26 березня 2025 року м. Київ
Справа № 756/10255/23
Провадження №22-ц/824/1934/2025
Резолютивна частина постанови оголошена 26 березня 2025 року
Повний текст постанови складено 28 березня 2025 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Желепи В.В.
сторони: позивач ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Бокача Ігоря Петровича та представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Романа Петровича на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року та представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Романа Петровича на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року, ухвалені у складі судді Майбоженко А.М., -
У серпні 2023 року позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтовано тим, що він є співвласником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .
На підставі Свідоцтва про право на спадщину від 16.09.2006 року посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Борисовою С.О., яке зареєстроване в реєстрі за №6-2306, 1/2 частина квартири належить позивачу, 1/2 частина - відповідачці, яка є його рідною сестрою.
Згідно копії технічного паспорту, спірна квартира має три жилих кімнати: перша кімната площею 13,9 кв.м., друга кімната - 17.5кв.м. з лоджією 2,166 кв.м., третя кімната - 12,6 кв.м. з лоджією площею 2,166 кв.м.
Позивач та відповідачка не можуть знайти домовленості у порядку користуванні квартирою, що призвело до необхідності в поданні цієї позовної заяви до суду.
Посилаючись на вказані обставини, просить суд визначити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином: у користування позивача виділити житлову кімнату площею 12,6 кв.м., з лоджією 2,166; у користування відповідачки житлову кімнату площею 13,9 кв.м., у загальному користуванні залишити: кухню, коридор, ванну кімнату, туалет, житлову кімнату 17.5кв.м. з лоджією 2,166 кв.м.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року позов задоволено частково.
Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 .
Виділено у користування ОСОБА_1 житлову кімнату площею 17,5 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
Виділено у користування ОСОБА_2 житлові кімнати площею 13,9 і 12,6 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
Коридор, кухню, ванну кімнату, туалет залишити у спільному користуванні обох співвласників.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 536 (п'ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок.
Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що вирішуючи питання про визначення порядку користування житловим приміщенням, виходячи з розміру часток кожного співвласника в спірній квартирі, враховуючи позицію позивача і відповідачки, суд вважає правильним частково задовольнити позовні вимоги та встановити наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 :
1) виділити у користування ОСОБА_1 житлову кімнату площею 17,5 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
2) виділити у користування ОСОБА_2 житлові кімнати площею 13,9 і 12,6 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
Кухню, коридор, туалет, ванну кімнату та комору суд вважає правильним залишити в загальному користуванні.
При цьому, суд вважає, що обрання саме такого порядку користування житловим приміщенням дозволить в повній мірі забезпечити інтереси обох співвласників, одна з яких постійно проживає у спірній квартирі, а інший має інше місце проживання і порушення своїх прав як співвласника пов'язує, зокрема, з необхідністю зберігання сейфу зі зброєю. Інших доводів щодо мети визначення такого порядку суду не надано. Судом також встановлено, що у власності сторін є спільне домоволодіння, порядок користування яким не визначався, яке за рішенням позивача у цій справі передано в оренду третім особам.
Саме такий порядок користування квартирою описано експертом у Висновку №1-19/07 від 19.07.2023 як Варіант №2, незначні відхилення від ідеальної частки, на думку суду, не свідчать про неможливість такого поділу без виділення в натурі, оскільки саме позивач, маючи інше місце проживання, ініціював необхідність такого поділу і його проведення має забезпечувати пропорційність втручання в право власності іншого співвласника, який тривалий час одноосібно користується спірною квартирою.
28 червня 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кудрицький Р.П. звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 97 698,65 грн.
31.07.2024 представник позивача звернувся до суду з доповненнями до заяви про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з відповідачки витрати за проведення будівельно-технічної експертизи у розмірі 12 900 грн.
Додатковим рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Кудрицького Р.П. про ухвалення додаткового рішення в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування житловим приміщенням задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 514 (двадцять одна тисяча п'ятсот чотирнадцять) гривень 50 копійок.
В іншій частині заявлених вимог відмовлено.
Суд першої інстанції задовольняючи заяву частково, виходив з того, що враховуючи складність справи, тривалість її розгляду, обсяг наданих адвокатом послуг та значення справи для сторін, суд визнає обґрунтованими витрати, понесені за підготовку позовної заяви у справі, участь у судових засіданнях 12.10.2023, 20.11.2023, 12.12.2023, 05.02.2024, 08.04.2024, 30.05.2024 та 19.06.2024, всього тривалістю 10,5 годин, що загалом складає 43 029 грн. Враховуючи часткове задоволення позовних вимог немайнового характеру, суд присуджує позивачу до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 514,50 грн, що складає половину загальної вартості послуг.
Таким чином, суд відмовляє у стягненні витрат на правову допомогу щодо аналізу документів, проведення зустрічей для обговорення правової позиції, підготовку проекту мирової угоди, надіслання її суду та відповідачу визнає ці види допомоги необґрунтованим та не пропорційним до предмета спору.
Суд не вбачав підстав для стягнення з відповідачки витрат, пов'язаних з проведенням експертизи, оскільки при ухваленні рішення було вирішено це питання та у зв'язку з відсутністю доказів у їх стягненні з відповідача відмовлено. Подання нових доказів, а саме Договору про надання експертних послуг не дозволяє суду повернутись до вирішення цього питання повторно. Рішення суду щодо цього може бути оскаржено в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Не погоджуючись з рішенням суду представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Бокач І.П. подано апеляційну скаргу, в якій він просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, шо позивачем було порушено принцип добросовісності, оскільки він 12 січня 2023 року оформив довіреність на відповідача якою надав право розпоряджатись його часткою у вказаній квартирі.
Також зазначає, що відповідачка нічим не порушувала права позивача під час користування квартирою.
Зазначає, що висновок суду «Як встановлено судом, між сторонами тривалий час існують конфліктні стосунки, що підтверджується даними з органів поліції (т.1 а.с. 17), а також постановою Оболонського районного суду м.Києва від 13.09.2019 року (т.1 а.с. 16)» є необгрунтованими та не відповідають матеріалам справи.
Вказує, що долучений до матеріалів справи висновок не є письмовим доказом відповідно до позиції Верховного Суду у справі №766/12142/16-а від 12 липня 2021 року.
Не погоджуючись з рішенням суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Кудрицький Р.П. подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновок суду «Як встановлено судом, між сторонами тривалий час існують конфліктні стосунки, що підтверджується даними з органів поліції (а.с. 17), а також постановою Оболонського районного суду м.Києва від 13.09.2019 року (а.с. 16)» є необгрунтованими та не відповідають матеріалам справи.
Також зазначає, що судом було порушено ч. 3 ст. 319 ЦК України, оскільки не були забезпечені рівні умови здійснення його прав.
Зазначає, що суд помилково відмовив у стягненні витрат на експертизу, оскільки вказані витрати відносяться до судових та докази витрат для його виготовлення містяться в матеріалах справи.
Вказує, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, оскільки не врахував, що вказана квартира є єдиною власністю відповідача у м. Києві та його проживання за межами Києва не є підставою для часткового задоволення позову.
Також реєстрація в квартирі доньки відповідача не є підставою для виділення у користування відповідача більшої частки квартири.
Також не погоджуючись з додатковим рішенням суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Кудрицький Р.П. подав апеляційну скаргу, в якій просить додаткове рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву задовольнити в повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Бокача І.П. на рішення Оболонського районного суду Київської області від 19 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кудрицького Р.П. на рішення Оболонського районного суду Київської області від 19 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кудрицького Р.П. про поновлення строку на апеляційне оскарження додаткового рішення Оболонського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування житловим приміщенням задовольнити, строк на апеляційне оскарження поновити.
Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кудрицького Р.П. на додаткове рішення Оболонського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
29 вересня 2024 року засобами системи «Електронний суд» представник ОСОБА_2 - адвокат Бокач І. П. надіслав до Київського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року, в якому він просив апеляційну скаргу задовольнити частково, скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року, та відмовити в прийнятті нового рішення.
Вважає, що Рішення Оболонського районного суду міста Києва по справі №756/10255/23 винесено з порушенням норм процесуального права з посиланням на докази яких не існує та відсутні в матеріалах справи, а також не враховані фактичні правовідносини між сторонами по справі з огляду на Добросовісність окремих дій Позивача по справі ОСОБА_1 , що не відповідає його попереднім заявам або поведінці, в той час, що інша сторона Відповідач ОСОБА_2 , діяла собі на шкоду, розумно покладаючись на попередні домовленості щодо порядку користування майном.
Також, 29 вересня 2024 представник ОСОБА_2 - адвокат Бокач І. П. надіслав засобами системи «Електронний суд» до Київського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року, в якому просив залишити апеляційну скаргу Позивача без задоволення, а додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року - без змін.
Наголошує на тому, що Заяву сторони Позивача «про ухвалення додаткового рішення по справі №756/10255/23 не отримувала, що фактично позбавило сторону Відповідача можливості подати до суду клопотання про зменшення розміру таких витрат або ж заперечення на заяву. Вважає додаткове Рішення обґрунтованим та об'єктивним, що відповідає реальним фактичним обставинам справи.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 адвокат Бокач І.П. підтримав доводи своєї апеляційної скарги та заперечував проти доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Р.П.
Представник ОСОБА_1 адвокат Кудрицький Р.П. підтримав доводи свої апеляційних скарг та заперечував проти доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_2 адвоката Бокач І.П.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційні скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що позивач є співвласником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .
На підставі Свідоцтва про право на спадщину від 16.09.2006 року посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Борисовою С.О., яке зареєстроване в реєстрі за №6-2306, 1/2 частина квартири належить позивачу, 1/2 частина - відповідачці, яка є його рідною сестрою.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У відповідності до ст. ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
У відповідності до ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з положеннями статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників передбачено у статті 365 ЦК України, якою визначено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Стаття 365 ЦК України передбачає реалізацію права співвласників на припинення права власності одного із співвласників на його частку в спільному майні за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але можуть бути застосовані за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Щодо доводів апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Бокача Ігоря Петровича.
Відповідно до ч. 1 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.
Отже враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1. відповідно до ч. 1 ст. 249 ЦК України мав право скасувати довіреність на ім'я ОСОБА_2.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові КЦС ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium » (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним.
КЦС ВС від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц є визначення правочину та, зокрема, одностороннього правочину. До таких належать: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини та ін. Односторонні правочини є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
Також суд зазначає, що відкликання довіреності ОСОБА_1 не порушує принцип доброчесності, оскільки довіреність є одностороннім правочином, та складення довіреності не потребує погодження з особою на яку складається така довіреність, а тому вказані дії могли не погоджуватись з ОСОБА_2 , а тому ОСОБА_2 не є стороною яка укладала вказаний правочин та відкликання довіреності не несло жодних негативних наслідків для ОСОБА_2 .
Враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Ознайомившись із висновками Верховного Суду,у справі №766/12142/16-а від 12 липня 2021 року на які позивач звернув увагу у апеляційній скарзі як на підставу визнання висновку експерта від 19 липня 2023 року № 1-19/09, колегія суддів дійшла до висновку, що у вказаній справі зазначено, що «наданий позивачем висновок експерта №01/2017 за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи не стосувався предмету позову у даній справі, суд апеляційної інстанції правомірно не врахував його при вирішенні справи», отже у вказані справі підставою для відмови у прийняті висновку, є те, що висновок не стосується предмету спору.
Разом з тим, дослідивши вказаний висновок експерта, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано прийняв висновок експерта як доказ, оскільки він стосується предмету спору у вказаній справі.
Враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що доводи апеляційної скарги про те, щодолучений до матеріалів справи висновок експертавід 19 липня 2023 року № 1-19/09 не є письмовим доказом відповідно до позиції Верховного Суду у справі №766/12142/16-а від 12 липня 2021 року, є неспроможними.
Щодо доводів відповідача про те, що відповідачка нічим не порушувала права позивача під час користування квартирою.
Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Зазначена норма регулює саме порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Отже доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не довів наявність перешкод у користуванні квартирою, не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки співвласник квартири має право на звернення до суду для встановлення відповідного порядку користування майном незалежно від того, чи наявні в нього перешкоди у такому користуванні.
При цьому за обставинами справи очевидно, що співвласники не змогли самостійно домовитись про порядок володіння та користування майном, хоча судом першої інстанції було надано можливість укладення мирової угоди між сторонами у справі.
Щодо доводів апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Романа Петровича.
Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.
У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 зазначено, що ст. 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників щодо спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
У розглядуваній справі позовні вимоги ОСОБА_1 спрямовані на визначення порядку користування житлом, а не поділ квартири в натурі та припинення спільної часткової власності, тому виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим. Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц.
А тому враховуючи викладене колегія судів дійшла до висновку, що судом першої інстанції не були порушені права ОСОБА_1 які передбачені ст. 319 ЦК України, оскільки суд першої інстанції не вирішував питання власності майна а лише встановив порядок його користування та порушив його права на власність на вказане нерухоме майно.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд помилково відмовив у стягненні витрат на експертизу, оскільки вказані витрати відносяться до судових та докази витрат для його виготовлення містяться в матеріалах справи, необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, оскільки в матеріалах справи дійсно відсутній договір про проведення вказаної експертизи, а тому суд першої інстанції дійшов правильно висновку про те, що за відсутності договору про проведення експертизи якою встановлено вартість експертизи та неможливо встановити чи дійсно було встановлено таку вартість проведення експертизи.
Доводи апеляційної скарги про те, що реєстрація в квартирі доньки відповідача не є підставою для виділення у користування відповідача більшої частки квартири, є необґрунтованими, оскільки під час винесення рішення суд не враховував вказану обставину та не посилався на неї під час ухвалення рішення по суті спору.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, оскільки не врахував, що вказана квартира є єдиною власністю відповідача у м. Києві та його проживання за межами Києва не є підставою для часткового задоволення позову, є необґрунтованими, оскільки підставою для часткового задоволення позову було наявність іншого житла де може проживати позивач та те, що вказане рішення не порушує його права як співвласника квартири.
Щодо доводів апеляційних скарг про те, що висновок суду «Як встановлено судом, між сторонами тривалий час існують конфліктні стосунки, що підтверджується даними з органів поліції (а.с. 17), а також постановою Оболонського районного суду м. Києва від 13.09.2019 року (а.с. 16)» є необґрунтованими та не відповідають матеріалам справи.
Дослідивши матеріали справи суд дійшов до висновку, що вказані доводи апеляційних скарг є обґрунтовані, оскільки в матеріалах справи відсутні документи які були зазначені в судовому рішенні а саме: «дані з органів поліції (а.с. 17), а також постанова Оболонського районного суду м. Києва від 13.09.2019 року (а.с. 16)».
Враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що суд першої інстанції помилково зазначив у рішенні вказані документи.
Разом з тим, на думку суду вказана помилка суду першої інстанції не є підставою для скасування правильного судового рішення по суті, оскільки відсутність вказаних доказів не впливає на правильність рішення суду першої інстанції.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без задоволення.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Щодо доводів апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Романа Петровича на додаткове рішення.
Встановлено, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року позов задоволено частково.
Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 .
Виділено у користування ОСОБА_1 житлову кімнату площею 17,5 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
Виділено у користування ОСОБА_2 житлові кімнати площею 13,9 і 12,6 квадратних метрів з лоджією площею 2,166 квадратних метрів.
Коридор, кухню, ванну кімнату, туалет залишити у спільному користуванні обох співвласників.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 536 (п'ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок.
28 червня 2024 року представник позивача ОСОБА_3 - адвокат Кудрицький Р.П. звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 97 698,65 грн.
31 липня 2024 року представник позивача звернувся до суду з доповненнями до заяви про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з відповідачки витрати за проведення будівельно-технічної експертизи у розмірі 12 900 грн.
Додатковим рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Кудрицького Р.П. про ухвалення додаткового рішення в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування житловим приміщенням задоволено частокво.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 514 (двадцять одна тисяча п'ятсот чотирнадцять) гривень 50 копійок.
В іншій частині заявлених вимог відмовлено.
Суд першої інстанції задовольняючи заяву частково виходив з того, що Враховуючи складність справи, тривалість її розгляду, обсяг наданих адвокатом послуг та значення справи для сторін, суд визнає обґрунтованими витрати, понесені за підготовку позовної заяви у справі, участь у судових засіданнях 12.10.2023, 20.11.2023, 12.12.2023, 05.02.2024, 08.04.2024, 30.05.2024 та 19.06.2024, всього тривалістю 10,5 годин, що загалом складає 43 029 грн. Враховуючи часткове задоволення позовних вимог немайнового характеру, суд присуджує позивачу до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 514,50 грн, що складає половину загальної вартості послуг.
Таким чином, суд відмовив у стягненні витрат на правову допомогу щодо аналізу документів, проведення зустрічей для обговорення правової позиції, підготовку проекту мирової угоди, надіслання її суду та відповідачу визнає ці види допомоги необґрунтованим та не пропорційним до предмета спору.
Відповідно до частин першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані
з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
За частинами четвертою-шостою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За пунктом 9 частини першої статті 1 цього закону представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта
в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві,
в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав
і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частина перша статті 1 Закону).
Згідно зі статтею 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява
№ 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній
розмір - обґрунтованим (пункт 268).
Отже, в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних
і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг
і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04,
§ 268)).
Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони.
Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
У постанові від 08 квітня 2020 року у справі №306/1198/17 Верховний Суд зазначив, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема,
у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від
10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від
23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі
№ 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від
02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого
2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
Процесуальними нормами встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.
Обов'язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо) (висновки, викладені Верховним Судом у постановах у справах № 821/227/17, № 726/549/19, № 810/3806/18).
Такі ж висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц та від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц.
Чинне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов'язує надати докази щодо надання правової допомоги.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи
і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
Статтею 79 ЦПК України передбачено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18.
Тому при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи (висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений в постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 922/2685/19).
Колегія суддів, оцінюючи співмірність витрат на послуги адвоката зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин
у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, з огляду на визначені практикою Європейського суду
з прав людини критерії, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 21514,50 грн..
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і на законність рішення не впливають.
Порушень норм матеріального та процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 рокута додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування, немає.
Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат у зв'язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює.
Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Бокача Ігоря Петровича та представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кудрицького Романа Петровича - залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 19 червня 2024 року та додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна