01 квітня 2025 року ЛуцькСправа № 140/787/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Лозовський О.А.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Маневицька виправна колонія №42» про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом Державної установи «Маневицька виправна колонія №42» (далі - ДУ «Маневицька виправна колонія №42», відповідач) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024 з одночасною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024 з одночасною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на момент виключення зі списків особового складу з позивачем не було проведено повного розрахунку, а саме не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.03.2022 з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб та додаткову винагороду, які в подальшому виплачені 27.12.2024, що підтверджується випискою АТ Комерційний банк «Приватбанк», згідно рішення суду по справі №140/5328/22 від 17.11.2022.
13.01.2025 позивачем був надісланий лист до відповідача про нарахування та виплату ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати заборгованості по заробітній платі на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду по справі №140/5328/22 за період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку 27.12.2024.
Відповідно до відповіді №42/360/16 від 15.01.2025 Державна установа «Маневицька виправна колонія (№42)» повідомила, що відсутні правові підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати заборгованості.
Таким чином, позивач вважає, що має право на звернення до суду із позовною вимогою про стягнення з відповідача грошової компенсації у розмірі середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024 з одночасною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати, з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 03.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за вказаним позовом та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
У відзиві на позовну заяву відповідач позовних вимог не визнав та просив у їх задоволенні відмовити повністю. В обґрунтування такої позиції зазначив, що як в редакції до 19.07.2022, так і після даної дати на роботодавця покладався обов'язок письмово повідомити працівника про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, перед виплатою зазначених сум. ОСОБА_1 , в день звільнення, 31.03.2022, письмово було повідомлено про нараховані суми.
Відповідно до «Положення про державну установу «Маневицька виправна колонія (№42)» (далі - Положення) затвердженого наказом Міністерства юстиції України №3665/5 від 12.10.2021, колонія утримується за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.
Згідно пункту першого вищезгаданого Положення виправна колонія є бюджетною неприбутковою установою та розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня (пункт 20).
Згідно з наказам Міністерства фінансів від 12.03.2012 №333 «Про затвердження Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету та Інструкції щодо застосування класифікації кредитування бюджету» виплати на виконання судових рішень (як у безспірному, так і добровільному порядку незалежно від економічної суті платежу) видатки одержувачів бюджетних коштів здійснюються за кодом економічної класифікації видатків 2800 «Інші поточні видатки».
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 введено воєнний стан в Україні, яким згідно з Указом Президента України від 29.10.2024 №2024-IX «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 05 години 30 хвилин 08.02.2025 строком на 90 діб, тобто до 09.05.2025 до 05 годин 30 хвилин.
У зв'язку введенням воєнного стану та збільшенням видатків на оборону були зменшені бюджетні асигнування, в тому числі, й на ДУ «Маневицька виправна колонія (№42)». А тому зважаючи на воєнний стан, масові ракетні обстріли та відключення електроенергії виділити додаткові кошти на виконання рішення і сплату боргу немає можливості.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України з 10.05.2018 по 31.03.2022, а саме в ДУ «Маневицька виправна колонія (Nє42)».
Наказом №30/ОС-22 від 31.03.2022 позивач був звільнений та виключений зі списків особового складу та усіх видів забезпечення з Державно кримінально-виконавчої служби України.
На момент виключення зі списків особового складу з позивачем не було проведено повного розрахунку, а саме не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 10.05.2018 по 31.03.2022.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 17.11.2022 №140/5328/22 зобов'язано ДУ «Маневицька виправна колонія (№42)» здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) індексації грошового забезпечення за період з 10.05.2018 по 31.03.2022, із врахуванням абзаців четвертого, п'ятого, шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
На виконання вищевказаного рішення суду 27.12.2024 відповідачем було нараховано суму 18 313,28 грн, шляхом зарахування на розрахунковий рахунок позивача.
13.01.2025 позивачем був надісланий лист до відповідача про нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати заборгованості по заробітній платі на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду по справі №140/5328/22 за період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку 27.12.2024.
Листом №42/360/16 від 15.01.2025 ДУ «Маневицька виправна колонія (№42)» повідомила, що відсутні правові підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати заборгованості.
У зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача грошової компенсації у розмірі середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024, з одночасною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу») закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі - Закон №2050) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
У відповідності до ст. 2 Закону №2050 компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: сума індексації грошових доходів громадян.
За статтею 3 Закону №2050 сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
За п.п. 1-5 Порядку №159 дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: сума індексації грошових доходів громадян; (пункт 3 доповнено абзацом згідно з Постановою КМ №355 (355-2021-п ) від 14.04.2021).
Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається.
Сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VII (далі - Закон №1402) висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи №755/10947/17 (постанова від 30.01.2019) зробила висновок відповідно до якого під час вирішення тотожних спорів має враховуватись саме остання правова позиція.
За правову позицією, викладеної в постанові Верховного Суду від 29.04.2021 у справі №240/6583/20, системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду, розглядаючи справу №240/11882/19, вказала, що враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року. Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Крім того, аналогічна позиція вже була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 у справі №822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 у справі №822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 у справі №803/1565/17.
Враховуючи наявність факту несвоєчасної виплати позивачу індексації грошового забезпечення 10.05.2018 по 31.03.2022, суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів.
Щодо неподанням позивачем заяви про виплату компенсації суд зауважує, що під час судового розгляду вказаної категорії справ суд застосовує останню правову позицію, викладену Верховним Судом у своїх постановах, зокрема, від 19.05.2022 по справі №200/3859/21, від 24.01.2023 по справі №200/10176/19-а.
Так, Верховний Суд дійшов висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Таким чином, виплата компенсації не обумовлюється зверненням із відповідною заявою, натомість обов'язок з її виплати виникає у випадку порушення строків виплати доходів та виплати нарахованих доходів.
Безпідставними є доводи відповідача про відсутність в переліку нормативно-правових актів на момент нарахування позивачу індексації механізму нарахування компенсації втрати частини доходів громадян на суми індексації, оскільки на час виплати позивачу індексації грошового забезпечення (грудень 2024 року), статті 2 Закону №2050 містить норми, згідно з якими до доходів громадян віднесено і суму індексації грошових доходів громадян (індексації грошового забезпечення).
При цьому на підставі статті 4 Закону №2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Суд не приймає до уваги доводи відповідача, що стягнення з бюджету військової частини різного роду компенсацій призводить до неможливості нарахувати в повному обсязі інші види обов'язкових соціальних виплат з огляду на наступне.
Відповідно до абзацу другого статті 6 Закону №2050 компенсацію виплачують за рахунок коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету.
Аналогічні вимоги містить і пункт 7 Порядку №159.
Таким чином, нормативно-правові акти визначають обов'язок виплатити компенсацію втрати частини доходів громадян за рахунок коштів відповідного бюджету підприємства, установи і організації, що фінансуються з бюджету, та не містять виключень.
При цьому, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
З огляду на наведене, позовну вимогу про виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення з 31.03.2022 по день її фактичної виплати - 27.12.2024 (в межах позовних вимог), підлягає задоволенню.
Стосовно вимоги позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024, суд зазначає наступне.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону №2352-ІХ працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Законом №2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Указана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала чинності з 19.07.2022.
Отож для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів частини другої статті 116 Кодексу законів про працю України, необхідно установити дату виникнення спірних правовідносин, пов'язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні.
Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 12.07.2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 №3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції №3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону №2352-IX).
Аналогічний підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024 у справі №359/1316/22.
Суд звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 31.03.2022 - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Однак період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отож спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 31.03.2022 до 27.12.2024, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.
Період з 31.03.2022 до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. Проте, з 20.07.2022 по 27.12.2024 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
З копій виписки по надходженням по картці позивача від 27.12.2024 вбачається, що на виконання рішення суду №140/5328/22 від 17.11.2022 сума заборгованості відповідача щодо несвоєчасного розрахунку становить 18 318,28 грн.
Відповідно до довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 , у лютому 2022 року йому нараховано 9 497,44 грн грошового забезпечення та у березні 2022 року - 8 651,18 грн. Відтак, за два останні повні місяці перед звільненням (лютий - березень 2022 року) сума грошового забезпечення, що береться при розрахунку середньоденного заробітку, становить 18 148,62 грн, виходячи з цього, середньоденна заробітна плата становить 307,60 грн (18 148,62 грн/59, де 59 - кількість календарних днів у лютому - березні 2022 року).
Отже, за період з 31.03.2022 до 19.07.2022 (110 днів) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 33 836,00 грн (307,60 грн х 110 календарний день).
Водночас, суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі №711/4010/13-ц, згідно яких встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17.
У п.77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Такий висновок узгоджується також з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.
Як встановлено, на виконання постанови суду позивачу виплачена сума грошового забезпечення 18 313,28 грн.
Істотність виплаченої частки індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: (сума виплаченого грошового забезпечення) 18 313,28 / 33 836,00 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку з 31.03.2022 до 19.07.2022 (110 днів) х 100 = 54,12%.
Сума, яка підлягає відшкодуванню (період до 19.07.2022) з урахуванням істотності частки 54,12% становить: 307,60 грн (середньоденний заробіток позивача) х 54,12% х 110 (кількість днів затримки виплати) = 18 312,04 грн.
Обраховуючи середній заробіток за період з 20.07.2022 (початок дії нової редакції закону) до 27.12.2024, суд не застосовує принцип співмірності, однак обмежує період виплати шістьма місяцями та виходить з такого.
Так, період затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 по 27.12.2024 складає 184 дні.
Отже, належна сума становить 56 598,4 грн (307,60 грн х 184 дні затримки).
Отже загальна до виплати сума компенсації за весь період становить 74 910,44 грн (56 598,4 грн + 18 312,04 грн).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Враховуючи наведене, позовна вимога позивача підлягає задоволенню в межах заявлених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.03.2022 по 27.12.2024 в сумі 74 910,44 грн.
Оскільки судом обрано інший спосіб захисту порушеного права, ніж просив позивач, тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Стосовно позовної вимоги позивача щодо відрахуванням сум податків, зборів та інших обов'язкових платежів при нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати, суд зазначає наступне.
Згідно пунктів 2 - 5 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Держспецзв'язку, Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро.
Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Отже, порядком виплати щомісячної грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу передбачено виплату грошової компенсації лише при виплаті грошового забезпечення, з якого утримуються відповідні податки.
Оскільки середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні та компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати не входить до складу грошового забезпечення, а є фактично мірою відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, то позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині не підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору та не сплачував його, розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.
Керуючись статтями 90, 139, 143, 241 - 246, 250, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Маневицька виправна колонія №42» (44601, Волинська область, Камінь-Каширський район, смт Маневичі, вулиця Андрія Снітка, 25, код ЄДРПОУ 08562660) задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Маневицька виправна колонія №42» щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в період з 31.03.2022 по день фактичного розрахунку - 27.12.2024, з одночасною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строк індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати.
Зобов'язати Державну установу «Маневицька виправна колонія №42» нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 31.03.2022 по 27.12.2024 в розмірі 74 910,44 грн.
Зобов'язати Державну установу «Маневицька виправна колонія №42» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період 31.03.2022 по день фактичної виплати 27.12.2024.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.А. Лозовський