Справа № 420/8924/25
01 квітня 2025 року м.Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Бутенко А.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просить суд:
- визнати очевидний факт, який випливає із положення статті 51 Конституції України та документів медичного характеру, про те що я маю право на постійний сторонній догляд на непрофесійній основі від мого сина ОСОБА_2 ;
- визнати бездіяльність посадових осіб В/Ч НОМЕР_1 ЄДПОУ 14321378 невиконанню рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/26863/24 від 16.01.2025р. та рапорта мого сина від 20.04.2024 № 02.16/17901/24 протиправною та такою, яка порушує мої Конституційні права, зокрема і право на постійний догляд на непрофесійній основі від мого сина, ОСОБА_2 ;
- зобов'язати відповідача В/Ч НОМЕР_1 ЄДПОУ 14321378 ухвалити рішення про розірвання контракту про проходження військової служби Наказ №667-ОС від 12.09.2019. та звільнити від її проходження мого сина, ОСОБА_2 , для здійснення постійного догляду за мною.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Згідно з статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації, відповідно до якого з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Отже, систему адміністративних судів в Україні утворено для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у сфері управлінської діяльності.
За приписами частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, і у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Отже, до юрисдикції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18.
Таким чином, судовий порядок встановлення факту, що має юридичне значення, використовується лише у випадку, коли чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку його встановлення.
У цій справі позивач просить встановити факт про необхідність постійного стороннього догляду за ним його сином - ОСОБА_2 з метою звільнення останнього з військової служби.
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (у редакції, чинній на час написання рапорту про звільнення) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, зокрема, через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд
Догляд вдома, денний догляд є базовою соціальною послугою (пункт 1 частини шостої статті 16 Закону України «Про соціальні послуги» ).
Згідно з пунктом 17 частини першої статті 13 Закону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім'ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України.
Отримувачі соціальних послуг - особи/сім'ї, які належать до вразливих груп населення та/або перебувають у складних життєвих обставинах, яким надаються соціальні послуги (пункт 10частини першої статті 1 Закону України «Про соціальні послуги»).
За змістом пунктів 6, 14 частини першої статті 1 Закону України «Про соціальні послуги» надавачами соціальних послуг, зокрема, є фізичні особи, які включені до розділу «Надавачі соціальних послуг» Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг (автоматизованої інформаційно-телекомунікаційна системи, призначеної для збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, використання, знеособлення і знищення визначених цим Законом даних про надавачів та отримувачів соціальних послуг).
Згідно з пунктами 1, 3 частини шостої статті 13 Закону України «Про соціальні послуги» фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки та є особами з інвалідністю I групи; громадянами похилого віку з когнітивними порушеннями.
Порядок формування, ведення та доступу до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 2021 року № 99, згідно з положеннями якого за заявою надавача соціальних послуг у розділі «Надавачі соціальних послуг - фізичні особи» мають бути внесені відомості про надавачів соціальних послуг, які мають право на отримання витягу з цього Реєстру (пункти 32, 35, 36, 41).
Таким чином, для засвідчення відповідного статусу, надавач та отримувач соціальних послуг можуть отримати витяг з Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг, який призначений для збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, використання, знеособлення і знищення даних про надавачів та отримувачів соціальних послуг, визначених законодавством.
Суддя зазначає, що для отримання підтвердження факту здійснення догляду за особою з інвалідністю надавач соціальної послуги з догляду вдома має бути включений до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг, який на місцевому рівні ведуть виконавчі органи місцевих рад та за заявою особи підтверджують такий статус шляхом видачі протягом 30 днів безкоштовної довідки про здійснення догляду за особою з інвалідністю.
Доводи заявника про те, що лише суд може встановити факт того, що він потребує постійного догляду, спростовуються наведеним законодавством, за яким незалежно від того, претендує надавач соціальної послуги на отримання компенсації від держави чи ні, для отримання відповідного статусу надавач та отримувач соціальних послуг включаються до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг.
Так, в матеріалах позовної заяви відсутні відомості про те, що на підставі заяв родичів заявника про надання соціальної послуги за місцем проживання підрозділ з питань соціального захисту населення оцінив потреби особи/сім'ї у соціальних послугах та ухвалив рішення про надання соціальних послуг з постійного догляду.
Також відсутні дані, що заявник як отримувач соціальних послуг звертався із заявою до компетентних органів, був включений до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг або отримав відповідну відмову.
Оскільки розгляд заяви про необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи віднесено до повноважень інших органів і за відсутності відповідного рішення таких органів відсутній спір, який можливо вирішити в судовому порядку, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.170 КАС України.
Щодо позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльність військової частини щодо невиконання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі № 420/26863/24, суддя звертає увагу, що позивач не має жодного відношення до справи № 420/26863/24, оскільки не є ані позивачем, ані відповідачем, а тому не має законних прав звертатися до суду із позовною заявою щодо не виконання рішення суду в іншій адміністративній справі.
Крім того, суддя зазначає, що положеннями частини другої статті 14, частини першої статті 370 КАС України, передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Відповідно до статті 373 КАС України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а та 16.02.2019 у справі № 816/2016/17.
Згідно статті 382 КАС України визначаються спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, зокрема, до них належать: зобов'язання суб'єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу за невиконання судового рішення та інше.
Відповідно до вимог статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Суд звертає увагу, що вищезазначені правові норми Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у Кодексі адміністративного судочинства України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Статтею 129-1 Конституції України регламентовано, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
Суд звертає увагу, що у разі незгоди із рішеннями, діями чи бездіяльністю, вчиненими відповідачами на виконання судового рішення у справі № 420/26863/24 особа-позивач може скористатися процесуальним механізмом судового контролю та звернутися до суду першої інстанції із відповідною заявою про визнання таких рішень, дій чи бездіяльності протиправними відповідно до статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, а не подавати новий адміністративний позов.
Відповідно, якщо особа-позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вищевказаного судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не подавати новий адміністративний позов.
Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 806/2143/15, від 17.04.2019 у справі № 355/1648/15-а, від 21.08.2019 у справі № 295/13613/16, від 22.028.2019 у справі № 522/10140/17 та від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а, від 24.09.2020 у справі № 640/15623/19.
Враховуючи наведене, у відкритті провадження в даній справі належить відмовити.
Керуючись ст.ст. 170, 243, 248, 287 КАС України, суд, -
Відмовити у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до ч.5 ст.170 КАС України, повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.
Порядок і строки оскарження ухвали визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Ухвала набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.256 КАС України.
Суддя А.В. Бутенко