24 березня 2025 року м. Харків Справа №922/3903/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
за участю секретаря судового засідання Бессонової О.О.,
за участю представників:
позивача - Марченко В.Ю.,
відповідача - Линник І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича (вх.№231Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24,
за позовом Комунального підприємства «Харківпарксервіс» (61003, м. Харків, пров. Соборний, буд. 1),
до Фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича ( АДРЕСА_1 ),
про стягнення 689049,01 грн,-
У листопаді 2024 року Комунальне підприємство «Харківпарксервіс» звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича про стягнення 689049,01 грн, з яких: основна заборгованість у розмірі 276238,66 грн, 3% річних у розмірі 34954,24 грн, інфляційні втрати у розмірі 141326,51 грн, пеня у розмірі 236529,60 грн та судові витрати.
Позов обґрунтовано неналежним виконанням з боку відповідача взятих на себе зобов'язань за договором №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року в частині повної та своєчасної сплати платежів.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24 (повний текст складено 14.01.2025 року, суддя Сальнікова Г.І.) позов задоволено частково.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Харківпарксервіс» (61003, м. Харків, пров. Соборний, буд. 1, код ЄДРПОУ 37999303) основну заборгованість у розмірі 276238,66 грн, 3% річних у розмірі 34458,18 грн, інфляційні втрати у розмірі 141010,50 грн, пеню у розмірі 233386,57 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 8221,12 грн.
У задоволенні решти позову - відмовлено.
Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24 та ухвалити нове, яким у позові відмовити в повному обсязі; судові витрати покласти на позивача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що наявна у матеріалах справи оборотно-сальдова відомість не є первинним бухгалтерським документом, а підпадає під визначення зведеного облікового документу, що складається на підставі первинних документів. Разом з цим, суми та дати оплати відповідачем заборгованості, не підтверджені належними та допустимими доказами у розумінні ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а саме: у матеріалах справи відсутні платіжні доручення, квитанції, банківські виписки тощо. Крім того, наявна в матеріалах справи оборотно-сальдова відомість не є належним доказом для визначення правильності здійснення позивачем розрахунків пені, 3% річних та інфляційних втрат, оскільки зазначена відомість складена позивачем в односторонньому порядку, з відповідачем не погоджувалась.
Скаржник не погоджується зі здійсненими позивачем розрахунками, а саме, оскільки послуги згідно наявних в матеріалах справи актів надавалися в різні періоди, то розрахунки 3% річних, інфляційних втрат та пені повинні здійснюватися по кожному акту окремо. Однак, з наданих позивачем розрахунків не вбачається, на підставі яких саме актів такі розрахунки здійснено. При цьому здійснений позивачем розрахунок містить помилки. Таким чином, на думку апелянта, позивачем у порушення ст.74 Господарського процесуального кодексу України не доведено ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
Апелянт зазначає про сплив строків позовної давності за вимогами позивача і про помилковість висновків суду першої інстанції щодо їх не пропущення.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 21.02.2025 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача - фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича на рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24. Встановлено строк на протязі якого позивач має право подати до суду відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему електронний суд. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/3903/24.
Вказана ухвала була направлена учасникам справи до електронного кабінету користувача у підсистемі Електронний суд і доставлена їм 21.02.2025 року.
25.02.2025 року матеріали справи №922/3903/24 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Позивач надав відзив на апеляційну скаргу (вх.№3135 від 25.02.2025 року), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення норм матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
20.03.2025 року від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення (вх.№3496), в яких зазначає, що сума заборгованості становить 136492,08 грн, а не 276238,66 грн, як зазначено позивачем та судом. Вказане обумовлено тим, що не враховано було проведену відповідачем оплату. У поясненнях наведено контррозрахунок розміру заявлених позовних вимог. При цьому відповідач продовжує наполягати на тому, що строк позовної давності сплив.
Апелянт також вказує, що з огляду на всі фактичні обставини справи, а саме: введення воєнного стану в країні, постійні обстріли Харківської області, неможливість здійснення господарської діяльності, виходячи із загальних засад цивільного законодавства - справедливості, добросовісності, розумності, задоволення позовних вимог, та стягнення з відповідача крім основного боргу грошових коштів в сумі 408855,25 грн є несправедливим та занадто важким тягарем для відповідача у зв'язку з чим наявні підстави для зменшення неустойки згідно ст. 551 Цивільного кодексу України.
У судовому засіданні 20.03.2025 року з метою повного і всебічного розгляду справи по суті, враховуючи неможливість закінчення розгляду справи в даному судовому засіданні, протокольно оголошено перерву до 24.03.2025 року
24.03.2025 року судове засідання продовжено та представник відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягав на її задоволенні. Представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
28.12.2020 року між Комунальним підприємством «Харківпарксервіс» (далі - позивач, сторона 1) та фізичною особою-підприємцем Скибою Романом Олександровичем (далі - відповідач, сторона 2) було укладено договір №28.12.20-1/1.
Пунктом 2.1. договору передбачено, що за договором сторона 1 надає право стороні 2 здійснювати організацію розміщення транспортних засобів на майданчиках для платного паркування відповідно до вимог діючого законодавства, залишаючи за собою права та обов'язки щодо утримання та обладнання майданчиків для платного паркування.
Відповідно до умов пункту 2.2. договору сторона 2 компенсує стороні 1 грошові кошти, що визначаються на підставі відповідної Методики розрахунку, яка є невід'ємною частиною цього договору.
Згідно з пунктом 3.1. договору сторона 1 зобов'язана здійснювати нагляд та контроль за належним виконанням стороною 2 обов'язків, що витікають з цього договору; щомісячно, в останній день місяця, підписувати із стороною 2 відповідний акт із зазначенням суми грошових коштів, визначеної на підставі Методики розрахунку, що є невід'ємною частиною договору.
Пунктом 3.2. договору погоджено, що сторона 2 зобов'язана, зокрема, належно виконувати обов'язки, що витікають з цього договору по здійсненню організації розміщення транспортних засобів на майданчиках для платного паркування згідно вимог діючого законодавства, вказаних стандартів та правил здійснення подібного виду діяльності; щомісячно, в останній день місяця, підписувати із стороною 1 відповідний акт із зазначенням суми грошових коштів, визначеної на підставі Методики розрахунку, що є невід'ємною частиною договору; до 7-го числа кожного поточного місяця перераховувати на поточний рахунок сторони 1 грошові кошти у сумі, зазначеній в рахунку-фактурі.
Пунктом 4.1. договору передбачено, що сторона 2 щомісяця не пізніше 7-го числа кожного поточного місяця, відповідно до умов договору, перераховує на поточний рахунок сторони 1 грошові кошти у сумі, розраховані відповідно до Методики розрахунку, що є невід'ємною частиною договору.
Відповідно до Методики розрахунку за лютий 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 123469,09 грн в т.ч. ПДВ 20% - 20578,18 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Відповідно до Методики розрахунку за березень 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 137763,76 грн в т.ч. ПДВ 20% - 22960,63 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Відповідно до Методики розрахунку за квітень 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 132844,13 грн в т.ч. ПДВ 20% - 22140,69 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Відповідно до Методики розрахунку за травень 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 137897,68 грн в т.ч. ПДВ 20% - 22982,95 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Відповідно до Методики розрахунку за червень 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 135275,28 грн в т.ч. ПДВ 20% - 22545,88 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Відповідно до Методики розрахунку за липень 2021 року до договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони погодили, що вартість витрат складає 136492,08 грн в т.ч. ПДВ 20% - 22748,68 грн, що складається з наступних витрат: збір за місця для паркування транспортних засобів, визначених у додатку, який є невід'ємною частиною договору та витрати сторони 1, які розподіляються між всіма спеціальними земельними ділянками, відведеними для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Харкова в залежності від кількості місць для паркування транспортних засобів.
Згідно акту №462 від 28.02.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 123469,09 грн з ПДВ.
Згідно акту №708 від 31.03.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 137763,76 грн з ПДВ.
Згідно акту №945 від 30.04.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 132844,13 грн з ПДВ.
Згідно акту №1195 від 31.05.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 137897,68 грн з ПДВ.
Згідно акту №1442 від 30.06.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 135275,28 грн з ПДВ.
Згідно акту №1693 від 31.07.2021 року на вимоги пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони склали акт про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020 року на суму 136492,08 грн з ПДВ.
Позивачем у позові зазначено про належне виконання взятих на себе зобов'язань за договором №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року з обладнання та утримання майданчика для паркування, які відповідачем прийнято згідно актів. Разом з тим, відповідачем порушено умови договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року в частині повної та своєчасної сплати платежів, що мало наслідком виникнення заборгованості.
З метою досудового врегулювання спору, позивачем оформлено та скеровано на адресу відповідача засобами поштового зв'язку низку претензій №1, №2, в яких з викладенням правових та фактичних підстав звернення звернуто увагу відповідача на систематичне порушення умов договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року в частині повного та своєчасного здійснення оплати та виникнення заборгованості у розмірі 1070358,94 грн, які залишилися відповідачем без відповіді.
З огляду на наявність і не погашення заборгованості, що свідчить про порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, останній звернувся до суду з позовом у даній справі.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).
Згідно ч.7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
Згідно ч. 3 ст. 5 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання повинні здійснювати свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.
Як встановлено ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Договір про надання послуг є двостороннім, оскільки виконавець та замовник наділені правами та обов'язками. На виконавця покладено обов'язок надавати послугу і надано право на одержання відповідної плати. Замовник, у свою чергу, зобов'язаний оплатити послугу і наділений правом вимагати належного надання послуг з боку виконавця.
Таким чином, укладаючи та підписуючи договір №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року сторони чітко визначили та погодили всі істотні умови договору, взаємні права та обов'язки кожної із сторін, а також відповідальність сторін у разі порушення умов договору.
Матеріали справи свідчать, що між сторонами на виконання умов пункту 3.1. договору №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року оформлено акти про компенсацію витрат згідно пункту 2.2. договору №28.1220-1/1 від 28.12.2020, а саме: №462 від 28.02.2021 року на суму 123469,09 грн з ПДВ; №708 від 31.03.2021 року на суму 137763,76 грн з ПДВ; №945 від 30.04.2021 року на суму 132844,13 грн з ПДВ; №1195 від 31.05.2021 року на суму 137897,68 грн з ПДВ; №1442 від 30.06.2021 року на суму 135275,28 грн з ПДВ; №1693 від 31.07.2021 року на суму 136492,08 грн з ПДВ, які підписано сторонами без будь-яких зауважень або заперечень.
З матеріалів справи також вбачається, що вказані акти та методики розрахунку, які підписано сторонами, договір №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року та додатки до договору, які також підписано сторонами, чітко містять усі необхідні реквізити позивача для здійснення відповідачем компенсацій витрат згідно пункту 2.2. договору, що свідчить про обізнаність відповідача з сумами оплати та рахунками для здійснення плати, а тому заперечення відповідача щодо відсутності підстав для здійснення з позивачем розрахунків відхиляється судом як безпідставне.
Водночас суд звертає увагу відповідача, що за своєю правовою природою рахунок на оплату товару (послуг) не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер, на що звертає увагу Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 року у справі №915/641/19.
Крім того, суд звертається до висновків Верховного Суду у постанові від 10.09.2019 року у справі №916/2403/18 та враховує, що до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
Матеріали справи свідчать та відповідачем не заперечується, що за договором №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року відповідачем здійснювалась лише часткова сплата заборгованості, про що свідчить оборотно-сальдова відомість КП «Харківпарксервіс» за рахунком 361 за січень 2021 - грудень 2022.
Часткова сплата відповідачем заборгованості свідчить про вчинення ним конклюдентних дій та визнання наявної перед позивачем заборгованості, а також необхідності її сплати з огляду на погоджені між сторонами умови договору та вимоги законодавства.
Заперечення відповідача про те, що не додано до позовної заяви як доказ наданих послуг акт за серпень 2021 року, що виключає можливість пред'являти вимоги щодо стягнення грошової суми з відповідача на користь позивача за серпень 2021 року, то слід відзначити, що позовна вимога про стягнення заборгованості за серпень 2021 року не заявлялась.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов'язання по сплаті у належні строки та розмірі за договором №28.12.20-1/1 від 28.12.2020 року. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги про стягнення заборгованості є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Проте, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи та дійшов помилкового висновку щодо розміру заборгованості, який підлягає стягненню. Так, перевіркою розрахунку суми заборгованості встановлено, що позивач не врахував проведену 17.02.2022 року оплату у розмірі 173172,96 грн. Отже, з наявних матеріалів справи та з огляду на пояснення відповідача розмір основної заборгованості складає 136492,08 грн. Саме розмір 136492,08 грн заборгованості підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. В іншій частині позовних вимог за сумою основного боргу слід відмовити.
Правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.
Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Стаття 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Умовами пункту 5.2. договору погоджено, що у разі порушення строків оплати, передбачених п. 3.1. договору, сторона 2 сплачує стороні 1 пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного грошового зобов'язання, за кожен день прострочення, включаючи день оплати.
Суд апеляційної інстанції відзначає, що проведений позивачем розрахунок заявленої до стягнення пені є невірним оскільки не враховує проведену відповідачем оплату та має місце невірне визначення періодів по розрахунку, а саме дати виникнення прострочення платежу, вихідних та святкових днів. Такий висновок суду першої інстанціє є вірним. Однак, проведений судом розрахунок є помилковим, оскільки вчинений щодо невірної суми основної заборгованості.
Здійснивши власний розрахунок пені з урахуванням положень законодавства, погоджених між сторонами умов договору, встановлених обставин справи, суд апеляційної інстанції зазначає, що правомірним та обґрунтованим до стягнення є пеня у розмірі 195298,39 грн. В іншій частині заявленої до стягнення пені слід відмовити у зв'язку з безпідставністю нарахування.
Щодо посилань відповідача про неправомірність нарахування пені і що розрахунок вчинено всупереч ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України, слід вказати наступне.
Велика Палата у постанові від 16.10.2024 року у справі №911/952/22 зазначила, що на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює ч. 6 ст. 232 ГК України. Формулювання, яке містить ч. 3 ст. 549 ЦК України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, у тому числі умови договору (у разі відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.
Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов'язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, установлений договором.
У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення») нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України.
Наразі умовами договору визначено, що пеня сплачується за кожен день прострочення, включаючи день оплати. Тобто за диспозицією пункту договору укладеного між сторонами, нарахування не припиняється за період прострочення зобов'язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, установлений договором - включаючи день оплати.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання, у тому числі, коли має місце прострочення виконання основного зобов'язання.
3% річних за своїми ознаками є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою є самостійним способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. До вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу).
Тобто, всі вищевказані приписи застосовуються у разі наявності прострочення грошового зобов'язання боржника перед кредитором за невиконання (неналежне виконання) умов відповідного договору.
Суд першої інстанції, перевіривши правомірність та правильність здійсненого позивачем розрахунку 3% річних та інфляційних втрат з урахуванням положень законодавства, погоджених між сторонами умов договору, встановлених обставин справи, дійшов висновку, що при здійсненні розрахунків допущено низку темпоральних та арифметичних неточностей в періоді та розмірі нарахувань.
У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено з допущенням помилки, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми нарахувань у зв'язку з порушенням відповідачем грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру таких нарахувань.
Суд першої інстанції здійснив власний розрахунок інфляційних втрат та річних, однак такий розрахунок є помилковим, оскільки вчинений за невірною сумою основного боргу.
З урахуванням наведених положень законодавства, погоджених між сторонами умов договору, встановлених обставин справи, суд апеляційної інстанції зазначає, що правомірним та обґрунтованим до стягнення є 3% річних у розмірі 21354,89 грн та інфляційні втрати у розмірі 85665,34 грн. В іншій частині заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат слід відмовити у зв'язку з безпідставністю нарахування.
Колегія суддів відхиляє наданий відповідачем контррозрахунок, оскільки він вчинений всупереч обставин справи, зокрема без урахування того, що строк розрахунку пені становить більше ніж 6 місяців, а також без урахування того, що строки позовної давності були продовжені.
Щодо клопотання відповідача про застосування судом строків позовної давності у зв'язку із пропуском позивачем строку на звернення з позовом до суду, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За змістом статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 1 статті 258 Цивільного кодексу України визначено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Відповідно до ст. 258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності.
Законом України від 30.03.2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020 року на всій території України карантин, який відповідними постановами Кабінету Міністрів України продовжувався.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
З наведеного вище слідує, що на час дії установленого на території України карантину строк, визначений статтею 257, 258 ЦК України, було продовжено.
Крім того, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 року №540-ІХ Розділ IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 року, №№18-22, ст. 144) було доповнено пунктом 7 такого змісту: « 7. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Суд враховує висновки Верховного Суду у постанові від 27.02.2024 року у справі №911/858/22, який проаналізувавши приписи статті 232 ГК України з урахуванням положень пункту 7 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України дійшов висновку, що приписи пункту 7 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України продовжували на строк дії карантину можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання більше ніж за шість місяців.
При цьому, суд додатково звертає увагу, що Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, зокрема, пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року за №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 року №2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (із змінами), в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, який триває до цього часу.
Між тим, відповідачем здійснювались часткові оплати основної заборгованості, а тому суд також враховує положення частини статті 264 Цивільного кодексу України, відповідно до яких, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Згідно з частиною 3 статті 264 Цивільного кодексу України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Наразі, враховуючи наведені положення законодавства, а також матеріали справи, суд зазначає, що позивач звернувся до суду з позовною заявою з метою захисту свого порушеного права та інтересу в межах строку позовної давності, а тому заявлене відповідачем клопотання щодо строків позовної давності є необґрунтованим, безпідставним та задоволенню не підлягає.
У додаткових поясненнях відповідач вказував, що введення воєнного стану в країні, постійні обстріли Харківської області, неможливість здійснення господарської діяльності, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності надають можливість суду застосувати приписи ст. 551 Цивільного кодексу України та зменшити розмір заявленої до стягнення неустойки.
Стаття 551 Цивільного кодексу України визначає, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
За загальним правилом, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду. Однак таке право суду реалізується за відповідною заявою сторони.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В суді першої інстанції відповідач не заявляв про зменшення неустойки, а суд не надавав оцінки обставинам щодо зменшення неустойки.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не наділений на разі повноваженнями з огляду на приписи ст. 269 Господарського процесуального кодексу України надавати оцінку обставинам щодо зменшення неустойки.
Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Наразі рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2024 року у справі №905/1310/24 вказаним приписам не відповідає.
Згідно з п.2 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Зважаючи на викладене, апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції від 14.01.2025 року у даній справі слід змінити в частині визначення розміру сум, що підлягають стягненню як таке, що прийнято з неповним з'ясуванням обставин справи та з невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;
Відповідно до пп. б), в) пункту 4 частини 1 статті 282 Господарського процесуального кодексу України, у постанові має бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, зміну рішення суду першої інстанції щодо сум, які підлягають стягненню, необхідно здійснити перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 77, 86, 129, 269, 270, ст. 275, ст. 277, ст.ст. 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24 змінити.
Абзац другий резолютивної частини рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24 викласти в наступній редакції:
«Стягнути з фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Харківпарксервіс» (61003, м. Харків, пров. Соборний, буд. 1, код ЄДРПОУ 37999303) основну заборгованість у розмірі 136492,08 грн, 3% річних у розмірі 21354,89 грн, інфляційні втрати у розмірі 85665,34 грн, пеню у розмірі 195298,39 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 5265,44 грн».
В решті рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2025 року у справі №922/3903/24 залишити без змін.
Стягнути з Комунального підприємства «Харківпарксервіс» (61003, м. Харків, пров. Соборний, буд. 1, код ЄДРПОУ 37999303) на користь фізичної особи-підприємця Скиба Романа Олександровича ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) 4504,73 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 01.04.2025 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук