02 квітня 2025 рокуЛьвівСправа № 158/390/25 пров. № А/857/8081/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О.І..
Запотічного І.І.,
секретаря судового засідання Юник А.А.
розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області (головуючий суддя Сіліч Ю.Л.) ухвалене у відкритому судовому засіданні у м. Ківерці 13 лютого 2025 року о 13 год. 49 хв., повне судове рішення складено 17 лютого 2025 року у справі № 158/390/25 за адміністративним позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області до громадянки російської федерації ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України,
12.02.2025 Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - ЦМ Управління) звернулося в суд з позовом до громадянки російської федерації ОСОБА_1 , просило затримати громадянку російської федерації ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення строком на шість місяців.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 лютого 2025 року в задоволені позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 належним чином ідентифікована та встановлено її належність до громадянства російської федерації. Відповідач у справі виявила своє бажання співпрацювати з органами міграційної служби під час процедури її ідентифікації, надавши усі необхідні дані. Відповідач зареєстрована та має постійне місце проживання на території України, а саме, у належній їй на праві власності квартирі, одружена, отримала реєстрацій номер облікової картки платників податків, займається волонтерською діяльністю та за час перебування на території України вживала заходи щодо легалізації такого перебування. Суд зазначив, що саме війна в Україні є тією форс-мажорною обставиною, яка обмежила її право на подальшу легалізацію перебування на території України у встановлені законом терміни. Крім того зазначив, що відповідно до абзацу 2 ч. 8 ст. 26 Закону України «Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині двадцятій або двадцять четвертій статті 4 цього Закону, не можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, яка вчинила акт збройної агресії проти України, або в країну, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262. Таким чином, затримання відповідача буде суперечити п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 лютого 2025 року та прийняти постанову про задоволення позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що хоч відповідача неодноразово було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні, строк дії останньої з яких закінчився 02.11.2022, проте на даний час відповідач перебуває на території України з порушенням Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»: проживала без документів, які б надавали їй право законного перебування на території України. З питань визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи отримання статусу особи без громадянства до компетентних органів відповідач не зверталась. Будь-яких інших дій для легалізації факту свого перебування на території України за весь час не вживала. У відповідача відсутні документи на підставі яких можливо ідентифікувати її особу, та які надавали б право перетину державного кордону для виїзду з України. Відповідач досягла 18-річного віку, статус біженця їй не надано, в процедурі отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні не перебуває, тобто відсутні підстави, за яких примусове видворення не застосовується (частина 8 статті 26 та частина 8 статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»). 10.02.2025 ЦМ України відносно відповідача прийнято рішення про примусове видворення з України та відібрано розписку про ознайомлення зі змістом і отримання цього рішення. Оскільки відповідач не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а відтак позивач на законних підставах звернувся з даним позовом, проте суд першої інстанції зазначеним обставинам надав неналежну оцінку.
Представником відповідача подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що матеріали справи засвідчують, що гр. ОСОБА_1 прибула на територію України 13.01.2022р. На території України гр. ОСОБА_1 була документована посвідкою на тимчасове перебування № НОМЕР_1 , строк дії якої закінчився 02.11.2022р. Під час перебування на території України у відповідача закінчувався строк дії паспортного документу країни громадянської належності (російська федерація) і ОСОБА_1 21.02.2022р. паспортний документ для продовження строку дії було здано до посольства російської федерації, про що свідчить довідка за №269035196 від 21.02.2024р. Відповідач неодноразово зверталась до органів ДМС України з проханням продовжити строк перебування на території України, та здійснити обмін посвідки на тимчасове перебування на території України, проте їй було відмовлено у такому обміні посвідки у зв'язку з відсутністю в неї дійсного паспортного документа іноземця, як це передбаченого ч.1 п.32 «Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання». ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 неодноразово прибувала та фактично з 2013 року проживала на території України, їй присвоєний ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_2 . В Україні відповідач придбала квартиру АДРЕСА_1 , що була набута нею 28.12.2018р. на підставі договору купівлі-продажу за №2468, від 28.12.2018р., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №151538360. Також, 09.11.1990р.н. зареєстрована в Єдиному державному демографічному реєстрі (унікальний номер 19901109-06648). З огляду на перелік вищевказаних обставин, твердження позивача щодо того, що відповідач не ідентифікована, не відповідають дійсності, оскільки саме ДМС України є розпорядником Єдиного демографічного реєстру і має повний доступ до нього та можливість ідентифікувати особу відповідача, так як в даному реєстрі міститься вся необхідна інформація щодо відповідача, в т.ч. і біометричні дані, що дає можливість ідентифікувати особу без надходження інформації з країни громадянської належності. Окрім того, 05.03.2025р. ОСОБА_1 звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМ Управління з заявою про надання їй статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, проте працівники ДМС України відмовили приймати вказану заяву, та реєструвати її без зазначення причин такої відмови, внаслідок чого вказана заява була надіслана на адресу Відповідача поштою. Також зазначив, що ОСОБА_1 з 21.07.2020 р. перебуває в зареєстрованому шлюбі з громадянином України - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 , виданого 21.07.2020р., про що було зроблено актовий запис за №506. Згідно довідки від 17.02.2023р. за вих.№45167 виданою військовою частиною НОМЕР_4 , гр. ОСОБА_2 з 14.02.2023р. перебуває на військовій службі. Згідно довідки в/ч НОМЕР_5 за вих.№ 6234/2 від 20.02.2025р. чоловік відповідачки є учасник бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_6 від 19.07.2024р., тобто бере безпосередню участь у відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Окрім того зазначив, що ОСОБА_1 подано до Дніпровського районного суду адміністративний позов про визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області від 10.02.2025р. про її примусове видворення. Ухвалою Дніпровського районного суду в справі №755/3213/25 від 25.02.2025р. відкрито провадження у вказаній справі та призначено розгляд на 25.04.2025р., що є підставою зупинення його дії. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що 10.02.2025 року співробітниками ЦМ України було затримано громадянку російської федерації ОСОБА_1 , 09.11.1990 року за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 203 КУпАП, що підтверджується протоколом МКМ №000477 про адміністративне затримання.
Згідно постанови про накладення адміністративного стягнення ПНМКМ 016412 від 10.02.2025 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення виді штрафу в розмірі 5100 грн.
Цього ж дня, співробітниками ЦМ України прийнято рішення про примусове видворення до країни походження або третьої країни громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та відібрано розписку про отримання зазначеного рішення.
На підставі рішення позивача від 16.02.2024 року, відповідача було поміщено до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території Україні.
Оскільки відповідач на переконання позивача перебуває в Україні без законних підстав та у такої відсутні належні документи для її ідентифікації, позивач звернувся з позовом до суду про затримання відповідача з метою забезпечення її ідентифікації та примусового видворення на шість місяців.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) відповідно до частини 3 статті 3 якого іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до частини 2 статті 14 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Згідно з частиною 4 статті 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Статтею 289 КАС України встановлено, що у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.
Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів, органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визначено Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України №353/271/150 від 23 квітня 2012 року, (далі - Інструкція) згідно з положеннями пункту 6 розділу ІІІ «Порядок дій посадових осіб органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ під час ініціювання рішень щодо примусового видворення іноземців за межі України» строк затримання іноземців, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
Умовами, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи, вказана інструкція визначає: відсутність співпраці з боку іноземця під час процедури його ідентифікації; неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Відповідно до частини 11 статті 289 КАС України строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено можливість затримання іноземця або особи без громадянства за наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення.
Згідно з частиною тринадцятою статті 289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:
1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;
2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Верховний Суд у постанові від 28 січня 2021 року у справі №743/1046/20 та у постанові від 26 вересня 2023 року у справі № 158/1645/23 дійшов висновку, що перелік умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи та які є підставою для продовження строку її затримання в ПТПІ, наведений у частині тринадцятій статті 289 КАС України і цей перелік є вичерпним.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абзац п'ятий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 року №12-рп/2003).
Європейський суд з прав людини, судова практики якого підлягає застосуванню як джерело права, у справі «Ливада проти України» (рішення від 26 червня 2014 року) зазначив, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в не допущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення пункту 1 статті 5 про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.
У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа «Анатолій Руденко проти України», стало остаточним 17 липня 2014 року (№50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява №26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява №36760/06, пункт 143, ЄСПЛ 2012).
Європейський суд з прав людини у справі «Амюр проти Франції» (рішення від 25 червня 1996 року) та у справі «Дугуз проти Греції» (рішення від 06 березня 2001 року) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.
Відповідно до пункту 113 рішення ЄСПЛ у справі «Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції (рішення у справах «Куїн проти Франції», «Коломпар проти Бельгії»).
З огляду на вище викладене, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
З матеріалів справи за долученими ОСОБА_1 письмовими доказами судом першої інстанції правильно встановлено, що особу відповідача належним чином ідентифіковано та встановлено її належність до громадянства російської федерації. Відповідач у справі виявила своє бажання співпрацювати з органами міграційної служби під час процедури її ідентифікації, надавши усі необхідні дані.
Разом з цим, ОСОБА_1 зареєстрована та має постійне місце проживання на території України, а саме, у належній їй на праві власності квартирі, одружена, отримала реєстрацій номер облікової картки платників податків, та на час перебування на території України вживала заходи щодо легалізації такого перебування.
Крім того, відповідно до абзацу 2 ч. 8 ст. 26 Закону України «Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині двадцятій або двадцять четвертій статті 4 цього Закону, не можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, яка вчинила акт збройної агресії проти України, або в країну, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262.
Як це встановлено судом першої інстанції з пояснень відповідача та судом апеляційної інстанції з долучених до матеріалів справи письмових доказів, відповідач у 2019 році отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні; придбала житло у м. Києві. У 2020 році уклала шлюб з громадянином України - ОСОБА_2 , в якому перебуває і дотепер. На даний час займається волонтерською діяльністю, а її чоловік з початку 2023 року перебуває на військовій службі. Оскільки термін дії посвідки на тимчасове проживання в України закінчився 02.11.2022 року, а відтак звернулась до міграційної служби для продовження дії такої, однак працівники компетентного органу, аргументуючи розірванням дипломатичних відносин із російською федерацією, в усному порядку неодноразово відмовляли останній у прийнятті документів та продовження терміну їх дії. Зауважила, що єдиним документом, який надавав їй право на перетин кордону був закордонний паспорт громадянки російської федерації, термін якого сплинув 20.02.2022. До посольства росії в Україні звернулась 21.02.2022 задля отримання нового документа, оскільки недійсний паспорт здано в посольство при поданні документів, однак новий паспорт так і не отримала, оскільки посольство росії в Україні припинило свою діяльність у зв'язку з початком війни.
З долученої до матеріалів справи ухвали Дніпровського районного суду м. Києва адміністративний позов про визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області від 10.02.2025р. про примусове видворення ОСОБА_1 в справі №755/3213/25 від 25.02.2025р. вбачається про відкриття провадження у вказаній справі та призначення судового розгляду на 25.04.2025р., що є підставою відповідно до п.10 «Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства» затвердженої Наказом від 23.04.2012 №353/271/150, зупинення його дії.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що відповідач приймає участь у волонтерській діяльності пов'язаній з наданням матеріальної допомоги збройним силам України. Вказана діяльність підтверджується її постами про збір коштів на допомогу розміщеними в соціальній мережі «Фейсбук», скріншоти сторінок з мережі додані до матеріалів справи.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції, враховуючи прецеденту практику ЄСПЛ та вимоги чинного законодавства констатує, що війна в України, як форс-мажорна обставина, обмежила право відповідача на подальшу легалізацію перебування її на території України у терміни, встановлені Законом та відповідно отримання документу. Водночас, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідач не йде на співпрацю та відмовляється співпрацювати під час процедури її ідентифікації.
Отже, затримання відповідача буде суперечити п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію у такій категорії справ, а також оскарження в судовому порядку рішення ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області від 10.02.2025р. про примусове видворення ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції доходить висновку, що вимоги позивача є необґрунтовані, а відтак, як це правильно дійшов висновку суд першої інстанції, не підлягають до задоволення.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 13 лютого 2025 року у справі № 158/390/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний
Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 02.04.2025 згідно з ч.3 ст.321 КАС України.