Справа № 420/13321/20
31 березня 2025 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд колегією у складі:
головуючої судді Бойко О.Я.,
суддів: Катаєвої Е.В., Самойлюк Г.П.
за участі:
секретаря судового засідання Кралі І.С.
представниці позивача Богомолової І.Г.
представників відповідачів Єлісашвілі О.М., Клюкіна К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву про перегляд судового рішення у зв'язку з виключними обставинами у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора та Одеської обласної прокуратури про визнання протиправними рішень та зобов'язання вчинити певні дії,
До Одеського окружного адміністративного суду звернувся позивач із заявою про перегляд судового рішення у зв'язку з виключними обставинами у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора та Одеської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування рішень про неуспішне проходження атестації та припинення участі в атестації, наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У заяві про перегляд судового рішення за виключними обставинами позивач просить її задовольнити, скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2021 у справі 3420/13321/20 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача.
В обґрунтування заяви позивач зазначив, що 18.12.2024 Конституційний Суд України ухвалив рішення, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 9 ч.1 ст. 51 Закону України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ.
Позивач стверджує, що визнане неконституційним положення закону суд застосував під час остаточного вирішення цієї справи по суті. Вкзазаний факт, на думку позивача, доводить порушення, наданих йому законом гарантій від незаконного звільнення з посади прокурора. Адже зміст рішення Конституційного Суду України, вважає позивач, об'єктивно підтверджує законність та обґрунтованість позовних вимог у справі щодо його незаконності звільнення. Позивач в обґрунтуванні позовних вимог вказує також на відсутність підстав його звільнення через відсутність факту ліквідації чи реорганізації, скорочення кількості прокурорів в органі, у якому він обіймав посаду.
Таким чином, для поновлення порушеного права на працю через застосування неконституційної норми закону, позивач просить переглянути остаточне рішення за виключними обставинами.
На судовому засіданні представниця позивача підтримала заяву про перегляд рішення за виключними обставинами з підстав, викладених у заяві. Посилалася на протиправність проведення атестації, наявність порушення кримінальних справ проти керівництва Офісу Генерального прокурора.
Відповідач, Одеська обласна прокуратура, заперечував проти перегляду судового рішення за виключними обставинами, просив відмовити у задоволенні заяви.
В обґрунтування своєї позиції, викладеної у відзиві, відповідач зазначав, що встановлена Конституційним Судом неконституційність п. 9 ч.1 статті 51 Закону України “Про прокуратуру» не впливає та не вплине на права та обов'язки позивача, оскільки, у даному випадку підставою для його звільнення стало неуспішне проходження атестації. При цьому відповідач звертав увагу, що рішення Конституційного Суду стосується саме процедури вивільнення працівника у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією та скороченням, внаслідок застосування якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій.
Також відповідач вказував на те, що вказана норма втрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 18.06.2025.
Крім того, на думку відповідача, у контексті приписів пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, рішення, що набрало законної сили, яким у задоволенні позову відмовлено, не передбачає примусового виконання, а тому не може бути переглянутим за виключними обставинами.
Також відповідач вважає, що прийняття Рішення № 11-р(П)/2024 відповідача, не змінює правового регулювання спірних правовідносин, оскільки на момент їх виникнення та до 18.12.2024 (дати ухвалення Рішення № 11-р(П)/2024) вказані норми були чинними та підлягали застосуванню.
Віповідач вказував, що перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою й саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору, на його думку, не є підставою для повторного судового розгляду.
Відповідач, Офіс Генерального прокурора, також надав відзив, в якому заперечував проти задоволення заяви про перегляд за виключними обставинами остаточного судового рішення з аналогічних підстав, якими свою позицію обґрунтовував відповідач, Одеська обласна прокуратура.
Крім того, він зауважив, що позивач звільнений відповідно до приписів п. 19 розділу ІІ “Прикінцеві і Перехідні положення» Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, який встановлює умову звільнення - неуспішне проходження атестації. Вказаний закон визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, та є спеціальним у спірних правовідносинах. Підставою для звільнення позивача стало неуспішне проходження ним атестації, а не ліквідація, реорганізація органу прокуратури та скорочення кількості працівників.
На судовому засіданні представник відповідачів підтримав заперечення на заяву, викладені у відзивах.
Впродовж судового розгляду заяви суд встановив наступні обставини.
04.10.2021 Одеський окружний адміністративний суд у цій справі відмовив у задоволенні адміністративного позову позивача про визнання протиправними та скасування рішень третьої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) Офісу Генерального прокурора про неуспішне проходження атестації, заборону проходити iншi етапи атестації та припинення участі в атестації; наказу про звільнення з посади прокурора Іллічівської місцевої прокуратури Одеської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 грудня 2020 року; поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Іллічівської місцевої прокуратури Одеської обласної прокуратури або на рівнозначнiй посаді та в органах прокуратури України з 30 грудня 2020 року; стягнення з Одеської обласної прокуратури середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
16.02.2022 постановою П'ятий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу позивача задовольнив. Рішення першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив.
17.11.2022 постановою Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду касаційні скарги Офісу Генерального прокурора та Одеської обласної прокуратури задовольнив. Постанову апеляційного адміністративного суду скасував, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2021 залишив в силі.
18.12.2024 на пленарному засіданні Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення №11-р(ІІ)/2024, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами.
В резолютивній частині рішення вказано, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами, втрачає чинність через шість місяців з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та зміст заяви, суд робить висновок про відмову у задоволенні заяви про перегляд рішення за виключними обставинами.
Свій висновок суд вмотивовує наступним чином.
Відповідно до ч. 1 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуте за нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно з п. 1 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є, зокрема, встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.
Частиною 6 цієї самої статті встановлено ще одну обмежувальну умову , за змістом якої під час перегляду судового рішення за виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
З аналізу вказаної статті, вона містить обмежувальні умови для перегляду рішення за виключними обставинами, що обумовлено необхідністю дотримання судом принципу правової визначеності.
Застосування принципу res judicata докладно розроблено у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Згідно з цим принципом , жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного рішення лише з однією метою-домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі (п.34 у справі “Христов проти України (Khristov v. Ukraine, заява №24465/04 від 19 лютого 2009 року).
Проте ЄСПЛ допускає відхід від принципу юридичної визначеності як виняток, якщо для цього є певні обставини. Суспільний інтерес в усуненні сумніву законності та обґрунтуванні судового рішення переважає над суспільним інтересом , що виявляється у дотриманні принципу юридичної визначеності. У разі конкуренції між правильним і стабільним перевагу слід надавати першому.
У справі “Рябих проти Росії» (Ryabych v.Russia , №52854/39, п.52) ЄСПЛ вказав на можливість відходу від принципу юридичної визначеності тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі (істотні) й переконливі обставини.
Отже з метою недопущення необґрунтованого відходу від принципу правової визначеності, суду у цій справі необхідно перевірити існування таких умов для її перегляду у їх взаємозв'язку:
а) визнання неконституційності (конституційності) нормативно-правового акта чи окремого його положення;
б) застосування (незастосування) такого акта у справі;
в) відсутність факту виконання рішення суду.
При цьому для вирішення питання перегляду судового за виключними обставинами судового рішення суду необхідно також встановити, чи є обставини, на які вказує позивач, вагомими (істотними) та переконливими для необхідності скасування остаточного рішення та ухвалення нового .
Звертаючись до фактів цієї справи, суд встановив, що Конституційний Суд України встановив неконституційність пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Для того, аби встановити чи була застосована ця норма закону у справі, суд вважає необхідним розкрити її зміст, зміст рішення Конституційного Суду та зміст остаточного рішення у справі.
Так, стаття 51 Закону України «Про прокуратуру» встановлює загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень.
Відповідно до п.9 ч.1 цієї статті: “Прокурор звільняється з посади у разі [...] ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури».
З змісту рішення Конституційного суду від 18.12.2024 випливає, що воно було прийнято за результатами розгляду конституційної скарги ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України, серед іншого, п.9 ч.1 ст.51 ЗУ “Про прокуратуру».
З огляду на фабулу конституційної справи, ОСОБА_2 був звільнений у 2015 році у зв'язку з скороченням штату працівників. Причиною скорочення став наказ Генерального прокурора України про внесення зміни до структури штатного розпису прокуратури Запорізької області у спосіб виключення штатних розписів усіх міських, районних, міжрайонних прокуратур у м.Запоріжжя та включення штатних розписів Бердянської, Енергодарської, Мелітопольської Токмацької, Запорізької місцевих прокуратур з відповідною кількістю штатних одиниць для кожної прокуратури.
Не погоджуючись із звільненням, ОСОБА_2 після отримання остаточного рішення суду про відмову у задоволенні позову про протиправне звільнення , порушив перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності п.9 ч.1 ст.51 та пп.1 п.5-1 розділу ХІІІ “Перехідні положення» ЗУ “Про прокуратуру» .
Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України у пунктах 5.5., 5.6 Рішення зазначив:
“За пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 підставою для звільнення прокурора з посади, яку він обіймає в органі прокуратури, є не індивідуальний акт права - відповідне персоналізоване кадрове рішення Генерального прокурора стосовно прокурора Офісу Генерального прокурора (пункт 1 частини другої статті 51 Закону № 1697) або керівника обласної прокуратури щодо прокурора обласної чи окружної прокуратури (пункт 2 частини другої статті 51 Закону № 1697), а організаційне рішення Генерального прокурора щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури.
Отже, реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок - звільнення прокурора з посади, яку він обіймає у відповідному органі прокуратури.
[...] Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв'язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури».
Дослідивши матеріали цієї справи, суд звертає увагу, що предметом спору була законність звільнення позивача не тільки на підставі окремої норми Закону України “Про прокуратуру», яка визнана неконституційною, а у її сукупності з нормою іншого закону - п. 19 розділу ІІ “Прикінцеві і Перехідні положення» Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ (далі - Закон №113) .
В свою чергу п.19 розділу ІІ “Прикінцеві і Перехідні положення» Закону №113 встановлював звільнення з посади прокурора на підставі п.9 ч.1 ст.51 ЗУ “Про прокуратуру» за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурорів генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої та військової прокуратур.
Аналізуючи матеріали цієї справи, спірні правовідносини між сторонами склалися з приводу рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації та звільнення з посади в органах прокуратури на підставі такого рішення. Позивач в обґрунтуванні позовних вимог вказує також на відсутність підстав його звільнення через відсутність факту ліквідації чи реорганізації, скорочення кількості прокурорів в органі, у якому він обіймав посаду.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, який підтримав суд касаційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення кадрової комісії, оскільки остання, приймаючи оскаржуване рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, встановлений законом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині скасування наказу про звільнення, суди виходили з того, що в даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, є не закінчення процесу ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.
Зокрема в абз. четвертому та п'ятому на аркуші 9 рішення суду першої інстанції суд зазначає: “Між тим, оскільки Закон №113-ІХ визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, то він є спеціальним по відношенню до спірних відносин , а тому пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697 - VII, яким визначено загальні підстави для звільнення, не є застосовним у контексті спірних правовідносин щодо оскарження рішення атестаційної комісії, незгоди з результатами атестації та наказу про звільнення з посади прокурора за результатами такого рішення.
[...] Таким чином, у пункті п.19 розділу ІІ “Прикінцеві і Перехідні положення» Закону №113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках , які визначені нормами спеціального Закону №113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації » .
У постанові від 17.11.2022 Верховний Суд, як суд касаційної інстанції у цій справі, зазначив:
« …101. Відповідно до підпункту 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.
102. За наявності відповідного рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, відповідачем правомірно прийнято спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.
103. Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірні рішення кадрової комісії та наказ видані на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України та, відповідно, відсутні підстави для їх скасування та задоволення позовних вимог» .
Зі змісту фактичних обставин у справі, предмету спору, остаточного судового рішення суд робить висновок, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність п.9 ч.1 ст.51 Закону України “Про прокуратуру» не впливає на права та обов'язки позивача, через відсутність у цій справі самого факту ліквідації, реорганізації та скорочення кількості прокурорів. Відповідно це не було фактичною умовою для звільнення позивача. Фактичною та юридичною підставою для звільнення позивача стало неуспішне проходження атестації. При цьому суд головним чином застосував п.19 розділу ІІ “Прикінцеві і Перехідні положення» Закону №113-ІХ, в т.ч. на підставі якого позивач був звільнений та який на час розгляду даної заяви неконституційним не визнавався. Саме по собі зазначенні у рішенні суду п.9.ч.1ст.51 Закону України “Про прокуратуру» не мало суттєвого впливу на вирішення справи. Вказані обставини свідчать про відсутність вагомих та переконливих підстав для перегляду остаточного судового рішення.
Враховуючи викладене вище, суд відхиляє аргументи позивача, що зазначення в наказі про звільнення підстави - п.9 ч.1 ст.51 Закону України “Про прокуратуру» є підставою для перегляду рішення за виключними обставинами.
Таким чином, Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 не змінює правового регулювання спірних правовідносини та не доводить факту допущення судом помилки під час розв'язання спору.
Суд ще раз наголошує, що відповідно до обмежувальних умов ст.361 КАС України, з метою забезпечення принципу правової визначеності, який вимагає поваги до остаточного рішення суду, він здійснює перегляд судового рішення за виключними обставинами, не виходячи за межі предмету розгляду під час ухвалення судового рішення, що переглядається. Відтак - суд робить висновок про відсутність виключних підстав для перегляду остаточного судового рішення.
Щодо посилань представника відповідачів, що визнана неконституційніною норма втрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 18.06.2025, суд зазначає, що в даному випадку ця обставина не впливає на розгляд судом заяви за виключними обставинами. Адже відповідно до ст. 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Також у Рішенні від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
З урахуванням приписів п.1 ч.5 ст.361, п.4 ч.1 ст. 363 КАС України для звернення до суду та розгляду заяви про перегляд рішення за виключними обставинами достатньою є підстава визнання норми права неконституційною.
Щодо аргументів представника відповідачів про те, що остаточне рішення у цій справі є відмовним та щодо перспективності дії рішень Конституційного Суду суд зазначає наступне.
Суд погоджується, що обмежувальна умова, словосполучення у п.1 ч.5 ст.361 “якщо рішення ще не виконане» встановлене для забезпечення стабільності правопорядку, який був встановлений після виконання відповідного вердикту суду , та забезпечення принципу правової певності щодо того, що після вичерпання реалізації акта судової влади правове становище учасників справи не зазнає жодних змін.
Водночас суд наголошує, що правовий інститут виключних обставин має на меті забезпечення перегляду судових рішень , ухвалених з порушеннями, що мали суттєвий вплив на вирішення справи. Правова природа виключних обставин, про які йдеться у ч.5 ст.361 КАС України, виявляється уже у самій їх назві. Їх виключність свідчить про те, що вони є винятком із принципу юридичної визначеності. Суд вже посилався вище по тексту на допущення такого відходу від принципу юридичної визначеності , якщо для цього є певні обставини у рішенні ЄСПЛ “Рябих проти України». Такі висновки ЄСПЛ також містяться у рішеннях: “Устименко проти України» (п.46, заява №32053/13, рішення від 29 10.2015); “Васильєв проти України» (п.61, заява №11370/02, рішення від 21.06.2007).
Визнання закону неконституційним, незастосування судом конституційного закону, злочинні дії судді, порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи - усе це свідчить про помилку з боку держави та підриває довіру до судового рішення. Держава має забезпечити ефективне поновлення права через можливість повторного розгляду справи під час якого суд , зважаючи на рішення КСУ повинен переглянути судове рішення, що ґрунтувалося на неконституційних положеннях закону. Таких підхід узгоджується з принципом належного урядування. У справі “Лелас проти Хорватії» (п.74 заява №55555/08) ЄСПЛ зазначив, що держава чиї органи влади не дотримувалися процедури власних внутрішніх правил і процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо водночас немає жодного іншого приватного інтересу.
Проте, розглядаючи заяву про перегляд рішення за виключними обставинами, суд зробив висновок про відсутність вагомих та переконливих підстав для перегляду остаточного судового рішення через те, що Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 №11-р(ІІ)/2024 не змінює правового регулювання спірних правовідносини та не доводить факту допущення судом помилки під час розв'язання спору.
Враховуючи викладені судом обставини, суд доходить висновку, що відсутні підстави для перегляду рішення за виключними обставинами, а тому підстави для скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2021 року у справі № 420/13321/20, відсутні.
З огляду на вищевикладене, керуючись ст. ст. 256, 294, 295,297, 368, 369 КАС України, суд, -
1. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення у зв'язку з виключними обставинами по справі за його позовом до Офісу Генерального прокурора та Одеської обласної прокуратури про визнання протиправними рішень та зобов'язання вчинити певні дії, відмовити.
2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року по справі № 420/13321/20, залишити в силі.
Ухвала може бути оскаржена до П'ятого апеляційного адміністративного суду в порядку та строки передбачені статтями 295, 297 КАС України.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку та строки, передбачені ст. 256 КАС України.
Головуюча суддя Оксана БОЙКО
Суддя Елла КАТАЄВА
Суддя Ганна САМОЙЛЮК