31 березня 2025 рокуСправа №160/34608/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Голобутовського Р.З.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
30.12.2024 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), у якій позивач просить:
- визнати протиправним рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом від 18.12. 2024 №22 щодо відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особі яка самостійно виховує та утримує дітей за рішенням суду;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є особою, який самостійно виховує своїх неповнолітніх дітей, а тому, на його думку, має право на відстрочку від мобілізації та не підлягає мобілізації. З метою отримання відстрочки від призову за мобілізацією відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" №3544-ХІІ, представник позивача звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 , надавши необхідні документи, як чоловіка, який самостійно виховує своїх дітей, проте позивачу було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. З огляду на зазначене, позивач вважає протиправним рішення відповідача щодо не надання йому відстрочки від призову.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.12.2024 заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі №160/34608/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено.
Заборонено ІНФОРМАЦІЯ_2 вчиняти дії щодо призову на військову службу під час мобілізації на особливий період відносно ОСОБА_1 , у т.ч. видавати відносно нього мобілізаційні розпорядження, вручати повістки на відправку до військової частини для проходження військової служби до набрання судовим рішенням у справі законної сили.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.12.2024 відкрито провадження у адміністративній справі; справу №160/34608/24 призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
15.01.2025 представником відповідача надано до суду відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування правової позиції зазначено, що норма п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" є імперативною і передбачає наявність обох обставин, а саме: факту самостійного виховання та утримання. Відповідач звернув увагу, що позивач не надав доказів самостійного утримання та виховання дітей, зокрема рішення суду про встановлення цього факту, як того вимагає норма п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", тому комісією відповідача було прийняте рішення про відмову в наданні відстрочки від призову.
Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є військовозобов'язаним та перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.05.2022 у справі №201/2553/22 затверджено мирову угоду, укладену для урегулювання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , по цивільній справі № 201/2553/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.
Шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який був зареєстрований Кіровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції «20» серпня 2011 року, актовий запис за №417, - розірвано.
Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07.04.2023 по справі №201/2550/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дітей за кордон без згоди матері та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, третя особа - Орган опіки й піклування Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, - задоволено.
Відібрано у матері ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 без позбавлення батьківських прав та передано батьку ОСОБА_1 , як такому, що самостійно виховує дітей.
Надано ОСОБА_1 дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України його дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , у його супроводі без нотаріально засвідченої згоди та супроводу матері дитини на багаторазовий виїзд за кордон України до усіх країн світу в будь-який час до досягнення дитиною 16-річного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Надано ОСОБА_1 дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України його дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 у його супроводі без нотаріально засвідченої згоди та супроводу матері дитини на багаторазовий виїзд за кордон України до усіх країн світу в будь-який час до досягнення дитиною 16-річного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Представник повивача звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою від 06.12.2024 про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" №3544-ХІІ.
До вказаної заяви представником позивача було надано: копію ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2022 року у справі №201/2553/22 (провадження №2/201/2004/2022); копію рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 квітня 2023 року у справі №201/2530/23 (провадження №2/201/1485/2023); копію повідомлення Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене Протоколом від 28 листопада 2024 року №21; копію паспорту ОСОБА_1 ; копію тимчасового посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_2 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_3 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 .
Повідомленням комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 24.12.2024 №10655 повідомлено позивача, що протоколом від 18.12.2024 №22 комісія ухвалила рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та повідомлено, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Причини відмови: в зв'язку з відсутністю рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дітей, необхідного для встановлення відстрочки за вказаним заявником пунктом.
Не погоджуючись із рішенням відповідача щодо не надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», останній звернувся до суду з даним позовом, через свого представника.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам суд виходить з наступного.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною третьою статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За приписами частини сьомої статті 1 Закону №2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану, який діє й на час апеляційного перегляду справи.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ, застосовується судом у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), який також визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону №3543-ХІІ призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Частиною 1 ст. 23 Закону №3543-XII передбачено підстави для звільнення від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані.
Відповідно до пункту 4 цієї ж статті (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що представником позивача подано заяву про надання відстрочки позивачу від мобілізації як особі, яка самостійно виховує дітей віком до 18 років.
До заяви було додано: копію ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2022 року у справі №201/2553/22 (провадження №2/201/2004/2022); копію рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 квітня 2023 року у справі №201/2530/23 (провадження №2/201/1485/2023); копію повідомлення Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене Протоколом від 28 листопада 2024 року №21; копію паспорту ОСОБА_1 ; копію тимчасового посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_2 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_3 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 .
Повідомленням комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 24.12.2024 №10655 відмовлено у наданні відстрочки оскільки документи, додані позивачем до звернення, не свідчать про виховання ним дитини самостійно.
Втім, враховуючи викладене, суд вказує, що визначення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.05.2022 у справі №201/2553/22 місця проживання дитини разом з батьком та зазначення у рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07.04.2023 у справі №201/2550/23, позивача, як такого, що самостійно виховує дітей не підтверджує здійснення ним самостійного виховання та утримання, а лише підтверджують дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону.
Розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
Відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання дітей та доказів наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
У законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
18.05.2024 набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560), який серед іншого визначає також алгоритм отримання військовозобов'язаними особами відстрочки.
Відповідно до пунктів 56 та 57 Порядку № 560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:
голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу);
члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров'я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).
Згідно з пунктом 58 Порядку №560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов'язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (пункт 59 Порядку №560).
Відповідно до пункту 60 Порядку №560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
До ухвалення комісією рішення військовозобов'язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації надається на строк дії відповідних законних підстав, але не більш як на строк проведення мобілізації, встановлений Указом Президента України. У разі продовження строку проведення мобілізації перевірка підстав у військовозобов'язаного на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, крім підстав, зазначених у пункті 2 частини 1, пунктах 3, 4, 5 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», здійснюється за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Зазначеною постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 затверджено також додаток 5 до Порядку № 560, яким є Перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Пунктом 4 додатку 5 до Порядку № 560 визначено вичерпний перелік документів, які дають право на відстрочку жінкам та чоловікам, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, а саме: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: - свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Отже, суд, враховуючи викладене та дослідивши зміст наданих позивачем документів та повідомлення відповідача про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII, робить висновок, що позивачем не надано відповідачу та до суду належних документів, які підтверджують, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує своїх дітей, зокрема, у матеріалах справи відсутнє: 1) рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини; 2) витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, а тому відмова відповідача у наданні відстрочки позивачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є правомірною.
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд робить висновок про відмову у задоволенні позовної заяви.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, відсутні підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Р.З. Голобутовський