02 квітня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/6741/24 пров. № А/857/4393/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С. М.
суддів -Кухтея Р. В.
Носа С. П.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року у справі № 140/6741/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення,
місце ухвалення судового рішення м.Луцьк
Розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження
суддя у І інстанціїВалюх В.М.
дата складання повного тексту рішенняне зазначена
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення ВЧ НОМЕР_1 від 04.04.2024 № 1206 про відмову в перетинанні державного кордону України.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року у справі № 140/6741/24 у задоволенні вказаного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В доводах апеляційної скарги вказує, що 04.04.2024 начальником відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » ВПС “ ІНФОРМАЦІЯ_3 » відмовлено у виїзді з України позивачу. Позивач зазначає, що подав всі необхідні документи, що підтверджують право на перетин державного кордону, при тому, що законодавством не передбачено доводити мету виїзду, а лише факт наявності підстав, що надають право на виїзд, тому не було жодної підстави для прийняття оскаржуваного рішення про відмову в перетині державного кордону. Відповідач проігнорував факт офіційно оформленої відстрочки від призову та законну можливість багатодітним батькам перетинати державний кордон. Також покликається на ст. 33 Конституції України та зазначає про право кожного вільно залишати територію України. Зазначає, що не підлягає призову на військову службу відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особа на утриманні якої перебуває троє і більше дітей віком до 18 років.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Про розгляд апеляційної скарги відповідач повідомлений шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Про розгляд апеляційної скарги позивач повідомлений шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу позивача, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що:
наявна у тимчасовому посвідченні військовозобов'язаного № НОМЕР_2 /59-01/ВЧ відмітка про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (а.с. 35 зворот) не дає можливості чітко встановити, на якій саме підставі така відстрочка була надана позивачу, адже така відмітка не містить посилання на частину та абзац статті 23 Закону № 3543-XII;
04.04.2024 позивач ОСОБА_1 при спробі перетинання державного кордону України в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення “Амбуків» надав на паспортний контроль свідоцтва про народження дітей: свідоцтво серії НОМЕР_3 про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 (а. с. 24); свідоцтво серії НОМЕР_4 про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 25); свідоцтво серії НОМЕР_5 про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 26). З перелічених документів вбачається, що діти народжені від двох матерів, та оскільки одночасно у двох шлюбах позивач перебувати не може, тому для підтвердження перебування на утриманні позивача трьох дітей віком до 18 років було недостатньо подати лише свідоцтва про народження дітей із зазначенням батьківства, позаяк позивач не проживає однією сім'єю з трьома дітьми, тому необхідно було подати докази утримання дитини, з якою позивач однією сім'єю не проживає (зокрема, свідоцтво про реєстрацію шлюбу або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з одним із батьків, або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання дітей, рішення суду про призначення аліментів на утримання дитини та довідка органів державної виконавчої служби про відсутність заборгованості зі сплати аліментів тощо);
виписки по картці від 12.04.2024 як докази утримання дітей (а. с. 27-34) не була подана позивачем під час проходження паспортного контролю, позаяк сформована після прийняття оскаржуваного рішення № 1206 від 04.04.2024р.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 04.04.2024 позивач ОСОБА_1 при спробі перетинання державного кордону України в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення “Амбуків» надав: паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_6 (а. с. 20); свідоцтво серії НОМЕР_3 про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 (а. с. 24); свідоцтво серії НОМЕР_4 про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 25); свідоцтво серії НОМЕР_5 про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 26); тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_7 /ВЧ із відміткою про надання відстрочки від призову під час мобілізації строком до 20.09.2025 року (а. с. 35).
04.04.2024 начальник відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » ВПС “ ІНФОРМАЦІЯ_3 » прийняв рішення про відмову в перетинанні державного кордону України за № 1206, у якому зазначено, що на підставі Закону України “Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII), Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, громадянин України ОСОБА_7 тимчасово обмежений у праві виїзду з України у зв'язку із відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, оскільки не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або мету своєї поїздки (а. с. 15).
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу законності підстав для заборони/обмеження на перетин кордону України позивачу.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Конституційні права і свободи людини і громадянина згідно із статтею 64 Конституції України не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон №389-VIII.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону №389-VIII).
Правовою основою введення воєнного стану відповідно до статті 2 Закону №389-VIII є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
В указі Президента України про введення воєнного стану згідно зі статтею 6 Закону №389-VIII серед іншого зазначаються зокрема, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої цієї статті).
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 (далі - Указ № 64/2022) у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого продовжена.
Пунктом 2 Указу №64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього Указу встановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Отже, Президент України на виконання пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України прийняв Указ, який фактично запровадив особливий правовий режим воєнного стану. У свою чергу вказаний правовий режим в силу Закону №389-VIII є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану як встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Тобто, повноваження Кабінету Міністрів України встановлювати особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, делеговане саме статтею 8 Закону №389-VIII.
Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначені приписами статті 20 Закону №389-VIII. Зокрема:
- правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону;
- в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України;
- у процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
Тобто вказані приписи статті 20 Закону №389-VIII дозволяють дійти висновків, що в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану цим Законом визначено правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення. Такі обмеження прав у свою чергу характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану. Вказане цілком узгоджується з приписами статті 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону №389-VIII.
Приписи статті 6 Закону України "Про прикордонний контроль" визначають загальні процедури прикордонного контролю, серед яких зокрема передбачено:
- перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом (частина перша).
- початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України (частина друга).
- пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами (частина третя).
Пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року №1455, який прийнятий відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону № 389-VIII, встановлено, що перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Пунктом 2 Правил передбачено, що у випадках, визначених законодавством для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Отже, законодавством встановлена загальна умова для всіх громадян України для перетину державного кордону крім паспортних документів в передбачених законодавством випадках також мати підтверджуючі документи.
З огляду на введення в Україні воєнного стану, гарантоване частиною першою статті 33 Конституції України конституційне право на свободу пересування зазнало тимчасових обмежень в силу дії особливого правового режиму воєнного стану в країні, що цілком узгоджується з вимогами статті 64 Основного Закону.
Таким чином, переконання позивача про незаконне порушення його конституційного права, гарантованого статтею 33 Конституції України, та статті 8 Конституції України, є помилковим та спростовується вказаними нормативними підставами, зумовленими введенням обмеження цього конституційного права в умовах особливого режиму воєнного стану в країні.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 600/2520/22-а зазначав, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак таке втручання прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров'я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов'язком громадян України щодо захисту держави. Отже, закріплений у Конституції України обов'язок громадян України потребує поваги, а статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлюється військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус (абзаци дев'ятий, десятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019).
Тобто громадяни наділені не тільки правами, а й обов'язками, які закріплені на рівні Конституції України. Одним із таких обов'язків згідно статті 65 Конституції України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
Верховний Суд у постанові від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22 вказував на те, що той факт, що Закон України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону № 389-VIII та Закону №3543-XII, які є спеціальними для цього періоду.
Крім того, Верховний Суд у постановах від 17.07.2023 у справі № 380/7792/22, від 31.08.2023 у справі № 380/572/23, від 14.02.2024 у справі № 380/18153/22, від 28.02.2024 у справі № 240/29892/22 сформулював правові висновки такого змісту:
- в умовах воєнного стану право вільно залишати територію України, гарантоване статтею 33 Конституції України, може бути обмежене;
- згідно з Указом № 64/2022 (пункт 3) дозволено (встановлено) можливість обмежувати (на період воєнного стану) конституційне право вільно залишати територію України;
- обмеження на виїзд з України для громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації (віком від 18 до 60 років), зумовлені правовим режимом воєнного стану та конституційним обов'язком захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 64 Основного Закону України);
- Закон № 3543-ХІІ визначає правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, але не регулює питань, які стосуються порядку здійснення права громадян України на перетин державного кордону України;
- мобілізація по суті є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову військову службу, який під час дії воєнного стану не проводиться.
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Офіційне оголошення воєнного стану Указом Президента України зумовило офіційне проголошення державою заходів, спрямованих на фактичну, явну, поточну, неминучу небезпеку існування держави і захисту українського народу, шляхом швидкого прийняття рішень у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні уповноваженими на те органами влади.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України оголошено проведення загальної мобілізації.
Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-XII).
Згідно із вимогами Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).
Мобілізація по своїй суті є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться (частина перша статті 18-1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу").
В контексті виконання конституційного обов'язку громадян під час мобілізації в умовах правового режиму воєнного стану частиною першою статті 26 Закону № 3543-XII встановлено, що громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно з законодавством.
Обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки визначені приписами статті 22 Закону №3543-XII, серед яких, зокрема частиною шостою цієї статті, визначено, що громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.
Приписи частини четвертої статті 37 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначають порядок взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього, а зокрема у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).
Згідно із пунктом 16 цього Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов'язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року №921 військовий облік ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів:
для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці;
для військовозобов'язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов'язаного.
Відповідно до абзацу двадцятого пункту 56 названого Порядку №921 про взяття призовників і військовозобов'язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки.
Таким чином, Порядок №921 визначає перелік військово-облікових документів для призовників і військовозобов'язаних свідчить про те, що законодавчі акти України вказують на відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації.
Постановою КМ № 57 від 27.01.1995 року затверджено правила перетинання державного кордону громадянами України (в подальшому іменовано - Правила №57).
Згідно п. 2 Правил №57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Пунктом 12 Правил №57 установлено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень.
Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред'являє. З метою перевірки паспортних та підтверджуючих документів уповноважені службові особи Держприкордонслужби безоплатно, зокрема шляхом електронної інформаційної взаємодії, у встановленому законодавством порядку одержують інформацію, у тому числі з інформаційних (автоматизованих), інформаційно-комунікаційних систем і довідкових систем, реєстрів і банків даних, держателем (адміністратором) яких є органи державної влади або органи місцевого самоврядування, зокрема інформацію з обмеженим доступом. Використання такої інформації здійснюється із дотриманням законодавства про захист персональних даних.
У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Відповідно до пункту 2-6 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
За приписами частини першої статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-ХІІ; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Отож відповідно до пункту 2-6 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону мають військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що відповідач не заперечує права осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Проте, для реалізації такого права вказана обставина повинна бути підтверджена належними доказами та документами.
З матеріалів справи убачається, що позивач надав уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби: паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_6 (а. с. 20); свідоцтво серії НОМЕР_3 про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 (а. с. 24); свідоцтво серії НОМЕР_4 про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 25); свідоцтво серії НОМЕР_5 про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 26); тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_7 /ВЧ із відміткою про надання відстрочки від призову під час мобілізації строком до 20.09.2025 року (а. с. 35).
Правова позиція відповідача полягає у тому, що позивач ОСОБА_1 не надав документів, які підтверджують його право на перетин державного кордону, а зокрема перебування його на утриманні трьох та більше дітей віком до 18 років.
Судом також установлено, що 04.04.2024 позивач ОСОБА_1 в міжнародному пункті пропуску для залізничного сполучення “Амбуків» надав на паспортний контроль свідоцтва про народження дітей: свідоцтво серії НОМЕР_3 про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 (а. с. 24); свідоцтво серії НОМЕР_4 про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 25); свідоцтво серії НОМЕР_5 про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 (а. с. 26).
З казаних документів слідує, що позивач має троє неповнолітніх дітей, народжених від різних жінок.
Однак, на переконання колегії суддів наявність у позивача трьох неповнолітніх дітей не є підставою для перетину державного кордону, позаяк пункт 2-6 Правил №57 та частина перша статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначили, що правовою підставою для такого перетину є не лише факт наявності трьох неповнолітніх дітей віком до 18 років, але і факт утримання таких дітей особою яка виявила намір перетнути державний кордон.
Дослідивши наявну у тимчасовому посвідченні військовозобов'язаного № НОМЕР_7 /ВЧ відмітку про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (а. с. 35 зворот), колегією суддів установлено, що вказана відмітка не дає можливості встановити, на якій саме підставі така відстрочка була надана позивачу, адже така відмітка не містить посилання на частину та абзац статті 23 Закону № 3543-XII.
Як наслідок з урахуванням п. 12 Правил №57, відповідач зобов'язаний був в ході перевірки документів позивача під час виїзду з України з'ясувати обставини щодо наявності або відсутності підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон, а зокрема наявність документів, що підтверджують обставини факту утримання позивачем таких дітей.
Натомість позивач не надав відповідачу доказів того, що він проживає однією сім'єю одночасно зі всіма трьома дітьми, які народжені від різних жінок. Не надав позивач відповідачу також доказів утримання дітей з якими позивач однією сім'єю не проживає (зокрема, свідоцтво про реєстрацію шлюбу або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з одним із батьків, або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання дітей, рішення суду про призначення аліментів на утримання дитини та довідка органів державної виконавчої служби про відсутність заборгованості зі сплати аліментів, докази переказу коштів, передачі ТМЦ на утримання дітей, тощо).
Відтак, колегія суддів погоджується з доводами відповідача про те, позивач під час спроби перетину державного кордону України (04.04.2024 року) не надав відповідачу документів, які підтверджують правові підстави на перетинання державного кордону України, а зокрема обставин щодо утримання ним трьох і більше дітей віком до 18 років.
Стосовно ж банківської виписки по картці від 12.04.2024 як докази утримання дітей (а. с. 27-34), то колегія суддів зазначає, що такі виписки не були подані під час проходження паспортного контролю та сформовані після прийняття оскаржуваного рішення від 04.04.2024 № 1206.
За приведених положень законодавства та фактичних обставин справи колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення є таким, що винесено відповідачем обґрунтовано, з урахуванням приведених норм законодавства, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України та з метою, з якою це повноваження надано, а як наслідок підстави для задоволення позову та визнання протиправними і скасування оскаржуваного рішення - відсутні.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року у справі № 140/6741/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
С. П. Нос