Справа №:755/19283/23
Провадження №: 2/755/3776/25
"01" квітня 2025 р. Дніпровський районний суд м. Києва
у складі головуючого - судді Гончарука В.П.,
за участі секретарів Гриценко О.І., Бовкун М.В.
розглянувши в приміщенні суду в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження, з повідомленням сторін, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» про стягнення заборгованості по заробітної плати, середнього заробітку за час затримки її виплати і витребування трудової книжки, -
Позивач звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» на користь ОСОБА_1 заборгованість по не виплаченій заробітній платі у розмірі 37 621,00 грн., середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати в розмірі 449 263,65 грн., витрати на правову допомогу у розмірі 4 200,00 грн., а також просить зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» видати ОСОБА_1 трудову книжку із внесеними записами про прийом на роботу та звільнення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Дніпровською районною філією Київського міського центру зайнятості позивача було направлено для працевлаштування в ТОВ «Українські фінансові операції» на посаду менеджера. 01 грудня 2021 року позивача було прийнято на посаду менеджера (управителя) відповідача відповідно до наказу №29/11/21-1к від 29.11.2021 року, що було зазначено на корінці направленні на працевлаштуванні №02662111290011001 від 29.11.2021 року. Під час роботи, роботодавцем заробітна плата виплачувалась не у повному розмірі, за розрахунками позивача заборгованість по заробітній платі за період з 01 грудня 2021 року по 07 лютого 2022 року склала 35 087, 50 грн. У період із 07 лютого 2022 року позивач перебувала на лікарняному у зв'язку із втратою непрацездатності, проте роботодавцям не було сплачено і наразі заборгованість по оплаті за лікарняний складає 2533,50 грн.
Зароблені кошти в період роботи в цій компанії - з 01 грудня 2021 року до сьогодні позивачу не виплатили, про що була домовленість на початку офіційного працевлаштування позивача на цю посаду. Двічі, за станом здоров'я, позивач просила звільнити її. Позивачем було надіслано електронною поштою 2 заяви про звільнення на адресу фінансового відділу компанії, керівнику групи, куратору обліковців-касирів, які не донесли прохання позивача до вищої ланки у першій заяві про звільнення від 29.01.2022 року - позивач просила звільнити її за статтею 36, п. 1 - КЗПП, яку компанія в особі керівника групи, куратора касирів не задовольнила, бо примусово вимагала, щоб позивач звільнилася саме за статтею 38 з двотижневим відпрацюванням, на що не погодилася. Друга заява про звільнення від 18.02.2022 року, в якій позивач просила звільнити її за ст. 38, до сьогодні не розглянуто. Позивачу не видали трудову книжку. З неодноразовими проханнями, зверненнями до керівної ланки по телефону, через додатки Вайбер та Телеграм,, за офіційно спрямованою претензією, яку позивач сплатила з позичених грошей - офіційно звільнити, надати розрахунок, як того вимагає законодавча база України, надати на руки наказ про звільнення та трудову книжку, реакції від роботодавця та оплати немає й досі, що і стало підставою для звернення до суду з вказаним позовом.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 року відкрито провадження у вищевказаній справі та призначено справу за правилами спрощеного позовного провадження до судового засідання без виклику сторін для розгляду справи по суті в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва за адресою: 02000, місто Київ, вулиця Пластова, будинок № 3, кабінет № 34.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2025 року, постановлено розгляд вказаної справи проводити за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити в повному обсязі з підстав викладених у змісті позовної заяви та додаткових поясненнях долучених.
Представник відповідача в судовому засіданні, заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у відзиві на позовну заяву та просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім того вказував, що відповідач виконав всі вимоги законодавства, щодо оплати праці позивачу по справі при звільненні, а також зазначив, що у зв'язку з російської агресією та введенням в Україні військового стану не було можливості передати позивачу трудові книжку та наказ про звільнення, а підприємство зупинило свою роботу.
Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Згідно ст. 7 Закону України «Про плату праці», законодавство про оплату праці ґрунтується на Конституції України і складається з Кодексу законів про працю України, цього Закону, Закону України "Про колективні договори і угоди", Закону України "Про підприємства в Україні" та інших актів законодавства України.
Згідно зі статтею 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Відповідно до положень ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За змістом ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.
Відповідно до ст.ст. 24, 31, 32 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Відомості про оплату праці працівника надаються будь-яким органам чи особам лише у випадках, передбачених законодавством, або за згодою чи на вимогу працівника. Трудові спори з питань оплати праці розглядаються і вирішуються згідно з законодавством про трудові спори.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що під заробітною платою, що належить працівникові, або за визначенням, використаним у частині другій стані 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою потрібно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. Водночас право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
В судовому засіданні встановлено, що 01 грудня 2021 року позивача було прийнято на посаду касира відділення №2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» за основним місцем роботи на умовах повного робочого дня, відповідно до наказу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» №29/11/21-1к від 29.11.2021 року.
01 грудня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір, відповідно до якого сторони погодили умови праці та всі зобов'язання за ним.
Відповідно до наказу № 04/03/22-1К від 04 березня 2022 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції», ОСОБА_1 , звідьнено з посади касира відділення №2 за власним бажанням згідно ст. 38 КзПП України.
При звільненні працівника, згідно до ст. 116 КЗпП України, виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівникові перед виплатою зазначених сум.
Таким чином, відповідач зобов'язаний в день звільнення позивача, але не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок, провести з ним розрахунок та виплатити всі суми, що належать йому.
Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи, та не спростовано позивачем в судовому засіданні, що відповідачем, як роботодавцем, було здійснено виплату заробної плати при звільненні позивача, у відповідності до вимог ст. 116 КЗпП України, що підтверджується відомостями про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а також відомостями про нарахування заробітної плати.
Крім того, позивачу було виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності, що підтверджується долученими до матеріалів справи відомостями про зарахування банком на рахунок позивача коштів.
З урахуванням вищевказаного, суд дійшов висновку, що надані позивачем докази не містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог та не підтверджують наявність заборгованості відповідача по заробітній платі та інших виплатах перед позивачем, а відтак суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по виплаті заробітної плати.
Згідно ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Пункт 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" передбачає виплату середнього заробітку за час затримки виплат, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї провини, відсутність грошей у роботодавця не виключає його відповідальності.
Згідно п.32 постанови № 9 від 6 листопада 1992 року Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку виходячи із заробітку за останні два календарних місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві менш двох місяців, обчислення провадиться з розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Здійснення відповідних розрахунків визначено в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Так, абзацом третім пункту 2 Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року та від 11 червня 2014 року.
Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Під час його проведення слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата».
Враховуючи зміст позовних вимог у даній справі, зокрема, вимоги щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто, свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, застосуванню також підлягають положення цивільного законодавства.
У свою чергу, статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків
Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Викладене свідчить, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань (обов'язків) - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Разом з цим обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо. Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справа № 905/857/19).
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який в подальшому продовжувався Указами Президента України та діє на цей час.
У листі від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1 Торгово-промислова палата України засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а саме військову агресію рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».
Враховуючи це, Торгово-промислова палата України підтвердила, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб за договором, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
24 березня 2022 року набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Частинами другою та третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Відповідно до частини 2, 3 статті 10 Закону № 2136-ІХ роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати ; роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили ; звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
Аналіз наведеної спеціальної норми права дозволяє дійти висновку про те, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
Проте, роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці та за несвоєчасне проведення розрахунку.
Таким чином, вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» на користь ОСОБА_1 середнього заробітоку за час затримки виплати заробітної плати в розмірі 449 263,65 грн., не підлягають задоволенню, оскільки у трудових правовідносинах між сторонами виникли обставини, які відповідач не міг передбачити чи відвернути та у період існування яких останній об'єктивно, з незалежних від нього причин, а саме запровадження військового стану з 24.02.2022 року у зв'язку з військовою агресією російської федерації та посягання на територіальну цілісність України, останній був позбавлений можливості виконати зобов'язання, передбачені умовами трудового договору, обов'язки згідно із законодавчими та іншими нормативними актами щодо своїх працівників, у тому числі, щодо позивача.
Щодо позовних вимог позивача про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» видати ОСОБА_1 трудову книжку із внесеними записами про прийом на роботу та звільнення, суд повідомляє наступне.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 29.05.2023 року в справі № 754/8852/20: «Право працівника отримати трудову книжку в день звільнення пов?язується не лише з обов?язком роботодавця видати трудову книжку, а й з обов?язком працівника її забрати, якщо роботодавець створив всі умови для її вчасної видачі.
Отже, не реалізація працівником свого права на отримання трудової книжки у день звільнення, відсутність доказів вини роботодавця у невиконанні обов?язку по видачі трудової книжки працівнику унеможливлює покладення на останнього відповідальності у вигляді сплати працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу.».
У постанові Верховного Суду від 05.02.2020 року у справі № 761/29172/18 зроблено висновок: «Встановивши, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту того, що саме з вини відповідача їй не було видано трудову книжку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зміну дати звільнення, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Судами попередніх інстанцій враховано, що із заявою щодо отримання трудової книжки позивач звернулась до ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» лише наприкінці 2017 року та до цього часу не проявляла ініціативи в отриманні трудової книжки після ухвалення рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2014 року, не намагалась самостійно отримати трудову книжку.».
З урахуванням викладеного матеріалами справи жодним чином не підтверджується вина роботодавця у невиконанні обов'язку по видачі трудової книжки працівнику.
Відповідно до вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При розгляді справи принципи змагальності учасників процесу та рівності між собою є основоположними. Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині 1 статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною 1 статті 24 Основного Закону, і стосується, зокрема, сфери судочинства.
Слід зважати, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав. При цьому слід зважати, що рівність учасників процесу встановлюються не обмежено в конкретному судовому процесі, а стосовно всіх суб'єктів, які звернулися до суду за захистом своїх прав. Рівність має забезпечуватися навіть в окремих непов'язаних судових провадженнях.
Європейський суд з прав людини приділяє особливу увагу дотриманню аналізованих принципів як невід'ємної складової права на справедливий суд, практичне застосування яких відбувається при дослідженні доказів та оскарженні невмотивованих рішень суду, коли влучні аргументи сторін судом просто проігноровані.
Рішенням у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» від 23.05.1993 р. ЄСПЛ вказав, що принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, а також, що вкрай важливо, відповісти на них (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії», заява №12952/87 від 23.05.1993 року).
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява №18390/91 від 09 грудня 1994 року).
Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суомінен проти Фінляндії», заява №37801/97 від 01 липня 2003 року).
За таких обставин, враховуючи, що позивачем належних та допустимих доказів, що вказували б на вину роботодавця у несвоєчасній видачі трудової книжки, а також того, що позивачем вживалися всі належні заходи щодо отримання трудової книжки позивачем не надано, доводи відповідача на свій захист позивачем не спростовані, тому оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, суд прийшов до висновку, що у задоволенні поданого позову в цій частині слід відмовити.
Відповідно частин 1, 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» про стягнення заборгованості по заробітної плати, середнього заробітку за час затримки її виплати і витребування трудової книжки.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
З огляду на вказану норму закону та враховуючи ту обставину, що судом відмовляється у задоволенні позову, підстави для стягнення з відповідача судового збору та витрат на правовому допомогу відсутні.
Враховуючи наведене та керуючись Керуючись ст. 43, 46 Конституції України, ст. ст. 44, 115-117, 231, 232, 238 КЗпП України, ст. ст. 2, 10, 49, 76, 77-81, 141, 177, 209, 210, 223, 247, 265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» про стягнення заборгованості по заробітної плати, середнього заробітку за час затримки її виплати і витребування трудової книжки - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 01 квітня 2025 року.
Суддя: