03 квітня 2025 року
м. Київ
справа №320/11395/23
адміністративне провадження № К/990/12175/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Желєзного І.В., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними бездіяльності та дій, стягнення сум, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби у відповідності до пункту 1 параграфа 1 наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 05 липня 2017 року № 457 та виключення із списків особового складу Головної інспекції Міністерства оборони України та всіх видів забезпечення у відповідності до пункту 1 наказу Головного інспектора Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 08 липня 2017 року № 114, а саме - невиплати у день звільнення грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку та індексації грошового забезпечення;
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів, передбачену Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», згідно Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, у зв'язку з порушенням строків виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік;
- стягнути з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів, передбачену Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», згідно Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, у зв'язку з порушенням строків виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік починаючи з липня 2017 року (місяць, в якому така грошова компенсація повинна була бути виплаченою під час розрахунку ОСОБА_1 при звільненні з військової служби) по січень 2023 року (фактичний місяць виплати такої компенсації на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2021 року у справі № 640/21602/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, зміненого постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2022 року у цій же справі) у розмірі 12568,01 грн. (дванадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім грн. 01 коп.);
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби у відповідності до пункту 1 параграфа 1 наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 05 липня 2017 року № 457 та виключення із списків особового складу Головної інспекції Міністерства оборони України та всіх видів забезпечення у відповідності до пункту 1 наказу Головного інспектора Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 08 липня 2017 року № 114, за період з 08 липня 2017 року по 21 січня 2023 року;
- стягнути з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку при звільненні з військової служби, який становить 1658 днів (з 09 липня 2017 року по 21 січня 2023 року), передбачений статтею 117 Кодексу законів про працю України, у зв'язку із визнаною рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2021 року у справі № 640/21602/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, зміненого постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2022 року у цій же справі, протиправною невиплатою в строки, встановлені статтею 116 Кодексу законів про працю України, належної до виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, у розмірі 985150,44 грн. (дев'ятсот вісімдесят п'ять тисяч сто п'ятдесят грн. 44 коп.).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби у відповідності до пункту 1 параграфа 1 наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 05 липня 2017 року № 457 та виключення із списків особового складу Головної інспекції Міністерства оборони України та всіх видів забезпечення у відповідності до пункту 1 наказу Головного інспектора Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 08 липня 2017 року № 114, за період з 08 липня 2017 року по 21 січня 2023 року.
Стягнуто з Міністерства оборони України (ЄДРПОУ 00034022, місцезнаходження: м. Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6, 03168) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 15 448 (п'ятнадцять тисяч чотириста сорок вісім) грн 56 коп.
В іншій частині в позові відмовлено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року змінено у мотивувальній частині та викладено абзац третій його резолютивної частини такого змісту:
«Стягнути з Міністерства оборони України (ЄДРПОУ 00034022, місцезнаходження: м.Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6, 03168) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 125 627,90 грн. (сто двадцять п'ять тисяч шістсот двадцять сім) грн 90 коп.».
В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року залишено без змін.
21 березня 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Міністерства оборони України, в якій скаржник просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.
Перевіривши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За змістом пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Відомостей про те, що позивач є посадовою особою вищого офіцерського складу відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України у системному зв'язку з положеннями статті 51-3 Закону України "Про запобігання корупції" суду касаційної інстанції не надано і у судових рішеннях така інформація відсутня.
Отже, враховуючи, що ця справа відноситься до справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник вказує, що підставою касаційного оскарження судових рішень є підпункти «а», «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що спір між сторонами стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та що справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Зокрема, скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки перегляд касаційним судом цієї справи надасть можливість сформувати єдину правозастосовчу практику в оскаржуваних питаннях та недопущення в подальшому застосування різних підходів при вирішенні аналогічних спірних питань.
Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржника, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб'єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб'єкта правозастосування, не обов'язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Колегія суддів зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Посилаючись на судові справи, в яких, на думку скаржника, судами попередніх інстанції по різному вирішено аналогічні спори, відповідач не обґрунтовує, що в зазначених справах висновки зроблені за аналогічних фактичних обставин та не містять індивідуальних ознак, характерних виключно для них.
Отже, доводи скаржника, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових прав є необґрунтованими.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно «виняткового значення» справи для її учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Однак, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки. Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Суд наголошує, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип правової визначеності буде порушено.
Водночас, Судом установлено, що доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування норм чинного законодавства.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів, які могли б обґрунтувати дію підпунктів "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Щодо посилання скаржника на підстави касаційного оскарження, визначені у частині четвертій статті 328 КАС України, Суд зазначає, що передумовою для перевірки наявності підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, встановлених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу у справі незначної складності, є наявність обставин, визначених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
З огляду на зазначене та враховуючи, що скаржник, оскаржуючи судові рішення у цій справі, не обґрунтував наявності випадків для відкриття касаційного провадження, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, підстави перевірки інших доводів касаційної скарги відсутні.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з пунктом 8 частини другої якої основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та, у визначених законом випадках, - на касаційне оскарження судового рішення.
Зазначена конституційна норма кореспондується з положеннями частини першої статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції.
На підставі викладеного суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового регулювання та обставин справи у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 248, 328, 333 КАС України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними бездіяльності та дій, стягнення сум.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіА.Г. Загороднюк І.В. Желєзний В.М. Соколов