Провадження № 22-ц/803/3007/25 Справа № 202/21985/23 Суддя у 1-й інстанції - Мачуський О. М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
19 березня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді - Ткаченко І.Ю.,
суддів: Пищиди М.М., Свистунової О.В.
за участю секретаря - Кошари О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за позовом Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання усунення перешкод у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою
за апеляційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Риженко Олега Вікторовича в інтересах Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра, яка діє в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради
на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2024 року, -
У грудні 2023 року Лівобережна окружна прокуратура міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернулася до суду зі зміненим 03 травня 2024 року предметом позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов'язання усунення перешкод у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою. В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що під час здійснення конституційних повноважень прокуратурою встановлено, що рішенням Дніпропетровської міської ради у тимчасове користування ОСОБА_4 було передано земельну ділянку площею 0,0054 га по фактичному розміщенню павільйону-закусочної, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_4 на зазначену споруду не реєструвалось у зв'язку з тим, що будівля належала до тимчасових споруд. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 31 січня 2012 року зареєстровано право приватної власності ОСОБА_5 на будівлі та споруди площею 98,1 кв.м, що розташовані за вищевказаною адресою на земельній ділянці площею 226 кв.м. 23 квітня 2012 року майно що розташоване за вищевказаною адресою відчужене ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 . На підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року за вищевказаною адресою було зареєстровано право власності на будівлю кафе загальною площею 249,5 кв.м. В подальшому заочне рішення скасовано. На теперішній час власниками нерухомого майна (по 1/3 частині) за адресою АДРЕСА_1 є відповідачі. Відомості про зареєстровані речові права на земельну ділянку відсутні. Будівництво вказаного об'єкту нерухомості здійснено без правовстановлювальних документів на земельну ділянку та без отримання документів, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт. Самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності та створення перешкод законному власнику - територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради у користуванні, володінні та розпорядженні земельною ділянкою та безпідставній державній реєстрації речових прав на нерухоме майно є порушення інтересів держави тому просила ухвалити рішення яким, зобов'язати ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою площею 0,0054 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва будівлі кафе загальною площею 249,5 кв.м, опис: літ.А-1: 1 - коридор, площею 41 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол площею 33 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет , площею 2,0 кв.м; 6 - туалет площею 1,9 кв.м; 7 - зал площею 86,0 кв.м; 8 - туалет площею 2,9 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 827863812101, номери запису про право власності - 45763756, 45763729, 41209025); Припинити володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 на 1/3 частини (кожного) нерухомого майна, а саме будівлі кафе, що складається з літ. А-1: 1 - коридор, площею 41 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол площею 33 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет , площею 2,0 кв.м; 6 - туалет площею 1,9 кв.м; 7 - зал площею 86,0 кв.м; 8 - туалет площею 2,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 249,5 кв.м, проведену на підставі рішення приватного нотаріуса Солошенко Ю.В. від 18 грудня 2021 року №62401213 (номер запису про речове право 45763756) реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 827863812101; стягнути з відповідачів судові витрати.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2024 року у задоволені позову відмовлено.
В апеляційній скарзі заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Риженко О.В. в інтересах Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра, яка діє в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Вказував, що реєстрація права власності на будівлю кафе площею 249,5 кв.м було здійснено на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року, яке в подальшому було скасовано. При цьому саме будівництво було здійснено самовільно, без дозвільних документів, а отже підлягає знесенню згідно вимог чинного законодавства. Вказував про відсутність у даному випадку будь-яких поршень прав відповідачів. Рішення Жовтневого районного суду від 15 листопада 2011 року не може спростувати усі надані докази, з яких чітко вбачається порушення прав та інтересів держави. Звертав увагу на суспільний інтерес, який привалює над інтересами відповідачів.
25 лютого 2025 року адвокат Черкавський Ю.С. який діє в інтересах ОСОБА_1 , надав до відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2024 року залишити без змін. Вказував, що розпорядженням Дніпропетровської міської ради від 20 січня 2011 року № 09-р було присвоєно адресу споруді по АДРЕСА_1 . Павільйон закусочну було прийнято в експлуатацію та рішення Жовтневого районного суду від 15 листопада 2011 року яким визнано право власності на будівлі та споруди, розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1 не скасовано. Звертав увагу на добросовісність ОСОБА_1 та на те, що вказаний позов є втручанням у право на мирне володіння майном.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Дніпропетровської міської ради від 20 вересня 2001 року №2232 ОСОБА_4 надано у довгострокову оренду строком на п'ять років земельну ділянку площею 0,0054 га по фактичному розміщенню павільйону-закусочної, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно даного рішення 27 грудня 2001 року між сторонами було укладено Договір оренди земельної ділянки. Термін оренди встановлено до 20 вересня 2006 року.
На підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 26 грудня 2007 року №125/26 та рішення Дніпропетровської міської ради від 13 лютого 2008 року, за договором оренди землі від 28 березня 2008 року в оренду строком на 5 років ОСОБА_4 передано земельну ділянку із кадастровим номером 1210100000:04:078:0009, площею 0,0054 га по фактичному розміщенню павільйону-закусочної, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2011 року задоволено позовну заяву ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про визнання права власності на будівлі та споруди, а саме: літ. А-1 - будівля павільйону - закусочної, у тому числі літ. А1-1 - прибудова поз. 1-5 загальною площею 98,1 кв.м, літ. а -ганок, літ. Б -вбиральня, № 1 -хвіртка, № 2 -огорожа, І -мостіння, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , без прийняття в експлуатацію. Рішення суду набрало законної сили та є чинним.
На підставі рішення суду, 31 січня 2012 року КП «ДМБТІ» зареєстровано право приватної власності ОСОБА_5 на будівлі та споруди площею 98,1 кв.м, що розташовані на земельній ділянці площею 226 кв.м за адресою АДРЕСА_1 .
За інформацією, наявною у КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської обласної ради станом на 31 грудня 2012 року, державна реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована за ОСОБА_6 , огли на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2012 року посвідченого ПН ДМНО ОСОБА_9 , за реєстром №387, зареєстрований в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним №35377780.
В подальшому заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року у справі №202/9116/14-ц частково задоволено позовну заяву ОСОБА_6 про визнання права власності на будівлю кафе, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 249,5 кв.м та складається з літ. А-1: 1 - коридор, площею 4,1 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол, площею 3,3 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет, площею 2,0 кв.м; 6 - туалет, площею 1,9 кв.м; 7 - зал, площею 86,0 кв.м; 8 - туалет, площею 2,9 кв.м, без введення в експлуатацію.
13 січня 2016 року ПН ДМНО ОСОБА_10 за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на підставі рішення суду №202/9116/14-ц виданого 09 грудня 2015 року, видавник Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська, на будівлю кафе загальною площею 249,5 кв.м (номер запису про речове право - 12919726).
15 січня 2016 року ПН ДМНО ОСОБА_11 за ОСОБА_12 ОСОБА_13 , ОСОБА_14 зареєстровано право спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: реєстр №25, виданий 15 січня 2016 року, видавник ОСОБА_11 ПН ДМНО (номера запису про речове право - 12955956, 12955908, 12955938).
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 липня 2016 у справі №202/9116/14-ц заочне рішення від 09 грудня 2015 року скасовано та ухвалою від 29 вересня 2016 року позовну заяву ОСОБА_6 про визнання права власності на будівлю кафе залишено без розгляду.
Відповідно до інформації, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 27 грудня 2023 року, право спільної часткової власності по 1/3 на будівлю кафе загальною площею 249,5 кв.м, опис: літ.А-1: 1 - коридор, площею 41 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол площею 33 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет, площею 2,0 кв.м; 6 - туалет площею 1,9 кв.м; 7 - зал площею 86,0 кв.м; 8 - туалет площею 2,9 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за: ОСОБА_1 , яке зареєстровано на підставі договору дарування, серія та номер: 7510, виданого 18 грудня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 ; ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 7509, виданого 18 грудня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 ; ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 754, виданого 27 березня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 827863812101).
Відповідно до інформації, наданої Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради та згідно з даними Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва відомості щодо видачі/реєстрації дозвільних документів які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 відсутні.
Згідно інформації Головного управління ДПС у Дніпропетровській області в Управлінні відсутня інформація стосовно оформлення правовстановлюючих документів на користування земельною ділянкою за кадастровим номером 1210100000:04:078:0009 по фактичному розміщенню нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .
Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра, в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Дніпровської міської ради скеровувались листи (№04/52-2303 вих-23 від 27 березня 2023 року, №04/52-8299вих-23 від 17 жовтня 2023 року, №04/52-9600вих-23 від 24 листопада 2023 року) з інформацією про встановлені факти правопорушень законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття речових прав на об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер - 827863812101).
Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листами Дніпровської міської ради №7/11-1120 від 09 червня 2023 року, №7/11-2482 від 05 грудня 2023 року, окрім того, на останній запит окружної прокуратури №04/52-9600вих-23 від 24 листопада 2023 року відповідь від Дніпровської міської ради не отримано.
26 грудня 2023 року прокурор Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Коршун О. повідомив Дніпровську міську раду про прийняття рішення про звернення до суду в інтересах територіальної громади міста Дніпра.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на будівлю кафе, а саме: літ. А-1 - будівля павільйону - закусочної, у тому числі літ. А1-1 -прибудова поз. 1-5 загальною площею 98,1 кв.м, літ. а -ганок, літ. Б -вбиральня, № 1 -хвіртка, № 2 -огорожа, І -мостіння, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 зареєстроване відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2011 року. Дане рішення суду набрало законної сили та є чинним на теперішній момент. Частина будівлі була добудована та зареєстрована на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року у справі №202/9116/14-ц, яке в подальшому було скасовано. Тобто, самочинною в даному випадку є лише добудова, а не вся будівля в цілому. В даному випадку, відповідачами придбано нерухоме майно за цивільно-правовими угодами від попередніх власників. При цьому угоди відбувались після спливу тривалого часу після реєстрації прав власності. У відповідних реєстрах на момент вчинення договорів були всі необхідні записи, та відсутні обтяження. Суд також зауважив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і є можливою лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду у зв'язку з наступним.
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункт 38), від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 46.2), від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункт 7.15), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21, пункт 5.61)).
У пункті 6.50 постанови від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку,що: «Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей».
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених устатті 388 ЦК України (див. пункт 5.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21)).
Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року в справі № 923/196/20 (пункт 40)).
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року в справі № 570/783/20.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами 1 та 2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).
Частиною 2 статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як уже зазначалось, однією з цілей регулювання, встановленого ЦК України і Законом про забезпечення, є захист добросовісного набувача. Водночас регулювання має бути спрямованим виключно на захист того набувача, який є добросовісним, і не надавати захисту недобросовісному набувачу.
На важливість врахування добросовісності набувача вказував і Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ). Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Тому частину першу статті 10 та частину другу статті 12 Закону про забезпечення слід розуміти так, що необхідною умовою добросовісності набувача є відсутність в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна, і в такому разі набувач презюмується добросовісним. Водночас така презумпція може бути спростована, якщо буде доведено, що набувач знав чи за всіма обставинами справи мав знати про наявність прав інших осіб або обтяжень, відомості про які не були відображені в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. У такому випадку набувач є недобросовісним і в залежності від обставин справи не набуває права на рухоме майно або набуває право на рухоме майно, обмежене такими обтяженнями, про які набувач знав чи мав знати.
Відповідно до пункту п'ятого статті 37 Закону про забезпечення до публічних обтяжень належить, зокрема, накладення арешту на рухоме майно на підставі рішень уповноважених органів (осіб) у випадках, встановлених Законом. До цієї категорії обтяжень належить, у тому числі, арешт, накладений виконавцем у виконавчому провадженні.
Така правова позиція узгоджується із постановою Великої Палати Верховного суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що оскільки право власності на будівлю кафе, а саме: літ. А-1 - будівля павільйону - закусочної, у тому числі літ. А1-1 - прибудова поз. 1-5 загальною площею 98,1 кв.м, літ. а - ганок, літ. Б - вбиральня, № 1 -хвіртка, № 2 - огорожа, І - мостіння, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 зареєстроване відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2011 року. Дане рішення суду набрало законної сили та є чинним на теперішній момент. Крім того відповідачами набуте нерухоме майно за цивільно-правовими угодами від попередніх власників. При цьому угоди відбувались після спливу тривалого часу після реєстрації прав власності. У відповідних реєстрах на момент вчинення договорів були всі необхідні записи, та відсутні обтяження.
Державна реєстрація права на нерухоме майно не була скасована, враховуючи відсутність накладення арешту чи інших заборон відчуження на момент вчинення правочинів, сторони договору, керуючись принципом реєстраційного підтвердження володіння вказаним майном, уклали відповідні договори у відповідності до норм чинного законодавства.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України (ст. ст. 13, 14), ЗК України (ст.ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, 123, 125, 126 ЗК України), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України «Про оренду землі», ЦК України).
Статтею 12 ЗК України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
Відповідно до ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 122 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Статтею 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» регламентовано, що дозвіл на виконання будівельних робіт видається органами державного архітектурно-будівельного контролю.
Відповідно до ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використанні в процесі цього будівництва (створення майна).
Частиною 7 статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено, що виконання будівельних робіт без відповідного документа, передбаченого цією статтею, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частина третя).
Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Відповідно до ч. ч. 4, 7 ст. 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, а також вказувала на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Також законодавством визначено, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить.
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Таким чином, державна реєстрація речового права не змінює правової природи самочинного будівництва, а скасування зазначеної державної реєстрації саме по собі не забезпечить усунення існуючого порушення.
Із матеріалів справи встановлено, що об'єкт нерухомого майна розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право спільної часткової власності по 1/3 на будівлю кафе загальною площею 249,5 кв.м, опис: літ.А-1: 1 - коридор, площею 41 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол площею 33 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет, площею 2,0 кв.м; 6 - туалет площею 1,9 кв.м; 7 - зал площею 86,0 кв.м; 8 - туалет площею 2,9 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за: ОСОБА_1 , на підставі договору дарування, серія та номер: 7510, виданого 18 грудня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 ; ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 7509, виданого 18 грудня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 754, виданого 27 березня 2021 року ПН ДМНО ОСОБА_15 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 827863812101).
В позовній заяві Лівобережна окружна прокуратура міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради не посилається на підстави для припинення права власності (права володіння), визначені ст. 346 ЦК України.
Як вбачається із ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника; визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради у позовній заяві не зазначені підстави, передбачені законом, за наявності яких має бути припинено право власності на об'єкт нерухомого майна та такі обставини не встановлені судом під час судового розгляду.
Оскільки передбачені ст. 346 ЦК України підстави для припинення права власності в даній справі не встановлені, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позову про припинення права власності (володіння).
Доводи апелянта про те, що право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади, вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання провести демонтаж будівлі з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття права власності на цю будівлю становить пропорційне втручання у право власності відповідачів з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання, є безпідставними, виходячи з наступного.
Зобов'язання відповідачів провести демонтаж будівлі загальною площею загальною площею 249,5 кв.м, опис: літ.А-1: 1 - коридор, площею 41 кв.м; 2 - зал, площею 144,5 кв.м; 3 - сан. вузол площею 33 кв.м; 4 - коридор, площею 4,8 кв.м; 5 - туалет, площею 2,0 кв.м; 6 - туалет площею 1,9 кв.м; 7 - зал площею 86,0 кв.м; 8 - туалет площею 2,9 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , по суті означає знесення належного їм на праві власності майна, що є порушенням їх права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у справі «Іванова і Черкезов проти Болгарії» (№ 46577/15) від 21 квітня 2016 року, підтвердив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Окрім того, позивач не надав жодного та допустимого доказу про використання інших методів реагування, які передбачені ст. 376 Цивільного кодексу України.
Крім того, із матеріалів справи встановлено, що Дніпровська міська рада не зверталася до відповідачів з альтернативними пропозиціями для урегулювання вказаного конфлікту. Також, не конкретизовано в чому є незаконність і безпідставність набуття права власності саме відповідачів, в чому полягає суспільний інтерес стосовно спірного майна та чи таке втручання в право на мирне володіння майном, як позбавлення права власності буде пропорційним визначеним цілям.
Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення по справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький протиУкраїни» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цc13.
У пункті 6.50 постанови Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 сформовано висновок, за змістом якого добросовісний набувач, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави - відповідача, але і самого скаржника, оскільки певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку,що задоволення позовних вимог, та зобов'язання відповідачів, які є добросовісними набувачами спірного об'єкту нерухомого майна, знести цей об'єкт нерухомого майна, призведе до непропорційного втручання в їх право на мирне володіння майном та, відповідно, буде свідчити про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Така правова позиція узгоджується із постановою Верховного суду від 25 грудня 2024 року у справі № 679/715/22.
Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не було доведено в ході розгляду справи належними та допустимими доказами, що позовні вимоги позивача переслідують суспільний інтерес та таке втручання в право на мирне володіння майном, як позбавлення права власності відповідачів, буде пропорційним визначеним цілям.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.
Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвали в судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Риженко Олега Вікторовича в інтересах Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра, яка діє в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Вступна та резолютивна частини проголошені 19 березня 2025 року.
Повний текст постанови складено 24 березня 2025 року.
Судді: