номер провадження справи 26/56/24
13.03.2025 Справа № 908/1634/24(908/2316/24)
м.Запоріжжя Запорізької області
Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, за участю секретаря судових засідань Лісовик О.В., розглянувши матеріали позовної заяви
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “МЕНЕЛАЙ», код ЄДРПОУ 40673981 (69118 Україна, м. Запоріжжя, проспект Героїв Національної гвардії України (проспект 40-річчя Перемоги), буд. 63, прим. 1)
до відповідача - ФО ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 )
про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 16 088 549, 56 грн.
в межах справи № 908/1634/24
про банкрутство - Товариства з обмеженою відповідальністю “МЕНЕЛАЙ», код ЄДРПОУ 40673981 (69118 Україна, м. Запоріжжя, проспект Героїв Національної гвардії України (проспект 40-річчя Перемоги), буд. 63, прим. 1)
кредитор - ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 )
розпорядник майна - арбітражний керуючий Венська Оксана Олександрівна (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого № 174 від 24.04.2013; адреса: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 62, а/с 162)
Представники сторін:
- представник відповідача (заявника) - адвокат Касьяненко Дмитро Леонідович (в режимі відеоконференції);
- представник відповідача (заявника) - адвокат Ванжула Ярослав Володимирович (в режимі відеоконференції);
- представник позивача - адвокат Камінська Анна Анатоліївна (в режимі відеоконференції).
ТОВ «МЕНЕЛАЙ» звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 74/П/05/2007-840 від 07.04.2007 року. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що право вимоги за кредитним договором перейшло до ТОВ «МЕНЕЛАЙ» на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги № 27052024-6С від 27.05.2024 року, укладеного між ТОВ «БРАЙТ ІНВЕСТМЕНТ» та ТОВ «МЕНЕЛАЙ», відповідно до якого ТОВ «БРАЙТ ІНВЕСТМЕНТ» передав ТОВ «МЕНЕЛАЙ» право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором 74/П/05/2007-840 від 07.05.2007 року відповідно до акту приймання - передачі прав вимоги до вказаного договору купівлі - продажу прав вимог від 27 травня 2024 року. Станом на 27.05.2024 року заборгованість складає - 567 033,61 доларів США (еквівалентно 15 776 292,61 гривень станом на 30.09.2020 року).Основний борг - 120 489,16 доларів США (еквівалентно 10 858 432,31 гривень станом на 30.09.2020 року). Відсотки - 120 489,16 доларів США (еквівалентно 3 352 309,65 гривень станом на 30.09.2020 року).
24.10.2024 Господарським судом Запорізької області було прийнято рішення у справі № 908/1634/24(908/2316/24) про стягнення з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “МЕНЕЛАЙ», код ЄДРПОУ 40673981 (69118 Україна, м. Запоріжжя, проспект Героїв Національної гвардії України (проспект 40-річчя Перемоги), буд. 63, прим. 1) заборгованості у розмірі 390 275 (триста дев'яносто тисяч двісті сімдесят п'ять) доларів США 22 центи.; - стягнуто з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України (отримувач: ГУК у Зап.обл/м.Зап./Вознес./22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37941997, Банк отримувача: Казначейство України (ел.адм.подат.), код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача UA768999980313131206083008513) 241 328 (двісті сорок одна тисяча триста двадцять вісім) грн. 24 коп. судового збору.
На виконання вказаного судового рішення 30.12.2024 року видано накази.
04.03.2025 (електронною поштою з КЕП) та 05.03.2025 року (повторно - у паперовому вигляді) до Господарського суду Запорізької області надійшла заява ФО ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_3 ), за підписом представника - адвоката Адвокатського бюро “Касьяненко і партнери» - Касьяненка Дмитра Леонідовича, про визнання наказів Господарського суду Запорізької області від 30.12.2024 такими, що не підлягають виконанню у справі № 908/1634/24(908/2316/24).
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 04.03.2025, заяву передано на розгляд судді Юлдашеву О.О.
Ухвалою суду від 07.03.2025 року, зокрема, прийнято заяву ФО ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_3 ), за підписом представника - адвоката Адвокатського бюро “Касьяненко і партнери» - Касьяненка Дмитра Леонідовича, про визнання наказів Господарського суду Запорізької області від 30.12.2024 такими, що не підлягають виконанню у справі № 908/1634/24(908/2316/24) до розгляду. Розгляд заяви призначено на 11.03.2025 о 14 год 30 хв., в судовому засіданні, яке відбудеться в приміщенні Господарського суду Запорізької області за адресою: м. Запоріжжя, вул. Гетьманська, 4.
До суду надійшли наступні документи:
- 10.03.2025 року від відповідача (заявника) - додаткові пояснення у справі;
- 10.03.2025 року від позивача (стягувача за наказом) - ТОВ “МЕНЕЛАЙ» - заперечення на заяву про визнання наказу Господарського суду Запорізької області від 30.12.2024 таким, що не підлягає виконанню у справі № 908/1634/24(908/2316/24);
- 11.03.2025 року від відповідача (заявника) - додаткові пояснення у справі (пояснення 2).
Розглянувши заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) про визнання судового наказу, виданого Господарським судом Запорізької області 24 жовтня 2024 року, таким, що не підлягає виконанню, суд встановив наступне:
Відповідач ОСОБА_1 у своїй заяві зазначив про те, що позовні вимоги ТОВ «Менелай» є безпідставними, незаконними та такими, що порушують його права, оскільки аналогічний спір вже був предметом судового розгляду, і за його результатами у справі № 756/6100/14-ц, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25.11.2015 року, в задоволенні ідентичного позову було відмовлено через сплив строку позовної давності.
Відповідач вказує, що ПАТ КБ «Надра» ще 03.02.2010 року звернулось із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором № 74/П/05/2007-840, а тому строк виконання зобов'язань настав саме з цього моменту відповідно до статті 1050 ЦК України. Проте наступне звернення банку до суду з повторним позовом у 2014 році було здійснено із суттєвим пропуском строку позовної давності, що й стало підставою для остаточної відмови у позові. Цей факт підтверджено судовим рішенням, яке набрало законної сили, залишене без змін апеляційним судом і переглянуте Верховним Судом.
Відповідач стверджує, що рішення Оболонського районного суду від 25.11.2015 року має преюдиційне значення згідно з частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, оскільки стосується тих самих правовідносин, того самого договору, предмету та підстави спору.
Крім того, ОСОБА_1 посилається на статтю 262 ЦК України, яка передбачає, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на перебіг строку позовної давності. Таким чином, ТОВ «Менелай», як новий кредитор, що отримав права за договором відступлення від 27.05.2024 року, не набуває жодних нових прав, а зобов'язаний дотримуватися встановлених меж позовної давності.
У зв'язку з викладеним, відповідач просить суд визнати наказ у справі № 908/1634/24 таким, що не підлягає виконанню.
У своїх запереченнях позивач ТОВ «Менелай» наполягає на правомірності та обґрунтованості виданих наказів Господарського суду Запорізької області від 30.12.2024 року у справі № 908/1634/24 (908/2316/24), вважаючи, що жодні обставини, зазначені відповідачем у заяві про визнання наказів такими, що не підлягають виконанню, не відповідають вимогам частини 2 статті 328 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, позивач вказує, що виконавчі документи видано судом на підставі чинного рішення, яке набрало законної сили, не було скасоване в установленому законом порядку, а отже - є обов'язковим до виконання на всій території України. Позивач також зазначає, що доводи відповідача не підтверджуються належними доказами припинення зобов'язань, добровільного виконання або будь-яких інших обставин, які б свідчили про помилкову видачу наказів. Враховуючи вказане, позивач просить суд відмовити у задоволенні заяви відповідача про визнання наказів такими, що не підлягають виконанню.
Судом було встановлено наступне. 25 листопада 2015 року рішенням Оболонського районного суду м. Києва у справі № 756/6100/14-ц, справа № 2/756/5717/15, було відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 74/П/05/2007-840, укладеним 07.04.2007 року. Підставою для відмови стало встановлення факту спливу строку позовної давності, оскільки банк скористався своїм правом на дострокове стягнення заборгованості ще 03.02.2010 року, звернувшись з відповідним позовом до суду. ТОВ «МЕНЕЛАЙ», виступаючи позивачем, не надало жодного належного доказу, який би спростував доводи, викладені відповідачем ОСОБА_1 , та не заперечило жоден із наведених ним фактів, що свідчать про незаконність та безпідставність заявлених позовних вимог. Суд критично оцінює позицію позивача, вбачаючи у ній спробу повторного судового переслідування за фактично тотожними вимогами, що вже були предметом розгляду іншим судом, з ухваленням рішення, яке набрало законної сили. Обставини справи свідчать про те, що предметом спору в обох судових процесах - Оболонському районному суді міста Києва (справа № 756/6100/14-ц) та у Господарському суді Запорізької області (справа № 908/1634/24) - є той самий кредитний договір № 74/П/05/2007-840, укладений між ВАТ КБ «Надра» та відповідачем ОСОБА_1 . Так, 07.04.2007 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким відповідачу надано грошові кошти в розмірі 400 000 доларів США строком до 05.05.2017 року під 14,49% річних. 07.05.2007 року між банком та ОСОБА_3 і ТОВ «Турборемонт» укладено договір поруки, яким останні зобов'язались відповідати за виконання кредитних зобов'язань позичальника.
Згідно ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Згідно ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.» Виходячи з наведеного, у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов'язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов'язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін. Як встановлено рішенням Оболонського раціонного суду м. Києва від 25 листопада 2015 року по справі № 2/756/5717/15 , унікальний номер №756/6100/14-ц, 05 травня 2010 року за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «НАДРА» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Турборемонт» про стягнення заборгованості за кредитним договором №74/П/05/2007-840 від 07.04.2027 року скористався правом на дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором відповідно до п. 4.2.4. кредитного договору та с. 2 ст. 1050 ЦК України та звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості до позичальника.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи. У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) ст. 257 ЦК України встановлено в три роки. Перебіг позовної давності, відповідно до ст. 261 ЦК України починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Строк позовної давності тривалістю в три роки застосовується у вигляді загального правила, якщо для відповідної вимоги не встановлено спеціального строку. Згідно зі ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
Згідно з вказаним рішенням, строк виконання зобов'язань настав з моменту пред'явлення банком позову відповідно до ст. 1050 ЦК України та п. 4.2.4 кредитного договору. Враховуючи подання нового позову 05.05.2014 року, суд визнав, що ПАТ КБ «Надра» пропустив строк позовної давності, що і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Вказане судове рішення набрало законної сили після перегляду в апеляційному порядку та Верховному Суді 28.02.2018 року, і має преюдиційне значення для наступних судових розглядів, у тому числі справи № 908/1634/24(908/2316/24), за позовом ТОВ «Менелай» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором.
У постанові Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 201/11812/23, провадження № 61-7195св24, було підтверджено висновки суду апеляційної інстанції щодо застосування строків позовної давності у справах про відступлення прав вимоги за кредитними договорами. Зокрема, Верховний Суд зазначив, що заміна кредитора у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Якщо за зобов'язанням визначений строк виконання, то перебіг позовної давності розпочинається зі спливом цього строку. У цій справі, відповідно до кредитного договору, остаточний строк повернення кредиту настав 14 лютого 2013 року, а перебіг позовної давності розпочався 15 лютого 2013 року та закінчився 15 лютого 2016 року. Оскільки позивач звернувся до суду після спливу позовної давності, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду щодо необхідності відмови у задоволенні позову. Ця практика підтверджує, що передача права вимоги не поновлює строк позовної давності, а кредитор зобов'язаний дотримуватися загальних норм щодо строків звернення до суду
Аналогічні висновки щодо застосування строків позовної давності у справах про відступлення прав вимоги за кредитними договорами містяться також у постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 927/594/23, постанові Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі № 910/7819/18, а також постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/14006/18.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129).
Суд зазначає, що ТОВ «Менелай» набуло право вимоги за кредитним договором на підставі договору відступлення прав вимоги від 27.05.2024 року, однак згідно з положеннями ст. 262 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язанні не змінює порядку обчислення позовної давності. Отже, строк позовної давності, який був встановлений у справі № 756/6100/14-ц, підлягає застосуванню і до нового кредитора - ТОВ «Менелай». Ухвалене у 2015 році рішення, яким було встановлено факт спливу строку позовної давності за вимогами щодо повернення кредитних коштів, підлягає застосуванню у наступних судових спорах, незалежно від того, хто виступає позивачем за договором. Це означає, що ТОВ «Менелай» як особа, яка отримала право вимоги на підставі договору відступлення прав вимоги № 27052024-6С від 27 травня 2024 року, не може оминати застосування строків позовної давності, встановлених у попередньому рішенні суду. Строк позовної давності за вимогами щодо кредитного договору № 74/П/05/2007-840 було встановлено судом у справі № 756/6100/14-Ц та визнано таким, що сплив.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3, рішення суду, яким визначено розмір заборгованості або встановлено факт її відсутності, має преюдиційне значення та підлягає застосуванню у наступних судових спорах між тими самими або іншими учасниками правовідносин. Це означає, що у спорах щодо звернення стягнення на майно заставодавця або майнового поручителя відповідач має право заперечувати проти суми заборгованості, навіть якщо вона була визначена у попередньому судовому рішенні щодо основного боржника. Застосовуючи зазначений правовий висновок до справи № 908/1634/24(908/2316/24), за позовом ТОВ «Менелай» (ЄДРПОУ 40673981) до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 390 275,22 доларів США, суддя Господарського суду Запорізької області суд мав врахувати преюдиційний характер рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 листопада 2015 року у справі № 756/6100/14-Ц, яким позов ПАТ «Комерційний Банк «Надра» про стягнення заборгованості за тим же кредитним договором № 74/П/05/2007-840 було відхилено у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.05.2020 року у справі № 921/730/13-г/3, рішення суду, яким встановлено факт відсутності заборгованості або спливу строку позовної давності, має преюдиційне значення для наступних судових розглядів між тими самими сторонами або їх правонаступниками. Вказане рішення є обов'язковим до врахування згідно з частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Судом установлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Менелай» (ЄДРПОУ 40673981), звертаючись до Господарського суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором фактично намагалося домогтися повторного судового розгляду правовідносин, щодо яких вже було винесено судове рішення. Таке процесуальне поводження є недобросовісним і спрямованим на повторний розгляд справи щодо правовідносин, з яких уже було ухвалено рішення суду. ТОВ «Менелай» не набуло жодних нових прав, а лише вступило у вже завершені зобов'язальні правовідносини, у яких позовна давність спливла ще до первісного звернення кредитора до суду. Таким чином, нове звернення до суду із тими самими вимогами є юридично безпідставним. Фактично, у порушення принципу правової визначеності та вимог статті 75 ГПК України, суд повторно розглянув позов про стягнення заборгованості, незважаючи на те, що правові підстави для задоволення позову були вичерпані у зв'язку із застосуванням наслідків спливу строку позовної давності, що було встановлено в іншому судовому рішенні, яке набрало законної сили та є преюдиційним. Ураховуючи вищевикладене, дії позивача є формою процесуального зловживання, а подання позову в умовах очевидної наявності преюдиційного судового акту є спробою повторного вирішення спору, який уже був предметом судового розгляду, та свідомим введенням суду в оману. Це створює ризик подвійного стягнення за одним і тим самим зобов'язанням, що є абсолютно неприпустимим. З огляду на вищевикладене, суд критично оцінює дії ТОВ «Менелай», вважає їх несумлінними та спрямованими на отримання судового рішення всупереч чинному правовому регулюванню.
Дії ТОВ «Менелай» є проявом недобросовісної процесуальної поведінки та подання до суду недостовірної або неповної інформації, що спрямоване на введення суду в оману з метою повторного пред'явлення ідентичних вимог. Такі дії суперечать принципу правової визначеності, остаточності судових рішень і забороні подвійного притягнення до відповідальності.
ТОВ «Менелай» не тільки не надало суду належних доказів чинності боргу, а навпаки - приховало обставини вже існуючого рішення про відмову в позові, що прямо порушує вимоги статті 81 ГПК України щодо обов'язку добросовісного представлення доказів. Таким чином, позовна вимога була побудована на фундаменті юридичної маніпуляції, навмисного введення суду в оману та грубого порушення принципів правосуддя.
У постанові Верховного Суду від 11.11.2021 року у справі № 910/8482/18 недвозначно визначено, що зловживання правом - це дії, спрямовані не на захист порушеного права, а на спричинення шкоди іншій особі або отримання неправомірної переваги. Саме така мета простежується в діях ТОВ «Менелай», яке, усвідомлюючи преюдиційність та остаточність рішення Оболонського районного суду м. Києва у справі № 756/6100/14-ц, умисно повторно ініціювало аналогічний позов у Господарському суді Запорізької області, вводячи суд в оману щодо фактичних обставин справи.
Крім того, під час розгляду справи 908/1634/24(908/2316/24) про стягнення з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “МЕНЕЛАЙ», код ЄДРПОУ 40673981 (69118 Україна, м. Запоріжжя, проспект Героїв Національної гвардії України (проспект 40-річчя Перемоги), буд. 63, прим. 1) заборгованості у розмірі 390 275 (триста дев'яносто тисяч двісті сімдесят п'ять) доларів США 22 центи, судом було зроблено запит до Єдиного державного Демографічного реєстру та отримано відповідь № 816740 від 30.09.2024 на запит, щодо місця реєстрації відповідача - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому зазначено місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Однак представник позивача адвокат Касьяненко Д.Л. в судовому засіданні звернув увагу суду, що ОСОБА_1 був знятий з реєстрації у Стайківській сільській раді Кагарлицького району Київської області ще 13.08.2019 року.
Додатково судом було здійснено публікацію на сайті Господарського суду Запорізької області.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012).
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 №11-рп/2012).
Відповідно до ч. 2 ст. 11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною 4 статті 11 ГПК України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - Суд), рішення якого відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судом як джерело права, неодноразово наголошував щодо недопустимості невиконання або затягування виконання рішення національного суду в порушення прав іншої сторони.
У рішеннях Суду у справі Савіцький проти України, no. 38773/05, від 26.07.2012 та у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012 вказано, що право на суд, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду однієї зі сторін. Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду однієї зі сторін. Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення ЄСПЛ у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Стгеесе), від 19.03.97, у справі "Бурдов проти Росії" (Buurdov v. Russia) від 07.05.2002, "Ясюнієне проти Литви" (Jasiniene v. Lithuania) від 06.03.2003).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі Чижов проти України зазначено, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до ч. 1 ст. 328 ГПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Згідно із ч. 2 ст. 328 ГПК України суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. У межах розгляду заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, встановлюється лише наявність чи відсутність чіткого та однозначного факту припинення обов'язку боржника добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 12.10.2018 №910/9026/13.
Сутність процедури визнання наказу таким, що не підлягає виконанню полягає, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов'язку боржника, який виник після ухвалення судового рішення, наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом наказу або наявності інших обставин, які зумовлюють необхідність установлення питань виконання судового рішення.
В даному випадку рішення Оболонського районного суду від 25 листопада 2015 року, яким ПАТ «КБ «Надра» яким було відмовлено у стягненні заборгованості з відповідача через сплив строку позовної давності, та яке набрало законної сили, а отже відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України має преюдиційний характер для всіх наступних судових розглядів, що стосуються тих самих правовідносин.
Обґрунтування визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню з підстав зазначених у ст. 328 ГПК України, в частині «…виконавчий документ підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню, якщо обов'язок боржника відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням або з інших причин…», виходячи з наступного.
Відповідно до принципу правової визначеності та остаточності судових рішень, які набрали законної сили, повторне стягнення боргу за наявності рішення суду про відмову суперечить нормам законодавства. Застосування преюдиції, згідно зі статтею 75 ГПК України, підтверджує, що встановлені обставини не підлягають повторному доведенню. Таким чином, виконавчий документ не підлягає виконанню. До міжнародних актів, що підкреслюють правову визначеність, можна віднести Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статтю 6 (право на справедливий суд). Ці акти підкреслюють необхідність стабільності судових рішень та захисту від свавільного втручання. Правова визначеність є фундаментальним принципом, закріпленим у міжнародних актах, таких як Конвенція про захист прав людини. Він вимагає, щоб судові рішення, що набрали законної сили, були остаточними і не підлягали перегляду, окрім випадків, передбачених законом. Це забезпечує стабільність та передбачуваність правових наслідків для учасників процесу. У нашому випадку, коли є рішення суду про відмову у стягненні боргу, повторне стягнення суперечить цьому принципу, адже створює невизначеність та може бути розцінене як свавільне втручання у права сторін.
Стаття 8 Конституції України закріплює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є правова визначеність. Стаття 19 встановлює, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом. Стаття 2 ГПК України визначає завдання господарського судочинства як справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд справ з урахуванням принципу правової визначеності. Стаття 13 ГПК підтверджує, що судове рішення, яке набрало законної сили, є остаточним та обов'язковим до виконання.
Рішення КСУ від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010. Суд встановив, що правова визначеність є невід'ємною складовою принципу верховенства права і держава не може змінювати правові норми у спосіб, який суперечить правомірним очікуванням громадян.
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на недосконалість законодавства України та необхідність дотримання принципу правової визначеності. Справа "Єлоєв проти України" (рішення від 6 листопада 2008 року). Суд зазначив, що відсутність чітко сформульованих норм щодо продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суперечить критерію "передбачуваності закону". Особа не може бути позбавлена свободи без чіткої законодавчої підстави. Справа "Новік проти України" (рішення від 18 грудня 2008 року). Суд наголосив, що у питаннях позбавлення волі необхідно забезпечити юридичну визначеність, адже будь-яка невизначеність може створити ризик свавільного тримання під вартою. Висновок ЄСПЛ: якщо законодавство дозволяє органам влади діяти довільно, це суперечить пункту 1 статті 5 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на свободу та особисту недоторканність. Порушення принципу остаточної судових рішень (лат. resjudicata). Принцип остаточності судових рішень є фундаментальною засадою судочинства, яка забезпечує правову визначеність та стабільність правовідносин. Наслідки остаточності судового рішення. Заборона повторного розгляду спору: відповідно до принципу resjudicata, той самий спір між тими ж сторонами не може бути предметом нового судового розгляду. Обов'язковість виконання: усі органи державної влади, юридичні та фізичні особи зобов'язані виконувати судові рішення, які набрали законної сили. Неможливість перегляду справи без законних підстав: сторони не можуть ініціювати новий розгляд тієї ж справи лише через незгоду з рішенням суду. Міжнародне право, що регулює принцип остаточності судових рішень, принцип остаточності судових рішень (лат. resjudicata) є фундаментальним принципом міжнародного права та правових систем більшості держав. Він забезпечує стабільність правовідносин, правову визначеність та захист від повторного переслідування або повторного розгляду справи, що вже була вирішена судом.
Принцип остаточності судових рішень знайшов своє відображення в низці міжнародно-правових актів, зокрема: Стаття 6 (Право на справедливий судовий розгляд) передбачає, що кожна людина має право на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Принцип resjudicata випливає з тлумачення статті 6 у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який неодноразово наголошував, що остаточні судові рішення повинні бути виконані та не можуть переглядатися без достатніх правових підстав (справа Brumгrescu v. Romania, 1999). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Стаття 14 (Право на справедливий судовий розгляд та остаточність рішень) гарантує право особи на незалежний і неупереджений суд, а також забороняє повторне переслідування за один і той самий злочин (nebisinidem), що тісно пов'язане з принципом остаточності судових рішень. Римський статут Міжнародного кримінального суду (1998), Стаття 20 (ResJudicata - подвійне переслідування) передбачає, що особу, щодо якої було ухвалене остаточне рішення, не можна повторно притягати до відповідальності за той самий злочин у межах юрисдикції МКС. У міжнародному судочинстві принцип остаточності судових рішень закріплений у Статуті Міжнародного суду ООН. Стаття 60 Статуту передбачає, що рішення суду є остаточним і не підлягає перегляду, за винятком процедури тлумачення або перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами. Принцип остаточності в європейському та міжнародному виконавчому процесі. Рішення ЄСПЛ є остаточними відповідно до ст. 44 Європейської конвенції з прав людини, і держави-учасники зобов'язані їх виконувати. У рамках ЄС діє Регламент № 1215/2012 («Брюссель Іа»), який передбачає автоматичне визнання та виконання судових рішень між державами-членами без потреби додаткового судового перегляду. Принцип остаточності застосовується і в міжнародному арбітражі. Відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 року про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, арбітражне рішення є остаточним і підлягає виконанню в більш ніж 160 країнах-учасницях. Принцип остаточності судових рішень є ключовим елементом міжнародного правопорядку, закріпленим у численних міжнародно-правових актах, судових рішеннях міжнародних трибуналів і регламентах ЄС. Його дотримання гарантує правову визначеність, стабільність судових рішень та захист від зловживань у судовому процесі.
Стаття 61 Конституції України: ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення. Стаття 5 Протоколу № 7 Європейської конвенції з прав людини: гарантує право особи на захист від повторного розгляду справи. Стаття 129 Конституції України: судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України. У справі "Zolotukhin v. Russia" (2009) суд визнав, що повторне переслідування особи за те саме правопорушення є порушенням статті 4 Протоколу № 7 ЄКПЛ. У справі "Kutic v. Croatia" (2002) суд зазначив, що невиконання остаточного рішення суду або його повторний перегляд є порушенням права на ефективний судовий захист. У справі "Hornsby v. Greece" (1997) ЄСПЛ визнав, що невиконання або ігнорування остаточного судового рішення є порушенням права на справедливий суд (стаття 6 ЄКПЛ). У справі "Zolotukhin v. Russia" (2009) суд визнав, що повторне переслідування особи за те саме правопорушення є порушенням статті 4 Протоколу № 7 ЄКПЛ. У справі "Рябих проти Росії" (2003) суд зазначив, що необґрунтоване повторне розгляд справи порушує принцип остаточності судового рішення. У справі "Brumгrescu v. Romania" (1999) Європейський суд з прав людини наголосив, що повторне скасування остаточного судового рішення порушує принцип правової визначеності та призводить до правової нестабільності.
У зв'язку з викладеним, суд приходить до висновку, що слід зупинити дію наказів у справі № 908/1634/24(908/2316/24), до розгляду по суті Центральним апеляційним господарським судом рішення Господарського суду Запорізької області від 24.10.2024 року та повернення матеріалів справи до Господарського суду Запорізької області.
Керуючись ст. ст. 3, 12, 20, 228, 229, 232-235 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, суд
Зупинити дію наказів Господарського суду Запорізької області від 30.12.2024 року про примусове стягнення у справі № 908/1634/24(908/2316/24), до розгляду по суті Центральним апеляційним господарським судом рішення Господарського суду Запорізької області від 24.10.2024 року та повернення матеріалів справи до Господарського суду Запорізької області.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до ст.ст. 256-259 ГПК України.
Повний текст ухвали складено та підписано 31.03.2025 року.
Суддя О.О. Юлдашев