02 квітня 2025 рокуЛьвівСправа № 158/78/25 пров. № А/857/4565/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О.І.,
Обрізка І.М.,
секретаря судового засідання Юник А.А.
розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області (головуючий суддя Корецька В.В.) ухвалене у відкритому судовому засіданні у м. Ківерці 13 січня 2025 року о 15 год. 34 хв., повне судове рішення складено 13 січня 2025 року у справі № 158/78/25 за адміністративним позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області до громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі України,
09.01.2025 Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - ЦМ Управління) звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 та просило продовжити строк затримання громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою забезпечення примусового видворення строком на шість місяців.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 січня 2025 року в задоволені позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки чинним законодавством наведено вичерпний перелік підстав, які передбачають неможливість примусового видворення особи, а продовження строку затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, можливе лише за їх наявності, а також те, що представником позивача (органом, підрозділом) не вчинялися належним чином заходи для забезпечення примусового видворення відповідача, зокрема, після прийняття рішень Ківерцівського районного суду Волинської області від 17.05.2024 року, 12.11.2024 року, з моменту яких пройшов значний проміжок часу, а відтак суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог щодо продовження строку затримання громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 січня 2025 року та прийняти постанову про задоволення позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що на момент звернення до суду з позовом про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України ЦМ України було вжито заходів, передбачених чинним законодавством, для забезпечення примусового видворення відповідача. Оскільки особу відповідача ідентифіковано паспортом для виїзду за кордон НОМЕР_1 терміном дії до 15.07.2029 року, проте забезпечити рішення про примусове видворення не є можливим через те, що на даний момент відсутнє пряме транспортне сполучення між Україною та Республікою Узбекистан, а відповідач відмовляється покидати територію України, а відтак вважає, що суд першої не в повному обсязі з'ясував обставини у справі та неправильно вирішив спір по суті, у зв'язку з чим таке рішення повинно бути скасоване судом апеляційної інстанції.
На адресу суду о 13 год. 47 хв. 02.04.2025 надійшло клопотання від представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, проте апеляційний суд таке клопотання відхиляє, оскільки таке подане, поза межами строку передбаченого ч.2 ст. 195 КАС України.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 17.05.2024 року, громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, строком на 6 (шість) місяців.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 12.11.2024 року, продовжено строк затримання відповідача з метою забезпечення примусового видворення за межі території України, строком на 2 місяці.
Судом також встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ідентифікований, що підтверджується копією паспорта для виїзду за кордон НОМЕР_1 , терміном дії до 15.07.2029 року. Окрім того, відповідач не звертався із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України.
Оскільки забезпечити рішення про примусове видворення не є можливим, у зв'язку із відсутністю прямого транспортного сполучення між Україною та Республікою Узбекистан, а також відмовою відповідача покидати територію України, позивач звернувся з позовом до суду про продовження строку затримання відповідача з метою забезпечення примусового видворення на шість місяців.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) відповідно до частини 3 статті 3 якого іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до частини 2 статті 14 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Згідно з частиною 4 статті 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Статтею 289 КАС України встановлено, що у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.
Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів, органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визначено Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України №353/271/150 від 23 квітня 2012 року, (далі - Інструкція) згідно з положеннями пункту 6 розділу ІІІ «Порядок дій посадових осіб органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ під час ініціювання рішень щодо примусового видворення іноземців за межі України» строк затримання іноземців, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
Умовами, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи, вказана інструкція визначає: відсутність співпраці з боку іноземця під час процедури його ідентифікації; неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Відповідно до частини 11 статті 289 КАС України строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства цей строк може бути продовжений, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено можливість затримання іноземця або особи без громадянства та продовження строку такого затримання за наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення.
Про продовження строку затримання не пізніш як за п'ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення (реадмісію) або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (частина 12 статті 289 КАС України).
Згідно з частиною тринадцятою статті 289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:
1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;
2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Верховний Суд у постанові від 28 січня 2021 року у справі №743/1046/20 дійшов висновку, що перелік умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи та які є підставою для продовження строку її затримання в ПТПІ, наведений у частині тринадцятій статті 289 КАС України і цей перелік є вичерпним.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що вищезазначений висновок Верховного Суду є застосовним до обставин цієї справи, оскільки так само стосується питання продовження строку затримання іноземця, який незаконно перебуває в Україні, за умов, розцінених позивачем такими, що унеможливлюють забезпечення примусового видворення відповідача, а тому не вбачає підстав для відступу від нього.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абзац п'ятий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 року №12-рп/2003).
Європейський суд з прав людини, судова практики якого підлягає застосуванню як джерело права, у справі «Ливада проти України» (рішення від 26 червня 2014 року) зазначив, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в не допущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення пункту 1 статті 5 про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.
У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа «Анатолій Руденко проти України», стало остаточним 17 липня 2014 року (№50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява №26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява №36760/06, пункт 143, ЄСПЛ 2012).
Європейський суд з прав людини у справі «Амюр проти Франції» (рішення від 25 червня 1996 року) та у справі «Дугуз проти Греції» (рішення від 06 березня 2001 року) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.
Відповідно до пункту 113 рішення ЄСПЛ у справі «Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції (рішення у справах «Куїн проти Франції», «Коломпар проти Бельгії»).
З огляду на вище викладене, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що неможливість забезпечити примусове видворення громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 у восьмимісячний строк з дня його затримання апелянт пов'язував із відсутністю прямого транспортного сполучення між Україною та Республікою Узбекистан.
Однак, як це правильно констатував суд першої інстанції, зазначена позивачем обставина не є підставою для продовження строку затримання відповідача, особу якого ідентифіковано.
Вищенаведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.09.2023 року у справі №158/1645/23, який в силу вимог ст. 242 КАС України застосовується до спірних правовідносин.
Слушним також є висновок суду першої інстанції щодо того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідач не йде на співпрацю та відмовляється заповнювати будь які документи.
На підставі викладеного суд апеляційної інстанції, враховуючи наведені висновки Верховного Суду констатує, що ні у позовній заяві ні у апеляційній скарзі, позивач не зазначив вчинення ними будь-яких заходів для забезпечення примусового видворення відповідача, які вживалися після прийняття рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 17.05.2024 року щодо його затримання на строк 6 місяців та його продовження на строк 2 місяці, на підставі рішення суду від 12.11.2024 року, отже визначених законодавчих підстав для прийняття судом рішення про продовження строку затримання відповідача позивачем суду не наведено, а відсутність можливості виконати судове рішення про примусове видворення відповідача за межі України з незалежних від сторін причин протягом тривалого часу не може бути підставою для продовження строку затримання відповідача.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію у такій категорії справ, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що продовження строку затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, можливе лише за наявності переліку підстав, визначених чинним законодавством, який є вичерпний, а враховуючи ідентифікацію відповідача та невжиття заходів позивачем жодних заходів для забезпечення примусового видворення відповідача, після прийняття рішень Ківерцівського районного суду Волинської області від 17.05.2024 року, 12.11.2024 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог щодо продовження строку затримання громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 січня 2025 року у справі № 158/78/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
І. М. Обрізко
Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 02.04.2025 згідно з ч.3 ст.321 КАС України.