Справа № 465/9267/24
Провадження 2/465/790/25
Іменем України
02.04.2025 м.Львів
Франківський районний суд м. Львова у складі головуючої судді Кушнір Б.Б., за участю секретаря судового засідання Швед О.Р., позивача ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Рачкевич Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
Позивачі звернулися до суду з позовом до відповідача про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просять визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме, квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та зняти його з реєстрації місця проживання за даною адресою, а також просять стягнути з ОСОБА_4 солідарно на їх користь сплачений судовий збір.
Свої вимоги мотивують тим, що вони є власниками квартири АДРЕСА_2 . У даній квартирі, окрім них є зареєстрований відповідач ОСОБА_4 , який розлучений із позивачем ОСОБА_1 , між ними фактично стосунки припинено декілька років тому. ОСОБА_4 у зазначеній квартирі не проживає та жодних контактів вони із ним не підтримують. Місце знаходження відповідача їм невідоме. Реєстрація відповідача у спірній квартирі створює перешкоди у здійсненні їхніх прав, а тому вони змушені звернутись до суду за захистом свого права та інтересу. Просять позов задоволити.
Ухвалою судді від 23.12.2024 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 19.02.2025 відкладено підготовче судове засідання та про дату, час та місце проведення наступного засідання повідомлено сторін.
Ухвалою суду від 11.03.2025 закрито підготовче провадження, а справу призначено до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник підтримали позовну заяву, надали аналогічні пояснення, викладеним в позовній заяві. Просили позов задоволити.
Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися, втім до позову додали заяви про розгляд справи без їх участі.
Відповідач в судові засідання не з'явився, належним чином повідомлявся про час та місце розгляду даної справи, зокрема шляхом надіслання на зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , копії ухвали про відкриття провадження, позовної заяви та копіями доданих до неї матеріалів і судової повістки, які повернулися на адресу суду 21.01.2025 з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення із штриховим ідентифікатором № 0610221598221, а також копії ухвали про закінчення підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду і судової повістки, які повернулися на адресу суду 27.03.2025 з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення із штриховим ідентифікатором № 0610238946606.
Також відповідач повідомлявся шляхом розміщення оголошень на офіційному веб-сайті Судової влади України. Відзиву на позов не подав.
За таких обставин суд вважає, що справу слід слухати за відсутності позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та відповідача на підставі наявних у справі даних чи доказів, достатніх для постановлення рішення.
Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 та її представника, покази свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , дослідивши матеріали справи та всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення, з таких підстав.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Судом встановлено, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є співвласниками квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на квартиру (будинок) від 27.02.1997.
Згідно довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки № 340 від 13.02.2022 року, виданої ЛКП «Магістральне», у квартирі АДРЕСА_2 , окрім позивачів зареєстрований, зокрема, відповідач ОСОБА_4 .
Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова у справі №465/7414/23 від 20.12.2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано, рішення набрало законної сили.
З письмових пояснень позивача ОСОБА_1 та її представника у судовому засіданні, копії акту №827 від 31.10.2024, копії акту №468 від 14.01.2025, копії акту №558 від 14.02.2025 та копії акту №628 від 26.03.2025, складених ЛКП «Магістральне», підтверджується, що відповідач не проживає у квартирі АДРЕСА_2 більше року, а тому суд приходить до висновку, що відповідач не проживає в спірній квартирі, не користується спірною квартирою, добровільно залишив жиле приміщення, забравши свої особисті речі та здійснив дії, направлені на припинення права користування цією квартирою.
Долученими до матеріалів справи платіжними дорученнями підтверджується факт односібної сплати позивачем ОСОБА_1 вартості комінальних послуг за 2024 рік.
Обставини не проживання відповідача у квартирі АДРЕСА_2 також підтверджуються показами свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яким суд надає віри, оскільки такі є логічними, послідовними та співставляються з описаними вище письмовими доказами.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина четверта статті 156 ЖК України).
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України (згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК України). Стаття 162 ЖК України регулює питання плати за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові.
Відповідно до ст.150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатись цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ст.41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 316 ЦК України, дано визначення поняття права власності, згідно якого правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Ч.1 ст.319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 386 ЦК України передбачені засади захисту права власності, а саме держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (Правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, Справа № 6-709цс16).
Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 Цивільного кодексу України, статей 150, 156 Житлового кодексу України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік. (Правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, Справа № 6-709цс16)
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст.405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 вказано, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 759/13182/19.
Судом також встановлено не проживання відповідача в спірному житловому приміщенні без поважних причин понад один рік. Поважності причин відсутності відповідача в житловому приміщенні суду не повідомлено. Відповідач втратив статус члена сім'ї власника спірного майна, будь-яких правочинів між відповідачем та власниками спірного майна щодо користування житловим приміщенням вчинено не було, відповідач вибув із спірного житла, ніякої участі в утриманні квартири не приймає.
На думку суду, припинення сімейних відносин відповідача з позивачем ОСОБА_1 унеможливлює користування майном без порушення прав власника згаданим майном, в якому відсутні вільні житлові кімнати, тобто унеможливлює мирне володіння майном власника.
Це узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), в якій, зокрема, наведено аналіз норм Житлового і Цивільного Кодексу України щодо права користування житлом членами сім'ї власника та бувшими членами його сім'ї, а також вказано на необхідності дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача як колишнього члена його сім'ї на користування будинком.
Разом з тим, на думку суду, визнання припиненим права користування відповідача згаданим житловим приміщенням не спричинить шкоду його законним інтересам. Адже, в цій квартирі із сім'єю відповідач вже не проживає, участі в його утриманні не приймає.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
В цьому аспекті суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачів, як співвласників квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти до висновку про те, що припинення права користування особи житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільного права та інтересів є визнання права, припинення дії, яка порушували право. Суд може захистити цивільне право і інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З урахуванням вищевказаного, аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, керуючись положеннями діючого цивільного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог позивачів в частині визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , оскільки судом встановлено, що відповідач, який не є членом сім'ї співвласників квартири, зокрема, позивачів, не проживає в ній, не веде нарівні із позивачами спільне господарство, не оплачує вартості утримання квартири, добровільно знятися з реєстрації за адресою спірної квартири відмовляється, будь-яких поважних причин, які б перешкоджали відповідачу користуватись спірною квартирою, судом не встановлено, що, відповідно, порушує право власності позивачів, які мають право вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права користування та розпорядження своїм майном та вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб, будь-яким шляхом, який власники вважають прийнятним.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов позивачів до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є обґрунтованим та таким, що підлягає до задоволення.
Що стосується вимог позову про та зняття з реєстрації відповідача, то суд зазначає наступне.
У Постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства ( статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР, стаття 405 ЦК України). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши водночас одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин виникнення, зміни чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи або її законного представника, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, свідоцтва про смерть. Зняття з реєстрації здійснюється в день звернення особи.
Відповідно до ч.1 ст. 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання та місця перебування осіб здійснюється органом реєстрації.
З викладеного слідує, що суд не здійснює зняття особи з місця реєстрації, а лише визнає особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Після набрання судового рішення законної сили, власнику житлового приміщення необхідно звернутись з рішенням суду та заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до органів реєстрації: до виконавчого органу сільської, селищної або міської ради, за місцезнаходженням житлового приміщення, або до центру надання адміністративних послуг за місцезнаходженням житлового приміщення, в якому зареєстрована особа.
Таким чином, позовні вимоги позивачів до ОСОБА_4 в частині його зняття з реєстрації, не можуть бути задоволені судом, тому в цій частині позову слід відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі ч.1 ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивачів слід стягнути судові витрати у розмірі по 1 211,20 гривеньна кожного судового збору, що було сплачено при поданні позовної заяви.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 10-13, 19, 76, 77, 79, 80, 83, 89, 95, 141, 223, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України -
Позов частково задовольнити.
Визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням- квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 211,20 гривень.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 211,20 гривень.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 1 211,20 гривень.
В решті позову відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ,ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Позивач: ОСОБА_2 ,ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Позивач: ОСОБА_3 ,ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Дата складення повного судового рішення 02.04.2025.
Суддя Кушнір Б.Б.