Справа № 462/5315/24 Головуючий у 1 інстанції: Ліуш А.І.
Провадження № 22-ц/811/565/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
27 березня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Марко О. Р.,
з участю - представника позивача - адвоката Прімєрової Н. Г., представника відповідача Негрі Г. Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення недонарахованої заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати,
у червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» (далі - ЛМКП «Львівтеплоенерго») про стягнення недонарахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
В обґрунтування позову вказував, що з 12 березня 1999 року працював у ЛМКП «Львівтеплоенерго» на різних посадах, а 30 квітня 2024 року його звільнено за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України. Наголошував, що починаючи із січня 2010 року по 30 вересня 2015 ЛМКП «Львівтеплоенерго» порушувало законодавство про працю, трудові права позивача, що призвело до недонарахування та недоплати за вказаний період заробітної плати. Так, відповідач самостійно встановлювався розмір мінімальної тарифної ставки робітника з суттєвим зниженням розміру мінімальної заробітної плати, що призвело до ненарахування та, відповідно, виплати в повному розмірі заробітної плати за спірний період.
З огляду на викладене, позивач просив суд стягнути з ЛМКП «Львівтеплоенерго» на його користь:
- недонараховану заробітну плату за період з 01 січня 2010 року по 30 вересня 2015 року у розмірі 53 847 грн 00 коп., провівши з цієї суми стягнення податків та обов'язкових зборів, які підлягаю стягненню при виплаті заробітної плати;
- компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у розмірі 133 277 грн 78 коп., провівши з цієї суми стягнення податків та обов'язкових зборів, які підлягаю стягненню при виплаті заробітної плати;
- витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн 00 коп.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення недонарахованої заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції погодився з обґрунтованістю позовних вимог, проте, відмовив в задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду, визначеного частиною першою статтею 233 КЗпП України.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в лютому 2025 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2025 року, ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.
Не оспорюючи правильність висновків суду першої інстанції щодо обґрунтованості позову, апеляційна скарга мотивована тим, що суд дійшов невірного висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України, адже такий був поданий у тримісячний строк з дня звільнення позивача з роботи. Так, позивач звільнений з роботи 30 квітня 2024 року, а позов подано 25 червня 2024 року. Окрім цього, враховуючи рішення Конституційного Суду України, а також практику Верховного Суду, з огляду на предмет позову, строки, визначенні статтею 233 КЗпП України на спірні відносини не поширюються, адже право на отримання заявлених позивачем до стягнення грошових сум не обмежується будь-яким строком.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом позову у справі, що переглядається є стягнення недонарахованої позивачу заробітної плати за період з 01 січня 2010 року по 30 вересня 2015 року та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
З вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 26 червня 2024 року.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем у справі доведено обставини, на які він посилався як на підтвердження своїх вимог у частині наявності підстав для стягнення недорахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати. Доказів, які б спростували визначений позивачем розмір недонарахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати, відповідач в ході судового розгляду справи не надав, як і не надав доказів належного виконання ним законодавства про працю, зокрема, щодо належного нарахування заробітної плати за вказаний період.
Проте, суд відмовив в задоволенні позову з тих підстав, що спірні правовідносини виникли в період з 01 січня 2010 року по 30 вересня 2015 року, звільнення ОСОБА_1 відбулося 30 квітня 2024 року, а з позовом він звернувся в червні 2024 року, тобто з пропуском строків, встановлених статті 233 КЗпП України. Судом враховано, що ці строки застосовуються незалежно від заяви сторін, вони не перериваються і не зупиняються. Доказів, які б підтверджували, що позивач був об'єктивно позбавлений можливості виявити порушення своїх прав у період з 2010 до 2015 року, матеріали справи не містять. Крім того, позивач не надав жодного підтвердження, що дізнався про недонарахування заробітної плати лише після звільнення у 2024 році.
Оскільки обставини щодо обґрунтованості стягнення недонарахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати, а також їх розмір учасниками справи не оспорюються як у поданій позивачем апеляційній скарзі, так і відповідачем, який рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржив, колегія суддів не здійснює його перегляд у цій частині в апеляційному порядку.
Щодо строку звернення до суду.
У статті 47 КЗпП України (в редакції чинній на час розірвання трудового договору з позивачем) передбачено, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України (в редакції чинній на час розірвання трудового договору з позивачем) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до положень частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції чинній на час звернення до суду з позовом) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116 КЗпП України), минуло не більше одного року (стаття 234 КЗпП України).
У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.
КЗпП України є спеціальним законом, що регулює трудові правовідносини, передбачає строки звернення до суду.
Встановлений статтею 223 КЗпП України строк звернення до суду застосовується незалежно від заяви сторін про застосування такого строку, оскільки відповідно до частини першої статті 9 ЦК України норми цього Кодексу у трудових спорах можуть застосовуватися лише субсидіарно, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тоді як строки звернення до суду у КЗпП України передбачені окремо.
У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16).
Указана судова практика є незмінною.
Пропущення строку звернення до суду з позовом за захистом трудових прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, адже ці строки є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20), від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21 (провадження № 61-15004св24).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 (провадження № 11-90заі24) викладено такі висновки:
«Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України).
Норми статті 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
КЗпП України набув чинності з 01 червня 1972 року. Приписами статті 233 КЗпП України врегульовані строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, у тому числі 01 серпня 2001 року внесено зміни у статтю 233 КЗпП України та встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Отже, національне законодавство у статті 233 КЗпП України з серпня 2001 року до 19 липня 2023 року містило окреме положення про те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Як вже окреслювала Велика Палата Верховного Суду у пункті 41 цієї постанови, за своїм змістом стаття 233 КЗпП України визначає строки, в межах яких є можливим судовий захист трудових прав, ці строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Наслідком пропуску таких строків є відмова у задоволенні позову, тобто відмова у наданні судового захисту.
15 жовтня 2013 року Конституційний Суд України у справі № 1-13/2013 надав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України у зв'язку з її непослідовним застосуванням судами та встановив, що ця стаття застосовується як до наявних, так і до оскаржуваних виплат, пов'язаних із заробітною платою.
У цій справі до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року - у редакції норми частини другої статті 233 КЗпП України до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
До вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року - у редакції норми частини першої статті 233 КЗпП України після 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права».
Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так Конституційний Суд України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України, зазначив, що при регулюванні суспільних відносин застосовують три способи дії нормативно-правових актів: негайний (безпосередня дія), через перехідний період (ультраактивна форма), або через зворотну дію (ретроактивна форма). Принцип неприпустимості зворотної дії закріплений у частині першій статті 58, за яким закон діє з моменту набрання чинності і не застосовується до подій, що відбулися раніше. Винятки стосуються випадків, коли закон пом'якшує або скасовує відповідальність (абзац 3 пункту 2 Рішення від 09 лютого 1999 року, пункт 4 Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001). Конституційний Суд також наголосив на важливості юридичної (правової) визначеності як ключової складової принципу верховенства права, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017). У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Тому, з огляду на вищеперелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, можна дійти висновку, що нові зміни в законодавстві, які обмежують термін звернення до суду з трудовими спорами до трьох місяців, не поширюються на події, які мали місце до 19 липня 2022 року. Зокрема, для стягнення заробітної плати, яка належала працівнику до цієї дати, залишається можливість звернення без обмежень у часі, згідно з попередньою редакцією закону.
Вказана позиція є сталою і послідовною. Такі висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 28 вересня 2023 року у справі №140/2168/23, від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22, від 05 грудня 2024 року у справі № 560/866/24
Колегія суддів вважає застосовними у спірних правовідносинах в справі, що переглядається, як ці висновки, так і висновок, зроблений Верховним Судом у зразковій справі № 60/3564/22 в рішенні від 06 квітня 2023 року, яке залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, предметом спору якої також є недотримання законодавства про оплату праці.
У вказаному рішенні сформовано такі висновки: «До 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».
Також питання щодо застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати вирішувалося Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.
У вказаній справі Верховний Суд дійшов таких висновків: «Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»). З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року».
У той же час, колегія суддів вважає не релевантними застосування у даній справі висновків, викладених в постанові Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, оскільки такі стосуються застосування положень статті 117 КЗпП України, а відповідні вимоги у справі, що переглядається, не заявлені.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»).
На основі наведеного можна зробити висновок, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013.
Так, у вказаному Рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
У пункті 2.2 цього Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Отже кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.
В рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013Конституційний Суд України виходив з того, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Враховуючи предмет позову в даній справі, вимоги за яким заявлені за період роботи з 01 січня 2010 року по 30 вересня 2015 року та похідні вимоги про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати саме за вказаний період, хоча і нарахованої станом на 01 червня 2024 року (момент подання позову у даній справі), спірні відносини врегульовано редакцією частини другої статті 233 КЗпП України чинної до 19 липня 2022 року, якою строк звернення працівника з позовом до суду про стягнення належної йому заробітної плати не обмежувався будь-яким строком.
Відтак, через неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті КЗпП України (після 19 липня 2022 року, чинну на момент звернення позивача до суду), а отже необґрунтовано відмовлено в задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду, без заявлення клопотання (заяви) про поновлення цього строку, а також не встановлення поважних причин його пропуску.
За таких обставин, а саме застосування положень статті 233 КЗпП України в редакції чинній до 19 липня 2022 року, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що в даному випадку позивачу надано належну гарантію забезпечення його прав і свобод як учасника трудових правовідносин.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з вказаним позовом, що, з огляду на неоспореність висновків суду про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, дає підстави для висновку про його задоволення.
Тобто, доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення необхідно скасувати, ухвалити нове про задоволення позову.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з огляду на те, що враховуючи характер спору позивач звільнений від сплати судового збору на підставі положень Закону України «Про судовий збір», з відповідача в дохід держави необхідно стягнути судовий збір у розмірі 1 871 грн 25 коп. за розгляд справи судом першої інстанції та 2 806 грн 87 коп. за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Також з відповідача на користь позивача необхідно стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн 00 коп., надану в суді першої інстанції. При цьому колегія суддів враховує, що відповідача не подавав в місцевому суді клопотання про зменшення розміру цих витрат, а колегія суддів під час апеляційного розгляду не встановила обставин для їх зменшення.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення недонарахованої заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати, задовольнити.
Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 недонараховану заробітну плату за період з 01 січня 2010 року по 30 вересня 2015 року у розмірі 53 847 грн 00 коп., з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у розмірі 133 277 грн 78 коп., з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн 00 коп.
Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» в дохід держави судовий збір у розмірі 1 871 грн 25 коп. за розгляд справи судом першої інстанції та 2 806 грн 87 коп. за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 01 квітня 2025 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич