Справа № 461/5366/24 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д.
Провадження № 22-ц/811/3426/24 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.
03 квітня 2025 року м. Львів
Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Марко О.Р.,
з участю: представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - Гуменецького І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 жовтня 2024 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
встановив:
У червні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства (далі - КНП) «Стоматологічна поліклініка №1» №59 від 20 травня 2024 року про звільнення її з посади завідувача відділенням терапевтичної стоматології, поновити її на посаді завідувача відділенням терапевтичної стоматології та стягнути з КНП «Стоматологічна поліклініка №1» середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона працювала завідувачем терапевтичної стоматології у КНП «Стоматологічна поліклініка №1». Крім того, у цьому ж медичному закладі вона працює лікарем-стоматологом-терапевтом в терапевтичному кабінеті №11.
20 травня 2024 року їй повідомили про звільнення з посади завідувача терапевтичної стоматології. Звільнення було проведене наказом №59 від 20 травня 2024 року за п.1 ст.36 КЗпП України (за угодою сторін).
Позивач вказує, що із зазначеним наказом вона не погодилась, у зв'язку з чим, відмовилась його підписувати. При цьому, їй стало відомо, що відповідачем при видачі оспорюваного наказу було використано її заяву на звільнення, написану близько шести місяців тому. Стверджує, що до цієї заяви іншою особою було дописано дату її складення - 20 травня 2024 року.
Своє звільнення вважає незаконним, оскільки таке відбулося з порушенням норм чинного законодавства.
Зазначила, що під тиском керівництва, проти своєї волі, близько шести місяців тому, вона змушена була написати заяву на звільнення, однак, оскільки вона не мала наміру звільнятися, то не зазначила дати звільнення, а також зазначила некоректну назву своєї посади, відтак, заява про звільнення із займаної посади за угодою сторін не містить її волевиявлення (пропозиції) на звільнення та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін, тому її звільнення з посади завідувача на підставі оспорюваного наказу відповідача є незаконним.
Наголошує, що визначення дати звільнення за угодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Відповідно до вимог статті 235 КЗпП України, у разі звільнення працівника без законної підстави, такий підлягає поновленню з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 16 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_2 , просила його скасувати з підстав неправильного застосування норм матеріального права і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
В обгрунтування доводів апеляційної скарги позивач покликається на те, що посада завідувача терапевтичної стоматології у КНП «Стоматологічна поліклініка №1» була її основним місцем праці. Вказану посаду вона обіймала з 01 жовтня 2019 року. Крім того, за сумісництвом вона працювала лікарем-стоматологом-терапевтом на 0,5 ставки.
Звертає увагу, що сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи (ст.102-1 КЗпП України). Запис про роботу за сумісництвом, за бажанням працівника, заноситься до трудової книжки за основним місцем роботи на підставі довідки з місця роботи за сумісництвом (абзац сьомий пункту 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58). Записи про основне місце праці заносяться до трудової книжки в обов'язковому порядку.
Зауважує, що згідно із записами трудової книжки, з 01 жовтня 2019 року її переведено на 1,0 посади завідувача терапевтичним відділенням, до того, вона займала цю ж посаду на 0,5 ставки, а відтак, посада завідувача терапевтичним відділенням була її основним місцем праці.
Вважає, що суд першої інстанції, перебравши на себе компетенцію роботодавця, всупереч закону, дійшов висновку, що позивачка не працювала на основному місці праці за посадою завідувача терапевтичним відділенням, а була лікарем-стоматологом зі «збільшеним обсягом виконуваних робіт (збільшення трудового навантаження) працівника за його згодою та відповідною оплатою праці».
Також позивачка не погоджується з висновком суду про те, «що оспорюваним наказом не був розірваний трудовий договір, не відбулося припинення трудових правовідносин позивача, а здійснилося увільнення позивача від обов'язків завідувача відділенням на підставі її відповідної заяви. По суті відбулася заміна трудової функції позивача на підприємстві відповідача».
Вважає, що така позиція суду не грунтується на дійсних обставинах справи та приписах закону.
Зазначає, що в такий спосіб суд фактично позбавив позивачку конституційного права на судовий захист її трудових прав, неправильно визначивши існуючі правовідносини та їх правове регулювання.
Вважає, що суд не розглянув спір по суті, виходячи із доводів, якими позивачка обгрунтовувала свої вимоги, та доводів, на яких відповідач будував свої заперечення.
Також наголошує, що при звільненні за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) визначення дати звільнення за угодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника на звільнення із вказаної підстави, на що неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах при розгляді справ у подібних правовідносинах, зокрема, що незазначення у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.
Зазначає, що враховуючи відсутність її волевиявлення на припинення трудового договору та відсутність домовленості про строк (дату), з якої договір припиняється, відсутні підстави для її звільнення за п.1 ст.36 КЗпП України.
На переконання позивача, недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін, відтак, її звільнення з посади завідувача проведено без законної підстави та всупереч вимогам закону.
02 грудня 2024 року від відповідача КНП «Стоматологічна поліклініка №1» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач заперечує доводи та вимоги апелянта. Вважає правильним висновок суду про те, що оспорюваним наказом не був розірваний трудовий договір з позивачкою, як із лікарем-стоматологом, а лише здійснилось увільнення позивача від обов'язків завідувача відділенням на підставі її відповідної заяви. По суті, відбулась зміна трудової функції позивача в медичному закладі. З урахуванням того, що спір полягав у наявності підстав для такого звільнення, а саме досягнення сторонами згоди, то вважає, що суд правильно врахував волевиявлення позивачки, яке викладене в її заяві про звільнення із займаної посади та, відповідно, від виконання посадових обов'язків завідувача терапевтичним відділенням, при цьому, вона виконувала та продовжує виконувати обов'язки лікаря-стоматолога. Додає, що позивачка не надала доказів відсутності волевиявлення під час написання нею заяви про звільнення із займаної посади. Вважає, що підтвердженням цього є й те, що під час ознайомлення з наказом про звільнення в присутності комісії, позивачка не заявляла про відсутність волевиявлення для написання такої заяви, а лише відмовилась від підписання наказу без жодних обгрунтувань та пояснень, про що зазначила в позовній заяві.
В судове засідання 25 березня 2025 року, після оголошення перерви, позивач ОСОБА_2 не з'явилась, про дату, час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи не заявляла, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено у її відсутності, за участі її представника - адвоката Дашинич О.Б. та представника відповідача - адвоката Гуменецького І.І.
Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 03 квітня 2025 року о 12:50 год.
Заслухавши пояснення сторони позивача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони відповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до Статуту КНП «Стоматологічна поліклініка №1» (п.1.1), затвердженого наказом начальника Управління охорони здоров'я департаменту гуманітарної політки Львівської міської ради №150 від 17.05.2017 року, КНП «Стоматологічна поліклініка №1» є закладом охорони здоров'я, що надає медичну стоматологічну допомогу (безоплатно для окремих категорій населення, визначених чинним законодавством) та медичні стоматологічні послуги населенню в адміністративних межах м. Львова, м. Винники, смт. Рудно, смт. Брюховичі, вживає заходи з профілактики захворювань населення та підтримання громадського здоров'я.
Згідно із записами трудової книжки ОСОБА_2 (а.с.10-13), позивач 11.02.1993 року зарахована на роботу у 1-у Стоматологічну поліклініку на 0,5 посади лікаря стоматолога-педіатра.
05.05.1997 року ОСОБА_2 переведена на посаду лікаря-стоматолога-терапевта у відділення спецкоштів.
04.06.1999 року ОСОБА_2 переведена на посаду стоматолога-терапевта на бюджет.
01.12.1999 року ОСОБА_2 переведена на 0,5 посади лікаря-стоматолога-терапевта.
01.07.2002 року ОСОБА_2 переведена на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта.
23.06.2017 року ОСОБА_2 переведена на посаду лікаря-стоматолога-терапевта у КНП «Стоматологічна поліклініка №1».
03.07.2017 року ОСОБА_2 переведена на 0,5 посади завідувача терапевтичним відділенням і сумісництво 0,5 посади лікаря-стоматолога-терапевта (наказ №5 від 03.07.2017 року).
В наказі №5 від 03 липня 2017 року зазначено, що ОСОБА_2 - лікаря-стоматолога-терапевта, призначити на 0,5 посади завідувача терапевтичним відділенням КНП «Стоматологічна поліклініка №1» з 03 липня 2017 року і дозволити тимчасове сумісництво 0,5 посади лікаря-стоматолога-терапевта (а.с.60).
01.10.2019 року ОСОБА_2 переведена на 1,0 посади завідувача терапевтичним відділенням (наказ №118 від 30.09.2019 року).
В наказі №118 від 30 вересня 2019 року зазначено, що ОСОБА_2 - завідувача терапевтичним відділенням, перевести на 1,0 посади завідувача терапевтичним відділенням КНП «Стоматологічна поліклініка №1» з 01 жовтня 2019 року (з виконанням обов'язків по організації роботи молодшого та середнього медичного персоналу) (а.с.63).
Згідно з наказом №59 від 20 травня 2024 року (а.с.15), ОСОБА_2 звільнена з посади завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1» з 20 травня 2024 року за п.1 ст.36 КЗпП України (за угодою сторін).
Отже, з наведеного слідує, що на момент звільнення, позивач обіймала посаду (1,0 посади) завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1».
Правильність такого висновку додатково підтверджується й посадовою інструкцією завідувача терапевтичним відділом КНП «Стоматологічна поліклініка №1», затвердженої головним лікарем названого медичного закладу 10 липня 2017 року, згідно з якою, завідувач терапевтичним відділом стоматологічної поліклініки належить до професійної групи «керівники», призначення на вказану посаду та звільнення з неї здійснюється наказом головного лікаря поліклініки за поданням заступника головного лікаря з лікувальної роботи з дотриманням вимог КЗпП України.
За змістом цієї посадової інструкції, для зайняття посади завідувача не передбачено такої вимоги, як робота в даному медичному закладі на посаді лікаря-стоматолога-терапевта. При цьому, обов'язковими кваліфікаційними вимогами є: наявність повної вищої освіти (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки «Медицина»; проходження інтернатури за однією зі спеціальностей медичного профілю з наступною спеціалізацією за профілем структурного підрозділу; підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо); наявність сертифіката лікаря-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності; стаж роботи за фахом не менше 5 років.
У наказі №59 від 20 травня 2024 року про звільнення ОСОБА_2 із займаної посади вказано підставу такого звільнення: заява ОСОБА_2 .
Відповідно до змісту заяви ОСОБА_2 на ім'я головного лікаря КНП «СП №1» (а.с.14, 71), позивач просила звільнити її з посади зав. відділення за згодою сторін. Дата написання заяви вказана - 20.05.2024 року. Дата звільнення в заяві не зазначена.
20.05.2024 року комісія в складі: головного лікаря П.Питльованого, завідувача відділенням терапевтичної стоматології ОСОБА_3 та старшого інспектора з кадрів Н.Гринишин, склали акт, яким засвідчили факт ознайомлення позивачки з наказом про звільнення та її відмови від підписання наказу і отримання його копії (а.с.52).
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є угода сторін.
У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору. Пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
У постанові від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1269цс16 Верховний Суд України вказав на те, що, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах
від 04 листопада 2019 року у справі №761/19141/16-ц (провадження №61-26651св18), від 23 грудня 2019 року у справі №233/1563/18 (провадження №61-47560св18), від 24 березня 2020 року у справі №553/629/18 (провадження №61-48739св18).
У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада
1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1
частини першої статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін щодо підстави припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).
За такого правового регулювання, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за угодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за угодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої
статті 36 КЗпП України (за угодою сторін). Такий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі №1340/6082/18 (адміністративне провадження №№К/9901/23043, К/9901/28700/19).
У постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №825/3587/15-а (провадження №К/9901/28040/19), від 07 жовтня 2020 року
у справі №236/1286/19 (провадження №61-2567св20), від 04 серпня 2021 року
у справі №711/2175/20 (провадження №61-12674св20) та від 07 жовтня 2021 року у справі №541/1684/20 (провадження №61-9439св21) викладено висновок щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України у подібних правовідносинах та зазначено, що незазначення у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.
Такі висновки містяться й у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року в справі №591/1375/19 (провадження №61-3201св22), які суд першої інстанції безпідставно не врахував при вирішенні даного спору.
З матеріалів справи встановлено, що заява, на підставі якої винесено оспорюваний наказ про звільнення, написана і підписана позивачкою особисто (ця обставина нею визнається), проте, в заяві не зазначено конкретної дати звільнення, що, в силу наведених вище норм матеріального права та правових висновків Верховного Суду, свідчить про відсутність волевиявлення позивачки на припинення трудового договору на займаній до звільнення посаді - посаді завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1», за взаємною угодою сторін.
У зв'язку з цим, помилковими є покликання сторони відповідача та висновки суду першої інстанції на те, що позивач залишилась працювати у вказаному медичному закладі на посаді лікаря-стоматолога.
Отже, звільнення позивачки з посади завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1» відбулось з порушенням вимог закону, тому оспорюваний наказ підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Отже, з урахуванням наведених вище мотивів, звільнення позивачки з посади завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1» на підставі п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України є незаконним, а тому вона підлягає поновленню на посаді, яку обіймала до свого звільнення, з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, який є менше одного року.
За загальним правилом пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, із змінами, (далі - Порядку), середня заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата (в даному випадку - подія звільнення). Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
З наданої суду довідки про заробітну плату позивача за два останні відпрацьовані місяці, які передували даті звільнення (а.с.47), встановлено, що за березень 2024 року позивач отримала заробітну плату в розмірі 12500 грн. та за квітень 2024 року - 12500 грн.
Враховуючи кількість робочих днів у березні (21) та у квітні (22) 2024 року, середньоденна заробітна плата позивачки у ці місяці становила 581 грн. 40 коп. ((12500 грн. + 12500 грн.) : 43 р.д.).
Кількість робочих днів вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення позивачки за період з 21 травня 2024 року по день ухвалення судом рішення про поновлення, у відповідності до листів Міністерства соціальної політики України про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2024 та 2025 роки, становить - 228 робочих днів, тому розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача у користь позивачки за вказаний вище період, становить 132559 грн. 20 коп.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
З урахуванням викладеного, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача у користь позивача, визначений судом без утримання встановлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
Також необхідно зазначити, що згідно з п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (Інструкція №58), днем звільнення є останній день роботи на займаній посаді, тому позивачка підлягає поновленню на посаді завідувача відділенням терапевтичної стоматології КНП «Стоматологічна поліклініка №1» з 21 травня 2024 року.
Отже, з наведених вище мотивів та з урахуванням зазначених вище норм КЗпП України, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про задоволення позову.
Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України та у зв'язку із звільненням позивача на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору у справах про поновлення на роботі, з відповідача в дохід держави необхідно стягнути судовий збір, який підлягав сплаті за подання позовної заяви у розмірі 2422 грн. 40 коп. та за подання апеляційної скарги у розмірі 3633 грн. 60 коп., що сумарно становить 6056 грн.
Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
ухвалив:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 жовтня 2024 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» №59 від 20 травня 2024 року про звільнення ОСОБА_2 з посади завідувача відділенням терапевтичної стоматології Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України (угодою сторін).
Поновити ОСОБА_2 на посаді завідувача відділенням терапевтичної стоматології Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» з 21 травня 2024 року.
Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 132559 (сто тридцять дві тисячі п'ятсот п'ятдесят дев'ять) гривень 20 (двадцять) копійок з вирахуванням з цієї суми обов'язкових платежів та зборів.
Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка №1» в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 6056 (шість тисяч п'ятдесят шість) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 03 квітня 2025 року.
Головуючий: С.М. Бойко
Судді: С.М. Копняк
А.В. Ніткевич