02 квітня 2025 року м.Київ № 640/1983/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Головенко О.Д., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, у якому просить:
визнати протиправною бездіяльність, яка полягає у відмові надіслати скановані копії рішень на електронну адресу позивача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення особам у період з 01.09.2017 по 01.11.2017 одноразової грошової допомоги згідно ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975;
зобовязати надіслати скановані копії рішень на електронну адресу позивача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення особам у період з 01.09.2017 по 01.11.2017 одноразової грошової допомоги згідно ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975;
зобов'язати відповідно до ст. 382 КАС України подати у п'ятиденний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду у місті Києві від 02.02.2021 справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
15.12.2022 набрав чинності Закон України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду".
Відповідно до абзаців 1-3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного закону Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя, а до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відтак, розгляд зазначеної справи підпадає під територіальну юрисдикцію Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею у даній справі визначено суддю Головенка О.Д.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01.12.2023 справу прийнято до провадження та розпочато розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження).
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що 04.12.2020 ним електронною поштою було надіслано на електронну адресу відповідача запит про доступ до публічної інформації, в якому позивач просив повідомити, якій кількості осіб у період з 01.09.2017 по 01.11.2017 Міністерством оборони України призначено одноразову грошову допомогу згідно ст. 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25.12.2013 та в разі наявності таких рішень просив надіслати їх у сканованому вигляді на його електронну адресу.
16.12.2020 на адресу позивача надійшла відповідь за підписом заступника директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України, з якої вбачається, що відповідачем частково надано інформацію позивачу, а саме на 1 питання відповідачем надано відповідь, а на друге питання відповідачем відмовлено у надсиланні сканованих копій рішень, з підстав, що ці рішення містять конфіденційні данні стосовно суб'єктів персональних даних.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначає, що позивач не просить надати інформацію (копії прийнятого Міноборони рішення) стосовно призначення та виплати йому особисто одноразової грошової допомоги, а просить копії всіх рішень за відповідний період, у яких буде зазначена інформація про стан здоров?я (наявність групи інвалідності) інших осіб, що є конфіденційною інформацією, а також розмір отриманої ними грошової допомоги, що у переважній більшості складає кілька сотень тисяч гривень, поширення такої інформації може становити загрозу життю та здоров?ю для осіб, які отримали дані кошти від можливих злочинних дій інших осіб з метою заволодіти цими коштами. Зазначене у подальшому призведе до звернень цих осіб у судові та правоохоронні органи з приводу поширення Міноборони конфіденційної інформації про них.
Крім того вказав, що позивач має право звернутися із запитом до Міноборони щодо отримання інформації про загальну суму виплати такої допомоги особам за відповідний період (статистичну інформацію) а не отримання копій рішень де розкриваються підстави виплати (інформація про стан здоров?я особи), зазначається конкретна сума одноразової грошової допомоги яку отримують за цей період інші особи, крім позивача. Проте, позивач із таким запитом до Міноборони не звертався.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оглянувши письмові докази, які були надані, суд вважає, що позов у задоволені позову відмовити, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 04.12.2020 позивач звернувся до Міністерства оборони України з запитом на інформацію, в якому просив:
Повідомити, якій кількості осіб у період з 01.09.2017 по 01.05.2017 Міністерством оборони України призначено одноразову грошову допомогу згідно ст. 16 Закону від 20.12.1991 № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975 від 25.12.2013;
В разі наявності таких рішень прошу надіслати їх у сканованому вигляді на електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_1.
Листом від 16.12.2020 № 248/421(з)/350 Відділ по роботі з громадянами та доступу до публічної інформації Департаменту інформаційно-організаційної роботи та контролю Міністерства оборони України повідомив позивача про те, що за період з 01.09.2017 по 01.05.2017 Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято 850 рішень стосовно призначення одноразової грошової допомоги.
Водночас, повідомлено, що запитувана позивачем інформація щодо надання копій рішень про призначення одноразової грошової допомоги містить конфіденційні дані стосовно суб'єктів персональних даних, у зв'язку з чим підстав для надання копій рішень про призначення одноразової грошової допомоги не має.
Не погоджуючись з відповіддю відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
В силу положення ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 40 Конституції України визначено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Спеціальним законом, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, є Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI, в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 2939).
Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Відповідно до ст. 1 Закону № 2939 публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону № 2939 доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939 передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Більш того, суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації відповідно до ст. 12 Закону № 2939 є запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у ст. 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII передбачено право на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст) визначається Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2013 № 975.
Наказом Міністерства оборони України від 26.10.2016 № 564 відповідно до вимог п. 13 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975, Положення про порядок виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, які стали інвалідами, членам сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, які загинули під час виконання обов'язків військової служби чи служби в органах внутрішніх справ у складі національного контингенту чи національного персоналу, а також в інших окремих випадках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.05.1994 № 290, з метою правового і соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України, осіб, звільнених з військової служби зі Збройних Сил України та СРСР, які стали інвалідами, військовозобов'язаних та резервістів, які стали інвалідами внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва) чи захворювання, пов'язаних з їх призовом на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, членам родин загиблих (померлих) військовослужбовців Збройних Сил України, у тому числі які загинули під час виконання обов'язків військової служби у складі національного контингенту чи національного персоналу, а також в інших окремих випадках затверджено Положення про Комісію Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум.
Пунктом 1 цього Положення визначено, що основні функції, завдання, повноваження Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум (далі - Комісія), а також порядок організації її роботи.
Наведене в сукупності свідчить, що в межах спірних правовідносин, відповідач є розпорядником інформації, яка зазначена у запиті у розумінні вимог Закону № 2939, а позивач, відповідно, є запитувачем інформації.
Положеннями ч. 1 ст. 7 Закону № 2939 визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Згідно ч. 2 цієї ж статті передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Частиною 5 ст. 7 Закону № 2939 передбачено, що не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до ст. 31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов'язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України «Про державну таємницю»), володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень ст. 5 цього Закону.
Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», крім випадків, визначених зазначеним Законом (ч. 6 ст. 7 Закону).
У відповідності до ст. 7 Закону № 2939 обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
Порядок розгляду і надання відповіді на запит визначено у ст. 20 Закону № 2939, зокрема, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту (ч. 1, 4 ст. 20 Закону).
У ст. 22 Закону № 2939 наведений вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання.
Так розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:
розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до ч. 2 ст. 6 цього Закону;
особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені ст. 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених ч. 5 ст. 19 цього Закону.
Суд наголошує, що даючи офіційне тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 32, ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України, Конституційний Суд України наголосив, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац 6 п. 4, абзац 4 п. 5 мотивувальної частини Рішення від 10.01.2012 № 2-рп/2012).
В свою чергу, як зазначає Конституційний Суд України, обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац 3 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 01.06. 2016 № 2-рп/2016).
Конституційний Суд України також зазначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров'я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (рішення від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019).
Тобто, право особи на доступ до інформації, гарантоване ст. 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац 7 п. 2.2 мотивувальної частини Рішення Першого сенату Конституційного Суду України від 22.01.2020 № 1-р(I)/2020).
Згідно з положеннями ст. 4 Закону України «Про доступ до публічної інформації» одним із принципів забезпечення доступу до публічної інформації є принцип прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень (п. 1 ч. 1 цієї статті).
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності вимог, визначених п. 1-3 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Забезпечення доступу до публічної інформації здійснюється двома способами: систематичного та оперативного оприлюднення інформації, і надання інформації за запитами на інформацію. Спосіб забезпечення доступу до публічної інформації залежить, у тому числі, від виду (характеру, суті) такої інформації. За положеннями Закону України «Про доступ до публічної інформації» кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту, якому кореспондує обов'язок розпорядника інформації надати на нього відповідь.
Відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність передбачених ч. 2 ст. 6 згаданого Закону підстав обмеження у доступі.
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових, передбачених указаною правовою нормою, означає, що відмова в доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічну позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 9901/510/18, від 14.05.2020 у справі № 9901/589/19, від 04.02.2021 у справі № 9901/598/19.
Велика палата Європейського суду з прав людини в рішенні від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати в кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (п. 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (п. 158-170):
1. мета запитувача. Потрібно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії із суспільно важливих питань і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;
2. природа інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;
3. роль запитувача. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть насамперед журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;
4. готова та доступна інформація. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.
Як вже було зазначено судом, в межах спірних правовідносин, Міністерство оборони України є розпорядником публічної інформації в розуміння Закону України «Про доступ до публічної інформації» і керується його положеннями при вирішенні питань щодо доступу до інформації.
При цьому, слід наголосити, що з огляду на виконувані відповідачем функції цей орган є розпорядником як відкритої публічної інформації, так і інформації з обмеженим доступом.
Так, судом було встановлено, що позивач звернувся до Міністерства оборони України із запитом відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», у якому просив надати у тому числі скановані копії рішень про призначення конкретним особам одноразової грошової допомоги згідно ст. 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 за період з 01.09.2017 по 01.11.2017.
Стосовно критерію готовності та доступності інформації суд враховує, що відповідачем не оспорюється факт наявності в нього запитуваної позивачем інформації, зокрема, рішень про призначення одноразової грошової допомоги особам відповідно до ст. 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 за період з 01.09.2017 по 01.11.2017.
Стосовно ролі запитувача, то в матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що позивач є, зокрема, журналістом, науковцем, громадським активістом тощо і його діяльність пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес.
У позовній заяві позивач посилається на положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно з якою фінансове забезпечення витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом. Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.
Суд вважає, що наведені позивачем доводи, а саме, цитування норм ст. 23 вказаного Закону, носять загальний, абстрактний характер і жодним чином не підтверджують наявність у позивача нагальної потреби у отриманні запитуваних ним копій рішень.
Обговорюючи природу запитуваної позивачем інформації, а також чи було її ненадання відповідачем «передбачене законом», чи переслідувало одну або декілька законних цілей та чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII (далі - Закон № 2657) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Статтею 7 Закону № 2657 право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду. Право на інформацію, створену в процесі діяльності фізичної чи юридичної особи, суб'єкта владних повноважень або за рахунок фізичної чи юридичної особи, Державного бюджету України, місцевого бюджету, охороняється в порядку, визначеному законом.
У ст. 10 Закону № 2657 зазначені види інформації за змістом, якими є: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації.
Згідно Закону № 2657 інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, під час здійснення повноважень щодо верифікації та моніторингу державних виплат не потребує згоди фізичних осіб на отримання та обробку персональних даних.
Як встановлено судом, нормативною підставою ненадання позивачеві сканованих копій рішень стосовно осіб, яким було призначено одноразову грошову допомогу слугувало став той факт, що вказані рішення містять конфіденційну інформацію про фізичних осіб, зокрема, про стан здоров'я (зазначення групи інвалідності), адресу, дату народження, які не можуть бути розголошені без згоди цих осіб.
Проте, на переконання позивача, запитувана ним інформація стосується розпорядження бюджетними коштами та документів й умов отримання цих коштів фізичних особами.
Суд погоджується з позицією позивача щодо того, що інформація саме про розпорядження бюджетними коштами є відкритою, а тому має бути надана на запит фізичної особи.
Проте, оцінюючи відмову відповідача у наданні позивачеві запитуваної інформації з огляду того, чи переслідувало це одну або декілька законних цілей та чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд звертає увагу на тому, що у межах спірних правовідносин не можна залишати поза увагою аргументи, які виступають на противагу наведеному твердженню, зокрема відсутність згоди фізичних осіб, стосовно яких відповідачем були прийняті рішення про призначення та виплату їх одноразової грошової допомоги, на надання інформації щодо стану їх здоров'я, дати народження, місця проживання, розміру цієї допомоги, який, враховуючи положення Закону № 2011 може досягати кілька сотень тисяч гривень.
Тобто, в межах спірних правовідносин йдеться про інформацію, яка містить, з-поміж іншого, конфіденційні відомості про фізичну особу, які не можуть бути надані, без її згоди.
У цьому випадку публічна дискусія щодо змісту запитуваних рішень може зашкодити інтересам цих фізичних осіб.
На переконання суд, необмежений доступ до матеріалів, які стосуються даних фізичних осіб, яким призначено одноразову грошову допомогу, у тому числі копії сканованих рішень щодо призначення та виплати цієї допомоги, може створити загрозу життю та здоров'ю осіб, яких стосуються ці рішення, оскільки в такому випадку оголошуються особисті дані цих фізичних осіб.
За таких підстав, на переконання суду, в даному випадку ненадання відповідачем запитуваної інформації було заходом, пропорційним меті дотримання вимог Закону України «Про інформацію», зокрема, щодо розголошення інформації про фізичну особу та конституційних принципів, адже очевидно, що розкриття цієї інформації та публічна дискусія із цього приводу, здатні спричинити шкоду фізичним особам, інформація щодо яких міститься у цих рішеннях.
Таким чином, негативні наслідки від надання такої інформації переважають суспільний інтерес у її отриманні та можуть порушити права інших осіб.
При цьому, варто наголосити на тому, що суд погоджується з позицією відповідача, що позивач не позбавлений права отримати інформацію щодо загальної суми призначеної та виплаченої одноразової грошової допомоги фізичним особам в порядку та спосіб визначені Законом України від 20.12.1991 № 2011.
Наведене в сукупності дозволяє дійти висновку, що відповідне обмеження було «необхідним у демократичному суспільстві» і Міністерство оборони України мало правові підстави відмовити позивачеві в наданні запитуваної ним інформації з огляду на наявність сукупності визначених п. 1-3 ч. 2 ст. 6 Закону № 2939 підстав обмеження в доступі.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ч. 1-2 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами ст. 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 241-246, 257-262 КАС України суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Головенко О.Д.