ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.03.2025Справа № 910/15123/24
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.
за участю секретаря судового засідання: Лобок К.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про стягнення грошових коштів.
Представники учасники справи:
Від позивача: Грибенко А.Л., Гончарук М.П.
Від відповідача: Тузова В.О.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі-відповідач) про стягнення з відповідача залишок грошових коштів на банківському рахунку в розмірі 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США, 5 265 Євро 50 євроцентів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.01.2025.
01.01.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначив, що заявлені позивачем вимоги у межах справи № 910/15123/24 про стягнення з банку залишків коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро не можуть підлягати задоволенню, оскільки вищевказані вимоги були розглянуті судом у межах справи № 910/13/21 та відмовлено у їх задоволенні, у зв'язку із тим, що Товариство пропустило загальний строк позовної давності, заявляючи вимоги до банку саме про стягнення коштів, що обліковувалися на банківських рахунках, відкритих на підставі договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування № 426753 від 03.03.2003. На переконання відповідача, розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування № 426753 від 03.03.2003 у судовому порядку не впливає на переривання строку позовної давності (який може бути застосовано до вимоги про стягнення коштів розміщених на банківських рахунках), на початок обліку нового строку. та встановлений судом факт пропущення ТОВ «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» строку позовної давності щодо вимоги про стягнення коштів з АТ КБ «ПриватБанк». Крім того, представник відповідача просив суд закрити провадження у справі на підставі п.3 ч.1 ст. 231 ГПК України. В обґрунтування заявленої вимоги, представник відповідача зазначив, що предмети позовів у справах № 910/13/21 та №910/15123/24 (стягнення коштів ТОВ «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» з АТ КБ «ПриватБанк» за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування № 426753 від 03.03.2003), так і підстави позовів (не повернення АТ КБ «ПриватБанк» коштів, що були розміщені Товариством на банківських рахунках, відкритих на підставі укладеного договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003) є однаковими. Також, представник відповідача у межах справи № 910/15123/25 заявив клопотання про застосування строку позовної давності.
07.01.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій останній не погоджується із доводами відповідача, оскільки позовні вимоги у справі № 910/13/21 ґрунтувалися на положеннях Договору РКО №426753 від 03.03.2003 та його невиконання відповідачем, однак у межах справи №910/15123/24 розглядаються вимоги позивача про стягнення грошових коштів з банку, у зв'язку із розірванням Договору РКО №426753 від 03.03.2003. Крім того, позивач зазначив, що ТОВ "Тавріда Електрик Україна" із даним позовом звернулось в межах строків позовної давності, а отже відсутні підстави для закриття провадження.
07.01.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
13.01.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в яких відповідач не погоджується із доводами позивача про те, що право на отримання залишку грошових коштів, що були розміщені на підставі Договору на РКО від 03.03.2003, виникло у позивача лише після розірвання судом Договору на РКО від 03.03.2003, а не з лютого 2017 року; моментом, коли позивач дізнався про порушення свого права на отримання від банку коштів у розмірах 5 256,50 євро, 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США є наступний день, що йшов за днем, в який мали б бути виконані Банком платіжні доручення Позивача №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро, №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн, №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США. та розірвання договору на РКО № 426753 від 03.03.2003 не впливає (не може впливати) на факт встановлення моменту, з якого позивач дізнався про порушення свого права на отримання таких грошових коштів; суд у межах справи №910/13/21 відмовив ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" у задоволенні вимоги про стягнення коштів з АТ КБ «ПриватБанк», у зв'язку із пропуском позовної давності, а тому відсутні підстави для задоволення повторно заявленої вимоги позивача про стягнення тих самих коштів з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.2025 задоволено клопотання представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
20.01.2025 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли додаткові письмові пояснення.
Представник позивача у підготовчому засідання 20.01.2025 заперечив проти вимоги представника відповідача про закриття провадження у справі.
Представник відповідача у підготовчому засіданні 20.01.2025 підтримав вимогу про закриття провадження у справі.
Закриття провадження у справі є формою закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Перелік підстав закриття провадження у справі визначений у статті 231 Господарського процесуального кодексу України, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
Положеннями пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України підставою для закриття провадження у справі є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
З системного аналізу положень зазначених норм вбачається, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України можливе за умови, якщо рішення господарського суду або іншого органу, який вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, набрало законної сили, не змінено і не скасовано у відповідній частині в передбаченому законом порядку. За відсутності таких умов заінтересована особа вправі звернутися з позовом до господарського суду на загальних підставах.
При цьому, суд зазначає, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто, коли позови повністю збігаються за складом учасників процесу, матеріально-правовими вимогами й обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного зі згаданих вище умов не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору на загальних підставах.
Тобто, закриваючи провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановити наявність рішення господарського суду або іншого органу, прийнятого у справі: між тими ж сторонами; про той же предмет; з тих же підстав.
У межах справи 910/13/21 Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (далі - ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", Товариство) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ «КБ «Приватбанк», Банк) про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування, що був укладений між сторонами та стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 2 626 426,20 грн - інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн - 3% річних. Також, позивачем подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, якою доповнено позовні вимоги вимогами про стягнення з відповідача 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повернув позивачеві грошові кошти, які розміщено на рахунках згідно з умовами договору, чим порушив свої зобов'язання щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування, що тривалий час не дозволяє позивачу користуватися своїми власними коштами та використовувати їх у своїй поточній діяльності.
Постановою Верховного Суду від 03.10.2024 скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро. та ухвалено в цій частині нове рішення, у позові відмовлено та викладено резолютивну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 у відповідній редакції, а саме: розірвано договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року та стягнуто з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» 3 % річних у розмірі 1 315 766,32 грн , інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн та судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 60 828,52 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" звернулось до Господарського суду міста Києва з даною позовною заявою у межах справи №910/15123/24 до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення з відповідача залишок грошових коштів на банківському рахунку в розмірі 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США, 5 265 Євро 50 євроцентів, у зв'язку із розірвання Договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року.
Таким чином, проаналізувавши зміст позовної заяви, яка є предметом розгляду у даній справі та зміст судових рішень у справі №910/13/21, суд приходить до висновку про відсутність підстав для закриття провадження у справі №910/15123/24 на підставі пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України.
Суд у підготовчому засіданні 20.01.2025 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про відмову у задоволенні вимоги представника відповідача про закриття провадження у справі, у зв'язку із необґрунтованістю та безпідставністю.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.01.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.02.2025.
Представники позивача 10.02.2025 у судовому засіданні підтримали позовні вимоги у повному обсязі.
Представник відповідача 10.02.2025 у судовому засіданні заперечив проти заявлених поновних вимог.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2025 оголошено перерву у судовому засіданні по розгляду справи по суті до 03.03.2025.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, оголошення перерви у судовому засіданні та час проголошення рішення в судовому засіданні 03.03.2025.
У судовому засіданні 03.03.2025 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення суду буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України.
З'ясувавши обставини справи, на які учасники справи посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши в судовому засіданні докази, якими учасники справи обґрунтовували відповідні обставини, суд
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Ч. ч. 1, 2 ст. 18 ГПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.11.1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України» від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" та Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" в особі Севастопольської філії ПАТ "КБ "Приватбанк" 03.03.2003 укладено договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 (далі - Договір).
Відповідно до пункту 1.1 Договору банк відкриває клієнту поточні рахунки у національній та іноземній валюті (у тому числі картковий) та/або здійснює їх розрахунково-касове обслуговування відповідно до діючих нормативних актів НБУ.
Банк взяв на себе, у тому числі, зобов'язання виконувати доручення позивача, що міститься у розрахунковому документі в обумовлені строки (пункт 2.1.3 Договору); забезпечити схоронність коштів позивача (пункт 2.1.12 Договору).
У пункті 2.1.1 Договору сторони дійшли згоди, що у подальшому поточні рахунки позивачу відкриваються на підставі його письмової заяви та інших документів, передбачених нормативними актами НБУ і обслуговуються відповідно до умов Договору.
Відповідно до пункту 2.1.3 Договору банк зобов'язався виконувати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі у строки: - у день його надходження, якщо документ надійшов протягом операційного часу; - не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після операційного часу.
Клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; вимагати своєчасного і повного здійснення розрахунків та інших обумовлених Договором послуг. Для здійснення розрахунків Клієнтом обираються наступні платіжні інструменти: платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, платіжна вимога, розрахунковий чек, акредитив, вексель, банківська платіжна картка (пункт 3.1.1 Договору).
Пунктом 7.2 передбачено, що Договір може бути розірваний за згодою сторін у випадку закриття відкритих за ним рахунків, або у випадках, передбачених законодавством або Договором. При закритті карткового рахунку (за ініціативою клієнта або банку) клієнт не пізніше 21-го дня від дня письмового повідомлення про намір закрити картковий рахунок повинен погасити всі види заборгованості перед банком, а також повернути в банк всі КПК. Банк закриває картковий рахунок не пізніше 45-ти днів від дня повернення в банк КПК.
Невиконання умов Договору зі сторони банку, а саме невиконання розпоряджень позивача (клієнта) на перерахування грошових коштів на рахунки Товариства з обмеженою відповідальністю "Підпримство "Тавріда Електрик Україна", залишення без розгляду звернення останнього до банку, були предметом судового розгляду у господарській справі №904/1569/15.
Так, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №904/1569/15, частково задоволено позов ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до ПАТ "КБ "Приватбанк" та зобов'язано ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема виконати платіжні доручення ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" згідно з переліком від 17.02.2017 №№1-12, присуджено до стягнення з ПАТ "КБ "Приватбанк" на користь ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" проценти за депозитними вкладами в розмірі 42 317,13 доларів США та 3 130,51 грн витрат зі сплати судового збору.
У вказаній постанові судом встановлено, зокрема, таке:
На підставі Договору позивачу 03.03.2003 відкриті в Севастопольській філії ПАТ КБ "Приватбанк" такі банківські рахунки:
- поточний № 26003426753001 у гривні,
- валютний № 26002426753002 у доларах США,
- валютний № 26003426753023 в євро,
- картковий № 26053426753051 у гривні.
Позивач 22.07.2015 надіслав на адресу відповідача лист від 17.07.2015 №0042 та платіжні доручення до виконання, однак матеріалами справи підтверджується факт невиконання банком (відповідачем) розпоряджень позивача (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", залишення без розгляду звернення останнього до банку від 17.02.2017 № 9. Невиконання банком доручень позивача зумовило звернення товариства з позовом про зобов'язання відповідача перерахувати грошові кошти на рахунки ТОВ "Підприємство "Таврида Електрик Україна", та стягнення з ПАТ "КБ "Приват Банк" пені, 3% річних, інфляційних втрат та процентів за доларовими депозитами.
Наявність спірної суми на рахунках позивача підтверджується копіями платіжних доручень від 28.05.2014 №№Е0528LOKN9, Е0528L0K55, Е0528L0KG0, Е0528L0KЕ3, Е0528L0KЕ0, Е0528L0KDZ, Е0528L0KFY, Е0528LOKFХ, Е0528L055A, Е0528L0EH6, Е0528L054Y, Е0528L0551 та випискою, яку отримано позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 по рахунках позивача, з огляду на те, що умовами договору від 03.03.2003 №426753 сторони передбачили можливість отримання клієнтом банківської виписки щодо стану свого рахунка (рахунків) через систему "Приват-24" за допомогою засобів Internet з використанням Web-браузера банку.
Згідно з випискою, яку отримано позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 на рахунках позивача обліковуються наступні кошти: 13 860 233,74 грн; 17 098,00 USD; 5 256,50 EUR; на картковому рахунку: 65 778,40 грн;
У квітні-травні 2014 року відповідачем в односторонньому порядку було переведено з рахунків позивача, відкритих в Севастопольській філії ПАТ "Приват Банк", грошові кошти. Переведення банком грошових коштів позивача, які станом на 28.05.2014 фактично обліковувались на його поточних та депозитних рахунках, на "недіючі рахунки 2903" обмежило доступ позивача до його грошових коштів та порушило право позивача розпоряджатися ними.
Виходячи із наведених обставин, апеляційний господарський суд у справі №904/1569/15 дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання ПАТ "КБ "Приватбанк" виконати платіжні доручення щодо перерахування коштів позивача, зокрема, але не виключно, як зазначено у резолютивній частині постанови від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, платіжне доручення №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві; платіжне доручення №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_4 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві; платіжне доручення №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_5 на рахунок № НОМЕР_4 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві; платіжне доручення №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_6 на рахунок № НОМЕР_7 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві.
Господарським судом Дніпропетровської області 22.09.2017 на виконання вищевказаної постанови у справі № 904/1569/15 видано наказ.
Державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного управління юстиції у м. Києві 15.04.2019 прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_8.
Виконавцем 10.09.2019 прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження.
Господарські суди вказали у судових рішеннях, що у постанові про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_8 від 10.09.2019 вказано, що станом на 21.05.2019 рішення суду залишається невиконаним повторно, після винесення постанови про накладення штрафу від 03.05.2019.
Відповідачем не було повернуто позивачу грошові кошти, які розміщені на банківських рахунках згідно з умовами договору.
Надалі, У грудні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (далі - ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", Товариство) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ "КБ "Приватбанк", Банк) про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування, що був укладений між сторонами та стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 2 626 426,20 грн - інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн - 3% річних. Позивачем подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, якою доповнено позовні вимоги вимогами про стягнення з відповідача 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повернув позивачеві грошові кошти, які розміщено на рахунках згідно з умовами договору, чим порушив свої зобов'язання щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування, що тривалий час не дозволяє позивачу користуватися своїми власними коштами та використовувати їх у своїй поточній діяльності.
В обґрунтування заявлених вимог, позивач зазначає, що відповідач не повернув позивачу грошові кошти, які було розміщено на банківських рахунках згідно з умовами Договору, зокрема, грошові кошти у сумах 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США, 5 256,50 євро, що на тривалий час позбавило позивача можливості користуватися своїми власними коштами та є істотним порушенням умов Договору. З огляду на це, позивач вважає, що договір між позивачем та банком підлягає розірванню, а неповернуті позивачу грошові кошти стягненню з відповідача на користь позивача із урахуванням нарахованих на них 3% річних та інфляційних втрат.
За результатами нового розгляду, рішенням Господарський суд міста Києва від 18.07.2023 у справі № 910/13/21 у задоволенні позовних вимог відмовив.
Рішення мотивовано тим, що згідно з частиною 1 статті 602 ЦК України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Оскільки договір, укладений 03.03.2003 між Товариством та Банком на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735, фактично припинив свою дію, а розірваним може бути лише чинний договір, вимога позивача про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Також судовим рішенням у справі № 904/1569/15 вже зобов'язано відповідача перерахувати на рахунки позивача кошти, які позивачем заявлені до стягнення у даній справі, тобто, виходячи з правовідносин що існували між сторонами, порушене право позивача вже захищено, отже, підстави для стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США та 5 256,50 Євро відсутні.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 06.03.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі № 910/13/21 скасував.
Прийняв нове рішення, яким позов задовольнив, розірвав договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» та стягнув з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» суму коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 3 % річних у розмірі 1 255 619,48 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн, суму коштів у розмірі 17 098,00 доларів США, 3% річних у розмірі 43 726,50 грн, 5 256,50 Євро, 3% річних у розмірі 16 420,34 грн та судовий збір у розмірі 278 072,47 грн, Стягнув з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» 417 108,71 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Постановою Верховного Суду від 03.10.2024 скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро. та ухвалено в цій частині нове рішення, у позові відмовлено та викладено резолютивну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 у такій редакції:
« 1. Апеляційну скаргу Товариства з обмежено відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 скасувати.
3. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково.
Розірвати договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570).
Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 3 % річних у розмірі 1 315 766,32 грн (один мільйон триста п'ятнадцять тисяч сімсот шістдесят шість грн 32 коп), інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн (два мільйони шістсот двадцять шість тисяч чотириста двадцять шість грн 20 коп), та судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 60 828,52 грн (шістдесят тисяч вісімсот двадцять вісім грн 52 коп).
В іншій частині позовних вимог відмовити».
15.10.2024 позивач звернувся до відповідача з листом щодо перерахуванням залишку на рахунках, у зв'язку із розірванням Договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року.
14.11.2024 банк надав відповідь №20.1.0.0.0/7-241018/34005 на звернення позивача, в якій відповідач зазначив, що запитувані позивачем грошові кошти (залишки на рахунках) не обліковуються в АТ КБ "ПриватБанк" з 27.11.2014 та запропоновано звернутися з заявою щодо повернення залишків коштів до ТОВ "Фінансова Компанія "Фінілон".
В обґрунтування заявлених вимог, позивач вказав, що з 06.03.2024 розірвано Договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, який укладено між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" та Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" в особі Севастопольської філії ПАТ "КБ "Приватбанк", у зв'язку із цим у відповідача виник обов'язок повернути позивача залишок грошових коштів на банківських рахунках у розмірі 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США, 5 265 Євро 50 євроцентів.
Відповідач заперечив проти задоволення заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.
Відповідно до ч.1, 2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, з договорів та інших правочинів (частина 2 ст. 509 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як було встановлено судом, між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" та Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" в особі Севастопольської філії ПАТ "КБ "Приватбанк" 03.03.2003 укладено договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 (далі - Договір).
До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банком є юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги.
Клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку.
Згідно зі статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг, зокрема, належить відкриття та ведення поточних (розрахункових, кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу).
Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.
Банк має право надавати платіжні послуги відповідно до Закону України «Про платіжні послуги» з урахуванням вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України, що регулюють діяльність банків.
Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках.
Згідно з статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника.
Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування.
Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
У силу ст. 1068 Цивільного кодексу України банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідної платіжної інструкції, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження до банку відповідної платіжної інструкції, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунку або законом.
Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов'язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду.
Згідно з частинами першою, третьою статті 1075 ЦК України договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Банк не має права за заявою клієнта розривати договір банківського рахунка чи вчиняти інші дії, що мають наслідком припинення договору, у разі якщо грошові кошти, що знаходяться на відповідному рахунку, заморожені відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Клієнт не має права без згоди обтяжувача за домовленістю з банком чи односторонньо, у тому числі шляхом односторонньої відмови від виконання зобов'язання, розривати договір банківського рахунка чи вчиняти інші дії, що мають наслідком припинення договору, у разі якщо майнові права на грошові кошти, що знаходяться на відповідному рахунку, є предметом обтяження, якщо інше не передбачено умовами обтяження. Правочини, вчинені з порушенням цієї вимоги, є нікчемними.
У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України розірвання договору є підставою для припинення зобов'язання.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).
За приписами частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути передбачені законом або безпосередньо в договорі та можуть як ставитись в залежність від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору). Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.
Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.04.2021 у справі №910/5206/20.
У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20)).
Разом з тим, постановою Верховного Суду від 03.10.2024 скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро. та ухвалено в цій частині нове рішення, у позові відмовлено та викладено резолютивну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 у відповідній редакції, а саме: розірвано договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року та стягнуто з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» 3 % річних у розмірі 1 315 766,32 грн , інфляційні втрати у розмірі 2 626 426,20 грн та судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 60 828,52 грн.
Як було вказано вище, договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час (частина перша статті 1075 ЦК України).
Згідно з частиною 3 статті 1075 Цивільного кодексу України передбачено правові наслідки припинення договору банківського рахунку та встановлено, що залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою чи в порядку, встановленому законом, перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.
15.10.2024 позивач звернувся до відповідача з листом щодо перерахуванням залишку на рахунках, у зв'язку із розірванням Договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року.
14.11.2024 банк надав відповідь №20.1.0.0.0/7-241018/34005 на звернення позивача, в якій відповідач зазначив, що запитувані позивачем грошові кошти (залишки на рахунках) не обліковуються в АТ КБ "ПриватБанк" з 27.11.2014 та запропоновано звернутися з заявою щодо повернення залишків коштів до ТОВ "Фінансова Компанія "Фінілон".
Крім того, у постанові ВС від 03.10.2024 у справі №910/13/21 виснувано наступне «судом апеляційної інстанції встановлено, що банк судове рішення у справі №904/1569/15 ні в добровільному, ні в примусовому порядку не виконав, спірні грошові кошти товариству не перерахував (при цьому ішлося про перерахування коштів на інші рахунки, відкриті у тому самому банку, але в іншій філії у м. Києві, що нівелює посилання банку про припинення договору), у жодний інший спосіб не повернув. Банк ці обставини не заперечує та зазначає, що 17.11.2014 уклав з ТОВ «Фінілон» договір про переведення боргу, за умовами якого Банк передав ТОВ «Фінілон» зобов'язання за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, в т.ч. і за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, укладеного з позивачем.
З оскаржуваної постанови у цій справі вбачається, що суд апеляційної інстанції врахував зазначені висновки Верховного Суду та правильно і обґрунтовано відхилив твердження відповідача про переведення боргу на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" з мовчазної згоди Клієнта, який не надав своїх заперечень на виконання вимог пункту 1.1.7. "Додаткові положення" Умов та Правил надання банківських послуг. Суд апеляційної інстанції правильно визнав ці доводи відповідача безпідставними, зазначивши про те, що укладений між сторонами у справі договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 не містить положень про мовчання, як спосіб вираження згоди позивача на відступлення відповідачем своїх прав чи обов'язків третім особам, не містить умов про те, що його сторони керуються Умовами та правилами надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк». При цьому, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не надав суду жодного доказу приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», а також доказів того, що ці Умови регулюють, зокрема відносини сторін за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, та є його частиною, не навів посилання на жоден пункт договору, з якого б слідувало, що Умови є його частиною.
Відповідно до положень частини першої статті 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Отже, для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода кредитора) повинна оформлюватися письмово. Однак, докази надання позивачем як кредитором письмової згоди на заміну боржника за договором розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 в матеріалах справи відсутні.
З огляду на те, що відповідач не довів обставин надання позивачем згоди на заміну боржника у зобов'язанні за договором №426753 від 03.03.2003 на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон», Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що укладений між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року за відсутності згоди позивача, як кредитора, на заміну боржника у зобов'язанні не породив для позивача як кредитора правових наслідків.
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що у спірних правовідносинах саме Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" є боржником за укладеним між сторонами справі договором №426753 від 03.03.2003 та є належним відповідачем у цій справі, який у порушення статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси».
Крім того, Апеляційний господарський суд у оскаржуваній постанові у справі №910/13/21 встановив, що у справі №904/1569/15 встановлено обставини невиконання банком (відповідачем) умов договору, а саме розпоряджень товариства (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ «Тавріда Електрик Україна», що стало підставою для задоволення позову про зобов'язання Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" виконати платіжні доручення Товариства, зокрема №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро, №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн, №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США. Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ці обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.
Враховуючи вищевикладені, суд дійшов до висновку, що розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, який укладено між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" та Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" в особі Севастопольської філії ПАТ "КБ "Приватбанк", у відповідача виникли зобов'язання в частині вчинення дій щодо переказу залишку коштів, які належать ТОВ "Тавріда Електрик Україна", у розмірі 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США, 5 265 Євро 50 євроцентів.
Щодо клопотання представника відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними на обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частиною 1 статті 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19 вказано, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.
У визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатись про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
У постанові Верховного Суду від 03.10.2024 у справі №910/13/21 встановлено, що обрання позивачем у справі № 904/1569/15 способу захисту, шляхом звернення з позовом про зобов'язання відповідача виконати платіжні доручення товариства, який не призвів до отримання позивачем бажаного результату, не змінює початок перебігу строку позовної давності для подання ним іншого позову, спрямованого на відновлення цього ж порушеного права, тому позовна давність за вимогами про стягнення грошових коштів, з підстав невиконання банком платіжних доручень клієнта, у цій справі є пропущеною, у зв'язку із цим АТ КБ «ПриватБанк» заявив клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, а тому судом відмовлено у задоволенні позову в частині стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро необхідно відмовити з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.
Таким чином, у межах справи №910/13/21 застосовано сплив строків позовної давності саме з підстав невиконання банком платіжних доручень клієнта.
Як встановлено судом вище, постановою ПАГС від 06.03.2024 у справі № 910/13/21 розірвано договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»
Тобто, Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення з відповідача залишок грошових коштів на банківському рахунку в розмірі 13 925 892,14 грн, 17 098 доларів США, 5 265 Євро 50 євроцентів з підстав розірвання Договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року в силу статей 1074, 1075 ЦК України.
З огляду на вищевказані обставини, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску позивачем позовної давності.
Згідно з ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Крім того, суд вважає за доцільне послатися на норми процесуального законодавства, які, серед іншого, передбачають, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України). Чинне господарське процесуальне законодавство ґрунтується на принципі змагальності сторін, а у ч. 2 ст.74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Належними у розумінні ч.1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Згідно з ч.2 ст.76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами ч. 1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Так, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 цього Кодексу).
У пунктах 8.15- 8.22 постанови Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 зазначено таке: "8.15. Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10.02.2010).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на вищевикладені обставини, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Судовий збір покладається на відповідача (ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись ст. 86, 129, 231 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" задовольнити в повному обсязі.
2. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" 13 925 892 грн. (тринадцять мільйонів дев'ятсот двадцять п'ять тисяч вісімсот дев'яносто два) 14 коп, 17 098 доларів США (сімнадцять тисяч дев'яносто вісім), 5 265 Євро (п'ять тисяч двісті шістдесят п'ять) 50 євроцентів та витрати по сплаті судового збору в розмірі 178 409 грн. (сто сімдесят вісім тисяч чотириста дев'ять) 38 коп.
3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення набирає законної сили у відповідності до статті 241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядки та строки, встановлені ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено та підписано: 20.03.2025.
Суддя Літвінова М.Є.