ «СК «Країна». 29 червня 2017 року отримав лист №5951/17 щодо надання документів для подальшого врегулювання завданого збитку.
12 липня 2020 року позивач подав Заяву щодо погодження розміру страхового відшкодування (вх. №14385/17 від 12 липня 2017 року) та Заяву на виплату страхового відшкодування (вх. №14384/17 від 12 липня 2017 року). Заявою №17124/17 від 16 серпня 2017 року було остаточно уточнено реквізити.
Листом №9848 від 18 жовтня 2017 року АТ «СК «Країна» повідомило позивача про відмову у виплаті страхового відшкодування на підставі того, що на момент укладення полісу АК/4626785 транспортний засіб Hyundai, д.н.з. НОМЕР_1 , був забезпечений полісом АІ/8578189 укладеним із ПрАТ СК «Галицька», і в силу п.3 ч.1 ст. 989 ЦК України, Договір АК/4626785 є нікчемним.
У листі №9848 від 18 жовтня 2017 року АТ «СК «Країна» посилається на те, що на момент укладення договору АК/4626785, транспортний засіб Hyundai, д.н.з. НОМЕР_1 , був вже забезпечений полісом АІ/8578189, укладеним із ПрАТ СК «Галицька». Відповідно до запиту до Єдиної централізованої бази МТСБУ, за даним полісом забезпечено автомобіль із номерним знаком НОМЕР_5 . Останні букви ОІ, а не ІО.
Звертаючись до суду із апеляційною скаргою, представник АТ «СК «Країна» не погоджується із рішенням суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції було проігноровано положення п. 17.3. ст. 17 Закону, де визначено, що при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності страхувальник зобов'язаний повідомити страховика про всі діючі договориобов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладені з іншими страховиками, а також, за вимогою страховика, надати інформацію про всі відомі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 989 Цивільного кодексу України, страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.
Колегія суддів вважає такі доводи помилковими з урахуванням наступного.
Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Відповідно до пункту 2.1 Закону відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК України, Законом України «Про страхування», цим та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. Якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства, то застосовуються норми цього Закону.
Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката) (частина перша статті 981 ЦК України).
Відповідно до пункту 22.1 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з абзацом першим частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 989 ЦК України, страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним.
Пункт 17.1 статті 17 Закону передбачає, що при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності страхувальник зобов'язаний повідомити страховика про всі діючі договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладені з іншими страховиками, а також, за вимогою страховика, надати інформацію про всі відомі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику.
Отже, чинне законодавство дозволяє страхувальнику укладати декілька договорів страхування одного об'єкта з різними страховиками. У разі наявності на момент укладення договору страхування іншого чинного договору страхування того ж самого об'єкта від тих саме ризиків, страхувальник зобов'язаний повідомити про це страховика. Невиконання такого обов'язку тягне за собою нікчемність нового договору страхування (постанова Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 759/10739/16-ц (провадження № 61-16092св18).
При цьому обов'язок доказування факту виконання вимог закону щодо повідомлення страховика про наявність іншого чинного договору страхування щодо того самого об'єкта покладається саме на страхувальника, який повинен діяти як добросовісно, так і обачно, оскільки відповідні обставини можуть істотно вплинути на можливість укладення договору, його умови і, зрештою, на можливість його виконання (постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 309/2088/16-ц.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Страховик подає інформацію про укладені та достроково припинені договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності до централізованої бази даних у порядку, встановленому у положенні про централізовану базу даних щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, яке затверджується Уповноваженим органом за поданням МТСБУ (стаття 11 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів").
Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених цим Кодексом. Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо: 1) його укладено після настання страхового випадку; 2) об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації (частина перша статті 998 ЦК України).
У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним (частина друга статті 981 ЦК України).
Страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним (пункт 3 частини першої статті 989 ЦК України).
Аналіз вказаних норм свідчить, що договір страхування може бути нікчемним або оспорюваним. Нікчемність договору страхування має місце, зокрема, у разі: недодержання письмової форми договору страхування; неповідомлення страхувальником страховика про те, що об'єкт уже застрахований. Законодавець не пов'язує нікчемність договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності з неподанням інформації страховиком про укладені договори до централізованої бази даних. Тобто, невиконання страховиком свого обов'язку щодо подання інформації про укладений договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності до централізованої бази даних не зумовлює його нікчемність (див. постанову ВС КЦС № 759/24061/19 від 28 липня 2021 року).
Тобто, конструкція статті 989 ЦК України, чинної на час звернення позивача із позовною заявою у жовтні 2020 року, передбачала нікчемність договору страхування не внаслідок наявності двох договорів страхування, а внаслідок невиконання страхувальником обов'язків щодо повідомлення страховика про наявність двох договорів.
Страхувальник за спірним договором, який би міг спростувати доводи страховика про нікчемність договору, не був залучений до справи. Обставина, що страхувальник не виконав свого обов'язку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України, ґрунтується лише на поясненнях самого страховика, який зацікавлений у невиплаті страхового відшкодування.
Ураховуючи наведені обставини, підстав вважати, що договір є нікчемним, оскільки страхувальник не дотримався вимог п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України немає, оскільки такі обставини є недоведеними.
Також визначальним у цій справі є ті обставини, що на час ДТП чинним був лише договір страхування, укладений із відповідачем.
У пунктах 31, 32, 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) зазначено, що «відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Стаття 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачає право страховика подати після виплати страхового відшкодування регресний позов до страхувальника за наявності певних умов.
Таким чином, відповідач після виплати страхового відшкодування позивачу, не позбавлений права звернення до винної особи в порядку регресу.
Більш того, як вбачається із матеріалів справи, а саме з листа ПАТ «Страхова компанія «Галицька» від 9 жовтня 2017 року вх.№21467 під державним номерним знаком НОМЕР_5 у ПАТ «Страхова компанія «Галицька» застрахований транспортний засіб марки Hyundai Elantra», згідно страхового полісу № АІ/8578189, термін дії якого з 1 грудня 2015 року по 30 листопада 2016 року, страхувальником є гр. ОСОБА_3 .
Таким чином, із вказаного листа вбачається, що страхувальником в ПАТ «Страхова компанія «Галицька» є інша особа, а також вбачається не відповідність номерних знаків застрахованого транспортного засобу НОМЕР_5 , в той час як у даній справі номерний знак НОМЕР_1 .
Також, як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, МТСБУ у відповідь на адвокатський запит, листом №9-02/29252 від 8 жовтня 2020 року повідомило про те, що Hyundai, д.н.з. НОМЕР_1 , був забезпеченим лише за полісом, укладеним із АТ «СК «Країна».
Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо необґрунтованої відмови страховика у виплаті страхового відшкодування позивачу та посилання на наявність іншого діючого полісу страхування.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
Відповідно до статті 980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України «Про страхування». До них пункт 9 частини першої вказаної статті відносить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (Закон № 1961-ІV).
За статтею 6 Закону № 1961-ІV страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-ІV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-ІV у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 754/1108/15-ц).
За частиною першою статті 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювана шкоди. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше сечове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Частиною другою статті 22 ЦК України визначено, що збитками є витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Відповідно до частини першої статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
За змістом зазначеної норми закону обов'язок відшкодування шкоди у особи, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, виникає у разі недостатності страхового відшкодування для повного відшкодування завданої нею шкоди.
Ліміт відповідальності страховика визначається умовами договору страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного з власником (володільцем) транспортного засобу.
Відповідно до п. 35.3 статті 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», особа, якій подається заява про страхове відшкодування, зобов'язана надавати консультаційну допомогу заявнику під час складення заяви і на вимогу заявника зобов'язана ознайомити його з відповідними нормативно-правовими актами, порядком обчислення страхового відшкодування (регламентної виплати) та документами, на підставі яких оцінено розмір заподіяної шкоди.
Згідно ст.6 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є подія, внаслідок якої заподіяна шкода третім особам під час дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована за договором.
Згідно ст. 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відповідно до п. 36.2 статті 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», Страховик має право здійснювати виплати без проведення експертизи, якщо за результатами проведеного ним огляду пошкодженого майна страховик і потерпілий досягли згоди про розмір та спосіб здійснення страхового відшкодування і не наполягають на проведенні оцінки, експертизи пошкодженого майна.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, оскільки розмір шкоди було визнано Страховиком і відмова не ґрунтується саме на необґрунтованості суми завданого збитку і дана сума була погоджена сторонами, колегія суддів вважає, що розмір матеріальної шкоди визначений позивачем у розмірі 99 380 гривень є правильним.
Згідно п. 36.5. статті 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
Також суд, правильно погодився з наданим позивачем розрахунком пені, в якому загальна сума пені з 19 жовтня 2017 року по 14 жовтня 2020 року складає 80 751,01 грн.
У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції стороною відповідача наголошено було на пропуск позовної давності в частині нарахування пені. Проте, колегія апеляційного суду не може на стадії апеляційного розгляду застосувати наслідки пропуску позовної давності з урахуванням наступного.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
Такий висновок відповідає висновку, викладеному у пунктах 70,71 постанови ВП ВС від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Практика з приводу вирішення таких спорів є усталеною, див. наприклад постанову ВС від 05 квітня 2023 року у справі № 756/7895/21.
Крім того, тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом, за власною ініціативою, застосовуватись не може за жодних обставин. (Див. постанову КЦС ВС від 28 листопада 2018 року у справі № 753/12382/15-ц).
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.
Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
Вказаний правовий висновок викладений ще Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15, від 22 березня 2017 року у справі №6-3063цс16 не змінювався, що підтверджено у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі №509/3589/16-ц.
У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції стороною відповідача було звернуто увагу на положення п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, відповідно до якої до вимог про стягнення неустойки (штрафних санкцій, пені) застосовується позовна давність в один рік.
При цьому матеріали справи не містять доказів, що до суду першої інстанції до винесення рішення по суті спору стороною відповідача було заявлено про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності.
Відсутня відповідна заява у тексті письмових заперечень по суті спору в суді першої інстанції. Так само, жодних доводів щодо незастосування наслідків пропуску спеціальної позовної давності не наведено і в апеляційній скарзі.
Крім того, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався та відмінено з 30 червня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.
Отже, не спростованими доводами апеляційної скарги є обставини щодо наявності прострочення виконання зобов'язання, за яке передбачено нарахування пені відповідно до Закону, стороною у суді першої інстанції питання застосування спеціальної позовної давності не ініціювалось, крім того, відповідно до пункту 12 «Прикінцевих та перехідних положень»: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Крім того, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни рішення суду першої інстанції та застосування за власною ініціативою положень ч. 3 ст. 551 ЦК України, оскільки розмір неустойки не перевищує розмір збитків, та не встановлено наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Не встановлені також підстави для зменшення розміру грошової відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка була заявлена до стягнення позивачем та задоволена судом першої інстанції.
З огляду на статтю 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, є особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов'язання.
Таким чином, окрім санкції, визначеної статтею 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», позивач також має право на отримання 3% річних з огляду на приписи статті 625 ЦК України.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у Постанові від 26.06.2018 року у справі №607/1373/16-ц.
За 1090 днів прострочення виконання зобов'язання отримуємо: 99 380 * 3% річних / 365 днів = 8,17 грн в день; 8,17 грн * 1090 днів = 8 905,30 грн.
Апеляційна скарга відповідача не містить доводів, які б давали підстави для висновку, що страховик не погоджується із розрахунками, наданими позивачем. Свого контрозрахунку відповідач також не надає, а тому у апеляційного суду відсутні підстави для неврахування розрахунку позивача.
Доводи апеляційної скарги Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Судом першої інстанції надана вірна оцінка доказам, що були предметом дослідження в судовому засіданні суду першої інстанції, ним повно і об'єктивно з'ясовані дійсні обставини справи, перевірені доводи і заперечення сторін зібраними у справі доказами, яким надана належна правова оцінка. Оскаржуване рішення постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба