79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
01.04.2025 Справа № 914/3007/24
Господарський суд Львівської області у складі судді Запотічняк О.Д.
за участю секретаря судового засідання Яремко В. Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
за позовом: Заступника керівника Франківської окружної прокуратури м.Львова в інтересах держави в особі Позивача: Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м. Львів,
до відповідача: Приватного підприємства “Львівський автоцентр КАМАЗ», м. Львів
про: стягнення заборгованості
за участю представників сторін:
від прокуратури: не з'явився;
від позивача: Шмотолоха О.П;
від відповідача: не з'явився;
встановив:
Заступник керівника Франківської окружної прокуратури м.Львова в інтересах держави в особі Позивача Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства “Львівський автоцентр КАМАЗ» про стягнення заборгованості.
Ухвалою від 10.12.2024 суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження у справі та призначив підготовче засідання на 14.01.2025.
Подальший хід розгляду справи викладено в ухвалах суду, що містяться в матеріалах справи.
19.03.2025 суд заслухав заключну промову представника позивача та оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення - 01.04.2025.
01.04.2025 в судове засідання з'явився представник позивача, прокурор та відповідач явки уповноваженого представника не забезпечили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.
02.01.2025 на адресу суду повернувся поштовий конверт від Приватного підприємства “Львівський автоцентр КАМАЗ» з ухвалою Господарського суду Львівської області про відкриття провадження у справі, із зазначенням причин повернення: за закінченням терміну зберігання.
Відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, за відсутності відомостей у суду про наявність у такої сторони інших засобів зв'язку та / або адреси електронної пошти, необхідність зазначення яких у процесуальних документах передбачена статтями 162, 165, 258, 263, 290, 295 ГПК України, і судовий акт повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (близький за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 12.04.2021 у справі № 910/8197/19, від 09.12.2021 у справі № 911/3113/20, від 19.12.2022 у справі №910/1730/22).
Разом з тим, суд звертає увагу, що ГПК України не передбачено обов'язок суду повторно направляти на адреси учасників справи процесуальні документи, які раніше вже повернулися до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
З огляду на викладене вище, враховуючи те, що адреса, на котру відправлялася кореспонденція суду, є юридичною адресою відповідача і останній не повідомляв про зміну цієї адреси, то в силу вимог статті 242 ГПК України, він вважається таким, що належним чином повідомлений про розгляд справи №914/3007/24.
Отже, господарським судом виконані всі можливі заходи щодо сповіщення відповідача про час та місце судового засідання.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.
Беручи до уваги належне повідомлення відповідача про судовий розгляд справи, достатність доказів наявних у матеріалах справи для вирішення спору по суті, з урахуванням закінчення строків розгляду справи, суд дійшов висновку про можливість її вирішення.
В судовому засіданні 01.04.2025 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Позиція прокурора та позивача.
У позовній заяві прокурор зазначає про невиконання відповідачем умов договору про пайову участь № 88 від 20.03.2014 у редакції додаткової угоди від 23.06.2022 та просить суд стягнути з відповідача на користь позивача в сумі 483 127, 71 грн основного боргу, 91 069, 57 грн інфляційні нарахування, 5 306, 48 грн 3 % річних, 46 570, 34 грн пені та понесені судові витрати.
Позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі.
Позиція відповідача.
Відповідач відзиву на позовну заяву не подав, щодо позову в установленому порядку не заперечив.
Згідно з ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Департаментом містобудування Львівської міської ради прийнято наказ № 97 від 24.03.2014 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на будівництво Приватному підприємству «Львівський автоцентр «КАМАЗ» логістичного центру на вул. Конюшинній, 4 зі знесенням об'єктів незавершеного будівництва», яким затверджено містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво Приватному підприємству «Львівський автоцентр «КАМАЗ» логістичного центру на вул. Конюшинній, 4 зі знесенням об'єктів незавершеного будівництва.
Згідно з даними Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, встановлено, що 22.03.2018 Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю Приватному підприємству «Львівський автоцентр «КАМАЗ» видано дозвіл № НОМЕР_1 на виконання будівельних робіт із будівництва логістичного центру по АДРЕСА_1 зі знесенням об'єктів незавершеного будівництва.
При цьому, відповідно до Реєстру, будівництво вказаного об'єкта станом на даний час не завершено.
20.03.2014 між Департаментом економічної політики Львівської міської ради та Приватним підприємством “Львівський автоцентр КАМАЗ» (замовник за договором, відповідач у справі), укладено договір про пайову участь № 88 (надалі Договір) при будівництві багатоквартирних житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями та підземним паркінгом на вул. Конюшинна, 4 у м. Львові.
Згідно з п. 2.1. договору, відповідач був зобов'язаний здійснити будівництво об'єкта містобудування відповідно до погодженої проектно-кошторисної документації з дотриманням державних будівельних норм і правил та інших нормативних вимог у визначені терміни, а саме завершення "червня 2017 року".
Згідно з п. 2.3. договору, у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню. Розмір несплаченої частки пайового внеску замовника коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку.
У подальшому сторонами було укладено додаткову угода від 23.06.2022, згідно з якою було внесено зміни до п. 2.2 договору про пайову участь № 88 від 20.03.2014. Згідно з новою редакцією п. 2.2 договору, зобов'язано відповідача сплатити кошти на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова у сумі 483 127, 71 грн по 30.04.2024 (але не пізніше дати введення об'єкта в експлуатацію).
Прокурор у позовній заяві зазначає про те, що пайовий внесок відповідачем не було сплачено.
Як встановлено судом, та не заперечується відповідачем, Приватне підприємство “Львівський автоцентр КАМАЗ» не виконано в повному обсязі зобов'язання за Договором про пайову участь № 88 від 20.03.2014 щодо сплати платежу у сумі 483 127, 71 грн.
Окрім того, позивачем листом № 2301-вих-75699 від 28.05.2024 проінформовано відповідача про необхідність перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури і попереджено, що у випадку несплати коштів, сума боргу буде стягуватись у судовому порядку.
Відповіді на вказаний лист позивача щодо сплати вказаного боргу відповідач не надав, що і слугувало підставою для звернення прокурора з даним позовом до суду.
До позовної заяви долучено листування прокуратури та позивача. Зокрема, листом № 14.51/04-14-5530ВИХ-24 від 01.08.2024 окружною прокуратурою в порядку ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» повідомлено позивача про виявлені порушення.
За результатами розгляду зазначеного листа, позивачем було надано відповіді: № 2301-вих-117038 від 15.08.2024, № 2301-вих-131206 від 13.09.2024, № 2301-вих-152601 від 24.10.2024, відповідно до змісту яких кошти пайової участі міською радою не отримано. Заходів щодо примусового стягнення заборгованості з пайового внеску Департаментом не вживалося.
У подальшому прокурором направлено позивачу лист № 14.51/04-14-9246вих-24 від 02.01.2024, яким повідомлено про звернення до суду із позовною заявою в інтересах держави.
У зв'язку з бездіяльністю компетентного органу, уповноваженого на захист інтересів держави у відповідній сфері, прокурором подано дану позовну заяву.
Оцінка суду.
Щодо звернення прокурора.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).
Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру», право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається, в тому числі, Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам.
Згідно з ч. 4 ст.53 ГПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до п. п. З, 4, 5 рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів, в їх основі завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (зокрема, економічних, соціальних) дій, програм, спрямованих на гарантування її економічної безпеки, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо; інтереси держави можуть збігатись повністю, частково або не збігатись зовсім з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді; із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах; поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Окрім того, Верховний суд в постанові від 08.02.2019 у справі №915/20/18, зазначає, що «інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи».
Статтями 7, 140, 142 Конституції України та ст. ст. 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, функціонування якого гарантується державою, є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.
Відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів. Як визначено ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», селищні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно з ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення питань щодо затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього, затвердження звіту про виконання відповідного бюджету. Місцеве самоврядування є способом реалізації народом належної йому влади, яка діє на принципах (засадах) державної підтримки та гарантування державою місцевого самоврядування (ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Згідно з положеннями ст. 142 Конституції України державною гарантією місцевого самоврядування є участь держави у формуванні дохідної частини його бюджетів та компенсація у необхідних випадках витрат місцевого самоврядування.
Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб, (ст. 62 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Ненадходження коштів зі сплати пайового внеску до місцевого бюджету перешкоджає належному функціонуванню органу місцевого самоврядування, що порушує інтереси держави. Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів (ч. 4 ст. 71 Бюджетного кодексу). До надходжень спеціального фонду місцевих бюджетів належать зокрема надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів (ч.І ст.69-1 Бюджетного кодексу).
Матеріали справи підтверджують, що ненадходження коштів пайової участі за укладеним з відповідачем договором призвело до зменшення доходів місцевого бюджету, що у свою чергу негативно впливає на реалізацію соціально-економічних функцій місцевого самоврядування, які перебувають у сфері забезпечення загальнодержавних інтересів.
У межах повноважень, наданих ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокуратурою направлено на адресу позивача листи, зокрема:
№ 14.51/04-14-5530вих-24 від 01.08.2024 з повідомленням про виявлені порушення; № 14.51/04-14-9246вих-24 від 02.12.2024 з інформацією про звернення до суду. У відповідь позивачем надано листи № 2301-вих-117038 від 15.08.2024, № 2301-вих-131206 від 13.09.2024, № 2301-вих-152601 від 24.10.2024, у яких підтверджено несплату пайового внеску та відсутність вжитих заходів з примусового стягнення боргу.
Наведене свідчить про бездіяльність уповноваженого органу щодо належного захисту інтересів держави.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що подання прокурором позову в інтересах держави в умовах бездіяльності органу місцевого самоврядування, який був обізнаний про заборгованість та мав відповідні повноваження, є правомірним та відповідає положенням законодавства й усталеної судової практики.
Таким чином, підставою для представництва інтересів держави в особі Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, шляхом подання позову є невиконання Відповідачем договірних зобов'язань, що полягають у сплаті коштів до бюджету, що у свою чергу призвело до порушення інтересів держави, при тому, що позивачем, як уповноваженим органом, не вжито належних заходів з метою стягнення відповідних коштів до бюджету. Наведене стало підставою для звернення прокурора до суду із даним позовом з метою захисту інтересів держави в особі позивача.
Щодо позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (частина 5 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
17.10.2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким скасовано пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Вказаним законом з 01.01.2020 року виключено, зокрема, статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Відповідно до прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Підставою виникнення правовідносин між сторонами є укладений договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного №88 від 20.03.2014.
Як встановлено судом, 23.06.2022 між Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Львівський автоцентр КАМАЗ» укладено додаткову угоду до договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту № 88 від 20.03.2014.
Згідно з умовами зазначеної додаткової угоди, сторони погодили, що розмір пайового внеску становить 483 127,71 грн, які підлягали сплаті до 30.04.2024, але не пізніше дати прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Таким чином, згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», у Приватного підприємства «Львівський автоцентр КАМАЗ», як замовника будівництва, виник обов'язок щодо сплати пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова.
Як зазначає прокурор та позивач і що не заперечується відповідачем, зобов'язання зі сплати пайового внеску останнім не виконано.
З огляду на викладене, суд констатує, що договір про пайову участь № 88 від 20.03.2014, у редакції додаткової угоди від 23.06.2022, є чинним та продовжує діяти до моменту його повного виконання сторонами. Рішень суду щодо внесення змін до вказаного договору або його розірвання не постановлялося.
У зв'язку з викладеним, враховуючи вищенаведені положення норм чинного законодавства України, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора на суму 483 127, 71 грн є обґрунтованими, доведеними належними, допустимими, достовірними, вірогідними доказами, не спростовані відповідачем.
Окрім вищезазначеного, внаслідок неналежного виконання зобов'язання щодо оплати основного боргу, позивач просить стягнути з відповідача 46 570, 34 грн пені, 91 069, 57 грн інфляційних втрат та 5 306, 48 грн 3% річних.
Щодо стягнення пені, суд зазначає наступне.
Відповідно до матеріалів справи, прокурором здійснено нарахування пені за період з 01.05.2024 по 11.09.2024.
Згідно з п. 2.3. договору, у разі порушення термінів перерахування пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на цей період, від суми коштів, що підлягають перерахуванню. Розмір несплаченої частки пайового внеску замовника коригується на індекс інфляції від дати його розрахунку.
Відповідно до ст. 549 ЦК України, неустойка (штраф, пеня) - це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання. Пеня є неустойкою, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення.
Суд, здійснивши власний розрахунок пені, враховуючи вищевикладене, обраний позивачем період та суму боргу, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягає задоволенню повністю у розмірі 46 570, 34 грн.
Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Стаття 625 ЦК України входить до розділу I “Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За змістом ст. ст. 524, 533-535 та 625 ЦК України, грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Норми ст. 625 ЦК України спрямовані в першу чергу на те, щоб через неправомірні дії боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов'язань, буде значно меншою, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.
Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
У відповідності до позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.04.2024 у справі № 559/1622/19, суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.
Позивачем нараховано 3% річних у розмірі 5 306, 48 грн за період з 01.05.2024 по 11.09.2024.
Суд, здійснивши перевірку нарахування позивачем 3% річних, враховуючи вищевикладене, обраний позивачем період та суму боргу, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних підлягає задоволенню повністю у розмірі 5 306, 48 грн.
Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з 26.06.2022 по 31.08.2024 у розмірі 91 069, 57 грн.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у справі № 905/600/18 від 05.07.2019, інфляційні нарахування розраховуються окремо за кожен місяць прострочення, виходячи із суми боргу на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, з урахуванням індексу інфляції, визначеного Державною службою статистики України. У розрахунок включаються всі періоди, незалежно від того, чи мав місце інфляційний або дефляційний коефіцієнт.
Суд встановив, що позивачем при нарахуванні інфляційних втрат так само безпідставно включено до розрахунку дні, коли зобов'язання ще не було прострочене. Відповідно до ч. 1 ст. 253 ЦК України, строк виконання зобов'язання сплив 30.04.2024, а тому прострочення починається з 01.05.2024.
Суд, здійснивши перевірку нарахування позивача щодо стягнення інфляційних нарахувань, дійшов висновку, що позивачем зазначено не правильний період прострочення грошового зобов'язання інфляційних нарахувань, відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні втрати в сумі 16 571, 66 грн, в задоволенні решти відмовити.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України, вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України, встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У зв'язку з викладеним, враховуючи вищенаведені положення норм чинного законодавства України, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково у розмірі 483 127, 71 грн основного боргу, 46 570, 34 грн пені, 5 306, 48 грн 3% річних та 16 571, 66 грн інфляційних втрат. В задоволенні решти вимог відмовити за безпідставністю.
Судові витрати.
Оскільки спір виник через неправомірні дії відповідача, судовий збір, відповідно до ст.129 ГПК України, покладається на відповідача пропорційно задоволених вимог.
Відтак до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає 6 618, 91 грн сплаченого судового збору.
Керуючись ст. ст. 2, 13, 74, 73, 76-78, 86, 129, 236-241 ГПК України, суд
1. Позовні вимоги задоволити частково.
2. Стягнути з Приватного підприємства “Львівський автоцентр КАМАЗ» (79000, вул. Конюшинна, буд. 4, м. Львів, код ЄДПРОУ 36929921) на користь Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (79008, м. Львів, пл. Ринок, буд. 1, код ЄДРПОУ 34814859) 551 576, 19 грн заборгованості.
3. Стягнути з Приватного підприємства “Львівський автоцентр КАМАЗ» (79000, вул. Конюшинна, буд. 4, м. Львів, код ЄДПРОУ 36929921) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, пр-т Шевченка, 17/19; код ЄДРПОУ № 02910031) 6 618, 91 грн понесених витрат на сплату судового збору.
4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Накази видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст. 327 ГПК України.
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Західного апеляційного господарського суду в порядку, встановленому розділом IV ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 03.04.2025
Суддя Запотічняк О.Д.