03 квітня 2025 р. Справа № 520/28682/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.01.2025, головуючий суддя І інстанції: Садова М.І., повний текст складено 24.01.25 по справі № 520/28682/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 31.12.2020 основних видів грошового забезпечення без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020 в розмірі 2102 грн відповідно до статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік»; визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2021 по 12.12.2021 основних видів грошового забезпечення без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2021 в розмірі 2270 грн відповідно до статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік»; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити з 29.01.2020 по 31.12.2020 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 року “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із врахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020 в розмірі 2102 грн, відповідно до статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» iз одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та iнших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України вiд 15.01.2004 № 44; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2021 по 12.12.2021 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 року “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із врахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2021 в розмірі 2270 грн відповідно до статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік» iз одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та iнших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України вiд 15.01.2004 № 44; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 отриманих ним у 2020, 2021 році грошової допомоги на оздоровлення та отриманої ним у 2020 році матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань із урахуванням перерахованого грошового забезпечення за 2020, 2021 роки; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 отриманої ним одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби за 25 повних календарних років та грошової компенсації за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки за 2015-2021 роки; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 з 29.01.2020 по день виплати позивачу перерахованого грошового забезпечення (доходу) за період з 29.01.2020 по 12.12.2021 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 року “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 за період із 01 січня 2020 року до 12 грудні 2021 року грошового забезпечення у зв'язку із проходженням військової служби, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період з 01 січня 2020 року до 12 грудня 2021 року грошового забезпечення у зв'язку із проходженням військової служби, грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2020 (2102,00 грн) та станом на 01.01.2021 (2270,00 грн) відповідно, з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2021 року у кількості 98 днів та одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% суми грошового забезпечення за 25 повних календарних років служби, з урахуванням раніше виплачених сум. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що з 29.01.2020 відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018. Вказує, що між тим, згідно зі ст.7 Закону України від 15.12.2020 №1082-ІХ "Про Державний бюджет України на 2021 рік" з 01.01.2021 запроваджено декілька величин прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а саме: звичайну величину прожиткового мінімуму та спеціальну величину прожиткового мінімуму для визначення посадових окладів працівників державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами. Отже, положення ст.7 Закону №1082-ІХ в частині запровадження з 01.01.2021 величини, прожиткового мінімуму для працездатних осіб є загальною нормою права, а положення ст.7 Закону №1082-ІХ в частині запровадження з 01.01.2021 величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб є спеціальною нормою права для визначення посадових окладів працівників державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами. Зауважує, що оскільки оплата праці військовослужбовців регулюється спеціальним законом - ст.9 Закону №2011-ХІІ, слід використовувати показник значення прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2102,00 грн. Наголошує, що постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481 підтверджений факт незмінності правила обчислення грошового забезпечення із використанням показника арифметичного значення прожиткового мінімуму у розмірі - 1762,00 грн, що також раніше було передбачено п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704. Вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом.
Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач у період з 18.01.2010 по 12.12.2021 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2021 №280 виключений зі списків особового складу військової частини з 12.12.2021. Дані обставини підтверджено витягом із послужного списку позивача.
Посадовий оклад позивача за період з 01.01.2021 по 12.12.2021 становить 6670,00 грн, оклад за військове звання - 1480,00 грн, що підтверджується картками особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 .
Позивач наводить аргументи про те, що відповідачем здійснено нарахування та виплату грошового забезпечення з порушенням вимог Постанови №704, адже грошове забезпечення обраховано, виходячи з прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018, а не станом на 1 січня відповідного календарного року.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач ініціював даний спір.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправних дій відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу за період із 01.01.2020 до 12.12.2021 грошового забезпечення у зв'язку із проходженням військової служби, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
У зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача провести перерахунок та виплату позивачу за період з 01.01.2020 до 12.12.2021 грошового забезпечення у зв'язку із проходженням військової служби, грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2020 (2102,00 грн) та станом на 01.01.2021 (2270,00 грн) відповідно, а також провести перерахунок та виплату компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2021 року у кількості 98 днів та одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% суми грошового забезпечення за 25 повних календарних років служби, з урахуванням раніше виплачених сум.
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх передчасності.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволення позовних вимог, отже, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині, з огляду на наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною четвертою статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Постановою Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 р. (далі по тексту - Постанова №704) встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Так, п.2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
На момент набрання чинності постановою № 704 (01.03.2018) п. 4 було викладено в редакції змін, викладених згідно із п. 6 постанови № 103, а саме: “ 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Тобто, станом на 01.03.2018 п. 4 постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб".
Отже, з 29.01.2020 року є нечинною редакція пункту 4 Постанови №704 в редакції Постанови №103, та застосовується первісна редакція пункту 4, а саме: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14".
Суд апеляційної інстанції вказує, що при вирішенні питання щодо можливості застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини при обрахунку посадового окладу, необхідно врахувати, те що пунктом 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII, який набрав чинності 01 січня 2017 року, встановлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Приписи пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України №1774-VIII були чинними, як на дату прийняття постанови Кабінету Міністрів України №704, так і станом після 29.01.2020 та неконституційними не визнавалися.
Приписами Закону України від 05.10.2000 №2017-III "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (далі по тексту - Закон №2017-III) врегульовано правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.
Згідно зі ст.1 Закону №2017-ІІІ, державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Відповідно до ст.6 Закону №2017-ІІІ, базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
Згідно із ч.2 ст.92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України та порядок встановлення державних стандартів.
Разом з цим, Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Відповідно до п.8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 №2629-VIII “Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закони №294-IX, №1082-IX та №1928-IX таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020 - 2022 роки відповідно, не містили.
Колегія суддів зазначає, що положення п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом №294-ХІ не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
Юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту “законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами правової держави та принципу верховенства права.
Враховуючи те, що положення п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п.4 Постанови №704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - у 2020 році Закону №294-IX, у 2021 році - Закону №1082-ІХ, у 2022 році - Закону №1928, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік)".
У постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21 Верховний Суд дійшов висновку, що встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Отже, з 29.01.2020 року, а саме, з дня набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року по справі №826/6453/18, у позивача виникли правові підстави для перерахунку грошового забезпечення виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Також, суд враховує, що виплата грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань безпосередньо залежить від розміру посадового окладу та окладу за військовим званням за останньою займаною штатною посадою.
З викладеного слідує, що грошове забезпечення позивача, грошова допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань мають обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Доказів такого нарахування відповідачем до суду не надано.
Разом з тим, відповідно до картки особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2021 рік, позивачу нараховано компенсацію відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2021 рік у кількості 98 днів у розмірі 76320,66 грн та одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 50% суми грошового забезпечення за 25 повних календарних років служби у сумі 301778,13 грн.
Оскільки у спірних правовідносинах відповідач нараховував позивачу грошове забезпечення за період з 29.01.2020 по 12.12.2021 з урахуванням прожиткового мінімуму, встановленого законом на 01 січня 2018 року та такі дії визнані судом протиправними, а відтак компенсація відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2021 року у кількості 98 днів та одноразова грошова допомоги при звільненні у розмірі 50% суми грошового забезпечення за 25 повних календарних років служби, які нараховані та виплачені позивачу при звільненні обчислені, також повинні бути перераховані.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період з 01 січня 2020 року до 12 грудня 2021 року грошового забезпечення у зв'язку із проходженням військової служби, грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2020 (2102,00 грн) та станом на 01.01.2021 (2270,00 грн) відповідно, з урахуванням раніше виплачених сум, а також провести перерахунок та виплату компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2021 року у кількості 98 днів та одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% суми грошового забезпечення за 25 повних календарних років служби, з урахуванням раніше виплачених сум.
Стосовно посилання скаржника на постанову Кабінету Міністрів України №481, колегія суддів зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481 "Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до Постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року за № 103, та внесення зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704", яка набрала чинності 20.05.2023, скасовано підпункт 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", та внесено зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", шляхом викладення абзацу першого в такій редакції:
"4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.".
Проте, зазначені зміни були відсутні на час виникнення спірних правовідносин, не були та не могли бути підставою для відмови позивачу у перерахунку грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 12.12.2021.
Відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, приписи постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481 "Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до Постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103, та внесення зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704" мають застосовуватися з моменту набрання чинності даної постанови та не мають зворотної дії в часі.
За цим, доводи відповідача у даній справі про правомірність його відмови позивачу у перерахунку грошового забезпечення в належному розмірі, з огляду на наведене вище, є необґрунтованими.
Стосовно доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Натомість, ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Суд враховує, що з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (рішення від 09.02.1999 №1-рп/99, від 13.05.1997 №1-зп, від 05.04.2001 №3-рп/2001), Верховний Суд у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі №260/3564/22 дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX) тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Так, на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення (12.12.2021 року) частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Отже, у даному випадку, позовні вимоги, які стосуються нарахування і виплати позивачу грошового забезпечення в належному розмірі за період з 01.01.2020 до 12.12.2021 не обмежені будь-яким строком звернення до суду, тому позивач, звертаючись до суду з позовом, не пропустив строк звернення.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.09.2024 року у справі №380/6701/24, від 21.03.2025 у справі №460/21394/23.
За таких обставин, колегія суддів вважає помилковими доводи апеляційної скарги відповідача щодо пропуску позивачем строків звернення до суду.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч.1 ст.308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в оскаржуваній відповідачем частині.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. В апеляційній скарзі також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судом першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведених аргументів.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 по справі № 520/28682/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко І.С. Чалий