"26" березня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/418/25
Господарський суд Одеської області у складі: суддя Волков Р.В.,
при секретарі судового засідання Чолак Ю.В.,
розглянувши справу
за позовом Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Митна, буд. 1; код ЄДРПОУ ВП 38728457)
до відповідача: Приватного підприємства «СОЛЕКС» (65055, Одеська обл., м. Одеса, пров. Цементний, буд. 17; код ЄДРПОУ 22468755)
про стягнення 9 717,03 грн;
представники сторін:
від позивача - Рогов М.О.,
від відповідача - не з'явився,
Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного підприємства «СОЛЕКС» про стягнення 9 717,03 грн, з яких: 7 555,05 грн пені; 714,59 грн 3% річних; 1 447,39 грн інфляційних втрат.
В обґрунтування позову посилається на порушення відповідачем строків виконання грошових зобов'язань за Договором про допуск до об'єктів портової інфраструктури № 2310-П-ОДФ-18 від 12.06.2018.
Ухвалою від 10.02.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення виявлених недоліків позовної заяви протягом семи днів з дня вручення даної ухвали шляхом надання до суду доказів належного виконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 172 ГПК України.
13.02.2025 до суду надійшла заява позивача про усунення недоліків.
Ухвалою від 18.02.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 916/418/25, яку постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, судове засідання призначено на 19.03.2025, запропоновано сторонам подати заяви по суті справи, встановлено строки для подання відповідних заяв.
Протокольною ухвалою від 19.03.2025 оголошено перерву у судовому засіданні до 26.03.2025, про що повідомлено відповідача в порядку ст. 120 ГПК України.
У судовому засіданні, яке відбулось 26.03.2025, представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався, явку повноважного представника у судове засідання не забезпечив, про розгляд справи повідомлявся належним чином шляхом надсилання ухвали суду про відкриття провадження у справі від 18.02.2025 та ухвали від 20.03.2025, постановленої в порядку ст. 120 ГПК України, до електронного кабінету ТОВ «СОЛЕКС» в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд».
Зі змісту ст. 165 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що свої заперечення проти позову відповідач може викласти у відзиві на позовну заяву. При цьому, згідно ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, зокрема, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин, або без повідомлення причин неявки.
Частиною 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За таких обставин, суд виснував про можливість розгляду справи за наявними доказами.
26.03.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне.
12.06.2018 між Державним підприємством “Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства “Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) та Приватним підприємством "СОЛЕКС" (Користувач) укладено Договір № 2310-П-ОДФ-18 від 12.06.2018 про допуск до об'єктів портової інфраструктури (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого предметом договору є надання Користувачу послуг з користування об'єктами портової інфраструктури (надалі - Послуги), які закріплені за Адміністрацією та знаходяться на її балансі, з метою можливості забезпечення максимально ефективного виробничого процесу, та які зазначені в Додатку №1-4 (надалі - об'єкт інфраструктури), які є невід'ємною частиною цього Договору.
Згідно з п. 1.2. Договору Користувач сплачує плату Адміністрації за надані Послуги в порядку та на умовах, передбачених цим Договором.
Відповідно до п. 2.1. Договору вартість Послуг, особливості порядку розрахунків визначені в Додатку № 1-4, які є невід'ємною частиною цього Договору.
Податок на додану вартість нараховується відповідно до чинного законодавства України (п. 2.2. Договору).
Положеннями п. 2.3. Договору передбачено, що оплата за користування об'єктами інфраструктури здійснюється на підставі рахунку Адміністрації та Акту наданих Послуг.
У п. 2.4. Договору передбачено, що нарахування плати за Послуги здійснюється за вільними цінами (тарифами) Одеської філії Адміністрації, що діють на момент надання відповідних послуг, якщо інше не передбачено чинним законодавством України.
За умовами п. 2.5. Договору, Адміністрація здійснює виставлення рахунку по об'єктам інфраструктури, відповідно до підписаних Додатків до цього Договору, протягом 5 робочих днів з місяця наступного за розрахунковим.
Пунктом 2.6. Договору передбачено, що Рахунки на оплату та Акти наданих Послуг Адміністрації передаються Користувачу наступним чином:
- направляються за адресою електронної пошти/факсом, а у випадку відсутності такої адреси в умовах Договору на дату його підписання - на адресу електронної пошти/факс, повідомлену Користувачем за запитом Адміністрації; та/або
- передаються безпосередньо уповноваженому представнику Користувача під підпис у реєстрі пред'явлених рахунків; та/або
- направляються Користувачу іншим загальноприйнятим способом (поштою, кур'єрською поштою тощо).
Адміністрація може застосувати будь-який з описаних способів передачі рахунку та Акту наданих послуг або кілька способів. Застосування одного з описаних способів визнається Сторонами достатнім з боку Адміністрації для забезпечення оплати Користувачем такого рахунку та підписанням ним Акту наданих послуг. У випадку виникнення спорів щодо одержання Користувачем рахунку на оплату та Акту наданих послуг Адміністрації, рахунок та Акт вважаються переданими та одержаними Користувачем, а тягар доказування того, що рахунок та Акт не були одержані, несе Користувач.
Відповідно до п. 2.7. Договору, Користувач оплачує рахунки протягом 15 банківських днів з дати виставлення рахунку, шляхом банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок Одеської філії Адміністрації, згідно з Актом наданих Послуг. Датою надання послуг вважається дата підписання Адміністрацією Акту наданих Послуг.
Згідно з п. 2.8. Договору, Користувач повинен підписати отриманий від Адміністрації Акт наданих Послуг протягом 3 (трьох) робочих днів з дати оформлення такого Акту. Якщо у цей строк Користувач не повернув підписаний акт наданих послуг або не надав свої зауваження, цей Акт наданих Послуг вважається Сторонами погодженим (підписаним).
Положеннями п. 2.9. Договору передбачено, що при наявності технічної можливості Сторони здійснюють оформлення Актів надання Послуг (виконання робіт), у вигляді електронних документів із застосуванням до них електронного цифрового підпису (ЕЦП) засобами телекомунікаційного зв'язку або на електронних носіях, як оригіналу, за допомогою системи електронного документообігу “М.Е.Doc». Документи. сформовані в електронному вигляді із застосуванням ЕЦП за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг, мають таку ж юридичну силу, як оригінали у паперовій формі з підписами та печатками Сторін.
У разі використання Сторонами різних систем електронного документообігу або ЕЦП різних Центрів сертифікації ключів (ЦСК) - зазначені системи або ЕЦП повинні мати можливість взаємної роботи та верифікації ключів один з одним.
Підтвердженням факту одержання електронного документа є автоматизоване підтвердження сервера електронної поштової системи про доставку електронного документа на адресу, яка у ньому зазначена. У випадку, якщо електронна поштова система не підтримує функцію визначення факту одержання електронного документа адресатом, тоді зазначений факт визначається шляхом отримання автором електронного листа-повідомлення від адресата про отримання цього електронного документа.
При відсутності технічної можливості оформлення Актів надання послуг (виконання робіт) у вигляді електронних документів їх оформлення здійснюється у паперовій формі з підписами та скріпленням печатками Сторін.
У п. 2.13. Договору сторони погодили, що вартість Послуг підлягає перегляду у разі зміни ціноутворюючих факторів та державних регульованих цін і тарифів. При цьому Адміністрація сповіщає про такі зміни Користувача шляхом опублікування їх на офіційному сайті та/або електронною поштою/факсом.
Положеннями п. 3.1. Договору передбачено, що Адміністрація має право, зокрема: односторонньому порядку змінювати вартість користування об'єктами інфраструктури (підп. 3.1.2. Договору), отримувати оплату за користування об'єктом (ами) інфраструктури в розмірах і строки, передбачені цим Договором (підп. 3.1.5. Договору), вимагати від Користувача відшкодування збитків, завданих порушеннями, допущеними ним під час користування об'єктом (ами) інфраструктури (підп. 3.1.6. Договору), обмежити або припинити надання Послуг у випадках порушення Користувачем умов, передбачених цим Договором, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством України (підп. 3.1.7. Договору).
Положеннями п. 3.4.1. Договору передбачено обов'язок Користувача, здійснювати оплату за користування об'єктами інфраструктури на умовах, у порядку та у строки встановлені цим Договором.
Відповідно до п. 4.1. Договору, оформлення перепусток для доступу на режимну територію персоналу Користувача здійснюється Адміністрацією відповідно до вимог діючого у відповідній філії Адміністрації Положення про забезпечення пропускного та внутрішньо об'єктового режиму за додаткову оплату у відповідності до затверджених і діючих у відповідній філії Адміністрації тарифами, на підставі паспорту та інших документів, що підтверджують трудові та/або цивільно-правові відносини з Користувачем.
За умовами п. 5.1. Договору, у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим Договором Сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України та цим Договором. Порушенням Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.
Згідно з п. 5.4. Договору, у випадку несвоєчасної сплати Послуг, Адміністрація має право вимагати від Користувача сплати на користь Адміністрації пені у вигляді подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості, включаючи день сплати.
За умовами п. 6.1. Договору, жодна із Сторін цього Договору не несе відповідальності перед іншою Стороною за несвоєчасність або неможливість виконання своїх зобов'язань внаслідок дії непереборної сили (форс-мажор) у тій мірі. у якій таке прострочення або невиконання не можуть бути віднесені за рахунок вини або недогляду Сторони, яка посилається на несвоєчасність або неможливість виконання своїх зобов'язань за Договором у зв'язку з обставинами непереборної сили (форс-мажор).
Положеннями п. 6.2. Договору передбачено, що використане у п. 6.1. Договору поняття дії непереборної сили (форс-мажор) означає випадки, які не піддаються розумному контролю Сторони, яка проголошує форс-мажорні обставини, в тому числі, але не обмежуючись такими подіями, як: війна, блокада, ембарго, випадки громадянської непокори працівників або будь-які закони, декларації. норми, вказівки та декрети, що видані державними органами та знаходяться під їх контролем.
У випадку настання обставин непереборної сили (форс-мажор) строк виконання зобов'язань за Договором відкладається на той час, протягом якого будуть діяти такі обставини. Якщо такі обставини та їх наслідки будуть тривати більше трьох місяців, то кожна із Сторін має право відмовитися від подальшого виконання зобов'язань за договором, і в цьому випадку жодна із сторін не буде мати право на відшкодування іншою стороною можливих збитків (п. 4.3. Договору).
Згідно з п. 6.4. Договору, сторона, для якої настала неможливість виконання зобов'язань за Договором, повинна про настання таких обставин невідкладно повідомити (факсом або електронною поштою) іншу Сторону, а також у п'ятнадцятиденний термін надіслати поштою зареєстроване повідомлення, видане Торговою (торгово-промисловою) палатою або іншим компетентним органом держави.
Відповідно до п. 6.5. Договору, належним доказом наявності зазначених вище обставин та їх тривалості є документи, що видаються Торговою (торгово-промисловою) палатою або іншим компетентним органом держави.
Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення позбавляє Сторону права посилатися на будь-яку вищезазначену обставину, як на підставу звільнення від відповідальності за невиконання зобов'язань за цим Договором.
За умовами п. 8.1. Договору, цей Договір набуває чинності з моменту підписання його Сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2018 включно. Сторони погодили, що відповідно до ст. 631 ЦКУ умови цього Договору застосовуються до правовідносин, які виникли між ними з 01.04.2018 р.
Дія Договору вважається продовженою на наступний календарний рік, якщо не пізніше ніж за 30 (тридцять) календарних днів до останнього дня терміну дії Договору жодна з Сторін письмово це повідомила іншу Сторону про припинення даного Договору.
На виконання умов Договору, ДП “Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії ДП “Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) у липні 2024 року надала відповідачу послуги за Договором на загальну суму 24097,80 грн та сформувала наступні документи:
- Акти (довідки) прийому-передачі суднових відходів № 53 від 20.07.2023 та № 54 від 21.07.2023 (а.с. 21-22);
- Довідка-рахунок № 53 від 20.07.2023 та довідка-рахунок № 54 від 21.07.2023 (а.с. 23-24);
- рахунок № 660013 від 25.07.2023 на суму 11792,54 та рахунок № 660014 від 25.07.2023 на суму 12305,26 грн (а.с. 25-26).
У зв'язку з несплатою відповідачем послуг за Договором у липні 2024 р., позивач направив ПП «СОЛЕКС» лист № 19-06-03.02-312/1 від 10.10.2023 із вимогою сплатити заборгованість у розмірі 24097,80 грн (а.с. 27).
До листа № 19-06-03.02-312/1 від 10.10.2023 позивач додав рахунки №№ 660013, 660014 від 25.07.2023, копії актів здачі-прийняття послуг № 53 від 20.07.2023 та № 54 від 21.07.2023, довідки-рахунки № 53 від 20.07.2023 та № 54 від 21.07.2023.
У відповідь на вказаний лист відповідач повідомив, що у зв'язку із обставинами непереборної сили, а саме введенням воєнного стану, доступ до порту та орендованих суден унеможливлено, а після відновлення такого доступу, зобов'язується погасити існуючу заборгованість (лист № 15 від 12.11.2023 - а.с. 28).
Листом № 806/19-06-03/Вих від 25.04.2024 позивач просив відповідача сплатити заборгованість у розмірі 24097,80 грн та повторно направив останньому рахунки, копії актів здачі-прийняття робіт та довідки-рахунки (а.с. 29).
Відповідач листом № 15 від 07.05.2024 повідомив позивача, що найближчим часом планує погасити борг, але просить з порозумінням віднестися до цієї складної ситуації, що склалася в країні. Просив розглянути можливість сплати заборгованості частинами, протягом 6 місяців (а.с. 31).
В подальшому, позивач надіслав відповідачу претензію № 1179/19-06-03/Вих від 28.06.2024, якою вимагав сплатити заборгованість на загальну суму 27336,56 грн, з яких: 19097,80 грн основного боргу, 6749,39 грн пені, 621,64 грн 3% річних, 867,73 грн інфляційних втрат (а.с. 32-37).
Протягом періоду з 21.05.2024 по 16.10.2024 відповідач сплатив на користь позивача основну заборгованість за Договором, а саме:
21.05.2024 - 5000,00 грн;
27.06.2024 - 5000,00 грн;
13.08.2024 - 5000,00 грн;
19.09.2024 - 5000,00 грн;
16.10.2024 - 4099,00 грн, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними інструкціями (а.с. 38-42).
Предметом позову є вимоги позивача про стягнення з відповідача 7 555,05 грн пені, 714,59 грн 3% річних та 1 447,39 грн інфляційних втрат, нарахованих у зв'язку з порушенням відповідачем встановлених Договором строків сплати коштів за користування об'єктами інфраструктури.
Здійснюючи аналіз обґрунтованості заявлених позовних вимог, господарський суд виходить з наступного.
Згідно з ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п.1 ст.12 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ст.ст. 626, 627, 628 та 629 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
У відповідності до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ст.903 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
При цьому, положення частини 7 статті 193 Господарського кодексу України та статті 525 Цивільного кодексу України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами статті 629 Цивільного кодексу України щодо обов'язковості договору для виконання сторонами.
За приписами ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Як вже було вказано вище, за умовами укладеного між сторонам Договору позивач взяв на себе зобов'язання щодо надання відповідачеві послуг з користування об'єктами портової інфраструктури, з метою можливості забезпечення максимально ефективного виробничого процесу, а відповідач взяв на себе зобов'язання з оплати наданих послуг на умовах, визначених Договором.
Положеннями п. 2.3. Договору передбачено, що оплата за користування об'єктами інфраструктури здійснюється на підставі рахунку Адміністрації та Акту наданих Послуг.
Пунктом 2.6. Договору передбачено, що Рахунки на оплату та Акти наданих Послуг Адміністрації передаються Користувачу наступним чином:
- направляються за адресою електронної пошти/факсом, а у випадку відсутності такої адреси в умовах Договору на дату його підписання - на адресу електронної пошти/факс, повідомлену Користувачем за запитом Адміністрації; та/або
- передаються безпосередньо уповноваженому представнику Користувача під підпис у реєстрі пред'явлених рахунків; та/або
- направляються Користувачу іншим загальноприйнятим способом (поштою, кур'єрською поштою тощо).
Адміністрація може застосувати будь-який з описаних способів передачі рахунку та Акту наданих послуг або кілька способів. Застосування одного з описаних способів визнається Сторонами достатнім з боку Адміністрації для забезпечення оплати Користувачем такого рахунку та підписанням ним Акту наданих послуг. У випадку виникнення спорів щодо одержання Користувачем рахунку на оплату та Акту наданих послуг Адміністрації, рахунок та Акт вважаються переданими та одержаними Користувачем, а тягар доказування того, що рахунок та Акт не були одержані, несе Користувач.
Як свідчать матеріали справи, позивач належним чином виконував умови укладеного з відповідачем Договору, надавши останньому протягом спірного періоду послуги з користування об'єктами портової інфраструктури, та згідно з умовами Договору виставляв відповідачу рахунки на оплату.
Разом з тим, як вбачається з досліджених судом доказів, а саме Договору № 2310-П-ОДФ-18 від 12.06.2018 (Розд. 2 щодо порядку розрахунків), Актів (довідок) прийому-передачі суднових відходів № 53 від 20.07.2023 та № 54 від 21.07.2023, Довідок-рахунків № 53 від 20.07.2023 та № 54 від 21.07.2023, рахунків № 660013 від 25.07.2023 та № 660014 від 25.07.2023, листування між сторонами та платіжних інструкцій (а.с. 13-42), відповідач порушив встановлені Договором строки внесення плати за отримані послуги.
Як встановлено судом, відповідно до п. 2.7. Договору, Користувач оплачує рахунки протягом 15 банківських днів з дати виставлення рахунку, шляхом банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок Одеської філії Адміністрації, згідно з Актом наданих Послуг. Датою надання послуг вважається дата підписання Адміністрацією Акту наданих Послуг.
Відповідно до статей 7, 15, 41, 56 Закону України "Про Національний банк України" та з метою розвитку і модернізації платіжної інфраструктури України в системі електронних платежів Національного банку України шляхом запровадження міжнародного стандарту ISO 20022-1:2013 "Фінансові послуги - Універсальна схема повідомлень фінансової індустрії", що був прийнятий міжнародною організацією зі стандартизації, Правління Національного банку України прийняло постанову "Про запровадження міжнародного стандарту ISO 20022 у платіжній інфраструктурі України" від 16.09.2021 № 93, відповідно до якої Національний банк України з 01 квітня 2023 року запроваджує систему електронних платежів Національного банку України (далі - СЕП) нового покоління - СЕП-4.0 та не використовує діюче покоління СЕП - СЕП-3.3 для виконання міжбанківських платіжних операцій; банки України, Державна казначейська служба України, Національний депозитарій України з 01 квітня 2023 року виконують міжбанківські платіжні операції через СЕП-4.0, у якій забезпечено можливість цілодобового режиму роботи 24/7 без зупинення роботи СЕП із виконання міжбанківських платіжних операцій.
Таким чином, з 01.04.2023 року в Україні фактично скасовано поняття "банківський день".
Рахунки за надані позивачем послуги виставлено 25.07.2023, відтак, строк оплати таких рахунків був до 09.08.2023 включно. Отже, позивач правомірно нараховує пеню, 3% річних та інфляційні втрати саме з 10.08.2023.
Щодо заявлених до стягнення 714,59 грн 3% річних та 1 447,39 грн інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат та 3 відсотки річних, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).
Визначені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат та 3% річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).
Перевіривши запропонований позивачем розрахунок інфляційних втрат, суд вважає його правильним та обґрунтованим, у зв'язку з чим вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню у розмірі заявленої до стягнення суми.
Разом з тим, перевіривши розрахунок 3% річних, суд виявив помилку у наведених позивачем періодах заборгованості, так як позивачем не враховано, що день оплати не включається до періоду нарахування 3 % річних. У Договорі також не визначено можливості нарахування позивачем 3% річних включно по день сплати заборгованості, на відміну від пені, нарахування якої згідно з п. 5.4. Договору допускається включно по день сплати основного боргу.
Таким чином, суд здійснив власний розрахунок 3% річних, який виглядає наступним чином:
Розрахунок здійснюється за формулою:
Сума санкції = С x 3 x Д : 365 : 100, де
С - сума заборгованості,
Д - кількість днів прострочення.
Період прострочення грошового зобов'язання:Кількість днів у періодіСума
з 10.08.2023 до 31.12.2023 11792.54 x 3 x 144 : 365 : 100144139.57
з 01.01.2024 до 20.05.2024 11792.54 x 3 x 141 : 366 : 100141136.29
з 22.05.2024 до 26.06.2024 6792.54 x 3 x 36 : 366 : 1003620.04
з 28.06.2024 до 12.08.2024 1792.54 x 3 x 46 : 366 : 100466.76
з 10.08.2023 до 31.12.2023 12305.26 x 3 x 144 : 365 : 100144145.64
з 01.01.2024 до 12.08.2024 12305.26 x 3 x 225 : 366 : 100225226.94
з 14.08.2024 до 18.09.2024 9097.80 x 3 x 36 : 366 : 1003626.85
з 20.09.2024 до 15.10.2024 4097.80 x 3 x 26 : 366 : 100268.73
Всього 3% річних 710.82 грн.
Отже, позовні вимоги в частині стягнення 3% річних підлягають частковому задоволенню на суму 710.82 грн.
З приводу заявлених позовних вимог про стягнення 7 555,05 грн пені, суд зазначає таке.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Стаття 549 Цивільного кодексу України встановлює, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Стаття 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно з п. 5.4. Договору, у випадку несвоєчасної сплати Послуг, Адміністрація має право вимагати від Користувача сплати на користь Адміністрації пені у вигляді подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості, включаючи день сплати.
При здійсненні аналізу запропонованого позивачем розрахунку пені, суд встановив його правильність. Водночас, пеню обґрунтовано нараховано по день сплати заборгованості, що узгоджено сторонами та передбачено в п. 5.4. Договору.
Разом з тим, встановивши за результатами розгляду даного спору правомірність заявлених позивачем вимог в частині стягнення 7 555,05 грн пені, суд вбачає наявність підстав для зменшення її розміру на 50%, тобто до 3 777,53 грн, з огляду на наступне.
Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Саме таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.
Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені.
Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником. Вказані норми не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладено висновок про те, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки, що підлягає стягненню за порушення зобов'язання, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частин першої другої статті 233 Господарського кодексу України та частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.
Зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями статті 233 Господарського кодексу України і частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці та застосований, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23 та від 09.11.2023 у справі №902/919/22.
Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України та частини першої статті 233 Господарського Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).
Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами.
Відтак, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
При цьому суд наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов'язання, беручи до уваги відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, враховуючи, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, зважаючи на ступінь виконання відповідачем основного зобов'язання, а саме сплати суми основної заборгованості за Договором за період липня 2023 р. у повному обсязі, суд, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати пені з 7 555,05 грн до 3 777,53 грн (на 50%), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "СОЛЕКС" зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
При цьому суд враховує, що стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "СОЛЕКС" інфляційних втрат, 3% річних та частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов'язані з простроченням останнім виконання прийнятих на себе зобов'язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача штрафних санкцій у повному обсязі, на переконання суду, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов'язання.
За ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyondreasonabledoubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 по справі № 915/646/18.
Слід також зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом присудження до стягнення з відповідача на користь позивача 3 777,53 грн пені, 710,82 грн 3% річних, 1 447,39 грн інфляційних втрат. В решті позову суд відмовляє з наведених вище мотивів.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, на підставі ч. 1 ст. 129 ГПК України суд покладає на відповідача 3 026,83 грн витрат зі сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 123, 124, 126, 129, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Митна, буд. 1; код ЄДРПОУ ВП 38728457) до Приватного підприємства «СОЛЕКС» (65055, Одеська обл., м. Одеса, пров. Цементний, буд. 17; код ЄДРПОУ 22468755) про стягнення 9 717,03 грн - задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного підприємства «СОЛЕКС» (65055, Одеська обл., м. Одеса, пров. Цементний, буд. 17; код ЄДРПОУ 22468755) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, пр. Берестейський, буд. 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Митна, буд. 1; код ЄДРПОУ ВП 38728457) 3 777,53 грн пені, 710,82 грн 3% річних, 1 447,39 грн інфляційних втрат, 3 026,83 грн витрат зі сплати судового збору.
3. У задоволенні решти позову - відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом двадцяти днів з моменту складення повного тексту.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Вступну та резолютивну частини рішення оголошено 26 березня 2025 р. Повне рішення складено та підписано 31 березня 2025 р.
Суддя Р.В. Волков