Справа № 308/18796/23
5/308/2/25
26 березня 2025 року м. Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючої судді - ОСОБА_1 , за участю:
секретаря судового засідання - ОСОБА_2
засудженого - ОСОБА_3 ,
захисника засудженого - ОСОБА_4 ,
прокурора - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у режимі онлайн трансляції клопотання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудженого вироком Закарпатського обласного суду 18.08.1999 року за п.п. «г», «ж» ст. 93, ст. 94, ч. 3 ст. 222 КК України 1960 року до смертної кари, яка ухвалою Закарпатського обласного суду від 22 червня 2000 року змінена на довічне позбавлення волі (ухвалою колегії суддів Судової палати по кримінальним справам Верховного Суду України від 07.12.1999 виключено обвинувачення за ст. 222 КК України 1960 року),
про вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку, а саме про звільнення від покарання на підставі ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року,
Засуджений ОСОБА_3 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з клопотанням, в якому просить застосувати до нього правове положення ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року та звільнити його з установи виконання покарань після відбуття покарання у вигляді довічного позбавлення волі за вироком Закарпатського обласного суду від 18.08.1999, що набрав чинності, згідно з ухвалою Верховного суду України від 07.12.1999.
В обгрунтвання клопотання зазначає, що вироком Закарпатського обласного суду від 18.08.1999 ОСОБА_3 , засуджено за ст. 93 п.п. «г», «ж» ст. 94, ч. 3 ст. 222, КК України (1960 року) до максимальної міри покарання - смертної кари.
Ухвалою колегії суддів судової палати по кримінальним справам Верховного Суду України від 07.12.1999 з вироку Закарпатського обласного суду від 18.08.1999 була виключена ч.3 стаття 222. У решті цей вирок було залишено без змін і він набрав законної сили.
Ухвалою Закарпатського обласного суду від 22 червня 2000 року смертна кара, призначена ОСОБА_3 вироком закарпатського обласного суду від 18.08.1999, була замінена на довічне позбавлення волі.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.12.2016 ОСОБА_3 зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення від 01.04.1998 по 07.12.1999 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, узв'язку з чим загальний строк позбавлення засудженого ОСОБА_3 волі становить понад 18 днів 10 місяців та 26 років.
При цьому, правопорушення, передбачене ст. 93 КК України, мало місце 31.03.1998.
Санкція статті 93 КК України 1960 року станом на травень 1994 року передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або виняткову міру покарання. Водночас, згідно з ст. 25 КК України 1960 року, верхня межа позбавлення волі встановлювалась законом за двома категоріями, а саме, до 10 років та до 15 років, а при заміні в порядку помилування виняткової міри покарання на позбавлення волі, таке могло бути призначено на строк понад 15 років але не більше 20 років.
Кримінальний кодекс України 1960 року на момент вчинення тяжкого кримінального правопорушення, за яке було засуджено ОСОБА_3 не мав інституту невизначених вироків до позбавлення волі.
На момент вчинення засудженим ОСОБА_3 правопорушення, передбаченого ст. 93 КК України 1960 року, діяла «одноярусна» загальна система призначення покарання, яка встановлена Конституцією України з 29.06.1996 року, та остаточно закріплена Рішенням КСУ від 29.12.1999 за № 11-рп/99.
Законом України «Про внесення змін до кримінального, Кримінально - процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-111, що набули чинності лише з 29 березня 2000 року, було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі, що належить до загальної системи призначення покарання.
Таким чином, заявник ОСОБА_3 зазначає, що відповідальність за ст. 93 КК України 1960 року була значно посилена порівняно з тією, яка була передбачена цією ж нормою в редакції, яка була чинною на час вчинення злочину (кримінального правопорушення), за яке його було засуджено.
Згідно з ч.1 ст. 25 КК України 1960 року, в редакції, чинній після 29.03.2000, при заміні в поряду помилування довічного позбавлення волі, таке могло бути призначено і на строк понад 15 років, але не більше 25 років.
28 червня 1996 року в Україні було прийнято Конституцію України, яка визнала людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), та невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27 Конституції України). У Кримінальному кодексі України 1960 року система кримінальних покарань та система призначення кримінальних покарань була «двохярусною», тобто складалася із двох частин: загальної (звичайної) і виняткової. Загальна (звичайна) система покарання містила вичерпний перелік видів покарань та базувалася на меті покарання (ст. 22 КК України 1960 року), що передбачала поєднання кари з виправленням і перевихованням засудженого.
Виняткова частина системи покарань визнавалась такою, що мала винятковий характер, та передбачала застосування смертної кари (ст. 24 КК України 1960 року), яка як міра покарання не входила до системи кримінальних покарань, визначених у ст. 23 КК України 1960 року.
Загальна (звичайна) система кримінальних покарань, при призначенні особі конкретного покарання, що входило до переліку встановлених видів, передбачала прямий порядок обґрунтування у мотивувальній частині судового рішення того, що саме визначений конкретний вид покарання є найкращим для забезпечення досягнення мети покарання у поєднанні кари, виправлення та перевиховання.
Виняткова система покарання (смертна кара) базувалася на необхідності мотивування від протилежного, тобто потребувала доведення, що виправлення та перевиховання винного не має жодного ані правового, ані соціального сенсу.
Конституційні норми ст.ст. 3, 21, 22, 24, 27, 28, 64, ч. 2 ст. 102, ч. 3 ст. 104, п. 2 ст. 116 Конституції України вступили в дію 29 червня 1996 року.
Перехідні положення Конституції України не передбачають жодних особливостей для застосування цих норм.
Нормою ст. 64 Конституції України стверджується, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Жодною нормою Конституції України не передбачено такого обмеження невід'ємного права людини на життя, як позбавлення життя на основі вироку суду.
Норма ст. 19 Конституції України забороняє органам влади застосовувати виняткову частину системи покарання, згідно зі ст. 24 КК України 1960 року.
Згідно зі ст. 8 Конституції України, в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно - правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Конституція України, яка вступила в дію 29.06.1996, згідно з нормами ст. 8 Конституції України, змінила в цілому положення про покарання, про призначення покарання кримінального кодексу України 1960 року, тобто було замінено «двохярусну» систему покарань на «одноярусну» загальну (звичайну) систему покарань, всі види покарань якої, без виключення, перераховано у ст. 23 КК Україні 1960 року.
Стаття 8 Конституції України зобов'язує суди при здійсненні кримінального процесу керуватися насамперед нормами Конституції України, безпосередньо використовувати та застосовувати їх як норми прямої дії при розв'язанні конкретних питань.
Як зазначає заявник у своєму клопотанні, на цю обставину особливу увагу звертає Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Керуючись вказаною постановою, суди зобов'язані оцінювати зміст будь - якого закону чи іншого нормативно - правового акту з позиції відповідності Конституції України й в усіх необхідних випадках використовувати Конституцію України, як норму прямої дії.
Таким чином, керуючись Конституцією України, як Основним законом, норми якого є нормами прямої дії, чинними міжнародними договорами, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996, суди зобов'язані при застосуванні ст. 93 КК України 1960 року щодо діянь, які мали місце після 28 червня 1996 року, застосовувати саме норми Конституції України як норми найвищої юридичної сили.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав не чинними положення Кримінального кодексу України 1960 року, які передбачали виняткову міру покарання (п. 1 Рішення КСУ від 29.12.1999 р. № 11-рп/99), безпосередньо санкцію ст. 93 КК України 1960 року.
Згідно з ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним судом України рішення про їх неконституційність.
Своїм рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України не створив жодної нової конституційної норми та не скасував жодної чинної конституційної норми. Цим рішенням КСУ дав тлумачення чинних конституційних норм і підтвердив верховенство Конституції України, а відповідно, ствердив, що з 29 червня 1996 року виняткова міра покарання, а саме, положення ст.ст. 24, 93 та інших КК України 1960 року не можуть застосовуватись, тому що вони вступили в конкуренцію з нормами більш високого рівня - нормами основного закону - Конституції України, яка забороняє на підставі судового рішення позбавляти особу життя.
Верхня межа загальної системи покарання, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції до 29.03.2000 року за ст. 93 КК України 1960 року становить 20 років.
Верхня межа загальної системи покарання, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції після 29.03.2000 за ст. 93 КК України 1960 року становить 25 років.
Таким чином, як стверджує заявник, у Кримінальному кодексі України 1960 року, який діяв до 01 вересня 2001 року, не існувало інституту невизначених вироків до позбавлення волі. Всі покарання завжди мали певний визначений строк. Максимальна верхня межа позбавлення волі встановлена ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 становить 25 років.
Що стосується довічного позбавлення волі, як нового виду покарання за загальним правилом, то таке покарання може застосовуватись в Україні до кримінальних правопорушень, вчинених починаючи з 29.03.2000 року, тобто з моменту вступу в дію Закону України № 1483-111 від 22.02.2000, яким було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі.
Як стверджує заявник, інститут заміни довічного позбавлення волі на диференційований строк позбавлення волі від 15 до 25 років передбачено правовим положенням ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000. Ця заміна можлива лише в порядку помилування, коли інститути заміни й помилування діють разом в сполучній формі застосування цього кримінально - правового процесу, тобто заміна допускається після факту вступу в дію винесеного вироку з призначенням винному довічного позбавлення волі. Тільки в таких випадках діє норма про заміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі від 15 років до 25 років (ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року).
Кримінальний кодекс України 1960 року не знає інституту невизначених вироків до позбавлення волі. Це покарання завжди призначається на певний строк.
Новий вид покарання як довічне позбавлення волі, який введено в систему покарань з 29.03.2000, відноситься до загальної (звичайної) системи покарання, є строковим видом покарання, максимальна верхня межа якого обмежена строком 25 років, що і встановлено ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000.
Натомість, Кримінальний кодекс України 2001 року встановив інститут невизначених вироків до позбавлення волі. Такий вид покарання як довічне позбавлення волі, який діє з 01.09.2001 і передбачений ст. 115 КК України 2001 року, відноситься до загальної (звичайної) системи покарання, є безстроковим видом покарання, який передбачений нормами ч. 2 ст. 87 КК України 2001 року, за якими у порядку помилування можлива заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком від 25 років і більше, де верхня межа не обмежена, що встановлює безстроковість виду покарання.
У разі, якщо особа, відносно якої вступив в дію вирок, за яким винному призначене покарання у виді довічного позбавлення волі, не скористалася інститутом заміни чи помилування, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000, відповідно до якої у порядку помилування можлива заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі диференційованим строком від 15 років до 25 років, відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі протягом строку, що перевищує 25 років, встановлений ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000, у такому ярі, стверджує заявник, кримінальна відповідальність і застосування покарання виключаються. Іншими словами, особа, яка відбула строк 25 років позбавлення волі, підлягає звільненню з установи виконання покарань - місця примусової ізоляції засудженого, через те, що в органів державної влади не має більше правових підстав позбавляти волі дану особу за вироком суду, відповідно до норм ст.ст. 3, 8, 19, 64 Конституції України.
Таким чином, заявник стверджує, що позбавлення його волі - є порушенням його законних прав і свобод, що фактично прирівнюється, до катування відповідно до ст. 3 Європейської конвенції з прав людини.
Враховуючи викладене, засуджений ОСОБА_3 просить суд застосувати правове положення ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року та звільнити його з установи виконання покарань після відбуття покарання у вигляді довічного позбавлення волі за вироком Закарпатського обласного суду від 18.08.1999, що набрав чинності, згідно з ухвалою Верховного суду України від 07.12.1999.
У судовому засіданні засуджений та його захисник підтримали заявлене клопотання та просили його задовольнити.
Прокурор у судовому засіданні щодо задоволення клопотання заперечила, зазначила про відсутність підстав звільнення засудженого ОСОБА_3 від відбування призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі, просила у задоволенні клопотання відмовити.
Заслухавши засудженого, його захисника, думку прокурора, суд дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що вироком Закарпатського обласного суду від 18 серпня 1999 року у справі № 22-ІІ/99 ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ст. 93 п.п. "г", "ж", ст. 94 та ч. 3 ст. 222 Кримінального кодексу України і призначено покарання:
- за ст. 94 КК України - 15 років позбавлення волі;
- за ч. 3 ст. 222 КК України - 2 роки позбавлення волі;
- за ст. 93 п.п. "г", "ж" КК України до виняткової міри покарання - смертної кари -розстрілу.
На підставі ст. 42 Кримінального кодексу України 1960 року, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено ОСОБА_3 виняткову міру покарання - смертну кару - розстріл.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 07.12.1999 у справі № 05-1030к99, з вироку судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду від 18 серпня 1999 року щодо ОСОБА_3 виключено кваліфікуючі ознаки злочину, передбаченого ч. 3 ст. 222 КК України, а саме, незаконне придбання та зберігання без відповідного дозволу холодної зброї - ножа. У решті вирок залишено без змін.
Ухвалою Закарпатського обласного суду від 22 червня 2000 року в справі № 2-11/99 вирок судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду від 18 серпня 1999 року щодо засудженого ОСОБА_3 в частині застосування до нього виняткової міри покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.12.2016 постановлено зарахувати засудженому ОСОБА_3 в строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з 1 квітня 1998 року по 7 грудня 1999 року включно, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Вирішуючи клопотання засудженого суд керується рішенням Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 та виходить з того, що рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) норми, які передбачають смертну кару, як вид покарання, та запроваджено мораторій на її застосування.
У подальшому, 22 лютого 2000 року до ст. 93 КК України були внесені зміни відповідно до Закону України № 1483-11 «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України в частині зміни виду покарання з смертної кари на довічне позбавлення волі».
Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом України № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом України № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю положень КК України 1960 року щодо смертної кари Конституції України.
Однак, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кримінальний кодекс 1960 року передбачав безальтернативну санкцію у виді позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94 КК України 1960 року). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, так як вважав, що за вчинення таких злочинів має існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).
Альтернативний характер санкцій статтей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, позаяк це порушувало б принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало б принципу справедливості в кримінальному праві.
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про призначення судом більш м'якого покарання, окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та межі покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного (абзац п'ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Такий висновок узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, яка стверджує, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року, заява № 10249/03).
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про зворотну дію кримінального закону в часі, «зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статті 6 Кодексу дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи» (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000). Висновок про те, що скасування або пом'якшення кримінальної відповідальності особи здійснюється саме законами, ґрунтується, зокрема, на положеннях Кримінального кодексу України, відповідно до якого поліпшення правового становища особи, яка вчинила злочин, здійснюється згідно із законом, що пом'якшує покарання, нововиданим законом (частина друга статті 6, частина третя статті 54 Кодексу 1960 року), законом про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, санкцією нового закону (частина перша статті 5, частина третя статті 74 Кодексу 2001 року).
Конституцією України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58).
Конституційний Суд України вважає, що вказані положення Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами, та принцип зворотної дії в часі, якщо вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Як зазначив Конституційний Суд України, суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 у справі про зворотну дію кримінального закону в часі).
Положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала частина друга статті 6 Кримінального кодексу 1960 року, згідно з якою «закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання». Приписи частини першої статті 5 Кримінального кодексу 2001 року розвивають положення частини першої статті 58 Конституції України, а саме: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість». Водночас, частиною другою статті 5 Кримінального кодексу 2001 року передбачено: «Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі».
Зазначені положення кримінальних кодексів щодо законів, які мають зворотну дію в часі, узгоджуються з міжнародно-правовими актами з цього питання. Так, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права визначено: якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця (пункт 1 статті 15). У Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН "Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти" від 25 травня 1984 року закріплено, що якщо після вчинення злочину були внесені зміни до законодавства, які передбачають більш м'які міри покарання, то вони повинні поширюватися й на правопорушника, який вчинив цей злочин (пункт 2). Згідно зі статтею 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року особі не може призначатися покарання, суворіше від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення. Європейський суд з прав людини вважає, що стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є важливою частиною принципу верховенства права. Він також підтвердив, що зазначена стаття Конвенції допускає принцип ретроспективності більш м'якого кримінального закону. На цьому принципі ґрунтується правило, що в разі наявності відмінностей між діючим на час вчинення злочину кримінальним законом та кримінальним законом, що набрав чинності перед винесенням остаточного судового рішення, суди повинні застосовувати той закон, положення якого є більш сприятливими для обвинуваченого (рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року, заява № 10249/03).
Новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі, запроваджений Законом України № 1483, - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (пункт 1-1 частини першої статті 23 Кодексу 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 Кодексу 1960 року, частина друга статті 87 Кодексу 2001 року); особам, засудженим до довічного позбавлення волі, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом (статті 28, 38, 39, 41, 42, 43, 44, 58 Виправно-трудового кодексу України від 23 грудня 1970 року; статті 107, 108, 109, 110, 112, 113, 114, 127, 151, 151-1 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року). У разі виявлення підстав для перегляду справи існує реальна можливість для реабілітації особи, засудженої до довічного позбавлення волі.
Конституційний Суд України зазначив, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кримінальним кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кримінального кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом. На підставі частини першої статті 58 Конституції України, частини другої статті 6 Кодексу 1960 року, частини першої статті 5 Кодексу 2001 року, положення Кримінального кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили передбачені Кримінальним кодексом 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом № 1483 не було виконано.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, «Ткачов проти України».
Як було встановлено в судовому засіданні, на момент вчинення кримінальних правопорушень засудженим ОСОБА_3 , а саме 31 березня 1998 року, санкція ст. 93 КК України 1960 року передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або смертну кару з конфіскацією майна.
У зв'язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року № 1-33/99, було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) покарання, які передбачали смертну кару, як вид покарання, та запроваджено мараторій на її застосування.
Станом на момент постановлення Закарпатським обласним судом ухвали від 22 червня 2000 року, санкція ст. 93 КК України 1960 року передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі, з конфіскацією майна.
Таким чином, ст. 93 КК України 1960 року, станом на 22 червня 2000 року, була приведена у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 1-33/99 та Закону України № 1483, та містила виключну міру покарання у виді довічного позбавлення волі, яке повністю відповідає Конституції України, позаяк є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.
Як було зазначено у рішенні Конституційного Суду України (абзац п'ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004), призначення судом більш м'якого покарання є окремим виявом справедливості та питанням відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та межі покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного
Під час приведення вироку у відповідність до чинного законодавства, в частині заміни призначеного ОСОБА_3 покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі, колегія суддів Закарпатського обласного суду виходила з того, що Законом України від 22 лютого 2000 року внесено зміни до Кримінального кодексу України, а саме замінено покарання у виді смертної кари на покарання у виді довічного позбавлення волі.
Відповідно до ст. 25 КК України 1960 року, яка діяла станом на 20 червня 2001 року, позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених цим Кодексом, - не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти.
При цьому, слід відрізняти заміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк у порядку помилування від заміни покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі внаслідок дії закону, що пом'якшує відповідальність.
Таким чином, КК України 1960 року не передбачає можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавленн волі на певний строк, інакше як у порядку визначеному інститутом помилування.
Твердження засудженого про те, що якщо особа, відносно якої вступив в дію вирок за яким винному призначене покарання у виді довічного позбавлення волі, не скористалася діями інститутів заміни та помилування, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року, можлива заміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі диференційованим строком від 15 років до 25 років, є безпідставним та не ґрунтується на законі.
На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_3 про звільнення його від покарання па підставі ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в порядку розв'язання питання, пов'язаного з виконанням вироку, слід відмовити.
При цьому, суд звертає увагу на процесуальну можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі та застосування строкового покарання, відповідно до ст. 82 КК України.
Керуючись ст.ст. 537, 539 КПК України.
У задоволенні клопотання відмовити.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Час да дата оголошення повного тексту ухвали 13 год 10 хв 31 березня 2025 року.
Суддя ОСОБА_1