Справа № 810/874/18 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С.
31 березня 2025 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Єгорової Н.М.,
суддів - Сорочка Є.О., Чаку Є.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Комісії Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Комісії Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, Київської обласної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
У лютому 2018 року позивач - ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Комісії Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, Київської обласної державної адміністрації, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просила:
- визнати протиправними дії Комісії Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році щодо відмови у визнанні за позивачем статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
- зобов'язати Київську обласну державну адміністрацію видати позивачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року позов задоволено.
Не погодившись з таким рішенням, Комісія Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини справи, не досліджена та не врахована правова позиція відповідача.
Відповідач вважає, що якщо особою не надано документів, які б підтверджували її участь по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, то її вимоги про присвоєння статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та видачу відповідного посвідчення задоволенню не підлягають.
У межах встановленого судом строку, відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач в 1984 році вступила в Чорнобильське медичне училище із спеціальності "медична сестра" та в 1987 році закінчила Яготинське медичне училище, що підтверджено копією Диплома НОМЕР_1 (а. с. 17).
Як вбачається з Довідки комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради «Чорнобильський медичний коледж» № 09 від 20 квітня 2017 року, позивач на час аварії на Чорнобильській АЕС дійсно навчалась у Чорнобильському медичному училищі. Та з 27 по 29 квітня 1986 року працювала в м. Чорнобилі у відділі громадського харчування по обслуговуванню працівників МВС - ліквідаторів аварії на ЧАЕС та приймала участь у роботах по проведенню йодопрофілактики населення в м. Чорнобиль (а. с. 18).
Згідно Довідки Виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів № 54061 від 27 липня 1991 року позивач станом на 26 квітня 1986 року фактично проживала у м. Чорнобиль та 05 травня 1986 року була евакуйована з міста (а. с. 81, 114).
30 липня 1993 року ОСОБА_1 отримала Посвідчення громадянки евакуйованої в 1986 році із зони відчуження Серії НОМЕР_2 (Категорія 2) (а. с. 13).
Позивач надала комісії по вирішенню спірних питань Київської обласної державної адміністрації відповідні документи, які підтверджують той факт, що вона дійсно навчалась в Чорнобильському медичному училищі та саме під час навчання була направлена адміністрацією училища на роботи по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Відповідно до Витягу з протоколу № 190 засідання комісії від 21 червня 2017 року справу ОСОБА_2 направили на доопрацювання. Рекомендовано надати документи про направлення та виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, нарахування підвищеної заробітної плати за роботу в зоні відчуження (а. с. 14).
Згідно Витягу з протоколу № 192 засідання комісії від 15 листопада 2017 року позивачу відмовлено у визначенні статусу «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» з підстав відсутності документів, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51 (а. с. 15).
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернулася до суду з позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відсутність у позивача довідки про підвищену оплату праці не може бути підставою для відмови у присвоєнні їй статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це пов'язано з тим, що позивач, будучи студенткою, не отримувала заробітну плату та відповідні доплати в період з 27 квітня 1986 року по 29 квітня 1986 року, оскільки працювала безкоштовно. Її безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії підтверджує довідка № 9 від 20 квітня 2017 року, видана Чорнобильським медичним коледжем, яка була неправомірно проігнорована відповідачем, що призвело до прийняття Комісією незаконного рішення.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені у Законі України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі - Закон № 796-XII).
Відповідно до статті 9 Закон № 796-XII особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 3) громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації інших ядерних аварій та їх наслідків, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, у складанні ядерних зарядів та здійсненні на них регламентних робіт; 4) громадяни, які постраждали від радіоактивного опромінення внаслідок будь-якої аварії, порушення правил експлуатації обладнання з радіоактивною речовиною, порушення правил зберігання і захоронення радіоактивних речовин, що сталося не з вини потерпілих.
За приписами статті 10 Закону № 796-XII учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців*, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Частина перша та п'ята статті 15 Закону № 796-XII передбачає, що підставами для визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС є період роботи (служби) у зоні відчуження, що підтверджено відповідними документами.
Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.
Як встановлено вище, відповідно до Довідки комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради «Чорнобильський медичний коледж» № 09 від 20 квітня 2017 року, позивач на час аварії на Чорнобильській АЕС дійсно навчалась у Чорнобильському медичному училищі. Та з 27 по 29 квітня 1986 року працювала в м. Чорнобилі у відділі громадського харчування по обслуговуванню працівників МВС - ліквідаторів аварії на ЧАЕС та приймала участь у роботах по проведенню йодопрофілактики населення в м. Чорнобиль (а. с. 18).
Правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи визначені Порядком видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51 (далі - Порядок № 51).
Колегія суддів відхиляє тезу апеляційної скарги, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права покликався на Порядок № 51, який втратив чинність, тому що згідно Витягу з протоколу № 192 засідання комісії від 15 листопада 2017 року позивачу відмовлено у визначенні статусу «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» з підстав відсутності документів, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51, відповідач керувався саме цим нормативно-правовим актом.
Відповідно до пункту 10 Порядку № 51 видача посвідчень провадиться: іншим потерпілим і учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також дружині (чоловіку) або опікуну дітей померлого громадянина, смерть якого пов'язана з Чорнобильською катастрофою - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за місцем проживання.
Посвідчення видаються: учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на підставі одного з таких документів: а) посвідчення про відрядження в зону відчуження; б) військового квитка і довідки командира військової частини або архіву про участь у ліквідації наслідків аварії у зоні відчуження; в) довідки про підвищену оплату праці в зоні відчуження (із зазначенням кількості днів і населеного пункту).
Рішення про видачу або відмову у видачі посвідчення приймається у місячний термін з дня надходження необхідних документів до органу, що видає посвідчення.
На виконання пункту 12 Порядку № 51 спірні питання визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, вирішуються комісією при Мінпраці, до складу якої, крім спеціалістів зазначеного Міністерства включаються спеціалісти МОЗ, МНС, Мінюсту, Міноборони, Держкомгідромету та Київської облдержадміністрації за поданням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Рішення зазначених комісій є підставою для видачі посвідчень відповідної категорії.
Як підтверджено матеріалами справи, відповідно до пункту 4 Положення про комісію Київської облдержадміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, затвердженого розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 05 листопада 1998 року № 594, комісія в межах своїх повноважень: приймає рішення про визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; про відмову у визначенні статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС або евакуйованого із зон відчуження в 1986 році (а. с. 131-135).
Проаналізувавши вказані норми, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, необхідною обставиною, з існуванням якої законодавець пов'язує наявність у особи права на отримання статусу учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС, є факт участі у роботах по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у певний період. Такий факт повинен підтверджуватись документами, вичерпний перелік яких зазначений в пункті 10 Порядку № 51.
Як встановлено вище, підставою відмови у визначенні позивачу статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС є відсутність у останньої довідки про підвищену оплату праці за час перебування в зоні радіоактивного забруднення. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що є очевидним те, що позивач, як студентка училища, не отримувала та не могла отримувати ані заробітну плату, ані додаткову заробітну плату за роботу у м. Чорнобиль.
Окрім того, як вірно зауважив суд першої інстанції, пункт 10 Порядку № 51 передбачає надання особою одного з таких документів: а) посвідчення про відрядження в зону відчуження; б) військового квитка і довідки командира військової частини або архіву про участь у ліквідації наслідків аварії у зоні відчуження; в) довідки про підвищену оплату праці в зоні відчуження (із зазначенням кількості днів і населеного пункту).
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що наявність ситуації, за якої позивач позбавлена можливості реалізації свого права на отримання статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в силу обставин, які об'єктивно не залежать від її волі, а саме відсутність довідки про доплату до заробітної плати у зв'язку з відсутністю у позивача як у студента заробітної плати у період участі у роботах по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в м. Чорнобиль, свідчить про порушення прав останньої, недотриманням принципу належного урядування.
Так, у справі "Рисовський проти України" (пункти 70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, п. 72, від 08 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії", п. 38).
Щодо позовних вимог про зобов'язання Київської обласної державної адміністрації видати позивачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пункту 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05 квітня 2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13 січня 2011 року (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява № 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Київської обласної державної адміністрації видати позивачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального та процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Комісії Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення.
Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України
Головуючий суддя Н.М. Єгорова
Судді Є.О. Сорочко
Є.В. Чаку