04 квітня 2025 року м. Чернівці
Справа № 720/3187/24
Провадження №22-ц/822/286/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.,
суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,
секретар - Сарган Ю. В.
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року, головуючий у І-й інстанції - Оленчук І. В.,
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 17 березня 2022 року між сторонами було укладено шлюб, зареєстрований у Новоселицькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), за актовим записом № 05.
За час спільного проживання у сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказував на те, що між сторонами постійно виникали суперечки як на побутовому підґрунті, так і щодо способу виховання дитини, які набули систематичного характеру. У сторін принципово різне відношення до вирішення спірних питань, кожен з них вважає свою точку зору єдино вірною. Це призвело до втрати почуттів, в тому числі і почуття поваги один до одного.
Подружні стосунки між сторонами припинені, неодноразові спроби налагодити відносини позитивного результату не дали. Подальше спільне життя та перебування у шлюбі з відповідачем є неможливим.
Матір не має можливості належним чином виховувати дитину, забезпечити належний медичний догляд та сприяти розвитку здібностей дитини, піклуватися про неї та її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, оскільки вона не працює.
Проживання сина з батьком, відповідатиме його найкращим інтересам.
Між сторонами досягнуто згоди стосовно участі у вихованні та утриманні сина.
Просив розірвати шлюб між ним та відповідачкою, який був зареєстрований 17 березня 2022 року у Новоселицькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), за актовим записом № 05. Сина ОСОБА_3 залишити проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 17 березня 2022 року у Новоселицькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), за актовим записом № 05, розірвано.
Неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач своєї думки не змінив та твердо вирішив розірвати шлюб з відповідачем, а також те що відповідач позов визнала, тому подальше спільне проживання подружжя і збереження шлюбу суперечило б їх інтересам як подружжя та інтересам малолітньої дитини. За взаємною згодою сторін по справі їхню дитину ОСОБА_3 залишити проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, військова частина НОМЕР_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року скасувати в частині проживання малолітнього сина разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині створює штучні підстави для звільнення позивача з військової служби, яке з врахуванням того, що він є чинним досвідченим військовослужбовцем, що неодноразово проходив навчання за кордоном, значно вплине на боєздатність військової частини НОМЕР_1 , що є неприпустимим в умовах воєнного стану та необхідності оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Зазначає, що з травня 2022 року ОСОБА_1 не проживав по місцю своєї реєстрації і фізично з того часу по сьогоднішній день не міг самостійно виховувати свого сина, якому на сьогоднішній день 2 роки 8 місяців. Наведені обставини свідчать про фактичну можливість виконання ОСОБА_2 свого обов'язку щодо виховання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з лютого 2022 року, на момент подання позовної заяви.
06 лютого 2025 року до військової частини НОМЕР_1 надійшов рапорт з додатками командира міномета другого мінометного взводу мінометної батареї управління військової частини НОМЕР_1 молодшого сержанта ОСОБА_1 про те, що він бажає звільнитися з військової служби як військовослужбовець, який самостійно виховує та утримує дитину з (дітей) віком до 18 років за рішенням суду, відповідно до абзацу 11 підпункту «Г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Одночасно проживання, самостійне виховання та утримання не підтверджено позивачем жодними належними та допустимими доказами.
Позивачем не було надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що саме він дійсно самостійно виховує дитину віком до 18 років - свого неповнолітнього сина.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_4 просить апеляційне провадження закрити.
Вказує на те, що спір у даній справі виник та вирішений судом першої інстанції з сімейних правовідносин стосовно розірвання шлюбу та визначення подальшого місця проживання дитини з батьком у відповідності до вимог Сімейного кодексу України, а не Закону України «Про військовий обов'язок і військової служби» та інших нормативно-правових актів, що регламентують виконання військового обов'язку громадянами України та проходження військової служби.
Суд першої інстанції розглядав спір у порядку позовного провадження, який виник із сімейних правовідносин щодо розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, а також те, що Сімейний кодекс України не передбачає участі військових частин, органів військового управління чи інших структур оборонного сектору в подібних правовідносинах. Суд правомірно встановив наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком, керуючись нормами сімейного законодавства та принципом найкращих інтересів дитини. Отже, доводи апелянта є безпідставними та такими, які не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та не порушують його прав, обов'язків та інтересів.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб.
З огляду на викладене, вважає, що відповідно до вимог статті 362 ЦПК України апеляційне провадження підлягає закриттю.
Апелянт не надав належного підтвердження надсилання цінним листом з описом вкладення копій апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів ОСОБА_1 (є лише заява позивача без уточнення обсягу документів доданих до неї з якими він ознайомився) та ОСОБА_2 (рекомендованим листом, що в своє чергу не є цінним листом з описом вкладення відповідно до п. частини 19 Постанови №270).
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційна скарга подана в частині вимог про залишення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на самостійному вихованні та утриманні батька. Рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу в апеляційному порядку не оскаржувалося та апеляційним судом не переглядається.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 17 березня 2022 року було укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований у Новоселицькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), за актовим записом № 05, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 .
Від даного шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 .
05 листопада 2024 року між сторонами укладено договір про утримання та визначення місця проживання дитини з батьком, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чайкою О. М., зареєстрований в реєстрі №2478. Зазначеним договором батьки домовились про місце проживання дитини та порядок здійснення батьківських прав. Місцем проживання дитини визначено місце проживання батька.
Під час розгляду справи ОСОБА_2 подала заяву про визнання позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржила особа, яка не брала участі у розгляді справи, однак таке рішення прямо вливає на права та обов'язки ВЧ НОМЕР_1 щодо звільнення позивача з військової служби.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
В Конституції України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю.
З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження № 61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17 (провадження № 61-16538св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20).
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, апелянтом зазначалося, що 06 лютого 2025 року до військової частини НОМЕР_1 надійшов рапорт з додатками командира міномета другого мінометного взводу мінометної батареї управління військової частини НОМЕР_1 молодшого сержанта ОСОБА_1 про те, що він бажає звільнитися з військової служби як військовослужбовець, який самостійно виховує та утримує дитину з (дітей) віком до 18 років за рішенням суду, відповідно до абзацу 11 підпункту «Г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 є військовослужбовцем Збройних Сил України, військову службу проходить на посаді молодшого сержанта, командира міномета другого мінометного взводу мінометної батареї військової частини НОМЕР_1 .
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, отже, це стосується прав та обов'язків військової частини НОМЕР_1 , у складі якої ОСОБА_1 проходить військову службу.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23).
З огляду на викладене, військова частина НОМЕР_1 є особою, права якої порушені оскаржуваним судовим рішенням, тому відсутні підстави для закриття апеляційного провадження.
Предметом позовну ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований Новоселицьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), за актовим записом № 05, та залишення малолітнього сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу на самостійному вихованні та утриманні батька ОСОБА_1 .
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частин 1-3 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.
Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб
Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
Сімейним кодексом України встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України).
Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначила, що у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Ухвалюючи рішення у справі про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції керувався виключно фактом визнання позову ОСОБА_2 , не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову.
Судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби.
Крім того, системний аналіз положень СК України, Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв'язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років - стосується військовозобов'язаних, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу покликане з метою недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. А тому до категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків або не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин тощо.
Зважаючи на наведене, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні з метою штучного створення умов та обставин, може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
За таких обставин сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в частині залишення малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні з порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим є підстави для часткового скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в частині самостійного утримання та виховання батьком свої дитини.
Доводи представника позивача ОСОБА_4 про те, що апелянт не усунув недоліки в повному обсязі, оскільки не надав належного підтвердження надсилання цінним листом з описом вкладення копій апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасника справи, є безпідставними, виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 2 частини 4 статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості учасників справи, крім випадків, якщо така скарга та додані матеріали подаються до суду в електронній формі через електронний кабінет. У разі подання скарги та доданих матеріалів в електронній формі через електронний кабінет до неї додаються докази надсилання її копії та копій доданих матеріалів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 43 цього Кодексу.
Згідно з частинами шостою, сьомою статті 43 ЦПК України процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). У разі подання до суду в електронній формі заяви по суті справи, зустрічного позову, заяви про збільшення або зменшення позовних вимог, заяви про зміну предмета або підстав позову, заяви про залучення третьої особи, апеляційної скарги, касаційної скарги та документів, що до них додаються, учасник справи зобов'язаний надати доказ надсилання таких матеріалів іншим учасникам справи. Такі документи в електронній формі направляються з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а у разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що, застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява № 35787/03, пункт 29, від 26 липня 2007 року). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Право на отримання судового захисту означає, що суб'єкт має право звернутися до суду та матиме право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Можливість реалізувати вказані права повинна бути забезпечена кожній особі без будь-яких дискримінаційних перепон чи занадто формалізованих ускладнень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 виснувала, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22 (Провадження № 14-48цс22) звертала увагу на те, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги, суди апеляційної інстанції мають враховувати обов'язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідний висновок має бути висловлено із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення.
Обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов'язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновити порушені права і свободи особи та максимально запобігти негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2025 року, апелянт надав докази ознайомлення позивача ОСОБА_1 з апеляційної скаргою, що підтверджується його заявою, а також надані докази надсилання апеляційної скарги відповідачу ОСОБА_2 , що підтверджується фіскальним чеком АТ «Укрпошта» про направлення рекомендованого листа ОСОБА_2 за поштовим ідентифікатором 5923300713580 та доданим до нього описом вкладення за формою 107.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 03 березня 2025 року представник позивача ОСОБА_5 ознайомлювалася з матеріалами справи, в якій містилася апеляційна скарга.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що апелянтом виконано вимоги статті 356 ЦПК України щодо форми і змісту апеляційної скарги, зокрема, щодо направлення копії апеляційної скарги іншим учасникам справи.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1, пунктів 1-3 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 454 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року в частині задоволення вимоги про залишення неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї вимоги відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь Військової частини НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 454 (одна тисяча чотириста п'ятдесят чотири) гривні.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 04 квітня 2025 року.
Головуючий І. М. Литвинюк
Судді: І. Н. Лисак
І. Б. Перепелюк