справа №759/906/24 Головуючий у суді І інстанції: Єросова І.Ю.
провадження №22-ц/824/7039/2025 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
25 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
Головуючого судді: Сушко Л.П.,
суддів: Музичко С.Г., Мазурик О.Ф.,
секретар судового засідання: Дуб С.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Пархоменко Олени Олегівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних, інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання,
10.01.2024 року адвокат Пархоменко О.О., яка представляє інтереси позивача, звернулась до Святошинського районного суду м. Києва з вищезазначеним позовом, у якому просила стягнути з відповідача інфляційні втрати за порушення грошового зобов'язання за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року у розмірі 90 001,00 грн та 3% річних за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року у розмірі 21724,01 грн. Заявлені вимоги мотивує тим, що 27 серпня 2004 року позивач та відповідач ОСОБА_2 уклали безвідсотковий договір позики, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н.В. за Р№ 820, за умовами даного договору позивач як позикодавець передав, а відповідач як позичальник прийняв у власність 396000 грн, які відповідач зобов'язався повернути позивачу готівкою в строк до 20 березня 2006 року за вказаним графіком. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору позики, позивач був змушений звернутися до приватного нотаріуса, яка 27 грудня 2004 року вчинила виконавчий напис на договорі про стягнення з відповідача суми в розмірі 66000 грн та 700 грн, сплачених позивачем за вчинення вказаного виконавчого напису, на підставі якого було відкрито виконавче провадження, однак виконавчий напис був повернутий стягувачу в зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. Також рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року в справі № 2-1131 з відповідача на користь позивача було стягнуто решту заборгованості за договором позики у сумі 330000 грн та судові витрати 1700 грн і видано виконавчий лист. 05 червня 2006 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, яке наразі продовжує виконуватись. Наразі основну заборгованість відповідачем погашено лише частково - станом на 13.12.2023 року наявна заборгованість у розмірі 108 007,78 грн. Оскільки станом на даний час рішення про стягнення боргу виконане лише частково, позивач пред'являє даний позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3% річних у розмірі 4525, 23 грн, інфляційні втрати - 18 242, 67 грн, що разом складає 22 767, 90 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 247,00 грн.
У задоволенні позовних вимог в іншому розмірі відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Пархоменко О.О., яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В обгрунтування доводів апеляційної скарги посилалась на те, що позивач правомірно звернувся з позовом, розрахувавши загальний розмір інфляційних втрат за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року у сумі 90 001 грн, загальний розмір 3% річних за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року у сумі 21 724,01 грн.
Однак суд першої інстанції неправомірно обмежив період нарахування інфляційних втрат і 3% річних до 24.02.2022 року, посилаючись на приписи п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Представник апелянта вважає, що п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не підлягає застосуванню у даній справі, оскільки в даній справі нарахування 3% річних та інфляційних втрат пов'язане не із позикою, а виникло у зв'язку з невиконанням рішення суду, яке в силу приписів ст. 129-1 Конституції України, є обов'язковим для виконання.
Також зазначала, що приписи п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не передбачає звільнення від відповідальності, визначеної ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржників за рішенням суду.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Вирішуючи даний спір та задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на положення п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та обгрунтовував свої висновки тим, що проведений позивачем розрахунок є помилковим, оскільки охоплює нарахування інфляційних втрат та 3% річних у період дії воєнного стану.
Судом першої інстанції проведено власний розрахунок згідно якого за період з 03.10.2020 року по 24.02.2022 року на суму заборгованості у розмірі 108007,00 грн 3% річних становить 4525,23 грн, інфляційні втрати - 18 242,67 грн, що разом складає 22767,90 грн.
Враховуючи положення п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, суд першої інстанції не вбачав підстав для стягнення з відповідача на користь позивача за період 24 лютого 2022 року по 13 грудня 2023 року інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки з 24 лютого 2022 року та до припинення чи скасування воєнного стану в Україні заборонено їх стягнення.
Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено, що 27 серпня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 396000,00 грн, які позичальник зобов'язався повернути позикодавцеві в строк до 20 березня 2006 року за наведеним графіком; в разі, коли позичальник не поверне позичені гроші у встановлений строк, позикодавець вправі стягнути заборгованість в безспірному порядку. Згідно п. 7 договору, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
27 грудня 2004 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н.В. вчинено виконавчий напис № 11206 на договорі позики, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 66000,00 грн, яка була позичена ним у ОСОБА_1 за договором позики.
13.01.2005 року державним виконавцем державної виконавчої служби у Святошинському районі міста Києва Куровою О.С. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса КМНО №11206 від 27.12.2004 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у сумі 66 700,00 грн.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року в справі № 2-1131/2006 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яким з відповідача на користь позивача стягнуто 330000,00 грн боргу та 1700,00 грн судових витрат, а всього 331700,00 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року без змін.
05.06.2006 року державним виконавцем державної виконавчої служби у Святошинському районі міста Києва Дацько Я.О. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №2-1131, виданого Святошинським районним судом м. Києва 02.06.2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у сумі 331 700,00 грн.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року у справі №2-1131 наразі продовжує виконуватись Святошинським районним відділом ДВС у м. Києві ЦМУ МЮ.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05.03.2019 року у справі №759/9672/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за порушення грошового зобов'язання, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за порушення грошового зобов'язання у сумі 185 517,33 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 30.09.2019 року вказане рішення було зміненою, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3% річних у розмірі 35 705,10 грн та інфляційні втрати в розмірі 12 188,80 грн.
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.06.2021 року у справі №759/20288/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за порушення грошового зобов'язання, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за порушення грошового зобов'язання за період з 23.06.2018 року по 02.10.2020 року у розмірі 62 601,99 грн, а також судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 04.02.2022 року вказане заочне рішення було скасоване та прийнято нову постанову, якою позов задоволено - стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за порушення грошового зобов'язання за період з 23.06.2018 року по 02.10.2020 року у розмірі 62 601,99 грн., а також судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Наразі основну заборгованість відповідачем погашено лише частково - станом на 02.10.2020 року у сумі 113 980,98 грн, станом на 13.12.2023 року наявна заборгованість у розмірі 108 007,78 грн. Дана обставина підтверджується відповідями головного державного виконавця Святошинського районного відділу ДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) Компанець Р.В. від 02.10.2020 року та від 13.12.2023 року (а.с. 10-11).
На підставі вищевказаного за розрахунком позивача загальний розмір інфляційних втрат за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року становить 90 001,00 грн., загальний розмір 3% річних за період з 03.10.2020 року по 13.12.2023 року становить 21 724,01 грн.
Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ч.5 ст.11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковими до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ч.1 статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до статті 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, провадження № 14-241 цс 19 та № 646/14523/15-ц, провадження № 14-591 цс 18. Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 535/757/17, провадження № 61-30148 св 18.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) дійшла висновку, що системне тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України у їх взаємозв'язку дає підстави для висновку, що натуральним є зобов'язання, вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат як спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов'язання може бути застосовано до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, отже кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на захист в судовому (примусовому) порядку вимоги про нарахування 3% річних та інфляційних втрат.
Так, матеріалами справи підтверджено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року в справі № 2-1131/2006 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яким з відповідача на користь позивача стягнуто 330000,00 грн боргу та 1700,00 грн судових витрат, а всього 331700,00 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року без змін (а.с. 30, 31-32).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначено, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Указу Президента України, з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан на всій території України.
Крім того, відповідно до положень п.18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Встановити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
З матеріалів справи вбачається, що позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь інфляційні втрати за порушення виконання грошового зобов'язання за період з 03 жовтня 2020 року до 13 грудня 2023 року у розмірі 90 001,00 грн та 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання за період з 03 жовтня 2020 року до 13 грудня 2023 року у розмірі 21 724,01 грн.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції, правомірно застосувавши положення п.18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача за період 24 лютого 2022 року по 13 грудня 2023 року інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки з 24 лютого 2022 року та до припинення чи скасування воєнного стану в Україні їх стягнення заборонено.
Доводи апеляційної скарги про те, що висновки суду першої інстанції, що до даних правовідносин не підлягають застосуванню норми п. 18 Перехідних положень Цивільного кодексу України, так як на думку апелянта дані правовідносини виникли на підставі рішення суду про стягнення боргу за договором позики, а не на підставі договору, суд апеляційної інстанції відхиляє.
Як вбачається з матеріалів справи зобов'язання відповідача перед позивачем виникло безпосередньо з договору позики, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 квітня 2006 року в справі № 2-1131/2006 року заборгованість стягнуто на підставі договору позики, борг не погашено, що свідчить, що між сторонами існували та в зв'язку з невиконанням грошового зобов'язання за договором існують правовідносини за цим договором, внаслідок чого норми п. 18 Перехідних положень Цивільного кодексу України мають бути застосовані при вирішення даного спору.
Фактично така ж правова позиція викладена в судових рішеннях судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цивільній справі № 711/4585/22 за аналогічних правовідносин, в яких суд першої інстанції відмовив в стягненні інфляційних втрат та трьох відсотків річних за період з 24 лютого 2022 року за невиконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі судового рішення про стягнення грошових коштів за договором позики, саме на підставі п. 18 Перехідних положень Цивільного кодексу України, а суд касаційної інстанції постановою Верховного Суду від 15 листопада 2023 року залишив дане рішення без змін.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні, не спростовують.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального і процесуального права, а тому й відсутні підстави для його скасування.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду та додаткове рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не можуть бути скасовані з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 375 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу адвоката Пархоменко Олени Олегівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в частині 3 статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено «28» березня 2025 року.
Головуючий суддя Л.П. Сушко
Судді С.Г. Музичко
О.Ф. Мазурик