Житомирський апеляційний суд
Справа №278/815/24 Головуючий у 1-й інст. Татуйко Є. О.
Категорія 16 Доповідач Талько О. Б.
18 березня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді: Талько О.Б.,
суддів: Шевчук А.М., Коломієць О.С.,
за участю секретаря Нестерчук М.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 278/815/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 21 серпня 2024 року та додаткове рішення цього ж суду від 5 вересня 2024 року, які ухвалені під головуванням судді Татуйка Є.О,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому зазначила, що їй на праві приватної власності належить земельна ділянка, площею 1000 кв.м., кадастровий номер 1822082000:02:001:0421, яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована в с. Глибочиця Житомирського району Житомирської області. Вказану земельну ділянку вона придбала за договором купівлі-продажу, укладеним між нею та ОСОБА_3 19 липня 2007 року.
Придбавши у встановленому законом порядку це нерухоме майно, вона не зареєструвала право власності на нього.
Згодом їй стало відомо про те, що 8 жовтня 2019 року ОСОБА_3 продав вказану земельну ділянку відповідачеві, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.
Вказує, що ОСОБА_3 не мав права відчужувати спірну земельну ділянку й це майно вибуло з її володіння поза волею.
Враховуючи вищезазначене, просила витребувати у відповідача земельну ділянку, площею 1000 кв.м., кадастровий номер 1822082000:02:001:0421, яка розташована в с. Глибочиця Житомирського району Житомирської області.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 21 серпня 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням цього ж суду від 5 вересня 2024 року стягнуто із позивачки на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 40000 грн.
Не погодившись із рішенням та додатковим рішенням Житомирського районного суду Житомирської області, ОСОБА_1 подала апеляційні скарги, в яких просить скасувати рішення та ухвалити нове,- про задоволення позову, а також змінити додаткове рішення, зменшивши розмір витрат на професійну правничу допомогу.
Зокрема, в апеляційній скарзі на рішення суду позивачка вказує, що суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки й що лише неналежне урядування держави ( існування двох порядків реєстрації права власності на час придбання нею цього нерухомого майна) не може бути покладено за провину відповідачеві.
Наголошує на тому, що вона у встановленому законом порядку набула право власності на спірну земельну ділянку й вправі ставити питання про витребування цього нерухомого майна, незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Суд першої інстанції не досліджував питання добросовісності чи недобросовісності відповідача при набутті спірного майна у власність.
Вказує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції вона неодноразово наголошувала на тому, що у відповідача при купівлі спірної земельної ділянки мав би виникнути сумнів щодо часового проміжку між виникненням у продавця права власності на цю земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №297048, виданого 28 грудня 2006 року, та моментом реєстрації такого права ( у 2019 році, за один місяць до продажу спірної земельної ділянки).
Стверджує, що відповідач мав можливість довідатися про те, що у Державному реєстрі правочинів за №4314447 від 19 липня 2007 року наявна інформація про договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л.
Вважає, що поза увагою суду залишилася та обставина, що відповідач придбав спірну земельну ділянку, призначену для ведення особистого селянського господарства, з метою будівництва на ній житлового будинку. Отже, придбання цієї земельної ділянки для використання її не за цільовим призначенням беззаперечно вказує на недобросовісні дії відповідача.
Неможливість витребування спірної земельної ділянки суд обгрунтував також тим, що відповідач змінив її цільове призначення. Однак, такий висновок суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц, згідно з якою на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об'єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
Таким чином, вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову.
Позивачка вказує, що при вирішенні питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд не врахував критерії реальності адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, а також її матеріальний стан.
Зазначає, що своєчасно не отримала заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення, внаслідок чого була позбавлена можливості подати клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу.
В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та пояснила, що, придбавши 19 липня 2007 року спірну земельну ділянку у ОСОБА_3 , вона, за порадою сторонньої особи, не реєструвала своє право власності на це нерухоме майно. При цьому, вона була впевнена у тому, що за наявності чинного договору купівлі-продажу, вказана земельна ділянка не буде відчужена іншій особі. На даний час ОСОБА_3 помер й вона позбавлена можливості повернути кошти, сплачені за придбання спірної земельної ділянки.
Відповідач та його представник - адвокат Омельчук І.М., не визнали доводи, викладені в апеляційній скарзі.
При цьому, відповідач пояснив, що не мав жодних сумнівів у тому, що на момент придбання ним спірної земельної ділянки її єдиним власником був саме ОСОБА_3 . На вказану земельну ділянку не був накладений арешт, інформація про те, що позивачка придбала цю земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 19 липня 2007 року, була відсутня у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Вказує, що купив цю земельну ділянку з метою будівництва житлового будинку, саме тому й відбулася зміна її цільового призначення. На даний час на цій земельній ділянці розпочато будівництво житлового будинку.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга на рішення є необгрунтованою, а апеляційна скарга на додаткове рішення підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що 19 липня 2007 року між ОСОБА_3 , від імені якого діяла ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 купила земельну ділянку, площею 1000 кв.м., кадастровий номер 1822082000:02:00160421, розташовану за адресою: с. Глибочиця Житомирського району Житомирської області, призначену для ведення особистого селянського господарства.
Вказана земельні ділянка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №297048, виданого 28 грудня 2006 року Житомирським районним відділом земельних ресурсів.
Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. 19 липня 2007 року та зареєстрований в реєстрі за №3738.
Долучений до матеріалів справи витяг з Державного реєстру правочинів свідчить про те, що інформацію про вчинення вказаного договору купівлі-продажу 19 липня 2007 року внесено до Державного реєстру правочинів за №2226701.
Судом встановлено, що, придбавши вказану земельну ділянку, позивачка не зареєструвала своє право власності на це нерухоме майно.
Матеріали справи також свідчать, що 8 жовтня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.
У пункті 1.2 цього договору зазначено, що право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 1000 кв.м., кадастровий номер 1822082000:02:00160421, розташовану за адресою: с. Глибочиця Житомирського району Житомирської області, зареєстроване у Державному реєстрі речових прав 6 вересня 2019 року.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності відповідача на спірну земельну ділянку було зареєстроване 8 жовтня 2019 року.
Рішенням Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області від 5 липня 2021 року №48 затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки, а саме, змінено її призначення із земель сільськогосподарського призначення ( А.01.03) вид використання - для ведення особистого селянського господарства, на землі житлової та громадської забудови (В.02.01), вид використання - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована в АДРЕСА_1 .
Як пояснив відповідач в судовому засіданні, на цій земельній ділянці він розпочав будівництво житлового будинку. Вказана обставина не заперечувалася ОСОБА_1 24 січня 2022 року затверджено робочий проект реконструкції системи газопостачання до житлового будинку АДРЕСА_1 .
26 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру в Житомирській області із заявою, в якій просила внести відомості про зазначену земельну ділянку, проте рішенням кадастрового реєстратора їй відмовлено у внесенні таких відомостей з підстав наявності запису у Державному реєстрі речових прав про зареєстроване право власності на цю земельну ділянку за іншою особою.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкова справа до майна померлого не була заведена.
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку, здійснену приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. 6 вересня 2019 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, укладений 8 жовтня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.
Під час розгляду даної справи судом встановлено, що ОСОБА_1 набула право власності на вказану земельну ділянку 19 липня 2007 року, тобто з моменту державної реєстрації такого договору.
При цьому, суд виходив з того, що станом на вказану дату питання виникнення у набувача права власності на нерухоме майно у разі його відчуження за договором було врегульовано досить суперечливо: у ЦК України містилися норми як про державну реєстрацію прав, так і правочинів (частина друга статті 182, статті 210,657); за Законом України №1952-IV, який на вказану дату був чинним у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року №1878-VІ, - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно ще не здійснювалася й почала проводитися лише з 1 січня 2013 року ( пункт 2 розділу ІІ « Прикінцевих та перехідних положень» Закону України№1878-VІ) .
Судом також було звернуто увагу на те, що частиною третьою статті 3 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ( у редакції Закону України №1878-VІ) передбачалося, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Водночас, стаття 182 ЦК України у відповідній редакції не містила вказівки на такий конститутивний ефект державної реєстрації речових прав на нерухоме майно й допускала визначення законом лише порядку державної реєстрації, тобто виключно процедурних норм, до яких приписи частини третьої статті 3 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ( у редакції Закону №1878-VІ) не належали.
Крім того, станом на час придбання позивачкою спірної земельної ділянки редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору. Прив'язка моменту виникнення прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, саме до моменту такої реєстрації прав була здійснена в редакції частини четвертої статті 334 ЦК України, яка набрала чинності з 1 січня 2013 року (підпункт 4 пункту 3 розділу І, пункт 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1878-VI).
Таким чином, на дату укладення позивачкою договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ( в редакції Закону України №1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України щодо того ж самого питання: коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що таку суперечність слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України.
Отже, до 1 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вірно виходив з того, що ОСОБА_1 набула право власності на спірну земельну ділянку відповідно до чинного на той час законодавства й дана земельна ділянка вибула з власності внаслідок неправомірних дій ОСОБА_3 , який після відчуження цієї земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , у подальшому знову ж таки уклав договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки із відповідачем.
Суд першої інстанції також обгрунтовано зазначив, що відповідач не знав і не міг знати про неправомірні дії ОСОБА_3 , який, скориставшись існуванням суперечностей між нормами права та незлагодженістю реєстраційних дій, двічі продав спірну земельну ділянку спочатку ОСОБА_1 , а потім ОСОБА_2 .
Однак, відповідач, який є добросовісним набувачем спірного майна, не повинен нести відповідальність за неналежне урядування (одночасне існування протилежних за змістом норм права та відсутність узгоджених реєстраційних дій).
Колегія суддів погоджується з таким висновком.
Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У частині перші статті 330 ЦК України зазначено, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц.
Згідно з положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною п'ятою статті 12 ЦК України визначено, що у разі, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Отже, за змістом даної норми добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим, стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України)
При цьому, за змістом статті 388 ЦК України можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 , придбавши у власність спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 19 липня 2007 року, у подальшому, після 1 січня 2013 року, не зареєструвала своє право власності у відповідності до вимог законодавства. Із заявою про внесення відомостей про цю земельну ділянку вона звернулася до ГУ Держгеокадастру в Житомирській області лише у серпні 2021 року.
Відповідач наголошував на тому, що він є добросовісним набувачем , адже на час укладення ним договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про набуття позивачкою права власності на спірну земельну ділянку. Така інформація також була відсутня й у Державному земельному кадастрі.
Отже, за відсутності в Державному реєстрі речових прав та у Державному земельному кадастрі відомостей про права позивачки на вказану земельну ділянку, відповідач, який добросовісно покладався на ці відомості, тобто не знав і не міг знати про існування права власності ОСОБА_1 на це нерухоме майно, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав осіб та обтяжень.
Доводи позивачки про те, що відповідач мав можливість пересвідчитися у наявності її права власності на цю земельну ділянку з інформації, яка містилася у Державному реєстрі правочинів, не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки така інформація є закритою та право на отримання витягу з реєстру належить тільки стороні відповідного правочину ( або її представнику) та суду, органам прокуратури , органам внутрішніх справ, державній податковій службі та іншим органам державної влади у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законодавством. При цьому вищезазначені органи для отримання з інформації з реєстру повинні зазначити номер справи, щодо якої виникла потреба в отриманні інформації ( п.5.1 Інструкції про ведення Державного реєстру правочинів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 серпня 2004 року №»86/5).
Твердження ОСОБА_1 про те, що відповідач повинен був звернути увагу на дату видачі ОСОБА_3 державного акта про право власності на вказану земельну ділянку та дату реєстрації права власності на це майно, не є доказом недобросовісності ОСОБА_2 , оскільки тривалий проміжок часу, який минув від дати видачі державного акта та реєстрації права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку, за відсутності інформації про зареєстроване право власності інших осіб на це майно, не породжував у покупця сумнівів у правомірності відчуження даного майна.
Слід зазначити, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, її волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
В судовому засіданні позивачка пояснила, що, скориставшись порадою інших осіб, з певних міркувань, вона вирішила не реєструвати своє право власності на спірну земельну ділянку. У подальшому, впродовж періоду з 2007 року по 2021 рік, ОСОБА_1 не цікавилася придбаною нею земельною ділянкою, не намагалася вирішити питання про внесення відповідної інформації до ДЗК.
Виявивши розумну обачність, позивачка могла передбачити негативні для неї наслідки невчинення дій щодо реєстрації права власності на цю земельну ділянку, внесення відповідної інформації до ДЗК та використання ( обробітку) землі.
Отже, наявні підстави стверджувати про те, що такі дії свідчать про відсутність тісного правового зв'язку між правомочностями власника та спірним майном.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Що стосується відшкодування витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України, визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до положень частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 цієї статті передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 4 ст.137 ЦПК України також передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт ( наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт ( надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони або публічним інтересом до справи.
Як свідчать матеріали справи, відповідачеві надавалася правнича допомога адвокатом Омельчуком І.М.
Договором про надання правничої допомоги від 1 квітня 2024 року передбачено, що за надання правничої допомоги клієнт сплачує виконавцеві фіксовану суму 40000 грн.
При вирішенні питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд повинен керуватися тим, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, оскільки цей розмір має бути доведений, документально обгрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат ( їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Подібний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23.
Отже, суд з власної ініціативи перевіряє, чи є судові витрати, зокрема, неминучими, реальними, розумними, пов'язаними з розглядом справи, фактично понесеними та пропорційними ( див. постанову Верховного Суду від 23 січня 2025 року у справі №369/849/18.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає за можливе зменшити розмір витрат на правничу допомогу із 40000 грн. до 10000 грн.
Таким чином, додаткове рішення слід змінити, зменшивши розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , із 40000 грн. до 10000 грн.
Керуючись ст.ст. 259,268,367,368,374,376,381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 21 серпня 2024 року залишити без задоволення, а рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 21 серпня 2024 року,- без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 5 вересня 2024 року задовольнити частково.
Додаткове рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 5 вересня 2024 року змінити, зменшивши розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , із 40000 грн. до 10000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча Судді: