вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
27 березня 2025 р. м. Ужгород Справа № 5/58 (907/106/25)
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.
розглянувши матеріали справи № 5/58 (907/106/25)
за позовом Закритого акціонерного товариства «Котнар», с. Мужієво Берегівського район Закарпатської області
до відповідача 1 Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області, місто Берегово Закарпатської області
до відповідача 2 Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради, місто Берегово Закарпатської області
про визнання права оренди земельної ділянки
у межах справи № 5/58
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фудз Трейд», м. Рівне
до боржника Закритого акціонерного товариства «Котнар», с. Мужієво Берегівського району Закарпатської області
про банкрутство
За участю представників:
позивача - Кучак Ю.Ф., ліквідатор, ухвала від 04.09.2017 у справі №5/58;
відповідача - не з'явився.
У провадженні Господарського суду Закарпатської області перебуває справа №5/58 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фудз Трейд» до Закритого акціонерного товариства «Котнар» про банкрутство.
Постановою господарського суду Закарпатської області від 30 березня 2011 року у справі №5/58 Закрите акціонерне товариство «Котнар» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Станом на дату постановлення означеної ухвали ліквідаційна процедура боржника не завершена.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №5/58 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 грудня 2024 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 09.12.2024 справу №5/58 про банкрутство Закритого акціонерного товариства «Котнар» прийнято до провадження у новому складі суду.
30 січня 2025 року до Господарського суду Закарпатської області надійшла позовна заява Закритого акціонерного товариства «Котнар» до Берегівської районної військової (державної) адміністрації Закарпатської області та Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради в якій позивач просить суд визнати за Закритим акціонерним товариством «Котнар» право оренди за Договором оренди земельної ділянки від 24.06.2003, посвідченим Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року за реєстраційним номером 2-2951 та зареєстрованим в ДП «Мукачівський районний центр ДЗК» 01.12.2003 за № 040323700003 на земельну ділянку (кадастровий номер земельної ділянки 2120486400:01:000:0004 загальною площею 40 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2630660121100).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.01.2025, матеріали позовної заяви № 907/106/25 передані для розгляду судді Ремецькі О.Ф.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області (суддя Ремецькі О.Ф.) від 03 лютого 2025 року у справі № 907/106/25 постановлено передати матеріали позовної заяви за позовом ЗАТ «Котнар» до відповідачів: Берегівської районної військової (державної) адміністрації Закарпатської області та Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради, про визнання права оренди земельної ділянки для розгляду в межах справи Господарського суду Закарпатської області №5/58 про банкрутство ЗАТ «Котнар».
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 04.02.2025, матеріали справи 5/58 (907/106/25) передано на розгляд в межах справи про банкрутство судді Лучку Р.М.
Ухвалою від 10 лютого 2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 5/58 (907/106/25) за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив судове засідання у справі № 5/58 (907/106/25) на 04 березня 2025 року.
У зв'язку з неявкою учасників справи та з огляду на наявність технічних проблем, що унеможливлювали участь представника позивача в судовому засіданні розгляд справи відкладався на 27.03.2025.
До початку судового засідання 27.03.2025 до суду надійшла заява представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» про вступ в справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
Вказана заява обґрунтовується тією обставиною, що спірні земельні ділянки перебувають у фактичному користуванні даного Товариства на підставі договору суборенди від 15.04.2011 року, зареєстрованого 12.12.2011 за №212040004000141 та договору оренди від 24.07.2006, зареєстрованого №2120486400-04060701100001, а також у зв'язку з тим що на цих земельних ділянках зростають виноградники які знаходяться у фактичному користуванні та у власності Товариства, яке є платником орендної плати за користування землею, яка своєчасно вноситься платником.
Розглядаючи означене клопотання ТОВ «Карпат-Вин Еталон», суд враховує, що за приписами частин 1, 2 статті 50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини.
Залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи.
Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Натомість, у поданій суду заяві не обґрунтовано та до неї не додано жодних доказів для наявності підстав стверджувати про те, що рішення суду у даній справі впливає на охоронювані законом інтереси чи права заявника.
В даному аспекті суд приймає до уваги, що ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 29.01.2020 в межах справи №5/58 про банкрутство ЗАТ «Котнар» означений Товариством в заяві договір суборенди від 15.04.2011 року, зареєстрованого 12.12.2011 за №212040004000141 було визнано недійсним, спірні у даній справі правовідносини виникли між сторонами за Договором оренди земельної ділянки від 24.06.2003, а не за Договором від 24.07.2006, а самим заявником клопотання не додано суду жодних доказів на підтвердження аргументації щодо своєчасної та повної сплати орендної плати саме за користування спірною у цій справі земельною ділянкою кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га, що виключає підставність аргументів про необхідність залучення Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» до участі у справі в якості третьої особи.
Крім того, суд враховує, що приписами ст. 50 ГПК України можливість для третіх осіб вступити в справу обмежена першим судовим засіданням (при розгляді справи в порядку спрощеного позовного провадження).
У зв'язку з наведеним, суд дійшов висновку про наявність обґрунтованих підстав для відмови у задоволенні клопотання про залучення третьої особи на стороні відповідача.
Також, 27.03.2025 від ТОВ «Карпат-Вин Еталон» надійшла суду заява про залучення до участі в справі як третю особу Ужгородську міську раду.
Означене клопотання підлягає поверненню заявнику без розгляду, позаяк подано не учасником справи № 5/58 (907/106/25).
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з визначених в позовній заяві підстав, надав суду пояснення щодо ініційованого у цій справі позову.
Представники відповідачів в судове засідання 27.03.2025 не з'явивлися, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи або оголошення перерви в судовому засіданні не заявили, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку шляхом надіслання ухвали від 04.03.2025 до електронних кабінетів відповідачів, що підтверджується довідками про доставку електронного листа від 11.03.2025 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства (надалі - КУзПБ) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Абзацами 1-4 частини 2 статті 7 КУзПБ визначено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно з ч. 2 ст. 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Згідно приписів ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до ст. 202 ГПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з огляду на встановлений в ст. 248 ГПК України строк розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження та беручи до уваги ту обставину, що відповідно до ухвали суду від 04.03.2025 явка повноважних представників сторін в судовому засіданні не визнавалася обов'язковою, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників відповідачів за наявними в матеріалах справи доказами, яких достатньої для прийняття рішення у справі.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 27.03.2025 року.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням Берегівською районною державною адміністрацією Закарпатської області вимог земельного законодавства під час прийняття розпорядження від 31.07.2023 за №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки», що встановлено судами під час розгляду справи №5/58 (907/847/23).
Пояснює, що у зв'язку з прийняттям відповідачем 1 розпорядження від 31.07.2023 за №112 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Секереш Н.В. 06.10.2023 прийнято рішення (індексний номер 69635058), яким припинено речове право оренди ЗАТ «Котнар» на земельну ділянку кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га, а відтак просить суд визнати за ним право оренди спірною земельною ділянкою, стверджуючи, що обраний спосіб судового захисту забезпечить й гарантуватиме позивачу поновлення його права, яке порушено внаслідок безпідставної реєстрації припинення права оренди земельної ділянки в державному реєстрі.
Заперечення (відзив) відповідачів.
Відповідач 1 згідно з поданим суду відзивом на позов від 14.02.2025 заперечує проти задоволення позовних вимог. Зазначає, що позов у даній справі подано за відсутності позовних вимог до відповідача 2 - Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради.
Стверджує, що позивач не був стороною договору оренди землі від 24.07.2006 року, в такому випадку вимога визнати за ним право користування земельними ділянками, так і укладеною додатковою угодою про зміну Орендаря необґрунтоване.
Зауважує, що Берегівська районна державна адміністрація на цей час, відповідно до пункту 24 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, не має права розпоряджатися земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
З посиланням на договір оренди від 24.07.2006 року спростовує аргументи позивача, щодо продажу ТОВ «Квадро» виноградників ЗАТ «Котнар» відповідно до договору від 22.12.2008 №22/12/08 у зв'язку з відсутністю в матеріалах справи такого договору купівлі-продажу та пропуск строку його оскарження.
Висновує, що позивач не надав належного доказу факту продажу виноградників ЗАТ «Котнар», а відомості, вказані в позовній заяві, не правдиві, бо суперечать інформації, вказаній у рішенні Господарського суду Закарпатської області від 19.09.2016 у справі 907/454/16.
Стверджує, що відповідач є добросовісним користувачем земельної ділянки, його правовий статус закріплений договором оренди та витягом з Єдиного державного реєстру речових прав про реєстрацію іншого речового права; визнання права користування земельною ділянкою за позивачем матиме ознаки як непропорційне втручання в право мирного володіння майном, закріплене у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а відтак висновує, що права позивача не порушені, позовні вимоги є безпідставними, не обґрунтованими та не мотивованими, тому не підлягають задоволенню.
Відповідачем 2 не подано суду відзиву на позов відповідно до ст.ст. 165, 178 ГПК України.
Відповідь на відзив.
Позивачем не подано відповіді на відзив за правилами ст. 166 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
24 червня 2003 року між Берегівською районною державною адміністрацією, як Орендодавцем та Закритим акціонерним товариством СП «Котнар», як Орендарем було укладено Договір оренди земельної ділянки, посвідчений Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року за реєстраційним номером 2-2951 та зареєстрований в ДП «Мукачівський районний центр ДЗК» 01.12.2003 за № 040323700003 (надалі - Договір).
За змістом п. 1 Договору Орендодавець надає, а Орендар приймає в довгострокову оренду на п'ятдесят років земельну ділянку, загальною площею 40 га, розташовану на території Мужіївської сільської ради Берегівського району Закарпатської області кадастровий номер 2120486400:01:000:0004. Цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Земельна ділянка передається з метою сільськогосподарського виробництва для закладки молодих виноградників.
Відповідно до Акту від 24.06.2003 про передачу та прийому земельної ділянки об'єкт оренди за Договором передано Орендодавцем Орендарю в оренду.
За умовами п. 4 Договору зміна умов договору можлива за взаємною згодою сторін; договір втрачає чинність у разі його припинення або розірвання.
Підставою припинення договору є: закінчення його строку; придбання орендарем земельної ділянки у власність; примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки у разі суспільної необхідності; в разі ліквідації юридичної особи - орендаря.
Підставою розірвання договору є: взаємна згода сторін; випадкове знищення чи пошкодження орендованої земельної ділянки, яке суттєво перешкоджає передбаченому у пункті 2.1 цього договору її використанню; вимога однієї із сторін у випадку невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором; добровільна відмова орендаря від оренди земельної ділянки або припинення діяльності орендаря; укладення договору оренди землі з порушенням порядку, встановленого у законодавстві України.
Сторони погоджуються з тим, що дострокове розірвання цього договору має здійснюватися за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони не пізніше ніж за 6 місяців визначеного терміну.
В разі відсутності взаємної згоди сторін щодо зміни умов цього договору, його дострокове розірвання на вимогу заінтересованої сторони ці питання вирішуються в судовому порядку.
У разі припинення або розірвання цього договору орендар має забезпечити виконання умов повернення земельної ділянки визначених в цьому договорі.
Додатковою угодою 1 від 09.11.2009 сторонами внесено зміни до Договору в частині зазначення найменування особи Орендаря, змінивши його на Закрите акціонерне товариство «Котнар».
Надалі, 08 грудня 2009 року між Закритим акціонерним товариством «Котнар», як Продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон», як Покупцем було укладено Договір №8/12/09 купівлі-продажу за змістом якого в порядку та на умовах, визначеним даним Договором, Продавець передав у власність Покупцеві майно, а саме багаторічні насадження плодоносних та неплодоносних виноградників, що розташовані (засаджені) на території Мужіївської сільської ради Берегівського району.
У зв'язку з наведеним, 15 квітня 2011 року між Закритим акціонерним товариством «Котнар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» було укладено Договір суборенди земельної ділянки, який зареєстрований у Міськрайонним управлінням Держкомзему м. Берегово і Берегівському районі 12 грудня 2011 року за № 212040004000141 на підставі якого ЗАТ «Котнар» передало ТОВ «Карпат-Вин Еталон» в суборенду на сорок два роки земельну ділянку, що перебуває у державній власності та одночасно в оренді ЗАТ «Котнар», загальною площею 40 га., розташовану на території Мужіївської сільської ради Берегівського району Закарпатської області, кадастровий номер земельної ділянки 2120486400:01:000:0004. Цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 29.01.2020 у справі №5/58 за заявою ліквідатора Закритого акціонерного товариства «Котнар» арбітражного керуючого Кучака Юрія Федоровича, поданою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» визнано недійсним Договір суборенди земельної ділянки, укладений 15 квітня 2011 року між Закритим акціонерним товариством «Котнар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Етанол», який зареєстрований Міськрайонним управлінням Держкомзему м. Берегово і Берегівського району 12 грудня 2011 року за № 212040004000141.
05 вересня 2022 року право оренди земельної ділянки, площею 40,0 га кадастровий номер 2120486400:01:000:0004 було зареєстровано за ЗАТ «Котнар» в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (№ запису про реєстрацію речового права 47783326).
18 травня 2023 року постановою Верховного Суду у справі №5/58 (907/314/21) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» до Берегівської районної державної адміністрації та Закритого акціонерного товариства «Котнар» про припинення права користування земельною ділянкою та заміну сторони у договорі оренди землі та за зустрічним позовом Закритого акціонерного товариства «Котнар» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кучака Ю.Ф. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин Еталон» та Берегівської районної державної адміністрації про визнання недійсним Договору купівлі-продажу від 08.12.2009 № 8/12/09, що був укладений між ЗАТ «Котнар» та ТОВ «Карпат-Вин Еталон», а також про зобов'язання ТОВ «Карпат-Вин Еталон» повернути на користь ЗАТ «Котнар» отримані у власність за Договором купівлі-продажу від 08.12.2009 № 8/12/09 плодоносні та неплодоносні виноградники, що розташовані (засаджені) на території Мужіївської сільської ради Берегівського району серед іншого було задоволено зустрічний позов та:
- визнано недійсним договір купівлі-продажу від 08.12.2009 № 8/12/09, що був укладений між Закритим акціонерним товариством «Котнар» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин-Еталон»;
- зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Карпат-Вин-Еталон» повернути Закритому акціонерному товариству «Котнар» отримані у власність за договором купівлі-продажу _ від 08.12.2009 № 8/12/09 плодоносні та неплодоносні виноградники, що розташовані (засаджені) на території Мужіївської сільської ради Берегівського району.
22 червня 2023 року ліквідатор ЗАТ «Котнар» арбітражний керуючий Кучак Ю.Ф. засобами електронного зв'язку (електронною поштою) подав на адресу Берегівської районної державної адміністрації запит щодо надання реквізитів для сплати орендної плати № 02-01/62-119 від 21.06.2023 року.
31 липня 2023 року Берегівська районна державна адміністрація прийняла розпорядження про розірвання з 01 серпня 2023 року договору оренди земельної ділянки, укладеного з ЗАТ «Котнар» 24.06.2003 року.
Зміст означеного розпорядження свідчить, що воно обґрунтоване посиланням на інформацію Головного управлінням Державної податкової служби у Закарпатській області (вих. № 5420/5/07-16-04-01-09 від 17.07 2023 ), про те, що ЗАТ «Котнар» здійснив останній платіж орендної плати у 2011 - 2012 роках; відтак, за період з 2012 по 2023 роки ЗАТ «Котнар» орендну плату за користування земельною ділянкою не сплачувало, а діяльність Орендаря є фактично припиненою.
Означені обставини встановлені Західним апеляційним господарським судом (постанова від 11.07.2024) та Верховним Судом (постанова від 14.11.2024) в межах розгляду справи №5/58 (907/847/23) за позовом ЗАТ «Котнар» до Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області про визнання незаконним і скасування розпорядження від 31.07.2023 №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки» та в силу приписів ч. 4 ст. 75 ГПК України є преюдиційними для сторін цієї справи №5/58 (907/106/25).
В межах розгляду господарськими судами справи №5/58 (907/847/23) відповідно до постанови Західного апеляційного господарського суду від 11.07.2024, залишеної без змін постановою Верховного Суду від 14.11.2024 відмовлено ЗАТ «Котнар» у задоволенні позовних вимог у зв'язку з обранням неналежного способу судового захисту.
Так, в ході розгляду справи №5/58 (907/847/23) судами було встановлено, що розпорядження Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 31.07.2023 №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки» не заміняє способів і порядку розірвання Договору оренди, визначених його умовами та вимогами закону, адже не є ні судовим рішенням, ані вираженою в тій же формі, що й Договір оренди, взаємною згодою сторін на його дострокове розірвання та констатовано, що прийняття Адміністрацією Розпорядження як таке не має наслідком розірвання Договору оренди та припинення орендних правовідносин між ЗАТ «Котнар» і Берегівською районною державною адміністрацією Закарпатської області.
В той же час, як вбачається з Витягу з Державного реєстру речових прав від 06.10.2023 за №349493738, надалі - 03 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Секереш Н.В. здійснено державну реєстрацію припинення права оренди ЗАТ «Котнар» на земельну ділянку кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га (рішення про державну реєстрацію від 06.10.2023, індексний номер 69635058).
Підставою припинення реєстрації речового права оренди позивача на земельну ділянку кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га зазначено розпорядження Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області №112 від 31.07.2023 року.
З долученої позивачем до позову Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав №409777293 від 27.01.2025 вбачається, що на час розгляду справи в суді земельна ділянка кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га перебуває в державній власності із зазначенням повноважної особи власника - Берегівська районна державна адміністрація Закарпатської області (підстава - рішення приватного нотаріуса Ужгородського районного нотаріального округу Селехман О.А. №64716115 від 07.09.2022), речові права на спірну земельну ділянку, зокрема право оренди, за жодною особою не зареєстровані.
У зв'язку з викладеним ліквідатор боржника - ЗАТ «Котнар» звернувся з даним позовом до суду, предметом якого визначено визнання за Закритим акціонерним товариством «Котнар» права оренди за Договором оренди земельної ділянки від 24.06.2003, посвідченим Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року за реєстраційним номером 2-2951 та зареєстрованим в ДП «Мукачівський районний центр ДЗК» 01.12.2003 за № 040323700003 (кадастровий номер земельної ділянки 2120486400:01:000:0004 загальною площею 40 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2630660121100).
Статтею 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
У силу статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Зокрема, районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (частина 3 статті 122 ЗК України в редакції на час укладення Договору).
У пункті 2 частини 1 статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» закріплено повноваження державних адміністрацій щодо розпорядження землями державної власності відповідно до закону.
Згідно з частиною 1 статті 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством.
Матеріали справи свідчать, що між позивачем та відповідачем 1 на підставі Договору оренди земельної ділянки від 24.06.2003, посвідченого Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року за реєстраційним номером 2-2951 виникли орендні правовідносини щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га, яка передана Берегівською районною державною адміністрацією Закарпатської області, як уповноваженим станом на 2003 рік органом в оренду Закритому акціонерному товариству «Котнар» строком на 50 років з метою сільськогосподарського виробництва для закладки молодих виноградників.
Договір оренди від 24.06.2003 був зареєстрований у встановленому на час його укладення порядку (ДП «Мукачівський районний центр ДЗК» 01.12.2003 запис за № 040323700003), право оренди позивача було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав (05 вересня 2022 року, номер запису про реєстрацію речового права 47783326)
Право оренди земельної ділянки визначено у частині 1 статті 93 ЗК України як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Аналогічне визначення закріплено також у статті 1 Закону України «Про оренду землі», згідно зі статтею 13 якого договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до статті 525 і частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частинами 3, 4 статті 32 Закону України «Про оренду землі» також передбачено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Натомість договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
У положеннях статей 24, 25 Закону України «Про оренду землі» закріплено переліки прав та обов'язків обох сторін договору оренди. До них віднесено, зокрема, обов'язок орендаря своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку, якому кореспондує право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати за земельну ділянку.
У разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 наведеного Закону договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін (частина 1 статті 32 Закону України «Про оренду землі»).
Пунктом «д» частини 1 статті 141 ЗК України також встановлено, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Положення наведених норм кореспондуються з частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України, згідно з якою договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Застосування такого правового наслідку як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначено через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, і це відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України віднесено, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Оскільки законодавець визначає однією із істотних умов договору оренди землі орендну плату, то основний інтерес особи, яка передає майно в оренду, полягає в отриманні орендної плати за таким договором. Порушення цього інтересу має наслідком завдання шкоди, через що сторона (орендодавець) значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору оренди земельної ділянки.
Відповідно до положень частини 3 статті 653 і статті 654 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. При цьому зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Якщо ж договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
За встановленими у справі обставинами та відповідно до п. 4 Договору оренди земельної ділянки від 24 червня 2003 року, зміна умов договору можлива за взаємною згодою сторін; договір втрачає чинність у разі його припинення або розірвання. Підставою розірвання договору є зокрема, взаємна згода сторін; вимога однієї із сторін у випадку невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором; добровільна відмова орендаря від оренди земельної ділянки або припинення діяльності орендаря. При цьому передбачено, що в разі відсутності взаємної згоди сторін щодо дострокового розірвання договору на вимогу заінтересованої сторони, ці питання вирішуються в судовому порядку.
Таким чином, судом встановлено, що Договір оренди від 24 червня 2003 року не передбачає можливості його розірвання в односторонньому порядку, а за відсутності взаємної згоди сторін питання щодо зміни умов Договору оренди чи його дострокового розірвання на вимогу заінтересованої сторони слід вирішувати в судовому порядку.
Надаючи оцінку прийнятому відповідачем 1 розпорядженню від 31.07.2023 №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки» суд, з урахуванням цитованих вище приписів цивільного та земельного законодавства дійшов висновку, що таке розпорядження відповідача 1 не заміняє способів і порядку розірвання Договору оренди, визначених його умовами та вимогами закону, адже не є ні судовим рішенням, ані вираженою в тій же формі, що й Договір оренди, взаємною згодою сторін на його дострокове розірвання, а саме прийняття відповідачем 1 розпорядження від 31.07.2023 №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки» не має і не може мати своїм безпосереднім наслідком розірвання Договору оренди та припинення орендних правовідносин між сторонами Договору без ініціювання такого питання в судовому порядку.
Означені висновки суду в повній мірі узгоджуються з правовою кваліфікацією спірних правовідносин, що надана Західним апеляційним господарським судом (постанова від 11.07.2024) та Верховним Судом (постанова від 14.11.2024) в межах розгляду справи №5/58 (907/847/23) за позовом ЗАТ «Котнар» до Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області про визнання незаконним і скасування розпорядження від 31.07.2023 №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки», що, в свою чергу, доводить відсутність правових підстав вважати припиненим (розірваним) Договір оренди від 24.06.2003 року та/або відсутнім право оренди в Орендаря за таким договором.
Позатим, долучені до позовної заяви документи свідчать, що 03 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Берегівського районного нотаріального округу Закарпатської області Секереш Н.В. здійснено державну реєстрацію припинення права оренди ЗАТ «Котнар» на земельну ділянку кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га (рішення про державну реєстрацію від 06.10.2023, індексний номер 69635058) із зазначенням підстави припинення реєстрації речового права оренди - розпорядження Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області №112 від 31.07.2023 року.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), прийняте 20.10.2011 року (набуло статусу остаточного 20.01.2012 року) Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Позатим, Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У Рішенні Конституційного Суду України від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004закріплено, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності. Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи. Порядок безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок державної та комунальної власності не повинен встановлювати обмеження щодо виникнення права у громадян (абзац п'ятий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008 визначив, що право власності, у тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов'язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.
Разом з тим у рішенні від 05 червня 2019 року № 3-р(І)/2019 Конституційний Суд України закріпив, що хоча право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.
Перший протокол до Конвенції у статті 1 «Захист власності» передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ у пункті 71 рішення від 19 червня 2001 року у справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96) зазначив, що позбавлення майна може бути виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини (рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року у справі «Прессоз компанія Нав'єра С. А.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium)). Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong et Lonnroth c. Suede)).
Будь-яке втручання органу влади у безперешкодне володіння майном повинне бути «законним», позбавлення майна можливе лише «на умовах, передбачених законом» (рішення ЄСПЛ від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії»).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
За змістом ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, в тому числі й право оренди (ч. 2 ст. 395 ЦК України, абз. 8 п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Згідно з пунктом (а) частини 3 статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання права.
Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України також передбачено, що способами захисту цивільних (господарських) прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (наявності права).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60).
З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна, в тому числі й земельних ділянок, володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об'єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно або іншого речового права підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване речове право, визнається фактичним володільцем правомочностей щодо нерухомого майна, яке надає таке речове право.
При цьому державна реєстрація права оренди земельної ділянки створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта (орендаря) права володіння і користування цим майном (як складових частин правомочностей з оренди земельної ділянки).
При оцінці обраного позивачем способу захисту суд враховує, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) сформульовано такий висновок:
«Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98)».
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
При цьому, такий спосіб, як визнання права, може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових і т.д.). Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові КГС від 09.07.2024 року у справі №915/1257/23.
За змістом п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою державної реєстрації права власності та інших речових прав є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Таким чином, судове рішення про визнання за позивачем права оренди земельної ділянки кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2630660121100) за Договором оренди земельної ділянки від 24 червня 2003 року, посвідчений Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року (запис №2-2951) та зареєстрований у ДП «Мукачівський центр ДЗК» 01 грудня 2003 року (номер запису у книзі державної реєстрації договорів оренди 040323700003) за встановлених судом обставин чинності такого права, неприпинення Договору оренди від 24.06.2003 та відсутність визначених законом підстав для здійснення державної реєстрації припинення права оренди (рішення про державну реєстрацію від 06.10.2023, індексний номер 69635058), - здатне в повній мірі відновити порушене право оренди ЗАТ «Котнар», матиме наслідком реєстрацію такого права в Державному реєстрі речових прав за позивачем у справі, а відтак є як належним, так і ефективним способом судового захисту у спірних правовідносинах.
З урахуванням наведеного, суд погоджується з підставністю заявлених до відповідача 1 вимог, що з огляду на чинність Договору оренди земельної ділянки від 24.06.2003 та встановлену судом відсутність підстав для реєстрації припинення права оренди ЗАТ «Котнар» на земельну ділянку кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га, передбачають необхідність відновлення реєстрації за позивачем права оренди спірною земельної ділянкою, тоді як в силу приписів ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення суду про визнання такого права буде підставою для державної реєстрації речового права оренди (реєстраційного посвідчення володіння та користування земельною ділянкою), а відтак, позовні вимоги в цій частині (заявлені до відповідача 1) підлягають до задоволення.
Невідповідними є заперечення відповідача 1 з посиланням на договір оренди від 24.07.2006 року, позаяк правовідносини у цій справі виникли з приводу оренди іншої земельної ділянки за відмінним договором оренди від 24.06.2003, як і незрозумілими є аргументи Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області щодо того, що така адміністрація є добросовісним користувачем земельної ділянки та з посиланням на частину першу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позаяк Берегівська РДА у спірних правовідносинах виконує (виконувала) функції розпорядника земель сільськогосподарського призначення державної форми власності та не має і не може мати жодного майнового інтересу щодо визнання себе добросовісним користувачем земельної ділянки.
Позатим, суд погоджується з запереченнями відповідача 1 щодо відсутності заявлених позивачем позовних вимог до відповідача 2 - Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради та, водночас, критично оцінює заперечення Берегівської РДА з посиланням на пункт 24 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, щодо відсутності в адміністрації права розпоряджатися земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
При цьому, незважаючи на ту обставину, що наведені аргументи відповідача 1 по своїй суті є фактично взаємовиключними та суперечливими між собою, в частині позову до відповідача 2 суд враховує наступне.
Так, із 01.01.2013 набув чинності Закон України № 5245-VI «Про розмежування земель державної та комунальної власності» (далі - Закон № 5245-VI), за змістом підпункту "б" пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються, зокрема, землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.
Відповідно до підпункту "г" пункту 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» ЗК України у державній власності залишаються: усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу, а також земель, які відповідно до закону віднесені до комунальної власності.
Згідно з пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону N 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
У подальшому Законом України від 28.04.2021 № 1423-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» (далі - Закон № 1423-ІХ) були внесені зміни до пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, згідно з якими з дня набрання чинності цим пунктом, а саме з 27.05.2021, землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, за виключенням переліку земель, зазначених у підпунктах «а»-«е» абзацу 1 цього пункту.
При цьому, абзацом 2 пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ визначено, що земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.
Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом (абз. 3 п. 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ).
Таким чином, правовою підставою для набуття права комунальної власності та (відповідно) припинення права державної власності на земельні ділянки що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є факт реєстрації права комунальної власності на такі ділянки.
За встановленими у справі обставинами земельна ділянка кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га розташована на території Мужіївської сільської ради, яка відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 за №712-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Закарпатської області» входить до складу Берегівської міської територіальної громади, від імені якої повноваження власника здійснює Берегівська міська рада.
Водночас, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав №409777293 від 27.01.2025 вбачається, що на час розгляду справи в суді земельна ділянка кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га перебуває в державній власності із зазначенням повноважної особи власника - Берегівська районна державна адміністрація Закарпатської області, а доказів реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку за Берегівською міською радою суду не надано.
Таким чином, в розумінні абзацу 2 пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ Берегівська міська рада ще не стала власником земельної ділянки кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га (хоч повинна зареєструвати за Берегівською міською територіальною громадою право комунальної власності), а відтак за всіма обставинами не може вважатися особою, яка не визнає та/або заперечує право оренди ЗАТ «Котнар» на спірну земельну ділянку, що, в свою чергу, виключає підставність заявлених до відповідача 2 позовних вимог.
Відповідна правова позиція з приводу застосування означених норм п. 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ зазначена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.02.2025 у справі №911/1954/22, яку суд вважає релевантною до застосування у спірних правовідносинах.
У пунктах 22-24, 27, 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 сформульовано такі загальні правові висновки щодо розмежування універсального та сингулярного правонаступництва юридичної особи (прав та обов'язків юридичної особи):
«Правонаступництво - це перехід суб'єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов'язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття "правонаступництво юридичної особи", "правонаступництво прав та обов'язків юридичної особи" і "процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі" мають різний зміст.
Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов'язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов'язків юридичної особи (частина друга статті 107 Цивільного кодексу України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 Цивільного кодексу України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 Цивільного кодексу України) і прав та обов'язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (пункти 37, 38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/5953/17).
Натомість правонаступництво прав та обов'язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов'язок боржника.
Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов'язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов'язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов'язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов'язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України), дарування (частина друга статті 718 Цивільного кодексу України), факторингу (глава 73 Цивільного кодексу України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 Цивільного кодексу України) чи спадкування (стаття 1216 Цивільного кодексу України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 Цивільного кодексу України). Зобов'язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 Цивільного кодексу України, сформульовані у постановах від 17.04.2018 у справі № 522/407/15, від 13.03.2019 у справі № 520/7281/15, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17.
За універсальним правонаступництвом має місце перехід усієї сукупності прав та обов'язків певної особи. При цьому майно особи як сукупність прав і обов'язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому у цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов'язки, які належали на момент правонаступництва праводателю, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні. Універсальне правонаступництво має місце у випадках припинення юридичної особи та спадкового наступництва у випадку смерті фізичної особи.
Сингулярне правонаступництво, на відміну від універсального, не охоплює переходу всієї сукупності прав та обов'язків до правонаступника, а тому іменується частковим правонаступництвом, і відбувається заміною осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін або вказівку закону».
В даному аспекті суд враховує також, що відповідно до абз. 4 п. 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки.
Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.
Таким чином, зміна власника спірної земельної ділянки, що в спірних відносинах полягає у необхідності державної реєстрації права комунальної власності не впливає на чинність договірних відносин за Договором оренди від 24 червня 2003 року.
Про суперечливість заперечень відповідача 1 в цій частині переконливо свідчить і зміст абз. 5 п. 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ, за яким з дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.
Так, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України справедливість, добросовісність та розумність є загальними засадами цивільного законодавства.
Тлумачення п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (подібна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 04.08.2021 у справі №185/446/18, від 07.10.2020 у справі №450/2286/16-ц).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17).
В даному випадку суперечливою, недобросовісною і такою, що не відповідає доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) слід вважати поведінку самого відповідача 1, який незважаючи на встановлену в абз. 5 п. 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України №1423-ІХ заборону розпорядження землями, які підлягають передачі у комунальну власність вже у період чинності Закону України №1423-ІХ прийняв розпорядження від 31.07.2023 за №112 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки» та здійснив реєстрацію припинення права оренди позивача на спірну земельну ділянку, а в подальшому заперечує проти поновлення такого права за позивачем у зв'язку з відсутністю компетенції на розпорядження спірною земельною ділянкою в Берегівської районної державної адміністрації.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі наявних в матеріалах справи доказів, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до частково задоволення - в заявленому до відповідача 1 обсязі.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі ч. 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на відповідача 1 у справі, позаяк саме з неправильних дій Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області щодо прийняття розпорядження від 31.07.2023 за №112 та державної реєстрації припинення права оренди і виник спір в цій справі.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 50, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 221, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати за Закритим акціонерним товариством «Котнар» (90260, с. Мужієво Берегівського району Закарпатської області, вул. Ракоці Ференца ІІ, буд. 241/А, код ЄДРПОУ 22091380) право оренди земельної ділянки кадастровий номер 2120486400:01:000:0004, площею 40,0 га (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2630660121100) за Договором оренди земельної ділянки від 24 червня 2003 року, посвідчений Берегівською державною нотаріальною конторою 11 липня 2003 року (запис №2-2951) та зареєстрований у ДП «Мукачівський центр ДЗК» 01 грудня 2003 року (номер запису у книзі державної реєстрації договорів оренди 040323700003).
3. В частині заявлених до Берегівської міської територіальної громади в особі Берегівської міської ради позовних вимог, - відмовити у задоволенні позовних вимог.
4. Стягнути з Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (90202, м. Берегове Закарпатської області, вул. Мукачівська, буд. 6, код ЄДРПОУ 04053708) на користь Закритого акціонерного товариства «Котнар» (90260, с. Мужієво Берегівського району Закарпатської області, вул. Ракоці Ференца ІІ, буд. 241/А, код ЄДРПОУ 22091380) 2422,40 грн (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 копійок) в повернення сплаченого судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 31 березня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.