Апеляційне провадження № 22-ц/824/3822/2025
Справа № 760/17785/23
Іменем України
28 березня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Поповим Віталієм Олексійовичем , на рішення Солом'янського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Усатової І.А. в м. Київ 18 вересня 2024 року у справі за позовом Державної служби України з питань безпеки на транспорті до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення працівника,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В липні 2023 року позивач Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок незаконного звільнення працівника, в розмірі 31584,93 грн., покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивував тим, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року в справі № 450/1611/21, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року, задоволено позов ОСОБА_3 до Укртрансбезпеки про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме визнано протиправним та скасовано наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 », поновлено ОСОБА_3 на посаді з 02 квітня 2021 року, стягнуто з Укртрансбезпеки на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 31 584,93 грн. без виключення сум податків та зборів.
На виконання судового рішення Укртрансбезпекою здійснено виплату незаконно звільненому працівнику та перераховано 31 584,93 грн. з урахуванням податків і зборів, що обов'язково утримуються із заробітної плати.
Зі змісту наказу Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к вбачається, що рішення про звільнення ОСОБА_3 було прийнято та реалізовано ОСОБА_1 як керівником суб'єкта призначення.
Таким чином, Укртрансбезпека просила суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь матеріальну шкоду у порядку регресу, завдану внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_3 .
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18 вересня 2024 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Укртрансбезпеки матеріальну шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення працівника, в розмірі 31584,93 грн. та судовий збір 2684 грн.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника Попова В.О. , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неправильне застосування норм матеріального права, а саме ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. 2-3 ст. 5, п. 1, 7 ч. 1, ст. 8, ч. 1, 2, 6, 7 ст. 9, п. 2 ч. 2, ч. 3 ст. 80, ст. 81, 82 Закону України «Про державну службу», неврахування актуальних правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 05 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 та від 12 грудня 2018 року в справі № 734/3102/16-ц, застосування неактуального правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року в справі № 200/22363/16-а, Пленума Верховного Суду України, та порушення норм процесуального права, зокрема юрисдикційну підсудність, оскільки питання притягнення до матеріальної відповідальності державних службовців мають вирішуватись адміністративним судом, просив скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказував на відсутність цивільної дієздатності в Укртрансбезпеки на звернення з позовами до суду про стягнення в порядку регресу збитків, спричинених державному бюджету, оскільки Укртрансбезпека не є органом, який реалізує державну політику в сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та не призначала ОСОБА_1 на посаду голови Державної служби України з безпеки на транспорті, а отже не є суб'єктом призначення по відношенню до нього.
Вказував, що суд першої інстанції неправильно визначив природу правовідносин, що склалися між сторонами, та, як наслідок, неправильно визначив правові норми, що підлягають застосуванню, безпідставно послався на постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів», «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», правову позицію Верховного Суду в постанові від 12 липня 2023 року в справі № 663/1169/20, адже дана справа не є аналогічною. У цій справі позов було пред'явлено державним підприємством «Адміністрація морських портів України» до начальника Миколаївської філії ДП «АМПУ» (тобто працівника, який не має статусу державного службовця публічної служби) про відшкодування матеріальної шкоди, спричиненою підприємству виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу незаконно звільненому і поновленому на роботі працівнику. Касаційна скарга подавалась з підстав неправильного застосування п. 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України і розглянута судом касаційної інстанції виключно в цих межах. Позивачем у цій справі є господарюючий суб'єкт - юридична особа у формі державного підприємства, діяльність якого регулюється статутом, і відносини з приводу відшкодування матеріальних збитків, спричинених керівником підприємству, носять приватно-правовий характер, не пов'язаний з порушенням бюджетного законодавства (спричиненням збитків державному бюджету).
У справі № 760/17785/23 позов заявлено Укртрансбезпекою як центральним органом виконавчої влади до голови Укртрансбезпеки, який є державним службовцем публічної служби, про відшкодування збитків, спричинених державному бюджету державі, в розмірі виплаченого середнього заробітку незаконно звільненому та поновленому на роботі працівнику. Тобто позов у цій справі пов'язаний з порушенням бюджетного законодавства, спрямований на захист інтересів держави, а отже не носить приватно-правового характеру.
У справі № 332/832/18 позов було пред'явлено заступником прокурора Запорізької області в інтересах Запорізької обласної ради та КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Запорізької обласної ради до ректора КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу, заподіяної місцевому бюджету в зв'язку з оплатою працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вказував, що суд безпідставно та без належного правового обґрунтування ототожнив заклад освіти з центральним органом виконавчої влади, діяльність яких регулюється різними спеціальними законами, як і їх керівників. При цьому питання матеріальної відповідальності Голови Укртрансбезпеки врегульоване нормами спеціального закону «Про державну службу».
Внаслідок неправильного визначення природи правовідносин, суд першої інстанції неправильно визначив норми права, які підлягають застосуванню, безпідставно послався на нерелевантну правову позицію Верховного Суду в постановах від 12 липня 2023 року в справі № 663/1169/20, від 22 січня 2021 року в справі № 332/832/18, формально підійшов до ухвалення рішення про задоволення позову. В оскаржуваному рішенні суд лише перелічив заперечення відповідача проти позову, не надавши їм правової оцінки. Також суд не обґрунтував підстав незастосування норм права, в тому числі спеціального закону, на які послався відповідач, заперечуючи проти позову.
Вказував, що ч. 2 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Оскільки Законом України «Про державну службу» врегульовано питання матеріальної відповідальності державних службовців, то норми КЗпП України при вирішенні цього питання не підлягають застосуванню.
Зазначав, що у разі застосування зворотної вимоги (регресу) державний службовець несе матеріальну відповідальність лише за шкоду, умисно заподіяну його протиправними діями або бездіяльністю, при цьому у разі спільного заподіяння шкоди кількома державними службовцями кожен із них несе відповідальність у розмірі, пропорційному ступеню вини (ч. 3 ст. 80, ч. 3 ст. 81 Закону України «Про державну службу»).
Вказував, що підписуючи наказ про звільнення, відповідач не діяв з власної ініціативи на власний розсуд, а лише реалізував повноваження голови Укртрансбезпеки на підписання наказу про звільнення після проведення відповідними уповноваженими структурними підрозділами юридичної експертизи на предмет законності майбутнього рішення.
Разом з тим, у відзиві на позовну заяву було поставлено запитання щодо обставин справи у порядку ст. 93 ЦПК України, на які позивач зобов'язаний був надати суду відповіді у формі заяви свідка, однак позивачем вимоги ст. 93 ЦПК України виконано не було та відповіді не надано, а суд першої інстанції всупереч п. 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України на це належним чином не відреагував постановленням ухвали про зобов'язання виконати вимоги ст. 93 ЦПК України, позбавивши відповідача права на подання доказів. Позивач, надаючи відповіді на поставлені запитання, мав надати докази на підтвердження своїх відповідей, які суд зобов'язаний був би дослідити і надати їм належну правову оцінку, зокрема посадовим інструкціям осіб, якими готувався та погоджувався проект наказу, інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві Укртрансбезпеки, інструкції з діловодства у Укртрансбезпеці, наказу про встановлення простою у роботі апарату Укртрансбезпеки, положенню про Управління нормативно-правового забезпечення Укртрансбезпеки, наказу Укртрансбезпеки від 10 лютого 2021 року № 200-к «Про звільнення ОСОБА_5 ».
Зазначив, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 зроблено висновок, що у випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі, і указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
Наголошував, що у справі № 450/1611/21 позов не заявлявся про визначення протиправними дій або бездіяльності самого ОСОБА_1 , судом не досліджувались питання протиправності дій або бездіяльності, належного чи неналежного виконання ним посадових обов'язків, наявності чи відсутності вини та умислу на спричинення збитків державному бюджету, а отже не ухвалювалось рішення з цього приводу. Крім того, відсутній вирок, який набрав законної сили та яким встановлено наявність складу кримінального правопорушення у діях (бездіяльності) ОСОБА_1 у спричиненні збитків державі внаслідок виплати середнього заробітку ОСОБА_3 за час вимушеного прогулу.
Отже, дане рішення не є правовою підставою в розумінні ч. 4 ст. 82 ЦПК України, яка звільняє позивача від доказування в загальному порядку наявності всіх обставин, які є правовою підставою для матеріальної відповідності ОСОБА_1 , що визначено в ст. 80 - 81 Закону України «Про державну службу», ст. 6 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Під час розгляду справи № 760/17785/23 суду необхідно не лише встановити обсяг завданої шкоди/збитків, а й надати оцінку правомірності дій відповідача під час виконання ним посадових обов'язків, зокрема під час видачі наказу про звільнення ОСОБА_3 . Це стосується й інших осіб, винних у спричиненні збитків - інших державних службовців, посадових осіб, які приймали участь як у процедурі звільнення, та які своїми діями/бездіяльністю спричинили тривалість порушення, протягом періоду за який виплачено середній заробіток.
Таким чином, даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, про що Велика Палата Верховного Суду зробила відповідні правові висновки у постановах від 05 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 та від 12 грудня 2018 року в справі № 734/3102/16-ц.
Вказував, що суд першої інстанції не врахував правовий висновок Верховного Суду в постанові від 28 жовтня 2020 року в справі № 761/23904/19 про те, що незалучення до участі в справі як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в позові через неналежний суб'єктний склад.
Наголошував, що незважаючи на відсутність належних, допустимих і достовірних доказів виплати з державного бюджету грошових коштів (виписки про нарахування і виплату заробітної плати не є належними доказами перерахування грошових коштів) суд, виходячи з припущень, визнав встановленим факт виплати грошових коштів та спричинення цим збитків, посилаючись на неспростування відповідачем цих доказів, що є порушенням принципу змагальності сторін.
Також суд першої інстанції безпідставно послався на постанови Пленумів Верховного Суду України, не врахувавши зміни в нормативно-правовому регулюванні правовідносин та появі нових нормативно-правових актів, які Пленум Верховного Суду України при прийнятті своїх постанов вочевидь не міг врахувати.
Незастосування судом першої інстанції при ухваленні рішення положень чинного законодавства України, на які посилався відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог (ст. 19 Конституції України, Закони України «Про державну службу», «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», Бюджетний кодекс України, Положення про Державну службу з безпеки на транспорті, підзаконні нормативно-правові акти Укртрансбезпеки), а також залишення без дослідження та належної правової оцінки всіх доказів, наданих відповідачем, відсутність належного правового обґрунтування таких дій суду є порушенням вимог ст. 263 ЦПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Також суд першої інстанції ухвалив рішення у справі, яка не підсудна цивільному суду, не врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 05 грудня 2018 року під час розгляду справи № 818/1688/16.
Від позивача Укртрансбезпеки надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Наводив власні аргументи щодо доводів відповідача про відсутність в Укртрансбезпеки цивільної дієздатності на звернення до суду з регресним позовом, щодо підсудності справи, щодо доводів про відсутність доказів неправомірності дій відповідача, щодо притягнення до відповідальності осіб, які приймали участь у погодженні наказу про звільнення. Просив відмовити відповідачу в задоволенні клопотання щодо задоволення Укртрансбезпеки виконати вимоги ст. 93 ЦПК України, оскільки листом Укртрансбезпеки від 06 грудня 2023 року на адвокатський запит було надано відповідь на поставлені запитання, а у відповіді на відзив позивачем більш детально розписано свою позицію.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 було заявлено клопотання про зобов'язання Укртрансбезпеки виконати вимоги ст. 93 ЦПК України та надати письмові відповіді у формі заяви свідка (з наданням відповідних доказів на підтвердження інформації, зазначеної у відповідях) на поставлені відповідачем запитання у відзиві на позовну заяву.
Вирішуючи дане клопотання, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до ст. 93 ЦПК України учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи, що ним подається до суду, не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи. Учасник справи, якому поставлено питання позивачем, зобов'язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. На запитання до учасника справи, який є юридичною особою, відповіді надає її керівник або інша посадова особа за його дорученням. Відповіді на запитання подаються до суду учасником справи - фізичною особою, керівником або іншою посадовою особою юридичної особи у формі заяви свідка не пізніш як за п'ять днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, - до першого судового засідання. Копія такої заяви свідка у той самий строк надсилається учаснику справи, який поставив письмові запитання. У заяві свідка зазначаються ім'я (прізвище, ім'я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти (за наявності), відповіді на питання щодо обставин справи, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань. Якщо поставлене запитання пов'язане з наданням відповідних доказів, що підтверджують відповідні обставини, учасник справи разом з наданням заяви свідка надає копії відповідних письмових чи електронних доказів.
У відзиві на позовну заяву 21 листопада 2023 року ОСОБА_1 відповідно до ст. 93 ЦПК України поставив позивачу наступні запитання:
1. Яким саме законом (назва закону, стаття, частина, пункт) Укртрансбезпеку наділено правом на звернення до суду з позовом про стягнення з державних службовців в порядку регресу збитків, спричинених державі після фактичного виконання рішення суду, на виконання якого були сплачені бюджетні кошти?
2. Хто саме з працівників (їх особи та посади) готували на підпис Голові Укртрансбезпеки ОСОБА_1 проекти та візували (підписували) наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 »? На підтвердження вказаної інформації надати копії відповідних документів.
3. Які посадові (функціональні) обов'язки покладено на працівників, які готували на підпис Голові Укртрансбезпеки ОСОБА_1 проекти та візували (підписували) наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 »? На підтвердження вказаної інформації надати копії відповідних документів (посадові інструкції чи інші документи, якими визначено функціональні обов'язки) вказаних працівників.
4. Які саме посадові (службові) обов'язки не виконав (неналежно виконав) ОСОБА_7 , що потягнуло спричинення збитків, про стягнення яких заявлено позов, та чим це підтверджується (надати докази)?
5. Чи притягався ОСОБА_1 до відповідальності за невиконання або неналежне виконання посадових (службових) обов'язків, внаслідок чого було завдано збитки, про стягнення яких заявлено позов, якої саме та чим це підтверджується (надати докази)?
6. Чи проводилось службове розслідування за наслідком виявлення спричинених збитків державі, про стягнення яких заявлено позов, та чи встановлено вину ОСОБА_1 у спричиненні збитків в період з 06 квітня 2021 року по 13 вересня 2021 року у стягуваному розмірі, в чому саме вона полягає? Надати копії документів на підтвердження.
7. Чи проводилось службове розслідування з метою встановлення наявності чи відсутності вини, її ступеню у діях або бездіяльності інших, окрім ОСОБА_1 , осіб, які як безпосередньо приймали участь у процедурі звільнення, так і тих, які не вжили відповідних заходів до найшвидшого припинення порушень трудових прав ОСОБА_3 в період з 06 квітня 2021 року по 13 вересня 2021 року, за який стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_3 ? Які висновки за наслідками службового розслідування зроблено та чим це підтверджується? Надати копії документів на підтвердження.
8. Чи направлялись ОСОБА_1 письмова пропозиція про відшкодування шкоди, про стягнення якої заявлено позов, в порядку визначеному ст. 82 Закону України «Про державну службу», чим це підтверджується (надати копії документів на підтвердження)?
9. Чи враховано при визначенні розміру шкоди, про стягнення якої заявлено позов, до ОСОБА_1 обставини, визначені ч. 4 ст. 81 Закону України «Про державну службу» (майнове становище державного службовця, співвідношення розміру заподіяної шкоди до його заробітної плати, ризик виникнення шкоди, досвід державної служби, надані державному службовцю накази (розпорядження), а також інші обставини), яким чином ці обставини були враховані та вплинули на визначений розмір шкоди (надати докази)?
В матеріалах справи наявний лист Укртрансбезпеки від 06 грудня 2023 року (а. с. 167 - 170 т. 1) на адвокатський запит представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Попова В.О., в якому повідомлено, що відповідно до Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 103, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра з відновлення України - Міністра розвитку громад, територій та інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.
Повідомлено, що інформація стосовно працівників, у тому числі їх посад, які готували та погоджували проект наказу Укртрансбезпеки, відображено та задокументовано на зворотному боці відповідного наказу у розділі «Підготовлено» та «Погоджено».
Повідомлено, що відповідно до п. 12 Положення Голова Укртрансбезпеки очолює Укртрансбезпеку, здійснює керівництво її діяльністю, представляє Укртрансбезпеку у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її межами; підписує накази Укртрансбезпеки; призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату Укртрансбезпеки, укладає та розриває з ними контракти про проходження державної служби у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України; приймає на роботу та звільняє з роботи в порядку, передбаченому законодавством про працю, працівників Укртрансбезпеки.
Згідно з Положенням саме Голова Укртрансбезпеки наділений повноваженнями стосовно прийняття працівників на роботу або їх звільнення.
Повідомлено, що рішення про проведення службового розслідування стосовно осіб, призначення та звільнення яких на посади здійснює Кабінет Міністрів України, приймає Кабінет Міністрів України. Кабінетом Міністрів України рішення про проведення службового розслідування відносно колишнього Голови Укртрансбезпеки ОСОБА_1 не приймалось.
Повідомлено зміст ст. 237 КЗпП України, яким передбачено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо роботодавець затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Повідомлено, що заходи досудового врегулювання у справі № 760/17516/23 не вживались.
Повідомлено, що рішеннями судів у справі № 450/1611/21 встановлено, що звільнення ОСОБА_3 відбулось з порушенням вимог трудового законодавства, а тому наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 366-К «Про звільнення ОСОБА_3 » скасовано та стягнуто суму вимушеного прогулу у розмірі 31584,93 грн., при цьому факт виплати коштів підтверджується платіжними дорученнями та випискою Державної казначейської служби України.
Додатками до листа Укртрансбезпеки є засвідчена копія наказу Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 », засвідчені копії посадових інструкцій начальника Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку - головного бухгалтера, директора Департаменту роботи з персоналом, завідувача Сектору запобігання корупції, заступника начальника Управління нормативно-правової роботи - начальника відділу позовної та претензійної роботи.
Таким чином, оскільки Укртрансбезпекою у відповіді на адвокатський запит від 06 грудня 2023 року фактично було надано відповіді на запитання ОСОБА_1 , апеляційний суд не вбачав за необхідне зобов'язувати позивача повторно надавати їх лише з тих підстав, що вперше такі відповіді надано Укртрансбезпекою не у формі заяви свідка.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вище вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов Укртрансбезпеки, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення ОСОБА_3 відбулося із порушенням вимог закону на підставі наказу голови Державної служби України з безпеки на транспорті ОСОБА_1., тому саме відповідач, як службова особа, яка видала наказ про звільнення, має нести повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну позивачу у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як встановлено судом, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року № 1139 ОСОБА_1 призначено головою Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека).
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року в справі № 450/1611/21 за позовом ОСОБА_3 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання неправомірним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року «Про звільнення ОСОБА_3 », поновлено ОСОБА_3 на посаді з 02 квітня 2021 року, стягнуто з Укртрансбезпеки на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 31584,93 грн. без виключення сум податків та зборів. Допущено негайне виконання рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, та поновлення (а. с. 16 - 24 т. 1).
На виконання судового рішення наказом Укртрансбезпеки від 29 вересня 2021 року № 1683-к скасовано наказ Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 », поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на транспорті Управління Укртрансбезпеки у Львівській області з 06 квітня 2021 року, доручено виплатити ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми за один місяць в розмірі 6085,17 грн. (а. с. 35 т. 1).
Постановою Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року залишено без змін (а. с. 25 - 34 т. 1).
Зі змісту наказу Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 » вбачається, що наказ підписано головою Укртрансбезпеки ОСОБА_1 (а. с. 36 - 37 т. 1).
На зворотному боці наказу наявні відомості про те, що наказ підготовлено Департаментом роботи з персоналом за підписом директора ОСОБА_8 , погоджено в.о. начальника Управління нормативно-правового забезпечення ОСОБА_9 , начальником Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку - головним бухгалтером ОСОБА_11, начальником Управління договірної роботи та закупівель ОСОБА_12, завідувачем Сектору запобігання корупції ОСОБА_13 (а. с. 173 т. 1).
На виконання судових рішень Укртрансбезпеки здійснено виплату ОСОБА_3 в загальному розмірі 31584,93 грн. з урахуванням податків та зборів, що обов'язково утримуються із заробітної плати, згідно наданого платіжного доручення № 1546 від 04 жовтня 2021 року з призначенням платежу «середній заробіток за час вимушеного прогулу, виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року по справі № 450/1611/21 ОСОБА_3 », випискою з системи СДО від 26 грудня 2022 року щодо нарахування заробітної плати на виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року по справі № 450/1611/21, випискою щодо нарахування заробітної плати за жовтень 2021 року ОСОБА_3 (а. с. 38 - 43 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.
Згідно зі статтею 237 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду у постанові 20 травня 2020 року у справі № 401/1387/17-ц, у постанові від 20 вересня 2023 року у справі № 490/2518/22, що узгоджуються з пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.
Частиною п'ятою статті 82 ЦПК України встановлено, що обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що преюдиційним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року в справі № 450/1611/21, яке набрало законної сили, встановлено незаконність наказу Укртрансбезпеки від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 » й поновлено працівника на роботі, стягнуто на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу й ці обставини не підлягають доведенню.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, як посадова особа, яка винна у незаконному звільненні працівника з роботи, має відшкодувати шкоду, заподіяну позивачу, у розмірі виплаченого ОСОБА_3 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в сумі 31584,93 грн.
Доводи апеляційної скарги про те, що спірні правовідносини регулюються Законом України «Про державну службу», а ця справа не підсудна цивільному суду є необґрунтованими з огляду на таке.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Крім того, в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Наведене дає підстави для висновку про те, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законодавством.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (частина перша статті 125 Конституції України).
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частинами другою, четвертою, п'ятою статті 46 КАС України передбачено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об'єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об'єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства чи примусове видворення за межі території України; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб'єкту владних повноважень законом.
Тобто суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом.
Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства справа з огляду лише на її суб'єктний склад.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин справи.
У справі, яка переглядається, позов пред'явлено з огляду на те, що на підставі рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року в справі № 450/1611/21, якою поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на транспорті Управління Укртрансбезпеки у Львівській області або рівноцінний посаді з 02 квітня 2021 року, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 31584,93 грн.
Право позивача на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням ОСОБА_3 із займаної посади, закріплено у статтях 134 та 237 КЗпП України.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.
Згідно зі статтею 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.
Отже, трудове законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) наведено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.
Таким чином, правовідносини між сторонами в цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
У справі, яка переглядається, не підлягає вирішенню питання правомірності дій відповідача ОСОБА_1 щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, оскільки незаконність такого звільнення вже встановлена вищезгаданим рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року в справі № 450/1611/21.
Отже, предметом розгляду в цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.
З огляду на зазначене, за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір в цій справі є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
При цьому сам по собі той факт, що майнова шкода завдана позивачу - суб'єкту владних повноважень - під час проходження відповідачем публічної служби, не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір на публічно-правовий.
Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 328/29/20 (провадження № 61-2521св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 676/2149/20 (провадження № 11318св21), від 12 січня 2022 року у справі № 161/10391/21 (провадження № 61-15908св21), від 07 червня 2023 року у справі № 760/1270/20 (провадження № 61-12891св22) та від 20 вересня 2023 року у справі № 490/2518/22 (провадження № 61-11642св22), в яких спірні правовідносини були подібними (органи державної влади/місцевого самоврядування пред'явили позови до винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівників було здійснено з порушенням закону, про відшкодування в порядку регресу заданої ними майнової шкоди, спричиненої виплатою за рішеннями судів таким працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу).
Крім того, в постанові Верховного Суду від 20 вересня 2023 року в справі № 490/2518/22 (провадження № 61-11642св22) за позовом Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів до ОСОБА_1 про стягнення шкоди встановлено, що звернувшись з даним позовом, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів вважає, що порушення, яке зумовило поновлення працівника на роботі та виплату йому коштів, було допущено з вини начальника Головного управління Держспоживслужби в Миколаївській області ОСОБА_1 , який видав незаконний наказ про звільнення з роботи ОСОБА_2. Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів шкоду у сумі 45 601,90 грн.
Верховний Суд виснував, що у справі, яка переглядається, місцевий суд, відмовляючи у відкритті провадження в справі та вказавши, що такий спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, залишив поза увагою те, що правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень і що незаконність звільнення працівника з публічної служби вже встановлена іншим судовим рішенням, а тому питання щодо правомірності дій відповідача не підлягає оцінці при вирішенні цього спору.
Предметом спору в цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу, а неправомірність дій відповідача встановлена рішенням суду про незаконність звільнення ОСОБА_2 з публічної служби та додаткового правового аналізу не потребує.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частин четверта статті 263 ЦПК України).
Апеляційний суд зазначає, що у справі, яка переглядається, правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень і що незаконність звільнення працівника з публічної служби вже встановлена іншим судовим рішенням, а тому питання щодо правомірності дій відповідача не підлягає оцінці при вирішенні цього спору.
Доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції прийняв оскаржуване судове рішення без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 та від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18) містяться правові висновки про те, що у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц (провадження № 14-481цс18) зроблено висновок за обставин справи, коли позов пред'явлено військовою частиною до фізичної особи - військовослужбовця про відшкодування майнової шкоди, завданої ним під час проходження військової служби. Спірні правовідносини виникли у зв'язку із завданням відповідачем шкоди державі під час проходження публічної служби.
Проте, предметом спору в цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу, а неправомірність дій відповідача встановлена рішенням суду про незаконність звільнення ОСОБА_3 з публічної служби та додаткового правового аналізу не потребує.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що при вирішенні питання про стягнення шкоди, спричиненої державному бюджету в порядку регресу, до участі у справі мають бути залучені у якості співвідповідачів всі особи, які приймали участь у процедурі звільнення ОСОБА_3 для вирішення питання про стягнення з них шкоди пропорційно до ступеню вини кожного з них, суд відхиляє з огляду на таке.
Обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу покладається на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.
Зі змісту наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 02 квітня 2021 року № 443-к «Про звільнення ОСОБА_3 » вбачається, що рішення про звільнення ОСОБА_3 було прийнято та реалізовано ОСОБА_1 як керівником суб'єкта призначення.
Указане спростовує посилання відповідача про те, що відповідальність за незаконне звільнення працівників несуть інші особи, які приймали участь у звільненні працівників, зокрема виготовляли накази про звільнення та погоджували їх.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18 (провадження № 61-3858св19), від 12 липня 2023 року у справі № 663/1169/20 (провадження № 61-56 св 22), які були належно враховані судом першої інстанції.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо відсутності в справі належних, допустимих і достовірних доказів виплати з державного бюджету грошових коштів, щодо неналежності виписки про нарахування і виплату заробітної плати як доказів перерахування грошових коштів, і що посилання суду на неспростування відповідачем наданих позивачем доказів є порушенням принципу змагальності сторін.
Так, надані позивачем докази - платіжне доручення № 1546 від 04 жовтня 2021 року з призначенням платежу «середній заробіток за час вимушеного прогулу, виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року по справі № 450/1611/21 ОСОБА_3 », виписка з системи СДО від 26 грудня 2022 року щодо нарахування заробітної плати на виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 вересня 2021 року по справі № 450/1611/21, виписка щодо нарахування заробітної плати за жовтень 2021 року ОСОБА_3 (а. с. 38 - 43 т. 1) є первинними документами, які містять відомості про господарські операції, а тому доводи відповідача в апеляційній скарзі, що суд визнав встановленим факт виплати грошових коштів та спричинення цим збитків, виходячи з припущень, є необґрунтованими.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статі 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Поповим Віталієм Олексійовичем , залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.