Справа № 308/4983/21
27 березня 2025 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської областi в складі: головуючого - судді Фазикош О.В., за участі секретаря судового засідання Цмур В.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород, за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», в інтересах якого діє представник Кіріченко Віталій Михайлович, до ОСОБА_1 зняття з реєстрації відповідача та його виселення, -
Відповідно до ч. 6 ст. 268 ЦПК України 27.03.2025 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення виготовлено та підписано 04.04.2025 року.
Позивач АТ КБ «ПриватБанк» від імені якого діє представник Кіріченко Віталій Михайлович, звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області із позовною заявою до ОСОБА_1 зняття з реєстрації відповідача та його виселення.
Позов мотивовано тим, що 13.10.2016 року АТ КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, від 02.10.2007 року що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2331.
Після отримання права власності на вказану нерухомість, Позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стало реєстрація та проживання у ньому наступних осіб: 1. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з квартири загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач покликається на ст.ст. 319, 321 ЦК України, ч.ч.1, 2 ст. 40 ЗУ «Про іпотеку», ч.1 ст. 109 ЖК УРСР, ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування», ст. 26 Постанови КМУ № 207 від 02.03.2016 року “Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації.
Позивач на підставі викладеного, у відповідності до ст.ст. 16,319,321 ЦК України, ст.ст. 54, 5,19,184 ЦПК України, просить: виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована та/або проживає у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації - виконавчому орган сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Судові витрати покласти на відповідача.
Також позивачем разом із позовною заявою подано клопотання про витребування доказів, а саме: довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки.
Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від21.05.2021 у справі відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання.
19.11.2021 ухвалою суду витребувано у Ужгородської міської ради докази, а саме: довідку про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою: АДРЕСА_1 .
21.12.2021 на виконання ухвали до суду надійшла довідка з відділу реєстрації місця проживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 11.12.2021 №2847/18-21 зі змісту якої вбачається, що відповідно до відомостей територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані особи відсутні.
25.09.2023 від представника відповідача по справі адвоката Ракущинець А.А. надійшли письмові пояснення.
Так, адвокат зазначає, що кредит видавався на споживчі потреби, право власності на квартиру за відповідачем зареєстровано 24.09.2007, а кредитний договір укладено 02.10.2007; в Україні діє воєнний стан що робить неможливим застосування положень ст. 40 ЗУ «Про іпотеку»; положення ст. 109 ЖК по даних правовідносинах не застосовуються; позивач не вказав у позовній заяві іншого постійного житлового приміщення, яке відповідно до ст. 109 ЖК УРСР повинно надаватися відповідачам одночасно з їх виселенням; спірне житло набуто в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, позивач при набутті прав власності на майно був обізнаний про обмеження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову.
Згідно розпорядження № 326 від 04.12.2024 керівника апарату Ужгородського міськрайонного суду матеріали справи підлягали повторному автоматизованому перерозподілу у зв'язку із тим, що суддя Лемак Олеся Володимирівна відрахована зі штату суду у зв'язку з поданням заяви про відставку згідно наказу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.10.2024 р. № 37/02-06.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.12.2024 визначено головуючого суддю Фазикош Олексія Васильовича.
Від позивача по справі 10.01.2025 надійшла відповідь на відзив де вказано на те, що:
13.10.2016 року AT КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, від 02.10.2007 року що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2331.
Представник позивача зазначає, що після отримання права власності на вказану нерухомість, Позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стало реєстрація та проживання у ньому наступних осіб: 1. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - Відповідач), які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з квартири загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , адже на підставі ст.ст. 319, 321 Цивільного кодексу України Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, ст. 114 Житлового кодексу УРСР передбачений виключний перелік осіб, яким надається інше житлове приміщення, до якого не можна віднести Відповідача.
Представник позивача покликається на положення ч. 1,2 ст. 40 ЗУ «Про іпотеку», ст. 7 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. 26 Постанови КМУ № 207 від 02.03.2016 року “Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру», ст. ст.47,55 Конституції України,ст.ст. 3, 21, 14, 526 ЦК України, ст. 10 ЖК УРСР.
Представник позивача зазначає, що на виконання положення ч. 1 ст. 109 Житлового кодексу УРСР Позивачем було направлено Відповідачу письмову претензію про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстраційного обліку, однак останніми законні вимоги Позивача були проігноровані та нерухомість не була передана Позивачу у вільне користування (копія претензії з доказом вручення ОСОБА_2 ), а отже у Позивача не залишилось іншого-вибору, окрім звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Ураховуючи зазначене, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, або в інший погоджений сторонами строк.
Із покликанням на ст.ст. 4,14,15,321 ЦК України, ст. 47 Конституції України, представник позивача вважає, що саме на державу покладено обов'язок надання житла відповідно до закону. Банк не є стороною правовідносин, щодо надання іншого постійного жилого приміщення в контексті ст.109 Житлового кодексу УРСР. При цьому право позивача на користування власністю порушене. Цивільний кодекс України надає позивачеві право на захист свого інтересу. Закон не встановлює в пряму залежність виселення від надання іншого постійного жилого приміщення, тому права позивача повинні бути захищені в повному обсязі, а позов підлягає задоволенню.
Окрім того, у відповіді на відзив зазначено, що закон не забороняє звертатись особам до суду за захистом порушених прав, проте на стадії, в тому числі виконання судових рішень - закон забороняє вчиняти певні дії. Представник позивача просить суд задовольнити позовні вимоги Банку в повному обсязі.
Від представника відповідача 12.02.2025 по справі адвоката Ракущинець А.А., надійшли письмові пояснення, у яких вказано на те, що: кредит був виданий для придбання квартири, про виселення з якої подано позовну заяву однак, кредит видавався на споживчі потреби, а не на придбання квартири; квартира була зареєстрована за відповідачем ще 24.09.2007р., хоча кредитний договір був укладений 02.10.2007р; на даний час та території країни дії воєнний стан, що унеможливлює застосування положень ст. 40 Закону України «Про іпотеку»; зазначає про безпідставність мотивів позивача про застосування положень ст. 109 Житлового кодексу, оскільки в даному випадку звернення стягнення здійснювалось не в порядку позасудового врегулювання, на підставі рішення суду; позивач, заявивши вимогу про виселення відповідача із предмета іпотеки, не вказав у позовній заяві іншого постійного жилого приміщення, (відповідно до вимог статті 109 ЖК УРСР); позивач при набутті права власності на житло мав усвідомлювати, що відповідач має зареєстроване місце проживання у квартирі й право користування житлом.
Представник відповідача з огляду на викладене та висновки: ВС у постанові від 08 липня 2019 року у справі №727/10734 /16-ц, провадження №61-44536св18; у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), від 06 травня 2020 року у справі № 640/15833/16-ц, провадження № 61-44536св18, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, постанову ВС № 754/4727/16-ц та від 13 листопада 2019 року по справі №686/22924/16-ц; ВП ВС у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), у справі № 754/4727/16-ц від 28.11.2018р.,від 31 жовтня 2018 року справа № 753/12729/15-ц, у справі № 219/4394/16-ц від 22.07.2020р., № 310/2950/18 від 12 квітня 2021 року; рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», заяви № 7151/75 та № 7152/75, від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, покликаючись на ст. 17,ч.3 ст.33, ч.1 ст. 36, ст. 39, ч.2 ст. 40, ЗУ «Про іпотеку», ст. 109 ЖК УРСР, просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. В матеріалах справи наявна письмова заява представника позивача, у якій зазначено, що АТ КБ ПРИВАТБАНК повністю підтримує позовні вимоги та розгляд даної справи просить проводити за відсутності представника, необхідні докази є в матеріалах справи.
Відповідач та її представник в судове засідання не з'явилися повторно, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, при цьому від адвоката Ракущинець А.А. надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності, зазначає, що проти позову заперечує.
Дослідивши матеріали справи і оцінивши докази в їх сукупності, суд доходить наступних висновків.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ст.ст. 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Судом встановлено, що 13.10.2016 року AT КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, від 02.10.2007 року що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2331.
Після отримання права власності на вказану нерухомість, Позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньому наступних осіб: 1. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - Відповідач), які на думку позивача підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з квартири загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачем 16.03.2021 на підставі ст.ст. 32, 319,321 ЦК України, була направлена претензія у якій Банк повідомив, що 13.10.2016 року AT КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, від 02.10.2007 року що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2331.
При цьому у претензії ОСОБА_1 було запропоновано звернутися до Банку для укладення договору оренди, а у разі не укладення такого Банк буде змушений звернуться до суд за захистом своїх прав, щодо стягнення плати за користування чужим майном, збитків. Також зазначено, що у разі недосягнення згоди зі банком щодо оренди майна, Банк вимагає від ОСОБА_1 разом із усіма членами її сім'ї та іншими мешканцями, протягом 30 днів з моменту отримання претензії добровільно звільнити зазначене приміщення із одночасним зняттям з реєстраційного обліку.
У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом визначений вичерпний перелік способів звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України (ред.. чинна на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином частина 2 статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
При цьому, згідно ч. 3 ст. 109 Житлового кодексу УРСР, виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.
Натомість доказів того, що спірна квартира була придбана за кредитні кошти суду не надано.
Відповідно до зазначених правовідносин застосовуються положення ч.ч. 1,2 ст. 109 Житлового кодексу УРСР, які передбачають що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР , після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Такий висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду України, яка міститься в постанові від 18 березня 2015 року по справі №6-39 цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1019цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1982цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 303/1590/15-ц.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Згідно письмових пояснень, представник відповідача вказує на те, що відповідно до умов кредитного договору, кредит видавався на споживчі потреби, а не на придбання квартири. Також зазначає, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, квартира була зареєстрована за відповідачем ще 24.09.2007р., хоча кредитний договір був укладений 02.10.2007р.
Так, квартира з якої позивач просить виселити відповідача була придбана до укладення кредитного договору, за яким виникли зобов'язання відповідача, про що свідчать відомості матеріалів справи та умови кредитного та іпотечного договору. Таким чином, у суду відсутні підстави вважати, що вказана квартира придбана на кредитні кошти.
Саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, зазначивши житло, в яке відповідачі можуть бути переселенні, а не факт наявність у них іншого житла.
Також суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотеко держателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, якими закріплено принцип непорушності права приватної власності, що означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, незалежно від волі інших осіб (статті316,317,319,321 ЦК України).
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об'єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
Позивачем підстав передбачених ст. 116 ЖК УРСР не зазначено. Разом із тим, згідно вимог ЗУ «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Позивачем до матеріалів справи додано докази того, що на адресу відповідача надсилаюсь претензія, від 16.03.2021 у якій вказано на те, що 13.10.2016 року AT КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 65,60 кв.м., житловою площею 39,90 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, від 02.10.2007 року що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 2331. При цьому відповідачу запропоновано звернутись до АТ КБ "Приват Банк" для укладення договору оренди вищевказаного нерухомого майна. В разі не укладення договору - банк вимушений буде звернутись до суду за захистом своїх порушених прав, щодо стягнення плати за користування чужим майном, збитків. На виконання положення ч. 1 ст. 109 Житлового кодексу УРСР, в разі недосягнення згоди щодо оренди майна, АТ КБ "ПриватБанк" вимагає від Вас разом із усіма членами сім?ї та іншими мешканцями, протягом 30 днів з моменту отримання даної претензії, добровільного звільнення зазначеного приміщення із одночасним зняттям з реєстраційного обліку.
Така вимога була надіслана ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .
Разом із тим згідно наявної в матеріалах справи довідки отриманої судом на відповідний запит: за відомостями відділу обліку та моніторингу інформації місця проживання ГУДМС України в Закарпатській області ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Варто зазначити, що матеріали справи не містять відомостей та доказів на підтвердження того що відповідач на час звернення до суду із вказаним позовом фактично проживала та, що вона була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 .
Суд констатує, що станом на час розгляду справи такі відомості позивачем для приєднання до матеріалів справи не надано.
Більше того, згідно інформації наданої відділом реєстрації місця поживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради, на виконання ухвали суду про витребування інформації від 19.11.2021, відповідно до відомостей територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні.
Варто при цьому зазначити, що позивач згідно клопотання від 20.02.2024 повідомляє суд про те, що ним направлено запит до «ОСББ Богомольця 14» для встановлення кола осіб які фактично проживають за адресою АДРЕСА_1 та просить надати час для отримання відповідних відомостей.
Проте станом на день розгляду справи жодних відомостей щодо осіб які проживають у спірній квартирі позивачем не надано.
У пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. До поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».
За змістом ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Стаття 12 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст.ст. 76-80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
У даній справі стороною позивача належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами підтверджено наявність у позивача права власності на квартиру що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , натомість відсутні будь-які докази на підтвердження порушення відповідачем такого права власності позивача.
За твердженням позивача реєстрація та проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у належній АТ КБ «ПриватБанк» квартирі є перешкодою для отримати доступ до житла.
Із матеріалів справи вбачається, що у належній позивачу квартирі жодна особа не зареєстрована, адже згідно інформації наданої відділом реєстрації місця поживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради, на виконання ухвали суду про витребування інформації від 19.11.2021, відповідно до відомостей територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні.
Відповідач згідно доказів що містяться у матеріалах справи, зареєстрована за іншою адресою, відмінної від адреси належної позивачу квартири.
Також за матеріалами справи встановлено, що відповідач не отримує кореспонденції за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки направлені її ім'я судові документи за вказаною адресою повернулись до суду із відміткою «Одержувач відсутній за вказаною адресою».
Суд звертає увагу і на те, що у поданих представником відповідача письмових поясненнях зазначено адресу проживання ОСОБА_1 : АДРЕСА_3 .
Такі обставини не дають підстав для висновку суду про те, що відповідач дійсно проживає у належній позивачу квартирі, поряд із цим позивач не надав суду жодних доказів на підтвердження факту проживання відповідача у квартирі, хоча не був позбавлений такої можливості і міг надати суду відповідні докази, як-то акти представників позивача по відвідуванню квартири, акти за підписами сусідів, акти житлово-експлуатаційної організації, не був позбавлений можливості звернутись до суду із заявою про виклик та допит свідків, однак ні доказів, ні відповідних клопотань до суду не подано.
Таким чином позивачем не доведено порушення його прав власності на квартиру у зв'язку із проживанням у ній відповідача, оскільки відсутні докази факту проживання.
Крім цього, відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про зняття з реєстрації відповідача та його виселення, що не підлягають задоволенню.
За таких обставин суд відмовляє у задоволенні позову за недоведеністю порушення прав позивача відповідачем про те, що останній чинить власнику перешкоди в реалізації його прав власності.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 280, 281, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 383, 386, 391 ЦК України, ст.ст. 9, 109 ЖК України, суд, -
У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», в інтересах якого діє представник Кіріченко Віталій Михайлович, до ОСОБА_1 про зняття з реєстрації відповідача та його виселення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Зпепорптського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду О.В.Фазикош