Справа № 640/15667/19 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Літвінова А.В.
Іменем України
31 березня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сорочка Є.О.,
суддів Епель О.В.,
Карпушової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м.Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Головного управління ДФС у м. Києві, в якому просить визнати протиправною та скасувати податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 №Ф-1807-17 на суму 22 004,02 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем з 16.10.1998 по 13.11.2003 та перебував на спрощеній системі оподаткування. Позивач вказує, що 13.11.2003 останній звернувся до відповідних органів з заявою про припинення підприємницької діяльності та фактично її припинив. Також позивачем наголошено, що з того часу останній не подавав жодної звітності, а з 2005 постійно працював найманим працівником в ПП «Аулі», з лютого 2019 року постійно працює в ТОВ «АРМА МОТОРС». Крім того позивач вказує, що з заробітної плати ПП «Аулі» та ТОВ «АРМА МОТОРС» постійно сплачувало ЄСВ, про що свідчать додані позивачем до матеріалів справи докази. На думку позивача, податковий не має права одночасно нараховувати ЄСВ, як найманому працівнику та ФОП, який не існує як ФОП в Єдиному державному реєстрі фізичних та юридичних осіб. Також позивач обгрунтовує позовні вимоги тим, що Головне управління ДФС у м. Києві чи інший державний орган не проводив перевірку стосовно позивача, не витребовувались та не надавались до відповідача бухгалтерські та інші документи ФОП, ТОВ « АРМА МОТОРС» та ПП «Аулі». Позивачем вказано, що 28.05.2019 відбулась державна реєстрація припинення підприємницької діяльності.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з'ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що припинення підприємницької діяльності пов'язано з позбавленням статусу підприємця внаслідок внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізична особа- підприємець позбавляється статусу платника єдиного внеску, а не у зв'язку з відсутністю факту здійснення підприємницької діяльності. Наголошує, що згідно інформаційно-комунальної системи ГУ ДПС у м. Києві позивач з 16.10.1998 по 29.05.2019 перебував на обліку в ГУ ДПС у м. Києві (Голосіївський район м. Києва) як ФОП на спрощеній системі оподаткування.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що Головним управлінням ДФС у м. Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 №Ф-1807-17, якою, на підставі статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та даних інформаційної системи органу доходів і зборів, позивача зобов'язано сплатити недоїмку у розмірі 22 004,02 грн.
Скориставшись правом на адміністративне (досудове) оскарження вказаної вимоги до Державної фіскальної служби України позивачем подано відповідну скаргу, за результатом розгляду якої рішенням від 03.07.2019 №30366/6/99-99-11-05-02-25 вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 №Ф-1807-17 залишено без змін, а скаргу без задоволення.
Вважаючи вищевказану вимогу протиправною, позивача звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що відсутність підтвердження у позивача статусу фізичної особи-підприємця у спосіб і в порядку, які встановлені Законом №755-IV (в період з 01.01.2017 по 28.05.2019), виключає і можливість формальної та фактичної його участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За приписами пункту 2 частини першої статті 1 вищевказаного Закону, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Згідно частини другої статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", платник єдиного внеску зобов'язаний; своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. У разі надсилання звітності поштою вона вважається поданою в день отримання відділенням поштового зв'язку від платника єдиного внеску поштового відправлення із звітністю.
Базою нарахування єдиного внеску для зазначених платників є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються положеннями Закону про оплату праці, та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абзац 1 пункту 1 частини першої статті 7 Закону України № 2464-VI).
Також, платниками єдиного внеску, як зазначено у пункті 4 частини першої статті 4 Закону України №2464-VI, є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Як вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням ДФС у м. Києві винесено відносно позивача податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 №Ф-1807-17 на суму боргу 22 004,02 грн.
При цьому, спірним в цій справі є питання наявності у позивача обов'язку з нарахування та сплати єдиного внеску саме, як фізичною особою-підприємцем.
Згідно наявної в матеріалах справи детальної інформації про фізичну особу ОСОБА_1 , дата реєстрації фізичної особи-підприємця 04.08.1998.
Позивач наголошує, що 13.11.2013 останній звернувся до відповідних органів з заявою про припинення підприємницької діяльності та фактично її припинив. Також вказує, що з того часу не подавав жодної звітності, а з 2005 постійно працював найманим працівником.
Водночас, відповідач зауважує, що припинення пiдприємницької діяльності пов'язано з позбавленням пiдприємця внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацiю припинення пiдприємницької дiяльностi фiзичної особи, пiдприємця.
Процедура державної реєстрації та припинення підприємницької діяльності фізичною особою передбачена Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 року №755-IV (далі - Закон України №755-IV).
Згідно пункту 4 частини першої статті 1 цього Закону, державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.
Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону №755-IV закріплено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону №755-IV, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Частиною восьмою цієї статті 4 Закону №755-IV передбачено, фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що особою, яка має статус фізичної особи-підприємця, є особа, яка в обов'язковому порядку визнана державою, тобто, зареєстрована державним реєстратором в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року у справі №1.380.2019.002699, від 16 березня 2021 року у справі №280/2854/20.
01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2-4 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року №3384-VI (далі - Закон України №3384-VI), викладено в наступній редакції:
«Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру.
Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».
Відповідно до пунктів 7-8 Розділу II Закону № 2390-VI, спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців.
Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Отже, наведеними положеннями Закону №755-IV закріплено, що інформація про всі юридичні особі та фізичні особи-підприємці незалежно від дати їх реєстрації підлягає внесенню до Єдиного державного реєстру.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI, закінчився 3 березня 2012 року.
При цьому, цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання фізичними особами-підприємцями реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої, усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
Законом №1155-VII також були виключені пункти 2-4 і 7-9 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI.
Оскільки статус ФОП є формою реалізації особою конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації особою цього права в умовах нормативно-правового регулювання, чинного з 1 січня 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки, особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 14 липня 2021 року у справі №1.380.2019.002699 та від 16 березня 2021 року у справі № 280/2854/20.
Водночас, зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Вищезазначене правозастосування відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 01 липня 2020 року у справі №260/81/19.
Суд першої інстанції вірно вказав, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем (з 01.01.2017 по 28.05.2019) та відповідні відомості про нього були внесені до Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань саме до 28.05.2019.
Оскільки, відповідний запис з'явився 28.05.2019 лише з метою припинення підприємницької діяльності, якою позивач фактично не займався.
За таких обставин, відсутність підтвердження у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця у спосіб і в порядку, які встановлені Законом №755-IV (в період з 01.01.2017 по 28.05.2019), що, у свою чергу, виключає і можливість формальної та фактичної його участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстави для донарахування ОСОБА_1 єдиного внеску за 2017 - 2018, та І квартал 2019 року у сумі 22 004,02 грн відсутні, а вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 15.05.2019 №Ф-1807-17 є протиправною та підлягає скасуванню.
Крім того, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 рік, 2018 та I квартал 2019), нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Пенсійного фонду України Форма ОК-7 та виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м.Києві - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Суддя-доповідач Є.О. Сорочко
Суддя О.В. Епель
Суддя О.В. Карпушова