01 квітня 2025 р. Справа № 520/16421/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., м. Харків, повний текст складено 13.12.24 по справі № 520/16421/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд:
- визнати незаконним та протиправним рішення Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови старшому солдату ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу»;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт старшого солдата ОСОБА_1 від 21 квітня 2024 року про звільнення з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду за цим адміністративним позовом.
В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність дій відповідача в частині відмови у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі по тексту - Закон № 2232-XII), оскільки разом із рапортом позивачем було надано всі документи, що у повному обсязі підтверджують наявність підстав для його задоволення.
Зауважив, що відповідач з порушенням строків, встановлених пунктом 5 розділу ІІІ Інструкції № 735 та підпункту 3.11.6 Інструкції з діловодства в Збройних Силах України, надав ОСОБА_1 письмову відмову у задоволенні його рапорту, перебравши при цьому, повноваження суду та органів соціального захисту населення щодо надання оцінки сімейним стосункам ОСОБА_1 та його колишньої дружини ОСОБА_2 , що призвело до безпідставної відмови у звільненні з військової служби.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі № 520/16421/24 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено.
Скасовано рішення Військової частини НОМЕР_1 , оформлене листом від 30.05.2024 року № 4916, щодо відмови старшому солдату ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт старшого солдата ОСОБА_3 від 21 квітня 2024 року про звільнення з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», з урахуванням висновків суду у даній справі.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2024 року у справі № 520/16421/24 та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у позові.
Апеляційна скарга мотивована твердженнями про відсутність в діях відповідача ознак протиправності, оскільки обставин, які б унеможливлювали участь дружини позивача у вихованні доньки, встановлено не було. При цьому, будь-якої інформації про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав чи визнання її недієздатною, позивачем до рапорту надано не було.
Наполягав, що законодавством передбачено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі чи ні. Розірвання ж шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, що також узгоджується із висновком Верховного Суду у постанові від 28.01.2019 по справі № 619/3051/17.
Звернув увагу, що у пункті 2.2 долученого ОСОБА_1 до рапорту Договору про участь у вихованні та утриманні дитини від 15.01.2024 сторони узгодили, що кожен із батьків, у тому числі і мати, зобов'язується піклуватись про здоров'я дітей (фізичне та психічне), брати участь у вихованні дітей та їх духовному розвитку. За таких обставин, позивач здійснює виховання неповнолітньої дитини не самостійно, що свідчить про те, що зазначена ОСОБА_1 у рапорті фактична підстава не підтверджена належними доказами.
У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечував проти викладених в ній доводів, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Переконував, що оскільки договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Никифоровою М.А., реєстр № 13 від 15.01.2024 визначено за ОСОБА_1 місце проживання дочки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання батька, з моменту підписання вказаного договору позивач зобов'язаний спільно проживати з дитиною, та, як наслідок, і виховувати її до досягнення 18 річного віку.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно із частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , 23.05.2022 був призваний до Збройних Сил України в рамках загальної мобілізації під час воєнного стану та на даний час проходить військову службу на посадах рядового та сержантського складу в Військовій частині НОМЕР_1 , має військове звання "старший солдат".
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21.02.2024 року по справі № 645/346/24 спільну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розірвання шлюбу за заявою подружжя - задоволено.
Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції 05 лютого 2013 року, актовий запис № 55 - розірвано.
Договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Никифоровою М.А., реєстр № 13 від 15.01.2024 року визначено за ОСОБА_1 місце проживання дочки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання батька за адресою: АДРЕСА_2 .
21.04.2024 позивач звернувся до відповідача з рапортом про звільнення на підставі абз. 12 пп. "г" п. 2, ч. 4 ст. 26 ЗУ "Про військовий обов'язок та військову службу", додавши до рапорту відповідний пакет документів.
Відповідач листом від 30.05.2024 № 4916 відмовив позивачу в задоволенні рапорту від 21.04.2024 з огляду на те, що надані позивачем документи не підтверджують факт самостійного виховання дитини віком до 18 років та не надають права на звільнення з військової служби.
Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Військової частини НОМЕР_1 , оформлене листом від 30.05.2024 № 4916, щодо відмови старшому солдату ОСОБА_1 , у звільненні з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» є таким, що порушує права позивача, оскільки в силу засвідченого Договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024 неповнолітня дитина проживатиме з батьком, а тому з моменту підписання вказаного договору позивач зобов'язаний спільно проживати та виховувати доньку до досягнення нею 18 річного віку, що відповідно є підставою для його звільнення з військової служби.
Задля належного захисту прав позивача суд першої інстанції вважав за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути рапорт старшого солдата ОСОБА_1 від 21 квітня 2024 про звільнення з військової служби на підставі абз. 12 п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» з урахуванням висновків суду у даній справі.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
На виконання приписів статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та діє станом на сьогоднішній день.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-ХІІ.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
За нормами частини другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
За визначенням, наведеним у частині шостій статті 2 Закону № 2232-ХІІ, видами військової служби є, зокрема, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Встановлення засад оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони здійснює Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-XII (далі по тексту - Закон № 1932-XII).
Відповідно до абзацу 12 статті 1 Закону № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 був призваний на війську службу під час дії особливого періоду на території України та, у подальшому, висловив небажання продовжувати військову службу через наявність на його утриманні неповнолітньої дитини.
Відповідно до частини 7 статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначений у Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженому Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі по тексту - Положення № 1153/2008).
Згідно з пунктом 260 Положення № 1153/2008, під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону.
Нормами підпункту 2 пункту 225 Положення № 1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) здійснюється на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Порядок звільнення врегульований пунктами 233-243 Положення № 1153/2008.
Пунктом 233 Положення № 1153/2008 закріплено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до абзацу 2 пункту 14.10 розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов'язку в запасі в особливий період" Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі по тексту - Інструкція № 170), звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Відповідно до абзацу 2 підпункту 1 частини 1 пункту 225 Інструкції № 170 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється у мирний час та під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 1 частини четвертої, пунктами 1, 2 частини п'ятої, пунктами 1, 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них, а також командувачами видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII.
Так, відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період: звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до абзацу 12 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) військовослужбовці, які проходять військову служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах : під час дії воєнного стану : військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Отже, підставою для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації є, зокрема, самостійне виховання неповнолітньої дитини.
Колегія суддів враховує, що Закон № 2232-XII не містить переліку документів чи обставин, якими підтверджуються обставини самостійного виховання дитини.
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі по тексту - Порядок № 560).
Положеннями Додатку 5 до Порядку № 560 передбачено перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", за пунктом 4 якого жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України надають, зокрема, свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Як встановлено в суді першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII у зв'язку із наявністю на самостійному вихованні неповнолітньої дочки.
На підтвердження вказаних обставин позивач покликається на рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 21.02.2024 по справі № 645/346/24, яким спільну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розірвання шлюбу за заявою подружжя задоволено та розірвано шлюб між ними, та укладений після цього між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Никифоровою М.А., реєстр № 13 від 15.01.2024, яким визначено за ОСОБА_1 місце проживання дочки - ОСОБА_4 .
Визначення охорони дитинства в Україні як стратегічного загальнонаціонального пріоритету, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини, здійснює Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III (далі по тексту - Закон № 2402-III).
Відповідно до статті 9 Закону № 2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно із статтею 11 Закону № 2402-III сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
У розумінні частини 1 статті 12 Закону № 2402-III виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 2402-III батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Згідно із статтею 141 Сімейного кодексу України Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.
При цьому, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Колегія суддів вважає застосовним у даній справи висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13.06.2018 по справі № 822/2446/17, в якій останній виснувався, що правовий статус поняття «одинокого батька» не врегульований законодавством, а тому вбачається можливим застосовування аналогії поняття «одинокої матері», тлумачення якого зазначено пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9, за змістом якої одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
Тобто, для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
За висновком Верховного Суду, розірвання шлюбу на підставі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 17.10.2013 у справі № 653/3107/13-ц та встановлення місця проживання дитини ОСОБА_2 з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, згідно ухвали зазначеного суду від 01.11.2013, на які посилається позивач, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність у ОСОБА_1 статусу «одинокий батько».
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у пунктах 2.1-2.2 Договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024 (а.с. 17-18) сторони узгодили, що питання утримання та виховання дітей вирішується батьками спільно, за домовленістю сторін.
Кожен із батьків зобов'язується піклуватись про здоров'я дітей (фізичне та психічне), брати участь у вихованні дітей та їх духовному розвитку, забезпечити дітям достатній рівень освіти незалежно від стосунків між батьками та не перешкоджати один одному у відвідуванні та спілкуванні з дітьми, якщо таке спілкування не перешкоджатиме нормальному розвитку дітей.
Відповідно до пункту 3.2.1 вказаного Договору мати зобов'язана брати участь у вихованні та духовному розвитку дочки, незалежно від стосунків з батьком.
З наведеного слідує, що проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не є належними обставинами, що підтверджують самостійне виховання батьком дітини у розумінні абз. 12 п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», позаяк у даному випадку матір не звільнена від обов'язку із виховання дитини.
Водночас, відомостей про позбавлення колишньої дружини позивача батьківських прав, відібрання дитини у матері або рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, матеріали справи не містять.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що наявність у позивача рішення про розірвання шлюбу із матір'ю та укладеного після цього договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 15.01.2024 є недостатнім для звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, що зумовлює прийняття рішення про задоволення вимог апеляційної скарги.
При цьому, колегія суддів відхиляє покликання позивача на порушення строків розгляду рапорту про звільнення, позаяк строк розгляду рапорту ОСОБА_1 не перевищував максимально допустимий граничний строк 45 днів.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керуєтьсяст.322 КАС України,ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з частиною 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене та те, що суд першої інстанції не у повному обсязі встановив всі фактичні обставини по справі, що у свою чергу призвело до прийняття помилкового рішення про задоволення позовних вимог позивача, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 по справі № 520/16421/24 слід скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 по справі № 520/16421/24 - скасувати.
Прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко