31 березня 2025 року м. Київ № 320/44833/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправним та скасування рішення і зобов'язання вчинити дії
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
- визнати протиправними та скасувати Рішення Військової частини НОМЕР_1 від 20.06.2024 за №2222;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 задовольнити рапорт ОСОБА_1 від 27 квітня 2024 року та звільнити його з військової служби.
Позовна заява обґрунтована тим, що позивач перебуває на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_2 у складі військової частини НОМЕР_1 . Позивачем подано рапорт командиру про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII, а саме за сімейними обставинами, оскільки на утриманні позивача є донька, котра має інвалідність. Однак, відповідачем відмовлено у задоволенні рапорту у зв'язку із вступом в силу редакції Закону № 2232-XII від 21.03.2024, де змін зазнала і стаття 26 щодо звільнення з військової служби, а саме в частині у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. Позивач не погоджується із таким тлумаченням правової норми та наголошує, що вказана норма не підлягає застосуванню, оскільки станом на дату звернення з рапортом до відповідача Закон №2232-XII від 21.03.2024 року ще не вступив в силу, а відтак не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності. З огляду на вказане просить позовні вимоги задовольнити повністю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 відкрито провадження у справі за правилами опрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Копія ухвали суду була направлена відповідачу до електронного кабінету підсистеми Електронний Суд, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дасть змогу відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив до початку першого підготовчого засідання у справі.
Приписами частини першої другої статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено що, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати: 1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів.
У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідач своїм правом про надання письмового відзиву не скористався, будь-яких заяв чи клопотань по суті спору не надав.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , військовослужбовець Збройних Сил України, призваний 05.12.2023 на військову службу під час загальної мобілізації повторно відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію».
Позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у складі військової частини НОМЕР_1 .
Позивач виховує доньку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
30.11.2021, висновком ЛКК з №135, підтвердженим висновком Центральної ЛКК КНП «Центр ПМСД №1» Оболонського району м. Києва від 23.04.2024 №56, донька позивача, ОСОБА_2 , визнана дитиною з інвалідністю.
Підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу», в редакції, що була чинною на момент виникнення спору, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час дії воєнного стану: г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв?язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Як зазначає позивач у позові, 27.04.2024 позивач, реалізуючи надане йому законом право, звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із рапортом про звільнення з військової служби у зв?язку із вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років та зазначенням про відсутність наміру продовжувати службу.
До рапорту позивачем були надані оригінали та належним чином засвідчені (нотаріально посвідчені) документи, що підтверджують його право на звільнення: копії паспорту та РНОКПП, свідоцтво про народження дитини, висновок ІНФОРМАЦІЯ_2 , документи, що підтверджують участь позивача у вихованні дитини.
27.04.2024, в той же день, рапорт позивача на звільнення був погоджений юристом військової частини НОМЕР_2 .
28.04.2024 військовою частиною НОМЕР_2 рапорт позивача було прийнято та зареєстровано за №209.
Супровідним листом від 03.05.2024 №1480, матеріали на звільнення позивача було відправлено для прийняття остаточного рішення до військової частини НОМЕР_1 .
До військової частини НОМЕР_1 матеріали на звільнення позивача надійшли 17.05.2024.
Рішенням відповідача від 20.06.2024, документи на звільнення позивача повернуто без реалізації. Підставою для повернення визначено «у зв?язку з тим, що у відповідності до змін внесених до Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» з 18 травня 2024 матеріали не підлягають задоволенню».
Водночас, вважаючи, що рішення про звільнення позивача мало прийматись на підставі редакції Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ чинної на момент подання рапорту, позивач звернувся до суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
В силу статті 65 Основного Закону України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ ).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч. 6 ст. 2 Закону України №2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Статтею 24 Закону №2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби, відповідно до ч. 3 якої закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені ст. 26 Закону №2232-XII, а у ч. 4 цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (п.1), під час воєнного стану (п. 2).
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Указами Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався, а Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 28.10.2024 № 740/2024 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 10 листопада 2024 року строком на 90 діб, тобто на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
У ході судового розгляду справи суд встановив, що станом на день виникнення спірних правовідносин позивач вважається військовослужбовцем, що проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , а тому порядок звільнення його як військовослужбовця з військової служби регламентується Законом №2232-ХІІ, відповідно до якого підстави звільнення з військової служби, зокрема, під час дії воєнного стану, визначені в статті 26 Закону № 2232-XII.
Відповідно до абз. 2 пп., «г» п., 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ у редакції станом на 27.04.2024 (на дату подання рапорту) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Як випливає з аналізу зазначеної норми, станом на момент подачі рапорту 27.04.2024 критерієм для звільнення з військової служби був лише факт виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років незалежно від наявності чи відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Натомість, за результатами розгляду рапорту позивача, відповідач надав відповідь у листі №222 від 20.06.2024, якою відмовив позивачу у звільненні з військової служби на підставі абз. 2 пп., «г» п., 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ і свою відмову мотивував тим, що вступила в силу редакція Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 21.03.2024, де змін зазнала і стаття 26 щодо звільнення з військової служби, а саме в частині у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Суд звертає увагу, що посилання відповідача на редакцію Закону №2232-ХІІ від 21.03.2024 року є помилковим, оскільки відповідні зміни в частині «відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати» було внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-ІХ від 11.04.2024, набрання чинності якого відбулось 18.05.2024.
Відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII, у редакції з 18.05.2024, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно з абзацом 8 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII у редакції з 18.05.2024 військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у зв'язку із вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Таким чином, станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті 20.06.2024 законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення з військової служби, як підтвердження відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Відповідно приписів частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України у рішеннях щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України прийшов до таких висновків: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012).
Також Конституційний Суд України у рішенні від 12 липня 2019 року №5-р(I)/2019 зробив висновок про те, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.
З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що оскільки, законодавець не передбачив спеціальних правил щодо застосування змін до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", внесених Законом №3633-ІХ, то такі зміни застосовуються до правовідносин за загальними правилами з дня набуття ними чинності, тобто з 18.05.2024.
Також Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09 лютого 1999 року №1рп99 зазначає, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
З наведеного суд приходить до висновку, що правовідносини між відповідачем та позивачем щодо розгляду рапорту про звільнення з військової служби були триваючими, оскільки почалися 27.04.2024 та продовжували тривати до 20.06.2024 (моменту прийняття кадрового рішення за результатами розгляду рапорту військовою частиною НОМЕР_1 ) після набуття 18.05.2024 чинності Закону №3633-ІХ, яким внесено зміни до статті 26 до Закону 2232-ХІІ.
З огляду на вищенаведене, суд також враховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові № 280/3308/23 від 23.07.2024 про те, що у разі безпосередньо (прямої) дії нормативно-правового акта в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
У разі якщо під час розгляду заяви особи суб'єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
Аналогічна позиція Верховного Суду також викладена у постановах від 09 вересня 2020 року у справі № 826/10971/16, від 24 січня 2023 року у справах № 640/14816/20 та № 600/5806/21-а, від 08 жовтня 2021 року у справі № 240/19318/20, від 16 листопада 2021 року у справі №360/1406/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 640/7578/20, від 07 листопада 2023 року у справі № 520/9778/19 та від 10 січня 2024 року у справі № 380/13615/21.
Принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя. Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року).
Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідач діяв правомірно, приймаючи рішення про відмову у звільненні позивача з військової служби із застосуванням Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у чинній редакції зі змінами внесеними Законом № 3633-IX від 11.04.2024.
Стосовно тверджень позивача про звуження прав позивача щодо звільнення з військової служби встановлених Законом України №2232-ХІІ з 18.05.2024 в порівнянні в редакції цього закону до 18.05.2024, суд зазначає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний використовувати чинний нормативно-правовий акт, тобто Закон, який діє саме під час його правозастосування.
На час розгляду рапорту позивача 20.06.2024 року діяла вже нова редакція відповідної статті Закону № 2232-XII. Крім того, на момент подання позивачем рапорту вже було ухвалено Закон №3633-IX від 11.04.2024, що вносив зміни до Закону №2232-XII, який набрав чинності 18.05.2024, і такий Закон №3633-IX вже було оприлюднено (Офіційний Вісник України 2024,39 від 01.05.2024, Урядовий кур'єр 2024, №81 від 20.04.2024, Голос України 2024, № ОДВ 68 від 17.04.2024), а відтак у позивача була можливість ознайомитись з наступними змінами до Закону №2232-ХІІ та оцінити відповідні наслідки у зв'язку з набранням чинності таких змін.
Частиною 1 та 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, а доказів понесення ним судових витрат суду не надано, судові витрати компенсації не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.