61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,
гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,
код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649
іменем України
20.03.2025 Справа №905/1077/24
Господарський суд Донецької області у складі:
судді Лободи Т.О.
при секретарі судового засідання Мухіній А.С.,
розглянувши справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Росквіт", м. Вугледар Донецької області, код 40286087,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ,
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ,
до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації
про стягнення 60 859 407, 90 грн,
за участю учасників справи :
позивача та третьої особи ОСОБА_1 - Коломійця М.В.,
третьої особи ОСОБА_2 - не з'явився,
відповідача - не з'явився,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Росквіт" звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків, що виникли внаслідок збройної агресії Російської Федерації на територію України, в загальній сумі 58 757 971,04 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації позивачу завдано збитки в заявленій до стягнення сумі.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 19.08.2024 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 905/1077/24, вирішив розглядати справу за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 18.09.2024 року о 10:30 год, встановив учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
16.09.2024 через систему "Електронний суд" надійшла заява ОСОБА_1 про її залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача. В обґрунтування заяви зазначає, що вона є засновником, одноосібним учасником ТОВ "Росквіт" та одночасно є органом управління товариства - а саме загальними зборами. Вважає, що її пояснення як третьої особи, можуть вплинути на обсяг та розмір можливого (потенційного) відшкодування збитків. Крім цього, вказує, що вона є власником приміщення, яке було передано ТОВ "Росквіт" для здійснення господарської діяльності, та в подальшому зруйноване РФ. На думку ОСОБА_1 рішення в даній справі вплине на її права та інтереси, зокрема на право отримати справедливе відшкодування у вигляді вартості майна, що було передано нею товариству.
18.09.2024 в судовому засіданні адвокатом Коломійцем М.В. подано до суду заяву ОСОБА_1 , в якій остання повідомила, що нею було уповноважено адвоката Коломійця М.В. представляти її інтереси у справі № 905/1077/24, та повідомила про відсутність конфлікту інтересів між нею та ТОВ "Росквіт".
Господарський суд Донецької області ухвалою від 18.09.2024 залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_1 , відклав підготовче засідання по справі на 09.10.2024 об 11:15 год., встановив третій особі строк для подання до суду письмових пояснень щодо позову.
24.09.2024 через систему "Електронний суд" надійшло клопотання позивача про долучення до матеріалів справи доказів направлення копії позовної заяви третій особі, а також клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.
Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.
26.09.2024 через систему "Електронний суд" надійшли пояснення третьої особи щодо позовних вимог у справі, в яких ОСОБА_1 повідомила, що вона є засновником та єдиним учасником ТОВ "Росквіт" та нею підтримуються позовні вимоги ТОВ "Росквіт" у повному обсязі. Зауважила, що руйнування підприємства повністю заблокувало її господарську діяльність та фактично поставило її на межі виживання, оскільки дохід через діяльність ТОВ "Росквіт" є її основним доходом. Основним об'єктом, якому було завдано збитків внаслідок дій РФ є нежитлове приміщення - комплекс будівель за наступною адресою: Донецька обл, Волноваський район, село Микільське, вулиця Степна (Степова), будинок 36-а. Номер об'єкта в РПВН:17590251., загальною площею: 1645.1 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1664156814215. Вказаний комплекс, був переданий нею ТОВ "Росквіт" на підставі Договору оренди приміщення комплексу будівель №1/а-3 від 10.01.2022 року. В подальшому, між нею та ТОВ "Росквіт" було укладено Додаткову угоду №1 від 04 лютого 2022 року до Договору оренди приміщення комплексу будівель №1/а-3 від 10.01.2022, якою сторони погодили, що ризик випадкового знищення та випадкового псування комплексу будівель, що був переданий орендарю за вказаним договором оренди несе орендар, тобто ТОВ "Росквіт". Тому, у зв'язку з повним знищенням вищевказаного нежитлового приміщення, незважаючи на винну особу - Російську Федерацію, суму збитків їй має відшкодувати ТОВ "Росквіт", до якого нею було направлено заяву від 03 березня 2023 року з вимогою або звернутись до суду з позовом або відшкодувати їй вартість комплексу будівель. У зв'язку з цим, та на підставі Додаткової угоди №1 від 04 лютого 2022 року шкода, у вигляді руйнування комплексу будівель фактично завдана ТОВ "Росквіт", на що просить звернути увагу суд. Щодо заявленої суми відшкодування вартості комплексу будівель вважає, що позивачем вірно зазначено та визначено, що найбільш подібним законодавчим актом, який регулює питання визначення вартості зруйнованого нежитлового (комерційного) майна, є Наказ Мінінфраструктури від 28.01.2024 за №72 "Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України", який є документом, що найбільш подібно врегульовує спірні правовідносини та застосування судом якого дозволить отримати справедливу компенсацію за зруйнований комплекс будівель. Також вказує, що підтримує решту позовних вимог в повному обсязі, та просить суд з розумінням поставитись до того факту, що підтвердження обсягу збитків в повній мірі ускладнено у зв'язку із знищенням правовстановлюючих та первинних бухгалтерських документів, внаслідок їх знаходження безпосередньо в комплексі будівель.
08.10.2024 через систему "Електронний суд" надійшло клопотання позивача про долучення до матеріалів справи доказів наявності у ТОВ "Росквіт" працівників та виплати їм заробітної плати.
Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 09.10.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в підготовчому засіданні на 24.10.2024 о 10:30 год.
23.10.2024 через систему "Електронний суд" надійшли додаткові пояснення позивача у справі та додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Суд прийняв та долучив надані позивачем пояснення та документи до матеріалів справи.
23.10.2024 через систему "Електронний суд" надійшла заява позивача про закриття підготовчого провадження у вказаній справі та переходу до розгляду справи по суті у зв'язку з наявністю в матеріалах справи всіх необхідних доказів для повного та всебічного розгляду справи №905/1077/24.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 24.10.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 10.12.2024 о 10:30 год.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 10.12.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 24.12.2024 року о 12:30 год.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 24.12.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 15.01.2025 року о 14:15 год.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 15.01.2025, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 05.02.2025 року об 11:00 год.
03.02.2025 через систему "Електронний суд" надійшла заява позивача про збільшення розміру позовних вимог, в якій позивач просить суд визнати поважними причини пропуску та поновити пропущений процесуальний строк для подання заяви про збільшення розміру позовних вимог у справі № 905/1077/24, прийняти до розгляду та задовольнити заяву про збільшення розміру позовних вимог у справі № 905/1077/24 та стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Росквіт" суму спричинених збитків, що виникли внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України в розмірі 60 859 407, 90 грн.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 05.02.2025 повернувся до розгляду справи в підготовчому провадженні; залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_2 ; встановив третій особі строк на подання до суду письмових пояснень щодо позову; прийняв заяву позивача про збільшення позовних вимог. У вказаній ухвалі суд ініціював вирішення питання щодо призначення судової експертизи та запропонував учасникам справи надати до суду перелік питань, які можуть бути поставлені на вирішення судової експертизи з визначення розміру реальних збитків та упущеної вигоди позивача, а також пропозиції стосовно експертної установи для надання відповідного висновку. Суд відклав підготовче засідання по справі на 19.02.2025 о 14:15 год.
11.02.2025 до суду від ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення щодо позову, в яких ОСОБА_2 зазначає, що на підтвердження збитків, які завдані рф Товариству з обмеженою відповідальністю "Росквіт", подані всі докази. Призначення проведення судової експертизи у справі є непомірним тягарем, кошти на проведення експертизи відсутні як у ТОВ "Росківт", так і у ОСОБА_2 . В поданих до суду письмових поясненнях третя особа підтримує позицію ТОВ "Росквіт" в повному обсязі та заперечує проти проведення судової експертизи.
Представник позивача та третьої особи ОСОБА_1 у судовому засіданні 19.02.2025 заперечував проти проведення у справі судової експертизи та наполягав, що до матеріалів справи надані всі необхідні докази на підтвердження розміру завданих збитків та повідомлено всі обставини справи, які підлягають встановленню.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 19.02.2025 закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті на 12.03.2025 о 10:30 год.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 12.03.2025, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 20.03.2025 року о 10:00 год.
Представник позивача в судових засіданнях з розгляду справи по суті підтримав заявлені позовні вимоги з урахуванням збільшення суми позову, зазначив, що підприємству позивача завдані збитки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, збитки складаються як з вартості втраченого майна та активів підприємства, вартості знищеного майна, яке знаходилось у позивача на зберіганні, так і з упущеної вигоди, втрати ділової репутації, а також суми, яку позивач понесе в майбутньому на виплату заробітної плати працівникам.
Представник третьої особи ОСОБА_1 підтримав повністю позовні вимоги ТОВ "Росквіт".
Передерий О.П., який є третьою особою в справі та директором позивача, в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений шляхом доставелння ухвал суду до його електронного кабінету в системі "Електронний суд". Під час налаштування відеоконференцзв'язку Передерия О.П. запрошено приєднатись до відеоконференції, однак, було з'ясовано, що він має технічні проблеми з інтернетом та не зможе прийняти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, відзиву на позов чи будь-яких інших документів до суду не надавав.
Суд зазначає, що згідно з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан, який продовжено до теперішнього часу.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
За зверненням Мін'юсту Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану Акціонерне товариство "Укрпошта" з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.
12.01.2023 Верховна Рада України прийняла Закон України "Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності", яким постановила вийти з Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м. Києві 20 березня 1992 року та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., №9, ст. 66), який набрав чинності 05.02.2023.
Отже, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про неможливість звернення із судовим дорученням для вручення відповідачу судових документів у даній справі в порядку статті 367 Господарського процесуального кодексу України.
Водночас, відповідно до частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Враховуючи викладене, про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач був повідомлений шляхом публікації відповідного оголошення на офіційному сайті Господарського суду Донецької області.
Суд також звертає увагу на те, що відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Всі процесуальні документи суду по справі № 905/1077/24 розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, відомості якого є офіційними та загальнодоступними.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач обізнаний про наявність даного спору та його розгляд в судовому порядку.
Таким чином, відповідач вважається належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ним дій процесуального характеру.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, суд здійснив розгляд справи за відсутності відповідача.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши представника позивача та третьої особи, який приймав участь у судових засіданнях по даній справі, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.
Відповідачем у справі є держава Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації.
З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24.02.22 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.22 № 2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Наразі відповідними Указами Президента України строк дії режиму воєнного стану в Україні продовжено.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися в повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", зокрема, пред'явлення позову до іноземної держави може бути допущено лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави, за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема, в якості відповідача.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.22 "Про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення рішення суду. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Відповідно до правового висновку, викладеного у Постанові Верховного Суду від 14.04.22 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі-громадянину України.
У постановах від 18.05.22 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд прийшов до висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий “деліктний виняток» (“tort exсeption»).
Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.
Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд дійшов висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права (справа № 760/17232/20-ц).
Суд зазначає, що у зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022, Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що унеможливлює із цієї дати направлення запитів до Посольства Російської Федерації в Україні щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди, з огляду на припинення його роботи на території України.
Суд встановив, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору, позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи в судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.
Таким чином, суд дійшов висновку про застосування у цій справі "деліктного винятку", відповідно до якого будь-який спір, що виник на території країни щодо відшкодування шкоди, завданої майну або його втрати, з Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Також суд зазначає, що оскільки в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Дана правова позиція суду також відображена у постановах Верховного Суду у справі № 796/165/18 від 25.01.19, № 308/9708/19 від 14.04.22 та № 760/17232/20-ц від 18.05.22.
Щодо притягнення до відповідальності саме Російської Федерації за дії, вчиненні її військовослужбовцями (належність відповідача).
Відповідно до частини 8 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
Тому, саме Російська Федерація як країна-терорист, що визнана такою переважною більшістю країн цивілізованого світу, є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб'єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії.
Відповідно до статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.
Держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.
Так, відповідно до указу президента РФ від 28.05.2018 року № 271 внесено в положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене указом президента Російської Федерації від 13.10.2004 № 1313 "Питання Міністерства юстиції Російської Федерації" наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: " 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку".
За таких обставин, Міністерство юстиції Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації в межах цього спору.
Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, позивачем правомірно обрано Міністерство юстиції Російської Федерації як належний орган, що представлятиме інтереси держави Російська Федерація в Господарському суді Донецької області.
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Росквіт" зареєстроване 18.02.2016; місцезнаходження позивача зареєстроване за адресою: 85670, Донецька область, м. Вугледар, вул. Шахтарська, буд. 10, кв. 65; засновником юридичної особи є Передерий Марина Станіславівна.
Основним видом діяльності товариства є виробництво спортивних товарів (код КВЕД 32.30). Допоміжними видами діяльності товариства є виробництво двигунів і турбін, крім авіаційних, автотранспортних і мотоциклетних двигунів (код КВЕД 38.11), виробництво гідравлічного та пневматичного устаткування (код КВЕД 28.12), виробництво меблів для офісів і підприємств торгівлі (код КВЕД 31.01), виробництво інших меблів (код КВЕД 31.09), виробництво інших виробів з деревини; виготовлення виробів з корка, соломки та рослинних матеріалів для плетіння (ко КВЕД 16.29), будівництво інших споруд, н.в.і.у. (код КВЕД 42.99), інші будівельно-монтажні роботи (код КВЕД 43.29), покрівельні роботи (код КВЕД 43.91), інші спеціалізовані будівельні роботи, н.в.і.у. (код КВЕД 43.99), роздрібна торгівля залізними виробами, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами в спеціалізованих магазинах (код КВЕД 47.52), діяльність у сфері архітектури (код КВЕД 71.11), діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах (код КВЕД 71.12), будівництво житлових та нежитлових будівель (код КВЕД 41.20), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (код КВЕД 68.20), оптова торгівля меблями, килимами й освітлювальним приладдям (код КВЕД 46.47), оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (код КВЕД 46.73), виробництво інших дерев'яних будівельних конструкцій і столярних виробів (код КВЕД 16.23), оброблення металів та нанесення покриття на метали (код КВЕД 25.61), виробництво інших готових металевих виробів, н.в.і.у. (код КВЕД 25.99), виробництво ігор та іграшок (код КВЕД 32.40), ремонт і технічне обслуговування металевих виробів (код КВЕД 33.11), установлення столярних виробів (код КВЕД 43.32).
Позивач вказує, що здійснював свою діяльність у с. Микільське Волноваського району, отже з перших днів військового вторгнення РФ на територію України не міг проводити виробничу діяльність, має відомості, що приміщення, яке знаходилось у нього в оренді, пошкоджене внаслідок ведення бойових дій з пошкодженням та втратою як обладнання, так і всіх інших матеріалів та всіх активів, у зв'язку з чим і звернувся до суду з даним позовом
З наданого позивачем договору оренди приміщення та згідно пояснень представника позивача вбачається, що єдине приміщення, де позивач здійснював свою господарську та виробничу діяльність, розташоване за адресою : Донецька область, Волноваський район, с. Микільське (Вугледарська територіальна громада).
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
Наразі відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2025 року № 26/2025 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 8 лютого 2025 року строком на 90 діб.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022, с. Микільське Вугледарської міської територіальної громади з 24.02.2022 перебувало в зоні активних бойових дій, а з 11.03.2022 є тимчасово окупованим Російською Федерацією.
Такі ж відомості містяться і в Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України 28 лютого 2025 року № 376 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 березня 2025 року за № 380/43786, який набрав чинності 20.03.2025.
Отже, в результаті збройної агресії РФ проти України ТОВ "Росквіт" перестало володіти, користуватись і розпоряджатись на власний розсуд належним йому майном.
Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини 9 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
Частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов'язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.
Тому, обов'язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна; суверенітет України поширюється на всю її територію; територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (статті 1, 2).
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
Як вже зазначив суд, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов'язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14.04.2022 схвалено Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", якою Верховна Рада України визнає дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу.
Суд зазначає, що перебування на території України підрозділів збройних сил РФ є порушенням территоріальної цілісності України та є окупацією частини території суверенної держави Україна, є міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
До того ж, приписами ч. 2 ст. 46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії відповідачем.
Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.
Як встановив суд, позивач здійснював діяльність, пов'язану з цивільним життям, володів та розпоряджався цивільними об'єктами, які не використовувалися у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства.
Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, позивачу було завдано збитків.
При цьому, позивач втратив контроль над своїми активами всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.
Протиправність дій відповідача в тому числі є загальновідомим фактом.
Позивач звертався до правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення стосовно його майна, а саме за фактом пошкодження та руйнування приміщень, де здійснювало господарську діяльність ТОВ "Росквіт", внаслідок обстрілу з боку військових Російської Федерації. За вказаною заявою зареєстровано кримінальне провадження № 12022071120000525 від 16.11.2022, що підтверджується Витягом з єдиного реєстру досудових розслідувань.
В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.
Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
Відповідно до ч. 2 та ч. 4 ст. 11 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату позивачем контролю над своїми активами, в тому числі щодо орендованого майна, власником якого є ОСОБА_1 , яка також втратила контроль над своїм майном, та встановлення відповідачем контролю над майном позивача та третьої особи з подальшим його викраденням, пошкодженням та/або знищенням.
З огляду на викладене, позивач: не панує над активами свого підприємства, не утримує їх, не використовує чи експлуатує їх, не отримує від підприємства корисні властивості (доходи), не здійснює господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись своїми активами.
Таким чином, позаяк нормами законодавства України передбачено право власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно та право оренди позивача на таке нерухоме майно (за умовами договору оренди відповідальність за втрату такого орендованого майна покладена саме на позивача), а також право власності на інші активи товариства, на практиці його неможливо здійснити.
Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб'єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв'язку з цим інтерес визначений як окремий об'єкт захисту поряд із цивільним правом у статтях 15, 16 ЦК України.
Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій відповідача як право власності третьої особи, таки і право оренди майна позивача втратили всі корисні властивості засобу для задоволення інтересів третьої особи та позивача.
На даний час відповідач протиправно позбавив позивача права оренди на нерухоме майно, а також права власності на інші активи товариства.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення "власності" та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів ("Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) Land Ltd v. The United Kingdom [ВП], 2007; Anheuser-Busch Inc. v. Portugal, 2007; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і "Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не "окремі" в сенсі того, що вони не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі ("Колишній король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).
Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння "майном" може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BELANE NAGY v. HUNGARY; LEKIC v. SLOVENIA).
В свою чергу, військове вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами Російської Федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушенням з боку відповідача прав позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна третьої особи ОСОБА_1 , щодо якого у позивача існували певні права та обов'язки.
Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів ("Сімонян проти Вірменії" (Simonyan v. Armenia); "Віятович проти Хорватії" (VIJATOVIC v. CROATIA); "Губйов проти Росії" (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; "Дімітрові проти Болгарії" (Dimitrovi v. Bulgaria); і "Бок і Паладе проти Румунії" (Bock and Palade v. Romania); "Касілов проти Росії" (Kasilov v. Russia)).
У справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення "володіння".
Позбавлення "володіння" може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на "володіння" заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення "володіння", суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є «практичними», необхідно з'ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SPORRONG AND LONNROTH v. SWEDEN, 1982; "Васілєску проти Румунії" (Vasilescu v. Romania), 1998; "Шембрі та інші проти Мальти" (Schembri and Others v. Malta), 2009; "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, "Апап Болонья проти Мальти" (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі "Сариджа і Ділавер проти Туреччини" (Sarica and Dilaver v. Turkey).
Отже, у своїй практиці суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.
Так у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.
Тимчасова окупація с. Микільське Вугледарської територіальної громади Донецької області військами Російської Федерації позбавила позивача права оренди нерухомого майна та права власності на інші активи підприємства.
У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs v. Greece" від 24.06.1993 (заява № 14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У п. 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.
У даній справі третя особа Передерий М.С. формально за законодавством України уповноважена розпорядитись нерухомим майном, однак в дійсності це неможливо.
У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs v. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.
Незважаючи на те, що за законодавством України третя особа формально є власником майна, на теперішній час вона не може користуватись, продавати або іншим чином розпоряджатись своїм майном, а отже, з урахуванням наведеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції. Внаслідок того, що позивач мав право оренди нерухомого майна, яке перебувало в власності третьої особи Передерий М.С., однак таке право оренди втрачене не за його вини, то у позивача виник обов'язок відшкодувати власнику майна збитки від його втрати.
Суд зазначає, що оскільки спірне нерухоме майно розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю (після 25.02.2022 - дати втрати контролю позивача над активами) не вбачається можливим. При цьому, позивач зазначає, що йому відомо про пошкодження його майна внаслідок ведення бойових дій.
З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Майно слід вважати втраченим позивачам в результаті порушення відповідачем його права користування таким майно.
Таким чином, суд встановив наявність таких елементів цивільного правопорушення, як вчинення винного протиправного діяння з боку РФ, наслідки в вигляді неможливості користування позивачем своїми активами, здійснення господарської діяльності та причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та збитками отриманими позивачем.
При цьому доведенню підлягає розмір збитків, які зазнав позивач.
Так, як вже зазначив суд, позивач орендував приміщення, в якому за поясненням представника і здійснював свою виробничу діяльність та яке було єдиним приміщенням, де позивач вів господарську діяльність.
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 142521800 від 24.10.2011 Передерий Марина Станіславівна, РНОКПП НОМЕР_1 , є власницею комплексу будівель загальною площею 1645,1 кв.м, розташованого за адресою : АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1664156814215, номер об'єкта в РПВН: 17590251, складові комплексу будівель: операторська, склад, тамбур, будівля охорони.
Такі відомості також підтверджені в відповіді № 830748 від 07.10.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої судом.
10.01.2022 між Передерий Мариною Станіславівною (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (орендар) укладено Договір оренди приміщення (Комплексу будівель) №1/а-3 (далі Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець зобов'язується передати орендареві у строкове платне користування, а орендар зобов'язується прийняти у строкове платне користування приміщення, що визначене у цьому договорі та зобов'язується сплачувати орендареві орендну плату.
Адреса приміщення, що орендується: Україна, Донецька область, Волноваський район, с. Микільське, вул. Степна (Степова), буд. 36-А (п. 1.2 Договору оренди).
Технічні характеристики приміщення, що орендується: загальна площа 1645,1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1664156814215, номер об'єкта в РПВН: 17590251, тип об'єкта: комплекс будівель, складові комплексу будівель: операторська, склад, тамбур, будівля охорони (п. 1.3 Договору оренди).
Мета використання приміщення: для ведення складського зберігання та забезпечення господарської діяльності ТОВ "Росквіт" (п. 1.5 Договору оренди).
Відповідно до п. 2.1 Договору оренди приміщення та майно, що орендується передається в оренду в момент підписання сторонами цього договору.
Підписанням цього договору сторони підтверджують, що орендарю було передано приміщення у відповідності до умов та технічних характеристик, визначених цим договором (п. 2.2 Договору оренди).
Пунктом 2.3 Договору оренди сторони погодили, що підписанням цього договору сторони звільняються від обов'язку підписання Акту приймання-передачі приміщення, у зв'язку з відображенням прийняття орендарем приміщення в цьому договорі.
Згідно з п. 3.1 Договору оренди строк оренди приміщення, що орендується, складає 2 роки з дати підписання сторонами цього Договору.
Суд зазначає, що вказаний Договір оренди підписаний обома сторонами, що свідчить про набрання ним чинності та про передачу вищевказаного приміщення орендарю.
04.02.2022 до Договору оренди сторонами укладено Додаткову угоду № 1, якою погодили додати до Договору оренди приміщення (Комплексу будівель) №1/а-3 від 10.01.2022 пункт 5.4 наступного змісту:
"5.4. Ризик випадкового знищення та випадкового псування комплексу будівель, що був переданий орендарю за Договором оренди приміщення (Комплексу будівель) № 1/а-3 від 10.01.2022 несе орендар".
Виходячи із зазначеного, враховуючи, що договірні відносини між сторонами договору оренди передбачають перехід ризику втрати та пошкодження майна до орендаря, то саме на ньому лежить обов'язок щодо відшкодування збитків, пов'язаних із пошкодження та знищенням майна, та, як наслідок, саме позивач у даній справі наділений суб'єктивним правом на звернення з відповідними вимогами до реального заподіювача шкоди - Російської Федерації.
Щодо визначення позивачем вартості втраченого вищезазначеного нежитлового приміщення, то позивач посилається на те, що за аналогією закону (ч.1 ст. 8 ЦК України, п. 10 статті 11 ГПК України) при визначенні вартості нежитлового приміщення ним застосований Наказ Мінінфраструктури від 28.01.2024 за №72 "Про затвердження показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України". Так, даним наказом затверджені показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, зокрема, для Донецької області вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ) становить 22 362,00 грн (двадцять дві тисячі триста шістдесят дві гривні). Позивач помножив загальну площу нежитлових приміщень 1645,1 кв.м на 22362,00 грн та отримав, на його думку, суму збитків, які він поніс внаслідок втрати нерухомого майна, а саме в розмірі 36 787 726,20 грн, які він і заявив до стягнення.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У частині 4 цієї статті встановлено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Частиною 1 ст. 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2022 № 951) затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - Порядок).
Відповідно до п.1 Порядку цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
Згідно п.п. 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється, зокрема, за таким напрямом : економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
В цьому ж підпункті визначено основні показники, які оцінюються та стосуються товариств з обмеженою відповідальністю, це :
вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
упущена вигода підприємств недержавної форми власності;
втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.
Визначення шкоди та збитків підприємств здійснюється відповідно до методики, затвердженої спільним наказом Мінекономіки та Фонду державного майна.
Згідно з пунктом 7 Порядку судовими експертами під час визначення шкоди та збитків можуть застосовуватися методики проведення судових експертиз, які внесені до Реєстру методик проведення судових експертиз, методичні рекомендації тощо.
Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18 жовтня 2022 року № 3904/1223 затверджена Методика визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 02 грудня 2022 за № 1522/38858) (далі - Методика).
Згідно пункту 1 розділу І ця Методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Механізми оцінки (визначення розміру) реальних збитків, упущеної вигоди та оцінки потреб у відновленні, що наведені в цій Методиці, розроблено на підставі національних та міжнародних стандартів оцінки, а також керівних принципів Світового банку щодо оцінки збитків та інших матеріалів, що розроблені організаціями, визнаними у світовому співтоваристві.
Ця Методика є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності. У разі якщо певні питання, пов'язані з оцінкою збитків, не врегульовано цією Методикою, застосовуються інші нормативно-правові акти з питань оцінки майна, що визначені такими згідно із Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», та оціночні процедури, що передбачені міжнародними та національними стандартами оцінки, міжнародною оціночною практикою. Необхідність та доцільність застосування інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна обґрунтовуються у звіті про оцінку збитків (висновку експерта).
Ця Методика передбачає механізми оцінки (визначення розміру) збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок збройної агресії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання станом на дату оцінки, яка є датою не раніше ніж 23 лютого 2022 року. Оцінка (визначення розміру) збитків (упущеної вигоди) станом на дату оцінки, яка передує 23 лютого 2022 року, здійснюється шляхом проведення оцінки згідно з вимогами Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» або судової експертизи (експертного дослідження) згідно із Законом України «Про судову експертизу» з дотриманням методичного регулювання оцінки майна, яке здійснюється національними стандартами оцінки та міжнародними стандартами оцінки, європейськими стандартами оцінки, нормами міжнародної оціночної практики, що склалася, за наявності вихідних даних та інформаційних джерел, необхідних для проведення оцінки (визначення розміру) збитків.
Збитки в бухгалтерському обліку відображаються відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, затверджених Міністерством фінансів України, або Міжнародних стандартів фінансової звітності залежно від того, яку концептуальну основу використовує підприємство для звітування.
Відповідно до пункту 2 розділу І Методики результат проведення оцінки збитків має вартісний вираз.
Згідно з пунктом 4 розділу І Методики відповідно до цієї Методики об'єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб'єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2022 року № 951).
Таким чином, вказані нормативні акти регулюють порядок та методику оцінки збитків, завданих підприємствам усіх форм власності внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Позивач мав визначити вартість втраченого нерухомого майна саме в відповідності до вказаного Порядку, затвердженого постановою КМУ № 236 від 20.03.2022, та відповідної Методики, яка затверджена на його виконання.
Суд у підготовчому засіданні 09.10.2024 роз'яснив позивачу предмет доказування в даній справі, а саме в частині визначення розміру збитків та повідомив про затвердження вищевказаних нормативних актів.
Крім того, суд в ухвалі від 05.02.2025 ініціював вирішення питання щодо призначення судової експертизи та запропонував учасникам справи надати до суду перелік питань, які можуть бути поставлені на вирішення судової експертизи з визначення розміру реальних збитків та упущеної вигоди позивача, а також пропозиції стосовно експертної установи для надання відповідного висновку.
Представник позивача повідомив суд, що йому відомо про існування Порядку та Методики, однак, позиція позивача полягає в тому, що такі нормативні акти не є обов'язковими до застосування, а визначити розмір збитків можливо на підставі інших доказів. Позивач вважав, що ним подано всі докази та просив розглядати справу за наявними в ній матеріалами. Представник позивача також категорично заперечував проти призначення судової експертизи в даній справі, вважав, що справу можна вирішити на підставі наявних доказів, оплачувати експертизу нема коштів.
Такі ж пояснення в письмовому вигляді надав Передерий О.П., який є директором ТОВ "Росквіт", а також залучений як фізична особа до участі у справі в якості третьої особи. Передерий О.П. в своїх поясненнях звертав увагу на те, що саме рф винна в тому, що було втрачено діюче підприємство, він з початку повномасштабного вторгнення до даного часу знаходиться на службі в ЗСУ, коштів на оплату експертизи ні він, ні товариство не має, при цьому вважає, що позивачем надані всі докази для вирішення спору.
Суд зазначає, що діюче законодавство України не містить положень про те, що при зверненні до суду з позовом про відшкодування збитків до РФ такі позовні вимоги не потребують документального підтвердження та обґрунтування. Дана категорія спорів розглядається в загальному порядку, який визначений нормами Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Таким чином, суд ще раз звертає увагу на те, що саме позивач мав довести розмір завданих йому збитків, у тому числі внаслідок втрати нерухомого майна.
Застосований позивачем порядок визначення вартості не ґрунтується на нормах чинного права, ним застосований підзаконний нормативний акт, який не може бути застосований до даних правовідносин. По-перше, в діючому законодавстві є нормативні акти є регулюють порядок та методику визначення розміру збитків від втрати нерухомого майна внаслідок збройної агресії РФ. По-друге, Постанова Кабінету Міністрів України має більшу юридичну силу, ніж наказ Міністерства. По-третє, позивачем взагалі не обґрунтовано яким чином положення щодо визначення вартості спорудження житла станом на 28.01.2024, тобто житла новозбудованого з січня 2024 року, можуть бути застосовані до нежитлового приміщення, збудованого набагато раніше, без врахування його технічних характеристик, тощо.
Так, іншими доказами на підтвердження збитків від втрати нерухомого майна може бути договір купівлі-продажу з визначеною ціною придбання, якщо таке придбання відбулось у період, наближений до дати отримання збитків, проведена оцінка для цілей продажу майна до 24.02.2022, тощо.
Таким чином, позивач не довів належними та допустимими доказами розмір збитків у сумі 36 787 726,20 грн, які отримані ним від втрати орендованого нежитлового приміщення, розташованого за адресою : Донецька область, Волноваський район, с. Микільське, вул. Степна (Степова), буд. 36-А, при цьому суд самостійно не може встановити такий розмір, а тому відмовляє в позовних вимогах в цій частині.
Крім того, позивач посилається на те, що у нього в оренді перебувало обладнання загальною вартістю 684 800,00 грн, яке було втрачено ним разом з усім підприємством, та просить стягнути цю суму з відповідача.
Суд встановив, що 03.01.2021 між Передерий Олександром Петровичем (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (орендар) укладено Договір оренди обладнання №8 (Договір оренди обладнання), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар бере у тимчасове володіння та користування обладнання загальною договірною вартістю 684 800,00 грн, перелік якого погоджено сторонами у п. 1.1 даного договору.
Відповідно до п. 3.1 Договору оренди обладнання передача майна в оренду здійснюється повноважними представниками сторін за актом прийому-передачі в момент підписання договору.
Згідно з п. 4.1 Договору оренди обладнання майно, що орендується, вважається переданим орендарю з моменту підписання цього договору оренди.
Термін оренди складає 1 (один) рік з моменту прийняття обладнання. Термін оренди обладнання та дія даного договору автоматично подовжується на той самий строк та на тих самих умовах, якщо жодна із сторін письмово не відмовиться від продовження договору за 30 (тридцять) днів до дати закінчення терміну оренди (п. 4.2 Договору оренди обладнання).
За умовами п. 8.1 Договору оренди обладнання після закінчення терміну оренди орендар зобов'язаний протягом 15 (п'ятнадцяти) календарних днів повернути обладнання орендодавцю за актом прийому-передачі разом. Орендодавець власними силами та за власний рахунок вивозить обладнання протягом 10 (десяти) календарних днів від дати підписання акту прийому-передачі.
Суд зазначає, що вказаний Договір оренди обладнання підписаний обома сторонами, що свідчить про набрання ним чинності.
Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Суд зазначає, що умовами договору не передбачена відповідальність орендаря за втрату орендованого обладнання ні в вигляді штрафних санкцій, ні в вигляді відшкодування вартості втраченого майна.
Прямої норми, яка б встановлювала відповідальність наймача в разі випадкового знищення або пошкодження майна також не передбачено.
Так, статтею 772 ЦК України передбачено, що наймач, який затримав повернення речі наймодавцеві, несе ризик її випадкового знищення або випадкового пошкодження, тобто ця норма застосовується в тому випадку, коли в наймача виник обов'язок з повернення речі наймодавцеві, але такий обов'язок не був виконаний своєчасно, і річ була знищена/пошкоджена після настання такого обов'язку.
Як вбачається з Договору оренди обладнання він був укладений на 1 рік, тобто до 02.01.2022, однак, умови договору передбачають його автоматичну пролонгацію, на той самий строк та на тих самих умовах, якщо жодна із сторін письмово не відмовиться від продовження договору за 30 (тридцять) днів до дати закінчення терміну оренди (п. 4.2 Договору оренди обладнання), при цьому до матеріалів справи не надано доказів того, що одна із сторін відмовлялась від продовження договору у встановлений в договорі строк, а тому він є продовжений на той самий строк та був чинним станом на 24.02.2022.
Таким чином, збитки в сумі вартості втраченого обладнання внаслідок збройної агресії РФ на територію України завдані власнику такого обладнання, а саме Передерию Олександру Петровичу, а не позивачу. За таких обставин суд відмовляє в позовних вимогах у цій частині.
Позивач просить також стягнути з відповідача упущену вигоду в сумі 4 000 000,00 грн.
Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток. Тож у з'ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд повинен зважати на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов'язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків.
Аналогічні висновки викладені у пунктах 71-73 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20 та п. 66-67 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20.
Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода будучи складовою поняття збитки на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов'язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.
Отже відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов'язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.
Тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту) за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов'язків.
Чинний ЦК України та ГК України не містять норм, які б розкривали зміст поняття звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту), тоді як за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, слово "звичайний" означає "який нічим не виділяється серед інших, не має яких-небудь специфічних, визначних особливостей, якостей; який не має в собі нічого нового; звичний; який вважається нормальним; характерний, типовий для кого -, чого-небудь". Отже звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов'язків.
Аналогічні висновки викладені у пунктах 77-80 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 року по справі № 922/3928/20 та п. 70 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 року по справі № 910/7511/20.
Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов'язального права та загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків віднесено завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками.
Відповідно до частини першої статті 144 ГК України майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати, зокрема, внаслідок заподіяння шкоди іншій особі.
Частиною третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 цієї статті, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Загальні засади (принципи) цивільного права втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації так, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин урегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності. За наведеного розумними витратами із урахуванням таких принципів цивільного права як справедливість, розумність, є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. До відповідних витрат відносяться, зокрема, але не виключно, виробничі витрати, інформаційні витрати, транспортні витрати, амортизаційні витрати тощо. Такі витрати пов'язуються з виплатою заробітної плати, сплатою податків і обов'язкових платежів, комунальних платежів, витрат на оренду, інших матеріальних і прирівняних до них витрат тощо.
Тому розмір упущеної вигоди кредитора має визначатися виходячи з розміру доходу, який він міг одержати, за виключенням його витрат на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. Без урахування наведених витрат сам по собі чистий прибуток не може бути покладений в основу розрахунку збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки: по-перше, такий підхід суперечить наведеним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, розумності; по-друге: зумовить заявлення кредитором вимог до боржника про відшкодування збитків, що виходять за межі тих, які необхідні, а отже, матиме наслідком надкомпенсацію майнових втрат кредитора (позивача), його необґрунтоване збагачення та стягнення з боржника (відповідача) зайвих сум.
До того ж покладення лише чистого прибутку в основу розрахунку упущеної вигоди своїм наслідком зумовить недотримання іншого критерію визначення (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди - критерію компенсаційності відшкодування збитків.
Аналогічні висновки містяться у пунктах 81-94 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №922/3928/20.
Позивач, обґрунтовуючи суму упущеної вигоди зазначив, що він врахував дохід, який був отриманий ним у 2020 та 2021 роках, який відображений у звіті про фінансові результати, та вирішив взяти середній показник, а тому упущена вигода складає 4 000 000,00 грн за період з 2022 по 2024 роки.
Суд знову звертає увагу на відсутність комплексного підходу до розрахунку суми упущеної вигоди та повне ігнорування позивачем положень Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації та Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Суд також звертає увагу на те, що з заявлених позовних вимог незрозуміло чи 4 000 000,00 грн - це упущена вигода за один 2022 рік, що вбачається з позиції про визначення її розміру, чи це загальна сума за три роки з 2022 по 2024 роки, як зазначено в позові.
Сума, яка заявлена позивачем у розмірі 4 000 000,00 грн як сума упущеної вигоди ні нормативно, ні документально не обґрунтована, суд позбавлений можливості самостійно здійснити обрахунок такої суми, а отже відмовляє в позовних вимогах у цій частині.
Крім того, позивач просить стягнути з відповідача збитки, які він зазнав через втрату ділової репутації внаслідок збройної агресії РФ на територію України, які визначені позивачем у сумі 4 000 000,00 грн.
Позивач вказує, що він заявляє дану суму саме як нематеріальний актив, який має грошовий вираз, однак жодних доказів на підтвердження вартості такого активу ним не подано.
Так, позивач зазначає, що поняття ділової репутації не є занадто абстрактним, адже саме вона може бути предметом договору комерційної концесії (ст. 1116 Цивільного кодексу України, ст. 366 Господарського кодексу України), крім цього, ділова репутація та ділові зв'язки можуть бути вкладом учасника простого товариства у спільну діяльність (ст.1133 ЦК України).
Відповідно до п.п. 14.1.40 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України гудвіл (вартість ділової репутації) - це нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між ринковою ціною та балансовою вартістю активів підприємства як цілісного майнового комплексу, що виникає в результаті використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, послуг, нових технологій тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується під час визначення витрат платника податку, щодо активів якого виник такий гудвіл.
Суд зазначає, що ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, торгових марок та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів і послуг. Грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражений у формі гудвілу, який є нематеріальним активом, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, позиції на ринку товарів (послуг), нових технологій тощо. Гудвіл, що охоплює ділову репутацію юридичної особи, формується внаслідок використання торгових марок у разі продажу товарів, обслуговування клієнтів, рекламування, соціальної відповідальності тощо. Позитивна репутація особи дає їй переваги при конкуренції, сприяє стабільному попиту на товари та збільшенню прибутку, натомість завдання шкоди репутації може призвести до зниження попиту на продукцію, збитків, відмови партнерів співпрацювати і, зрештою, припинення діяльності. Якщо у юридичної особи немає обліку гудвілу як нематеріального активу, така компанія може доводити грошовий еквівалент приниження ділової репутації іншими доказами.
Позивач самостійно на власний розсуд визначив суму збитків, завдану його діловій репутації, в розмірі 4 000 000,00 грн, тобто позивачем взагалі не наведено обґрунтування саме такої суми, не надано жодного доказу на підтвердження своєї ділової репутації та того, що ним втрачена така ділова репутація, що він дійсно зазнав реальних збитків від її втрати.
За таких обставин суд визнає позовні вимоги в цій частині необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо збитків від втрати майна, яке знаходилось у позивача на зберіганні за відповідними договорами, суд зазначає наступне.
28.12.2021 між Управлінням капітального будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку Пристоличної сільської ради (Покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (Постачальник) укладено Договір про закупівлю товару № 318 (далі Договір №318) (т. 1 а.с. 34-37, 174-177), відповідно до умов якого Постачальник зобов'язується передати (поставити) Покупцю товар - основний словник національного класифікатора України ДК 021:2015 "Єдиний закупівельний словник" - 37530000-2 Вироби для парків розваг, настільних або кімнатних ігор (обладнання для дитячих ігрових майданчиків), визначений за цінами (далі - Товар), зазначений у специфікації, що додається до Договору про закупівлю і є його невід'ємною частиною, а Покупець - прийняти і оплатити такий товар.
Відповідно до п. 1.2 Договору № 318 найменування та кількість товару: зазначено в додатку № 1.
Згідно з п. 3.1 Договору № 318 ціна цього договору становить: 673 000,00 грн, у тому числі ПДВ - 112 166,67 грн.
Розрахунки за товар здійснюються на умовах відстрочки платежу протягом 15 банківських днів з дня поставки (передачі) товару (п. 4.1 Договору № 318).
Пунктами 5.1 та 5.2 Договору № 318 сторонами погоджено строк (термін) поставки (передачі) товару : з 28.12.2021 по 31.12.2021, а також місце поставки (передачі) товару : 08325, Україна, Київська область, Бориспільський район, с. Щасливе, вул. Лермонтова, 9-А.
За умовами п. 10.1 Договору № 318 договір про закупівлю набирає чинності з дня його підписання та діє до 31 грудня 2021 року включно, а в частині взятих зобов'язань - до повного їх виконання.
Строк дії договору та виконання зобов'язань щодо передання товару може продовжуватись у разі виникнення документально підтверджених об'єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі непереборної сили, затримки фінансування витрат покупця, за умови, що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної в договорі.
Вказаний договір підписаний сторонами, що свідчить про набрання ним чинності.
До Договору № 318 сторонами вказаного договору складено та підписано Додаток №1 - Специфікацію, якою погоджено асортимент, найменування, кількість та вартість товару. Загальна вартість товару згідно з вказаною Специфікацією складає 673 000,00 грн.
До матеріалів справи позивач також додав копію додаткової угоди № 3 від 01.07.2022 до Договору про закупівлю товару № 318 від 28.12.2021 (т. 1 а.с. 178), в якій сторони дійшли згоди розірвати Договір № 318 від 28.12.2021, укладений між покупцем та продавцем.
Відповідно до п. 2 Додаткової угоди № 3 від 01.07.2022 з моменту набрання чинності цією Додатковою угодою зобов'язання сторін, що виникли з договору, припиняються і сторони не вважають себе пов'язаними будь-якими правами та обов'язками, що виникли за договором.
Зміни набирають чинності з моменту підписання Сторонами цієї Додаткової угоди (п. 3 Додаткової угоди № 3 від 01.07.2022).
Суд зазначає, що Додаткову угоду № 3 від 01.07.2022 підписано сторонами, що, виходячи з її умов, свідчить про те, що Договір про закупівлю товару № 318 від 28.12.2021 розірвано за згодою сторін з 01.07.2022.
До матеріалів справи не надано жодного доказу на підтвердження того, що Договір про закупівлю товару № 318 від 28.12.2021 виконувався сторонами, як то відбулась передача товару або його оплата. Таке виконання не зафіксовано і в угоді про розірвання Договору. У судовому засіданні представник позивача підтвердив, що фактично Договір про закупівлю товару № 318 від 28.12.2021 не був виконаний сторонами, позивач лише планував розпочати виготовлення продукції контрагенту, однак, вважає, що підприємство позивача все одно зазнало збитки в сумі 673 000,00 грн не як втрата готової продукції, а як інші втрати підприємства.
Суд звертає увагу на те, що крім викладених судом вимог, позивач також просить стягнути збитки від втрати активів, які обліковуються в балансі підприємства. За умови ненадання доказів виготовлення продукції на суму 673 000,00 грн та переходу права власності на таку продукцію іншій особі, у позивача обліковуються матеріали для її виготовлення, що має входити до балансу в складі «Запасів», а отже заявлення такої суми як окремої складової збитків є необґрунтованим, у зв'язку з чим суд відмовляє в позовних вимогах у цій частині.
23.10.2021 між Комунальним підприємством "Зеленбуд" Житомирської міської ради (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (постачальник) укладено Договір № 355/21 від 23.10.2021 (т.2 а.с. 8-10), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити товар замовникові ДК 021:2015:37530000-2 Вироби для парків розваг, настільних або кімнатних ігор (Придбання та встановлення дитячо-спортивного майданчика за адресою: проспект Миру, 9) з доставкою, монтажем та встановленням, зазначений в специфікації (Додаток № 1), що є невід'ємною частиною договору, а замовник - прийняти і оплатити такий товар.
Відповідно до п. 1.2 Договору № 355/21 від 23.10.2021 планова кількість товару - згідно специфікації, викладеній у Додатку № 1 цього Договору.
Згідно з п. 3.1 Договору №355/21 від 23.10.2021 сума визначена у договорі становить з урахуванням всіх витратних матеріалів, доставкою, монтажем та встановленням, витрат, зборів та податків постачальника: 341 990,00 грн, у тому числі ПДВ 56 998,33 грн.
За умовами п. 4.1 та п. 4.2 Договору №355/21 від 23.10.2021 розрахунки за отриманий товар проводяться шляхом оплати замовником після пред'явлення постачальником видаткової накладної на оплату товару протягом 10-ти банківських днів. Розрахунки за поставлений товар здійснюються відповідно до Бюджетного кодексу України після отримання товару. У разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом 3-х банківських днів з дня отримання бюджетного призначення на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок.
Остаточна оплата вартості товарів, визначених в договорі, здійснюється на підставі актів звіряння взаємних розрахунків, підписаних усіма сторонами договору (п. 3.6 Договору №355/21 від 23.10.2021).
Відповідно до п. 5.1 та п. 5.2 Договору № 355/21 від 23.10.2021 місце поставки товарів - м. Житомир, проспект Миру, 9, строк поставки, монтажу та встановлення товару - до 30.11.2021.
Згідно з п. 6.3.1 та п. 6.3.3 Договору № 355/21 від 23.10.2021 постачальник зобов'язаний забезпечити поставку товару у строки, встановлені цим договором та здійснити монтаж та встановлення товару у термін, визначений п.5.2. договору.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами, скріплення печатками та діє до 31.12.2021, а в частині розрахунків до повного його виконання (п. 10.1 Договору № 355/21 від 23.10.2021).
Вказаний договір підписаний його сторонами, що свідчить про набрання ним чинності.
До Договору № 355/21 від 23.10.2021сторонами вказаного договору складено та підписано Додаток №1 - Специфікацію, якою погоджено асортимент, найменування, кількість та вартість товару. Загальна вартість товару згідно з вказаною Специфікацією складає 341 990,00 грн.
29.11.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (зберігач) та Комунальним підприємством "Зеленбуд" Житомирської міської ради (поклажодавець) укладено Договір зберігання (далі - Договір зберігання), відповідно до умов якого у зв'язку з проведенням реконструкції частини території благоустрою з влаштуванням скверу за адресою: м. Житомир, проспект Миру, 9, згідно з Актом приймання-передачі від 29.11.2021 № 1, який є невід'ємною частиною цього Договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає товар, що є власністю поклажодавця згідно договору № 355/21 від 23.10.2021, а саме: ДК 021:2015: 37530000-2 Вироби для парків розваг, настільних або кімнатних ігор (Придбання та встановлення дитячо-спортивного майданчика за адресою: проспект Миру, 9).
Відповідно до п.1.2 Договору зберігання за цим договором є безоплатним.
Згідно з п. 2.1 Договору зберігання поставка товару здійснюється силами та за рахунок зберігача за адресою м. Житомир, проспект Миру, 9, у строки, що визначені в п. 3.1.4.
Зберігач несе всі ризики і втрати під час завантаження та розвантаження товару (п. 2.2 Договору зберігання).
Умовами п. 3.1 Договору зберігання сторонами погоджено, що зберігач зобов'язаний забезпечити схоронність товару; вчасно вживати заходів по запобіганню ушкодження, псування і втрати товару; забезпечити стан складських приміщень, де зберігається товар; здійснити доставку, монтаж та встановлення товару за власний рахунок та власними силами за адресою: м. Житомир, проспект Миру, 9, в 30-денний термін з дня отримання заявки від поклажодавця, але не пізніше 15 травня 2022 року.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами (п. 6.1 Договору зберігання).
Відповідно до п. 6.2 Договору зберігання строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 6.1. цього договору та діє до 31 травня 2022 року, але в будь-якому випадку повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
29.11.2021 сторони Договору зберігання підписали акт приймання-передачі до договору зберігання від 29.11.2021, за яким поклажодавець передав, а зберігач прийняв наступний товар: Ігровий комплекс (брус 3 м - 20 шт, сходи - 1 шт. фронтони - 10 шт., брус 1,1 м - 2 шт.), Гімнастичний комплекс "Авто" (комплект фанери - 1 шт.), Гімнастичний комплекс (лавка преса - 1 шт., брус 2,5 м - 9 шт., фанерний лаз - 1 шт.), Пісочниця (брус - 12 шт., комплект фанери - 1 шт.), Гойдалка "Джип" (комплект фанери - 1 шт.).
Укладання між Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" та Комунальним підприємством "Зеленбуд" Житомирської міської ради Договору зберігання від 29.11.2021, в якому вказано, що на зберігання переданий товар, що є власністю поклажодавця згідно договору № 355/21 від 23.10.2021, свідчить про виконання позивачем зобов'язань за договором № 355/21 від 23.10.2021 та передачу Комунальному підприємству "Зеленбуд" Житомирської міської ради товару на загальну суму 341 990,00 грн, який і переданий в подальшому на зберігання позивачу.
Крім того, як стверджує позивач, йому була завдана шкода у вигляді знищення обладнання та матеріально технічної бази, яка зберігалась у останнього на підставі Договору зберігання №1/21 від 16.12.2021 та Акту приймання-передачі до Договору зберігання №1/21 від 16.12.2021.
Речі та предмети, за наведеним нижче переліком, мали бути передані позивачем до КП "Зеленбуд" Житомирської міської ради в межах публічної закупівлі ДК 021:2015:37410000-5 Інвентар для спортивних ігор на відкритому повітрі (Придбання та встановлення ігрового комплексу "Теремок" на площі Польова, 5, у м. Житомирі) https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2021-12-17-004064-c.
Позивач додав до матеріалів справи роздруківку з сайту Прозорро (т. 2 а.с. 6), з якої вбачається, що закупівля ДК 021:2015:37410000-5 Інвентар для спортивних ігор на відкритому повітрі (Придбання та встановлення ігрового комплексу "Теремок" на площі Польова, 5, у м. Житомирі) на загальну суму 76 260,00 грн є завершеною, також внесений звіт про виконання договору про закупівлю, сума оплати за договором 76 260,00 грн.
Позивач повідомив, що письмовий договір залишився в знищеному приміщенні, в якому він здійснював свою господарську діяльність.
16.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (зберігач) та Комунальним підприємством "Зеленбуд" Житомирської міської ради (поклажодавець) укладено Договір зберігання № 1/21 (далі - Договір №1/21) (т. 1 а.с. 27-28), відповідно до умов якого у зв'язку з погодними умовами, згідно з Актом приймання-передачі від 16.12.2021 № 1, який є невід'ємною частиною цього договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає товар, що є власністю поклажодавця згідно договору № 407/21 від 16.12.2021, а саме: ДК 021:2015:37410000-5 Інвентар для спортивних ігор на відкритому повітрі (Придбання та встановлення ігрового комплексу "Теремок" на площі Польова, 5, у м. Житомирі).
Відповідно до п.1.2 Договору №1/21 за цим договором є безоплатним.
Згідно з п. 2.1 Договору №1/21 повернення товару здійснюється силами та за рахунок зберігача за адресою м. Житомир, площа Польова, 5, у строки, що визначені в п.3.1.4.
Зберігач несе всі ризики і втрати під час завантаження та розвантаження товару (п. 2.2 Договору №1/21).
Умовами п. 3.1 Договору №1/21 сторонами погоджено, що зберігач зобов'язаний забезпечити схоронність товару; вчасно вживати заходів по запобіганню ушкодження, псування і втрати товару; забезпечити стан складських приміщень, де зберігається товар; здійснити доставку, монтаж та встановлення товару за власний рахунок та власними силами за адресою: м. Житомир, площа Польова, 5, в 30-денний термін з дня отримання заявки від поклажодавця, але не пізніше 15 травня 2022 року.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами (п. 6.1 Договору №1/21).
Відповідно до п. 6.2 Договору №1/21 строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 6.1. цього договору та діє до 31 травня 2022 року, але в будь-якому випадку повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
16.12.2021 сторони Договору №1/21 підписали акт приймання-передачі до договору зберігання №1/21 від 16.12.2021, за яким поклажодавець передав, а зберігач прийняв Ігровий комплекс "Теремок".
Дослідивши роздруківку з відомостями з сайту Прозорро щодо закупівлі ДК 021:2015:37410000-5 та умови Договору №1/21, суд прийшов до висновку, що позивачем були виконані зобов'язання з передачі покупцю товару - Ігрового комплексу "Теремок" вартістю 76 260,00 грн, який і був переданий в подальшому на зберігання позивачу за умовами Договору №1/21.
Таким чином, на зберіганні у позивача знаходилось майно Комунального підприємства "Зеленбуд" Житомирської міської ради загальною вартістю 418 250,00 грн.
Згідно ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Згідно ч. 1 ст. 938 ЦК України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Відповідно до ч. 1 ст. 942 ЦК України, зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
Положеннями ст. 949 ЦК України передбачено, що зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
У відповідності до ст. 953 ЦК України, зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
Сторони в п. 3.1 Договорів зберігання погодили, що зберігач зобов'язаний забезпечити схоронність товару; вчасно вживати заходів по запобіганню ушкодження, псування і втрати товару; забезпечити стан складських приміщень, де зберігається товар; здійснити доставку, монтаж та встановлення товару за власний рахунок та власними силами за вказаними адресами в 30-денний термін з дня отримання заявки від поклажодавця, але не пізніше 15 травня 2022 року.
Як зазначив позивач, зобов'язання за вказаними договорами ним не були виконані, а вказана продукція знаходилась в приміщеннях ТОВ "Росквіт", які були знищені та знаходяться на окупованій території.
Суд звертає увагу, що настання такої події, як військове вторгнення на територію України, не звільняє позивача від виконання взятих на себе зобов'язань, отже у позивача існує невиконані зобов'язання перед Комунальним підприємством "Зеленбуд" Житомирської міської ради, які мають бути виконані або позивач має сплатити вартість втраченого майна.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Дослідивши умови вказаних договорів суд приходить до висновку, що більш вірогідним є те, що позивач не виконав свої зобов'язання за Договорами зберігання, оскільки укладання таких договорів було обумовлено саме погодними умовами (неможливість/недоцільність монтажу ігрових комплексів в зимовий період), а погодні умови в лютому не є більш сприятливими, ніж в грудні місяці, отже більш вірогідним є знищення/пошкодження такого майна та залишення його на території, яка є на даний час тимчасово окупованою, оскільки за відсутності інших складських приміщень, майно вартістю 418 250,00 грн зберігалось в приміщеннях орендованих позивачем та розташованих у с. Микільське Волноваського району, де активні бойові дії велися з 25.02.2022, та позивач не мав можливості та часу вивезти таку продукцію в більш безпечне місце.
Відповідно до положень ст. 22 ЦК України збитками в тому числі є витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Враховуючи, що позивач втратив майно загальною вартістю 418 250,00 грн, яке знаходилось у нього на зберіганні, враховуючи, що таке майно втрачене за вини відповідача, а також те, що в позивача в будь-якому випадку є обов'язок повернути майно поклажедавцю або відшкодувати його вартість, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення збитків у сумі 418 250,00 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Суд також встановив, що 28.12.2021 між Ружинською селищною радою Житомирської області (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (постачальник) було укладено договір про закупівлю №434 (далі - Договір №434) (т. 1 а.с. 29-32) , відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити замовнику товар за визначеним предметом закупівлі - "Придбання та встановлення дитячих майданчиків", 37530000-2 Вироби для парків розваг, настільних або кімнатних ігор за ДК 021:2015 Єдиного закупівельного словника (далі - товар), а замовник прийняти та оплатити вказаний товар в кількості, асортименті та за ціною, згідно зі специфікацією (додаток 1 до договору). Постачальник зобов'язується поставити та передати у власність замовника товар та виконати роботи з встановлення поставленого товару до 31.12.2021 року (далі - роботи)
За умовами п. 1.2 Договору № 434 адреси об'єктів, на які здійснюватиметься поставка товару та на яких виконуватимуться роботи по встановленню та облаштуванню товару (далі - об'єкти замовника), зазначаються у специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п. 2.2 Договору № 434 сума договору становить - 288 990,00 грн, у тому числі ПДВ - 48 165,00 грн.
Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2021 року, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань (п. 7.1 Договору № 434).
Договір № 434 підписаний сторонами та скріплений їх печатками, що свідчить про набрання ним чинності.
До Договору № 434 сторонами вказаного договору складено та підписано Додаток №1 - Специфікацію, якою погоджено асортимент, найменування, кількість та вартість товару. Загальна вартість товару згідно з вказаною Специфікацією складає 288 990,00 грн.
28.12.2021 між Ружинською селищною радою Житомирської області (поклажодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (зберігач) було укладено договір про зберігання № 435 (далі - Договір № 435) (т. 1 а.с. 32 зворотній бік - 33), відповідно до умов якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, у зв'язку з погодними умовами та неможливістю провести якісні бетонні роботи, згідно з актом приймання-передачі від 28.12.2021 №1, який є невід'ємною частиною цього договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає товар, що є власністю поклажодавця, згідно договору № 434 від 28.12.2021, а саме: "придбання та встановлення дитячих майданчиків", 37530000-2 Вироби для парків розваг, настільних або кімнатних ігор за ДК 021:2015 Єдиного закупівельного словника.
Відповідно до п.1.2 Договору № 435 зберігання за цим договором є безоплатним.
Згідно з п. 2.1 Договору № 435 поставка товару здійснюється силами та за рахунок зберігача за адресою згідно додатку 1 до договору №434 від 28.12.2021 у строки, що визначені п.3.1.4.
Зберігач несе всі ризики і втрати під час завантаження та розвантаження товару (п. 2.2 Договору № 435).
Умовами п. 3.1 Договору № 435 сторонами погоджено, що зберігач зобов'язаний забезпечити схоронність товару; вчасно вживати заходів по запобіганню ушкодження, псування і втрати товару; забезпечити стан складських приміщень, де зберігається товар; здійснити доставку, монтаж та встановлення товару за власний рахунок та власними силами за адресою згідно додатку 1 до договору №434 від 28.12.2021 року в 30-денний термін з дня отримання заявки від позивача, але не пізніше 15.04.2022 року.
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами (п. 6.2 Договору № 435).
Відповідно до п. 6.2 Договору № 435 строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п.6.1 цього договору та діє до 15.04.2022, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
28.12.2021 сторони підписали акт приймання-передачі до договору зберігання, за яким поклажодавець передав, а зберігач прийняв каруселі - 7 шт, гойдалки- 7 шт, дитячі гірки - 7 шт, гімнастичний комплекс та тренажер турнік по 1 шт.
У зв'язку з невиконанням ТОВ "Росквіт" своїх зобов'язань за Договорами № 434 та № 435 Ружинська селищна рада Житомирської області звернулась до Господарського суду Житомирської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Росквіт" вартості непоставленого товару згідно Договору зберігання №435 від 28.12.2021 у розмірі 288 990,00 грн та про розірвання договорів зберігання та договір про закупівлю (справа №906/327/22).
Господарський суд Житомирської області рішенням від 10.01.2023 у справі № 906/327/22 (т. 1 а.с. 129-133) позов задовольнив частково; розірвав договір зберігання № 435 від 28.12.2021, укладений між Ружинською селищною радою Житомирської області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росквіт"; стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (код ЄДРПОУ 40286087) на користь Ружинської селищної ради Житомирської області (код ЄДРПОУ 04344707) 288990,00 грн збитків та 6815,85 грн витрат по сплаті судового збору; у решті позову відмовив.
У рішенні від 10.01.2023 у справі № 906/327/22 суд встановив, що відповідач (ТОВ "Росквіт") не виконав свої зобов'язання щодо доставки, монтажу та встановлення дитячих майданчиків за адресами об'єктів позивача (Ружинської селищної ради Житомирської області) до 15.04.2022, водночас ТОВ "Росквіт" вказав, що матеріально-технічна база ТОВ "Росквіт" знаходиться на окупованій території і знищена, тому є достатні підстави вважати, що майно передане на зберігання втрачене.
Позивач до матеріалів справи додав копію постанови державного виконавця Вугледарського ВДВС у Волноваському районі Донецької області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 01.03.2024 у виконавчому провадженні №72316143, з якої вбачається, що примусове виконання наказу Господарського суду Житомирської області у справі № 906/327/22 про стягнення з ТОВ "Росквіт" на користь Ружинської селищної ради Житомирської області збитків у сумі 288 990 грн та витрат по сплаті судового збору 6 815,85 грн закінчено у зв'язку з виконанням рішення в повному обсязі на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження".
Суд приходить до висновку, що позивач не виконав свої зобов'язання за договором зберігання № 435 від 28.12.2021 за вини відповідача в даній справі, оскільки майно, яке він мав повернути поклажедавцеві ним втрачено у зв'язку з бойовими діями, які веде Російська Федерація на території України, внаслідок чого позивач поніс збитки в вигляді відшкодування своєму контрагенту вартості втраченого майна та судових витрат на оплату судового збору.
Суд вважає позовні вимоги в частині стягнення з відповідача збитків у сумі 288 990 грн та витрат по сплаті судового збору 6 815,85 грн, які підтверджені рішенням Господарського суду Житомирської області від 10.01.2023 у справі № 906/327/22, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Стосовно вимоги про стягнення з відповідача витрат виконавчого провадження, то суд зазначає, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження стягнення з нього таких витрат або їх сплати.
Так, сама по собі постанова про закінчення примусового виконання наказу суду не свідчить про те, що з позивача стягувались та що ним дійсно сплачені витрати виконавчого провадження та в якій саме сумі.
Відповідно до частини 1 та 2 ст. 27 Закону України «Про виконавчий збір» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Водночас, згідно з положеннями частини 9 цієї норми виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
З постанови про закінчення виконавчого провадження від 01.03.2024 ВП № 72316143 не вбачається коли саме ТОВ «Росквіт» виконало рішення суду, такі докази не надані і позивачем, а застосування в постанові терміну «виконавче провадження з примусового виконання» є загальною, виконавчий документ був пред'явлений до примусового виконання, а тому і закінчується таке примусове виконання, однак, це не є достеменним підтвердженням того, що рішення суду було виконано після пред'явлення наказу до виконання, а не до цієї дати.
Як вже зазначив суд, інших доказів на підтвердження понесення витрат зі сплати виконавчого збору в виконавчому провадженні 72316243 позивач не надав, так само не надано і доказів на підтвердження суми таких витрат, тому в цій частині суд відмовляє в позовних вимогах.
Позивач просить стягнути з відповідача збитки, завдані підприємству внаслідок втрати всіх активів, вартість яких підтверджується звітністю підприємства, а саме балансом станом на 31.12.2021.
Так, позивач 17.05.2022 (квитанція - т. 1 а.с. 140) подав до Державної податкової служби України Звіт :1-м, 2-м. Фінансову звітність малого підприємства за 2021 рік.
До матеріалів справи додана копія Фінансової звітності малого підприємства ТОВ "Росквіт" за 2021 рік (т. 1 а.с. 49). З даних розділу І. Баланс станом на 31.12.2021 вбачається, що на кінець 2021 року підприємство мало активи : основні засоби вартістю 1052,5 тис.грн, запаси вартістю 6467,8 тис.грн, дебіторська заборгованість - 32,1 тис.грн, дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом 0,1 тис.грн, інша поточна дебіторська заборгованість - 82,2 тис.грн, гроші та їх еквівалент - 99,6 тис.грн, інші оборотні активи - 286,9 тис.грн, всього 8021,2 тис.грн.
Принципи складання, форму і склад статей фінансової звітності, вимоги до визнання і розкриття її елементів визначено Національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності", затвердженим наказом Мінфіну від 07.02.2013 №73 (далі - НП(С)БО 1).
Пунктом 2 розділу ІІ НП(С)БО 1 передбачено, що для мікропідприємств, малих підприємств, які визнані такими відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", непідприємницьких товариств, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність у складі балансу і звіту про фінансові результати, форма і порядок складання яких визначаються Національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 25 "Спрощена фінансова звітність", затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 25 лютого 2000 року № 39, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 15 березня 2000 року за № 161/4382 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 24 січня 2011 року № 25) (із змінами). Зазначені підприємства можуть самостійно визначати доцільність складання фінансової звітності за формами, наведеними у цьому Національному положенні (стандарті).
Терміни, що використовуються в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку, мають такі значення: баланс (звіт про фінансовий стан) - звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал; необоротні активи - всі активи, що не є оборотними; оборотні активи - гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи використання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Відповідно до Національного положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" основні засоби - матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, виконання робіт і надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік). Згідно п. 6 даного Положення об'єкт основних засобів визнається активом, якщо існує імовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди від його використання та вартість його може бути достовірно визначена.
Згідно з Національним положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 9 "Запаси" запаси - активи, які: утримуються для подальшого продажу (розподілу, передачі) за умов звичайної господарської діяльності; перебувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукту виробництва; утримуються для споживання під час виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, а також управління підприємством. Відповідно до п. 5 даного положення запаси визнаються активом, якщо існує імовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди, пов'язані з їх використанням, та їх вартість може бути достовірно визначена.
Проаналізувавши дані Балансу, який поданий до органів податкової служби України, з урахуванням того, що підприємство позивача мало прибуток, як на кінець 2020, так і на кінець 2021 року, враховуючи знаходження у позивача в оренді нежитлового приміщення, обладнання, а також укладені договори в листопаді - грудні 2021 року на загальну суму 1 380 180 грн, суд приходить до висновку, що підприємство позивача вело активну господарську діяльність до 24.02.2022 та мало в своєму розпорядженні активи, як основні засоби, так і оборотні активи.
Суд приймає до уваги, що протягом січня - лютого 2022 року, вартість активів не могла істотно змінитись, а за відсутності інших документів, у зв'язку з тим, що підприємство позивача знаходиться на території, на якій вже з 25.02.2022 року розпочались активні бойові дії та яка попала в тимчасову окупацію в березні 2022 року, суд приймає дані звітності позивача станом на 31.12.2021 рік як належний та допустимий доказ на підтвердження вартості втрачених активів підприємства. Одночасно, суд вважає за необхідне зазначити, що позивачем не доведено втрату таких активів як дебіторська заборгованість, в тому числі дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом, та грошей або їх еквівалентів, а тому вважає доведеним в цій частині розмір збитків позивача в сумі 7 807 200,00 грн за вирахуванням зазначених показників та задовольняє позовні вимоги в цій частині в сумі 7 807 200,00 грн, а в стягненні суми 214 000,00 грн суд відмовляє.
Позивач також заявив до стягнення збитки в частині невиплати позивачем заробітної плати працівникам позивача, зазначаючи, що видом реальних збитків, які поніс позивач, є заборгованість із заробітної плати працівникам позивача.
Позивач зазначив, що у нього є 10 найманих працівників, що підтверджується даними звітності за 2021 рік (т. 1, а.с. 206-214).
Відповідно до наказу № 22/05 від 22.05.2022 (т.1 а.с. 67) з 22.05.2022 на підприємстві ТОВ "Росквіт" встановлений простій до стабілізації ситуації в Україні та припинення воєнного стану; працівникам підприємства дозволено бути відсутніми на роботі (робочому місці), перебуваючи вдома, до закінчення простою, при умові виконання трудових функцій, якщо не виникне потреби відновлення робіт. Також наказано головному бухгалтеру проводити відповідні розрахунки заробітної плати за весь період простою для працівників підприємства в розмірі 2/3 ставки встановленого працівникам окладу.
Здійснюючи розрахунок суми вимог у цій частині позивач зазначив, що протягом 2022-2024 років директор перебував у складі ЗСУ, а головний бухгалтер виїхала за кордон, тому за цей період він здійснює розрахунок заробітної плати помісячно для 8 працівників у розмірі 2/3 частини від мінімальної заробітної плати, яка визначена в Законі України Про державний бюджет на відповідний рік. З 2025 року планується відновлення роботи підприємства, тому за 2025 - 2026 роки позивач здійснює розрахунок для 10 працівників, виходячи з того, що прогнозована заробітна плата в сфері здійснення діяльності позивача становитиме 15 000,00 грн на людину в місяць. Позивачем також здійснений розрахунок ЄСВ на розраховану ним заробітну плату.
Згідно ст. 34 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
Тобто простій є винятковим випадком у процесі виробництва (діяльності підприємства), коли працівник з об'єктивної причини тимчасово не має можливості виконувати свої трудові функції. Так, простій може бути запроваджений у випадку, коли немає вини ні роботодавця, ні працівника, а простій запроваджується у зв'язку з аварією, стихійним лихом, погодою, техногенною або природною катастрофою, іншими не залежними від роботодавця та працівника обставинами. Війна та пов'язані з нею воєнні дії, запровадження воєнного стану є саме такими обставинами, що виникли незалежно ані від роботодавця, ані від працівника. Отже, наявність таких обставин надає роботодавцю право оголосити простій на підприємстві.
Відповідно до абзацу 1 ст. 113 КЗпП час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).
Згідно з положеннями ст. 115 КЗпП заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
15.03.2022 року був прийнятий Закон України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці.
Згідно ст. 10 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
Таким чином, для проведення виплат працівникам за період простою законодавством не передбачено жодних окремих умов, для оплати за дні простою зберігаються загальні правила щодо строків виплати зарплати працівникам, тобто у строки, встановлені роботодавцем, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів, і не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який робиться виплата. Лише у разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій строк виплати зарплати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
Одночасно, суд зазначає, що керівництво підприємства має вести табелювання працівників, щодо яких оформлено простій. Діючим законодавством передбачено зазначення в табелі відпрацьованого часу позначки “П» із зазначенням кількості годин простою.
Позивач до матеріалів справи не надав жодного доказу на підтвердження того, що 8 працівників перебували з ним у трудових відносинах протягом 2022 - 2024 років, що він здійснював облік місцезнаходження таких працівників, табелювання часу простою, відпусток, тощо таких працівників. Позивач зазначив, що він не здійснював за своїм обліком нарахування заробітної плати за час простою, щоб працівники не звертались до суду з позовом про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, ніяка звітність щодо працівників та нарахувань заробітної плати не подавалась, оскільки підприємство на час воєнного стану звільнено від подачі такої звітності.
Як вже зазначено, позивач мав вести облік часу простою працівників, здійснювати нарахування, при цьому виплата такої зарплати в певних випадках може бути відтермінована. Одночасно, нарахування заробітної плати на майбутнє взагалі не передбачено чинним законодавством, а до суду сторона звертається за відновленням свого порушеного права, при цьому суд не може встановити, що порушення відбудеться і на майбутнє.
Крім того, суд звертає увагу на те, що положеннями статті 13 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" передбачена можливість призупинення трудового договору, а саме призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв'язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором. Призупинення дії трудового договору може здійснюватися за ініціативи однієї із сторін на строк не більше ніж період дії воєнного стану. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану роботодавець повинен за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівника про необхідність стати до роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.
Позивач сам зазначає. що такі збитки, завдані в частині невиплати позивачем заробітної плати, тобто позивач не здійснив жодних дій щодо обліку працівників, обліку часу простою, нарахування заробітної плати за час простою, не надав доказів на підтвердження існування у нього трудових відносин з працівниками в період з березня 2022 року по дату подачі позову, так і на дату ухвалення судом рішення в даній справі. Суд вважає, що в цій частині позивачем не доведена наявність самих збитків та безумовне настання обов'язку з виплати заробітної плати саме в сумі, що розрахована позивачем лише в позовній заяві.
Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення збитків від невиплати позивачем заробітної плати працівникам та нарахованого на цю суму ЄСВ за період березень 2022 - грудень 2026 нормативно та документально не обґрунтовані та не підлягають задоволенню.
Суд не приймає посилання позивача на рішення судів першої інстанції в спорах щодо відшкодування збитків, завданих Російською Федерацією, оскільки вказаними рішеннями не встановлено ніяких фактів щодо позивача в даній справі та його позовних вимог. В інших справах суд надавав оцінку доказам, які стосувались безпосередньо вимог у тих справах.
У даній справі суд дійшов висновку, що в частині вимог, по яким суд відмовляє, позивач не надав належних та допустимих доказів в обґрунтування своєї позиції по справі.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення загальної суми збитків, завданих позивачу внаслідок збройної агресії Російської Федерації на територію України, у розмірі 8 521 255,85 грн, в стягненні решти заявленої суми суд відмовляє.
Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Суд зазначає, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Згідно зі статтею 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, стягненню з відповідача до Державного бюджету України підлягає судовий збір у сумі 127 818,84 грн, а саме в розмірі 1,5 % від суми задоволених позовних вимог 8 521 255,85 грн.
На підставі викладеного, керуючись статями 1-5, 10, 11, 12, 20, 73-80, 86, 123, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Росквіт" (85670, Донецька область, м. Вугледар, вул. Шахтарська, буд 10, кв. 65, код 40286087) збитки, завдані внаслідок збройної агресії Російської Федерації на територію України, в загальній сумі 8 521 255,85 грн.
Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 127 818,84 грн.
Видати накази після набрання рішенням законної сили.
В решті вимог позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку, визначені статтями 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 31.03.2025.
Суддя Т. О. Лобода