27 березня 2025 року Справа № 915/1458/23
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Адаховської В.С.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс" (Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Космонавтів, буд. 91, ідентифікаційний код 31447444)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Базіс" (м.Миколаїв, вул. Артилерійська, буд. 17-Б, ідентифікаційний код 33626530)
про: стягнення 555255,08 грн
Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс" до Господарського суду Миколаївської області надійшла позовна заява, сформована в системі "Електронний суд" № б/н від 20.09.2023 (вх. № 12368/23 від 20.09.2023), в якій позивач, з урахуваннях наступних уточнень, просить суд:
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія Базіс" на користь позивача заборгованість в розмірі 555255,08 грн, з яких сума боргу - 346701,87 грн, 3% річних - 11968,37 грн, пеня подвійна ставка НБУ- 196584,84 грн;
- зазначити в рішенні суду про нарахування 3% річних та пені на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду;
- роз'яснити органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати відповідачем суми основного боргу, нарахування 3% річних та пені повинно здійснюватися на залишок заборгованості;
- витрати по оплаті судового збору покласти на відповідача.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 25.09.2023 вказану позовну заяву залишено без руху. Встановлено заявнику строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали.
17.10.2023, на виконання вимог ухвали суду від 25.09.2023, на адресу Господарського суду Миколаївської області від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви від 16.10.2023 (вх. № 13764/23).
Ухвалою суду від 20.10.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами. Встановлено відповідачу, в 15-денний строк від дня вручення даної ухвали, надати суду відзив на позов, оформлений згідно вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Копія ухвали суду від 20.10.2023 була направлена відповідачу на адресу його місцезнаходження, визначену у відповідності до приписів ч. 2 ст. 27 ГПК України.
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи, зазначене поштове відправлення вручено відповідачу 02.11.2023 (трек № 0600229754898).
20.11.2023 до суду від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшов відзив на позовну заяву від 17.11.2023 з відповідними додатками, згідно переліку у відзиві, в якому просив: застосувати строк позовної давності до вимог позивача по стягненню пені і штрафних санкцій; врахувати при розгляді справи платіжну інструкцію №2349 від 10.02.2022, яка підтверджує, що відповідач сплатив позивачу грошові кошти в сумі еквівалентній 12786,42 євро; відмовити позивачу в стягненні заборгованості за основним зобов'язанням в сумі 65343,40 грн; відмовити позивачу в стягненні 3% річних в сумі 2255,59 грн; відмовити позивачу в стягненні пені в сумі 148407,10 грн; відмовити позивачу в задоволені вимоги - "Зазначити в рішенні суду про нарахування 3% річних та пені на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду"; відмовити позивачу в задоволені вимоги "Роз'яснити органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати ТОВ "Будівельна компанія "Базіс" (33626530) суми основного боргу, нарахування 3% річних та пені повинно здійснюватися на залишок заборгованості".
У відзиві відповідач визнав факт укладання договору поставки № 01/02-2021 від 22.01.2021 та зазначив, що у зв'язку з військовою агресією РФ проти України відповідач не зміг здійснювати належним чином свою діяльність, що спричинило виникнення прострочення оплат по договору із-за форс-мажорних обставин, які не залежали від відповідача. В той же час за період з 19.02.2021 відповідач здійснив на користь позивача 11 платежів по 37366,67 грн на загальну суму 411033,37 грн, що за міжбанківським курсом на дату оплати, є еквівалентним 12786,42 євро, а саме: 19.02.2021 оплата в сумі еквівалентній 1105,87 євро (37366,67/33,7895); 15.03.2021 року оплата в сумі еквівалентній 1134,10 євро (37366,67/32,9483); 15.04.2021 оплата в сумі еквівалентній 1114,52 євро (37366,67/33,5272); 02.06.2021 оплата в сумі еквівалентній 1120,21 євро (37366,67/33,3569); 17.06.2021 оплата в сумі еквівалентній 1150,05 євро (37366,67/32,4913); 21.07.2021 оплата в сумі еквівалентній 1163,56 євро (37366,67/32,1141); 17.08.2021 оплата в сумі еквівалентній 1192,94 євро (37 366,67/31,3233); 15.09.2021 оплата в сумі еквівалентній 1186,52 євро (37366,67/31,4928); 20.10.2021 оплата в сумі еквівалентній 1 224,17 євро (37366,67/30,5241); 14.12.2021 оплата в сумі еквівалентній 1220,89 євро (37366,67/30,606); 10.02.2022 оплата в сумі еквівалентній 1173,59 євро (37366,67/31,8397).
На думку відповідача, заборгованість відповідача перед позивачем складає суму еквівалентну 7213,58 євро (20000,00 - 12786,42) та станом на 15.09.2023 розмір простроченого основного зобов'язання відповідача перед позивачем становить 281358,47 грн (7213,58 євро х 39,004 грн).
За розрахунками відповідача, правильний розмір 3% річних за період з 23.07.2023 по 15.09.2023 становить сума еквівалентна 249,02 євро та станом на 15.09.2023 розмір 3% річних за вказаний позивачем період складає 9712,78 грн (249,02 євро х 39,004 грн).
Щодо розміру нарахованої пені відповідач вважає, що правильною базою для обрахунку пені є сума у розмірі 7213,58 євро. З посиланням на ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України) вважає, що нарахування пені по договору припинилось 23.01.2023. Проте, не зважаючи на вимоги ч.6 ст. 232 ГК України вважає, що позивач нарахував пеню з порушенням встановленого Законом обмеження щодо строків нарахування. Враховуючи, що відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України штрафні санкції припиняються нараховуватись через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, то відповідно нарахування позивачем пені після 22.01.2023 року вважає незаконним.
За розрахунками відповідача, станом на 15.09.2023 розмір пені, який відповідно до вимог Закону та договору міг бути нарахований відповідачу за порушення строків оплати по договору складає 70917,85 грн.
Також, відповідач вважає, що відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач пропустив строк позовної давності по вимозі щодо стягнення пені, нарахованої за період з 23.07.2022 по 19.09.2022. Відповідач заявляє про застосування строків позовної давності до вимог позивача по стягненню пені у вказаний період.
З урахуванням строків позовної давності вважає правильний розмір пені, який відповідно до вимог Закону та договору може бути нараховано та заявлено до стягнення за порушення строків оплати по договору складає суму, що еквівалентна 1235,20 євро (7213,58 х (50/365) х 125 : 100). Станом на 15.09.2023 розмір пені, який відповідно до вимог Закону та договору може бути нараховано та заявлено до стягнення за порушення строків оплати по договору складає 48177,74 грн (1235,20 євро х 39,004 грн.).
Щодо вимог позивача про зазначення в рішенні суду про нарахування 3% річних та пені на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду, відповідач вважає її такою, що суперечить вимогам ч. 6 ст. 232 ГК України, а отже такою, що не підлягає задоволенню.
22.11.2023 до суду від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла відповідь на відзив від 22.11.2023.
У відповіді на відзив позивач заявляє про зменшення розміру позовних вимог та про збільшення періоду нарахування, та зазначає, що загальна заборгованість відповідача перед позивачем за період з 23.07.2022 по 22.11.2023 становить суму у розмірі 12087,98 євро (478140 грн за курсом євро на міжбанку), з якої: 7213,58 євро (тіло боргу); 289,33 євро (3% річних); 4585,07 євро (пеня за договором).
Позивач, посилаючись на висновок Верховного Суду у постанові від 10.09.2020 у справі №916/1777/19 вказує, що на його думку у правовідносинах, що склались між сторонами, пеня може бути нарахована поза межами 6-ти місячного строку, встановленого п. 6 ст. 232 ГК України.
Також позивач просив суд врахувати, що термін прострочення оплати у відповідача настав в період здійснення військових дій по всій території України, дані обставини відобразилися на організації діяльності товариства позивача та на його фінансовому стані, адже за подання позовної заяви необхідно було сплачувати судовий збір. Вказує, що у відповідний період у позивача були більш пріоритетні завдання, окрім судових справ та оплат судового збору. У зв'язку з цим просив застосувати норми п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, де вказано, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Таким чином, в силу даних норм щодо строків позовної давності, вважає, що вони обґрунтовані та свідчать про подання вимог у строки передбачені законом, а тому заява про застосування строків позовної давності не може бути задоволена.
Статтею 46 ГПК України визначені процесуальні права та обов'язки сторін.
Згідно з ч. 2 п. 2 ст. 46 ГПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Згідно ч. 3 ст. 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 252 ГПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі, крім випадків, передбачених статтею 252-1 цього Кодексу. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
З урахуванням викладеного та зважаючи на положення чинного законодавства, суд вважає, що є підстави для прийняття заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог та зміну предмету позову, яка міститься у відповіді на відзив, а тому суд приймає її до розгляду.
24.11.2023 до суду від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшли заперечення на відповідь на відзив та заяву про зменшення позовних вимог від 24.11.2023, у яких, зокрема просить: врахувати дані заперечення та відзив відповідача при розгляді справи по суті; врахувати розрахунки відповідача при розгляді справи по суті; застосувати строк позовної давності до вимог позивача по стягненню пені і штрафних санкцій; відмовити позивачу у стягненні заборгованості в іноземній валюті; відмовити позивачу у стягненні пені, яка нарахована поза межами шестимісячного строку; судові витрати розподілити у відповідності до ч. 4 ст. 129 ГПК України.
У запереченнях відповідач, посилаючись на положення договору, відповідно до якого сторони погодили розрахунки в українській гривні, а також беручи до уваги обмеження, які встановлені ч. 2 ст. 5 Закону України "Про валюту і валютні операції", вважає, що стягнення заборгованості по даному договору може бути виключно в українській гривні, а не в євро, як вказує позивач.
Відповідач, посилаючись на положення договору (щодо пені, яка сплачується за кожен день прострочення платежу) та зважаючи на положення п. 2.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013, та оскільки сторонами в договорі не визначено іншого строку нарахування штрафної санкції (пені), ніж того, що передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України, тобто, шести місяців, вважає, що висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 10.09.2020 у справі №916/1777/19, та на які посилається позивач, є такими, що не можуть бути застосовані до даних правовідносин. Таким чином, вважає, що у відповідності до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування пені по договору припинилось 23.01.2023.
За розрахунками відповідача, розмір пені становить суму еквівалентну 1818,22 євро (7213,58 х (50/365) х 184 : 100). Вважає, що розмір пені, який відповідно до вимог Закону та договору може бути нараховано відповідачу за порушення строків оплати по договору, складає 70917,85 грн (1818,22 євро х 39,004 грн).
За розрахунками відповідача, розмір 3% річних станом на 15.09.2023 становить 11285,03 грн (289,33 євро х 39,004 грн), які можуть бути нарахованими відповідачу.
Також вважає, що позивачем не доведено поважності причин пропуску строку позовної давності. Зазначає, що військовий стан, який діє в України також відобразився на діяльності відповідача та є тою непереборною обставиною (форс-мажором) із-за якої відповідач не зміг вчасно розрахуватись по договору.
30.05.2024 до суду від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшло клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу від 30.05.2024, в якому просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу в сумі 60000 грн.
Враховуючи викладене, та що справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами, у відповідності до ч. 13 ст. 8, ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 5 ст. 252 ГПК України.
Заперечень щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами від сторін до суду не надходило.
За правилами ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з приписами ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Розгляд справи здійснено поза межами встановленого ГПК України строку у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.
Розглянувши матеріали справи, керуючись принципом верховенства права, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступне.
22.01.2021 між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено договір поставки № 01/02-2021, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати у власність, а покупець прийняти і оплатити самозавантажувальний бетонозмішувач, що був у використанні (далі - товар): марка, модель D'AVINO Exclusive 450.1, рік випуску 2007, виробник Італія, ідентифікаційні номери 125383408, номер двигуна НОМЕР_1 (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 2.1 договору зазначено, що загальна вартість предмета поставки складає 672600 грн, що еквівалентно 20000 євро за міжбанківським курсом євро до гривні на дату підписання цього договору. Вартість предмета поставки підлягає сплаті в гривнях шляхом перерахунку валютного еквіваленту за міжбанківським курсом євро до гривні на день оплати.
Відповідно до умов договору (п. 2.2) сторони узгодили Графік платежів, у якому визначено дати платежів, суми платежів євро, еквівалент суми платежу у гривнях, плановий залишок на дату в гривнях, еквівалент залишку в євро.
Відповідно до п. 4.1 договору право власності на товар переходить від постачальника до покупця після сплати усіх коштів за цим договором.
Відповідно до п. 4.2 договору передача товару здійснюється за актом приймання-передачі, який складається сторонами в момент укладення (підписання) сторонами цього договору. Постачальник передає товар покупцю в стані - як є. Після підписання акту приймання-передачі претензії до якості товару не приймаються.
Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором (п. 5.1 договору).
Договір підписаний та скріплений печатками сторін.
Вказане підтверджується копією договору поставки від 22.01.2021 № 01/02-2021, що міститься в матеріалах справи.
22.01.2021 між сторонами було підписано Акт приймання-передачі транспортного засобу: D'AVINO Exclusive 450.1, рік випуску 2007, шасі (кузов) НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_1 , що підтверджується копією Акту приймання-передачі транспортного засобу від 22.01.2021.
27.01.2021 між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору поставки № 01/02-2021 від 22.01.2021, відповідно до умов якої в преамбулі та в тексті укладеного договору ТОВ "Техстрой-Сервис" замінено на Товариство з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс", яке є правонаступником у повному обсязі всіх прав та обов'язків ТОВ "Техстрой-Сервис".
Вказане підтверджується копією додаткової угоди від 27.01.2021 до договору поставки № 01/02-2021 від 22.01.2021, що міститься в матеріалах справи.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору відповідач здійснив на користь позивача наступні платежі на загальну суму 411033,37 грн, а саме:
- 19.02.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 19.02.2021 № 233;
- 15.03.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 15.03.2021 № 386;
- 15.04.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 15.04.2021 № 577;
- 02.06.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 02.06.2021 № 867;
- 17.06.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 17.06.2021 № 966;
- 21.07.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 21.07.2021 № 1194;
- 17.08.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 17.08.2021 № 1369;
- 15.09.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 15.09.2021 № 1562;
- 20.10.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 20.10.2021 № 1782;
- 14.12.2021 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 14.12.2021 № 2134;
- 10.02.2022 на суму 37366,67 грн відповідно до платіжної інструкції в національній валюті від 10.02.2022 № 2349.
Вказане підтверджується копіями відповідних платіжних інструкцій, наданих відповідачем до відзиву на позовну заяву, а також долученими позивачем до матеріалів позову копіями виписок по рахункам.
За твердженнями позивача, викладеними у позовній заяві, позивач належним чином виконав зобов'язання, що підтверджується підписаним сторонами без зауважень актом приймання-передачі транспортного засобу, проте відповідач зобов'язання з оплати товару відповідно до встановленого графіку оплати не виконав, останній платіж мав сплатити 22.07.2022, але оплату не здійснив. Відповідачем не були здійснені платежі в повному обсязі, що змусило позивача звернутися до суду з даним позовом.
З урахуванням заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог, судом розглядаються вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості за період з 23.07.2022 по 22.11.2023 у розмірі 12087,98 євро (478140 грн еквівалент в національній валюті), з якої: 7213,58 євро (тіло боргу); 289,33 євро (3% річних); 4585,07 євро (пеня за договором).
На підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ч. 1 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Виконання цивільних і господарських зобов'язань, які виникли з договору, врегульовано відповідними положеннями ГК України та ЦК України про договір та зобов'язання.
Правовідносини, які виникли між сторонами на підставі договору поставки врегульовані положеннями ст. 265-270 ГК України (загальні положення про поставку).
Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК про договір купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1. ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема з господарського договору.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Частиною ч. 4 ст. 193 ГК України передбачено, що управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Відповідно до ч. 7 ст. 193 ГК України не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Відповідно до ч. 1 ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Згідно ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно ч. 3 ст. 692 ЦК України, у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 ст. 530 ЦК України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно ч. 1 ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Як встановлено судом, умови договору щодо передачі у власність відповідача транспортного засобу згідно підписаного Акту прийому - передачі транспортного засобу позивачем виконані.
Як зазначено вище, сторони договору узгодили, що загальна вартість предмета поставки складає 672600 грн, що еквівалентно 20000 євро за міжбанківським курсом євро до гривні на дату підписання цього договору; вартість предмета поставки підлягає сплаті в гривнях шляхом перерахунку валютного еквіваленту за міжбанківським курсом євро до гривні на день оплати (п. 2.1 договору). Розрахунки за транспортний засіб проводяться відповідно до Графіку платежів, у якому визначено дати платежів, суми платежів євро, еквівалент суми платежу у гривнях, плановий залишок на дату в гривнях, еквівалент залишку в євро (п. 2.2 договору).
Судом встановлено, що відповідачем не були здійснені платежі в повному обсязі. Відповідач здійснив оплату частково на загальну суму 411033,37 грн, що еквівалентно 12786,42 євро (за офіційним курсом євро до гривні станом на відповідні дати платежів). Сума у розмірі 7213,58 євро (20000 євро - 12786,42 євро) залишається несплаченою.
Станом на 15.09.2023 курс євро до гривні на міжбанківському ринку складав 39,004 грн за 1 євро.
Зважаючи на положення п. 2.1 договору, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 5 Закону України "Про валюту і валютні операції", станом на 15.09.2023 розмір простроченого основного зобов'язання відповідача перед позивачем становить суму в 281358,47 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 7213,58 євро.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів повної сплати грошових коштів у вказаному розмірі.
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Згідно ч. 1 ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Як встановлено судом і не заперечувалося відповідачем, оплата за поставлений товар відповідачем не здійснена.
Як зазначає відповідач у відзиві, заборгованість відповідача зумовлена військовою агресією РФ проти України, внаслідок якої відповідач не зміг здійснювати належним чином свою діяльність, що спричинило виникнення прострочення оплат по договору із-за форс-мажорних обставин, які не залежали від відповідача.
24.02.2022 розпочалася масштабна військова агресія Російської Федерації проти України. В зв'язку з цим Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 з 24.02.2022 року на всій території України було введено військовий стан строком на 30 діб. Згодом режим воєнного стану неодноразово продовжувався Указами Президента України і продовжував діяти, в тому числі на дату пред'явлення позову до суду.
Запровадження воєнного стану є загальновідомою обставиною і з огляду на положення ст. 75 ГПК України доказуванню не підлягає.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків, згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт та ситуації, що з ним пов'язані (включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, ембарго, діями іноземного ворога): загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибухи, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані положеннями відповідних рішень або актами державних органів влади, закриття морських проток, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також обставини, викликані винятковими погодними умовами чи стихійним лихом - епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха, тощо (ч. 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України").
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Також згідно з положеннями ст. 218 ГК України, у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Таким чином, в той час як форс-мажорні обставини унеможливлюють виконання договірного зобов'язання в цілому, істотна зміна обставин змінює рівновагу стосунків за договором, суттєво обтяжуючи виконання зобов'язання лише для однієї із сторін.
Отже, не ставлячи під сумнів те, що війна та пов'язані з нею події є обставинами непереборної сили, господарський суд зазначає, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 30.11.2021 у справі №913/785/17.
Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору. Одного лише абстрактного посилання на наявність форс-мажору буде недостатньо.
Зокрема, з цього приводу в постанові Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 зазначено: "...Форс-мажорні обставини не мають преюдиціального (заздалегідь встановленого) характеру. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом. Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 141 Закону України "Про торгово-промислові палати України" шляхом видачі сертифіката".
Матеріали справи не містять сертифікату Торгово-промислової палати України, який би засвідчив відповідачу форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили).
Відповідно до законодавства відсутність коштів у відповідача та зупинення чи ускладнення ведення ним господарської діяльності не вважаються форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили).
Отже, неможливість виконання договірних зобов'язань через дію обставин непереборної сили (воєнного стану), відповідачем не доведено, а тому зобов'язання по оплаті за договором підлягало виконанню.
За таких обставин, суд відхиляє посилання відповідача на настання форс-мажорних обставин.
Отже, не виконавши умови договору поставки щодо повної та своєчасної оплати поставленого товару, відповідач порушив відповідне право позивача на отримання передбаченої договором оплати товару грошовими коштами.
Згідно ч. 2 ст. 20 ГК України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема шляхом присудження до виконання обов'язку в натурі.
Таким чином, з урахуванням положень вищенаведених статей ЦК України та ГК України щодо обов'язковості виконання умов договору та взятих його сторонами зобов'язань, передбаченого ч. 3 ст. 692 ЦК України права позивача вимагати оплату поставленого товару, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по оплаті товару у розмірі 281358,47 грн., еквівалент в іноземній валюті становить 7213,58 євро.
Щодо вимог позивача про стягнення 3% річних та пені, суд зазначає наступне.
У відповідності до п. 6.1 договору у випадку порушення договору сторона несе відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством України.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Інфляційні та проценти, що сплачуються відповідно до ст. 625 ЦК України, складають зміст додаткових вимог, оскільки законодавець опосередковано визнає їх мірами відповідальності (відповідальність за порушення грошового зобов'язання).
Як інфляційні нарахування на суму боргу, так і сплата трьох відсотків річних від простроченої суми, не мають характеру штрафних санкцій, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора у зв'язку зі знеціненням коштів внаслідок інфляційних процесів та компенсації користування цими коштами.
Стаття 625 ЦК України застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язання.
Позивач відповідно до ст. 625 ЦК України просить стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 289,33 євро за прострочення виконання зобов'язань відповідача зі сплати грошових коштів за договором за період з 23.07.2022 по 22.11.2023 на суму боргу у розмірі 7213,58 євро.
Відповідач у запереченнях погодився з розрахунком позивача 3% річних, проте з посиланням на умови договору, вважав, що розрахунки між сторонами повинні бути в національній валюті. Відповідач здійснив власний розрахунок 3% річних за вказаний позивачем період (з 23.07.2022 по 22.11.2023), відповідно до якого вважає, що вірний розмір 3% річних, який може бути нарахований відповідачу становить 11285,03 грн (289,33 євро х 39,004 грн).
Судом перевірено наданий розрахунок та, з урахуванням положень чинного законодавства (ч. 6 ст. 232 ГК України) та умов договору (п. 2.1 договору), встановлено, що стягненню з відповідача підлягають 3% річних за прострочення виконання зобов'язань (за період з 23.07.2022 по 22.11.2023) у розмірі 11285,03 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 289,33 євро.
Позивач також просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 4585,07 євро. Нарахування пені позивач здійснив з 23.07.2022 по 22.11.2023 на суму боргу у розмірі 7213,58 євро.
Відповідачем у запереченнях здійснено контррозрахунок пені, відповідно до якого розмір пені, який відповідно до вимог ч. 6 ст. 232 ГК України та умов договору, може бути нарахований відповідачу за порушення строків оплати по договору складає суму, що еквівалентна 1818,22 євро, а саме 70917,85 грн.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Неустойка має подвійну правову природу - є водночас способом забезпечення виконання зобов'язання та мірою відповідальності за порушення виконання зобов'язання, завданням якого є захист прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання боржником.
Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов'язання (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання.
Водночас застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості.
Згідно ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
В постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 вказано, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців.
Умову договору, якою передбачено нарахування штрафних санкцій за весь час прострочення виконання зобов'язань, не можна визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України.
Сторони договору (п. 6.4) погодили, що у випадку несвоєчасних розрахунків за даним договором покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за отриманий товар за кожний день прострочення платежу.
Проаналізувати умови договору щодо нарахування штрафної санкції у вигляді пені, судом встановлено, що його умови, а саме п. 6.4 договору не встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України.
Таким чином, належна до стягнення пеня повинна бути нарахована за шість місяців з простроченого платежу, виходячи з дня початку строку прострочення.
Згідно з правильним арифметичним розрахунком, який зроблений судом з врахуванням зазначених вище норм чинного законодавства, зокрема, ч. 6 ст. 232 ГК України, вірно визначеного періоду нарахування пені, виходячи з належного до сплати на користь позивача розміру основного боргу встановленого судом вище, стягненню підлягає пеня в розмірі 71303,21 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 1828,10 євро.
В решті заявленої до стягнення суми пені в розмірі 107532,86 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 2756,97 євро, суд відмовляє, з огляду на її безпідставність.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності щодо вимоги про стягнення пені, суд зазначає наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до п. 5 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-IX Розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину". Тобто, строки, визначені статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк дії відповідного карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" зі змінами, внесеними Постановою КМУ № 956 від 13.10.2020р., на усій території України установлено карантин з 12.03.2020 р. Надалі було ухвалено постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2". Відповідно до п. 1 цієї Постанови (в актуальній редакції) установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 30 червня 2023 р. на території України карантин, продовживши дію карантину. При цьому, додатково, Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" доповнено розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, зокрема, пунктом 19 такого змісту: "У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії". Тобто, строки, визначені статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк дії воєнного стану". Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року за № 64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, що досі триває.
З огляду на викладене вище, суд зазначає, що з 19 грудня 2020 року має місце введення карантину, а з 24 лютого 2022 року - введений воєнний стан, що зумовлюють продовження строку позовної давності, визначеного статтею 258 ЦК України.
Тобто, позивачем не пропущено строк позовної давності.
Позивач просить суд зазначити в рішенні про нарахування 3% річних та пені на суму боргу до моменту виконання судового рішення суду.
Відповідно до частини 10 статті 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.
За змістом частина 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею 5 ГПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що застосування частини 10 статті 238 ГПК України сприятиме найшвидшому виконанню відповідачем судового рішення в частині сплати основного боргу, а позивач позбавиться необхідності повторно звертатися до суду з позовом про стягнення з відповідача додатково нарахованих процентів за допущене ним прострочення після ухвалення судом рішення.
Отже, відповідно до частини 10 статті 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, вважає за можливе зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Зважаючи на те, що умову договору, якою передбачено нарахування штрафних санкцій за весь час прострочення виконання зобов'язань, не можна визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України, а тому вимогу про нарахування пені на суму боргу до моменту виконання судового рішення суду суд визнає необґрунтованою.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 13 ГПК).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13 ГПК).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 14 ГПК).
Учасники справи, зокрема зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ч. 4 ст. 74 ГПК).
У ст. 75 ГПК наведені підстави звільнення від доказування. До таких підстав, зокрема належать: визнання обставин учасниками справи; визнання судом обставин загальновідомими; встановлення обставин рішенням суду, що набрало законної сили, в господарській, цивільній або адміністративній справі, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 73 ГПК).
Ці дані, встановлюються письмовими, речовими, електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 ГПК).
Будь-яких доказів того, що відповідач своєчасно і в повному обсязі виконав свої зобов'язання за договором, останній, у порушення приписів ст. 73, 74 ГПК України, суду не надав, тобто не довів безпідставність позовних вимог.
Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
Щодо клопотання позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, суд дійшов наступного.
Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать у тому числі і витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1 ст. 126 ГПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У відповідності до ч. 2 зазначеної статті, витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами за результатами розгляду справи.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
Частина 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру;
- погодинної оплати.
На підтвердження здійснення витрат на професійну правничу допомогу позивачем до позовної заяви, зокрема було надано:
- копію договору про надання правової допомоги від 20.07.2023 № 20-07-2023;
- копію додаткової угоди № 1 від 20.07.2023 до договору № 20-07-2023.
Отже, позивачем документально підтверджено користування послугами адвоката з метою захисту своїх прав та інтересів в судовому порядку.
Згідно договору надання правової допомоги від 20.07.2023 № 20-07-2023, з урахуванням додаткової угоди від 20.07.2023, вартість юридичних послуг, передбачених п.п. 2.1 додаткової угоди, становить 60000,00 грн (п. 2.2 додаткової угоди).
Відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, зокрема враховує:
- чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
- чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Судом визнається, що дані витрати пов'язані із розглядом справи.
Суд, розподіляючи витрати за послуги адвоката, приходить до висновку про те, що наявні в матеріалах справи докази, а саме: договір про надання правової допомоги та додаткова угода, з зазначенням конкретного переліку послуг (п. 1.2 договору, п. 2.1 додаткової угоди), які надаються, також вартості послуг (п. 2.2 додаткової угоди), не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у заявленому розмірі, адже розмір таких витрат має бути не тільки доведений та документально обґрунтований, а й відповідати критеріям реальності та розумної необхідності таких витрат, а також співмірності зі складністю справи.
Судом, за результатами аналізу наданих позивачем договору та додаткової угоди до договору та матеріалів справи взято до уваги ціну позову, рівень складності справи, який є незначним. Суд вважає, що при незначному рівні складності справи вартість надання послуг правничого характеру із підготовки та подачі позовної заяви, а також інших документів у справі, - у сумі 60000,00 грн, яка зазначена в додатковій угоді (п. 2.2 договору), - є значно завищеною та не відповідає критеріям реальності та розумності.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що стягнення адвокатських витрат у загальному розмірі 60000,00 грн не відповідає критеріям реальності, розумності та співрозмірності.
З урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне зменшити розмір таких витрат до 20000,00 грн, які підлягають покладенню на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що з відповідача підлягають стягненню на користь позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 20000,00 грн.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по оплаті позову судовим збором підлягають покладенню на відповідача в розмірі 4367,36 грн.
Крім того, в заяві про зменшення позовних вимог, поданою разом з відповіддю на відзив, позивачем заявлено клопотання про повернення йому судового збору в розмірі 925,50 грн у зв'язку зі зменшенням позовних вимог.
Стосовно вказаного клопотання суд зазначає про наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Згідно з ч. 2 вказаної норми у випадках, установлених пунктом 1 частини першої цієї статті, судовий збір повертається в розмірі переплаченої суми; в інших випадках, установлених частиною першою цієї статті, - повністю.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
При поданні до суду даного позову позивачем сплачено 6663,10 грн судового збору, що підтверджується платіжною інструкцією в національній валюті № 16 від 15.09.2023, а повинен був сплатити 6663,06 грн (555255,08 грн х 1,5% х 0,8).
Таким чином, враховуючи суму позову, заявлену до стягнення з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (478140,00 грн) позивач мав сплатити судовий збір в розмірі 5737,67 грн.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає обґрунтованим клопотання позивача про повернення судового збору в розмірі 925,38 грн (6663,06 - 5737,68).
Керуючись ст. 129, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Задовольнити позовні вимоги частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Базіс" (м. Миколаїв, вул. Артилерійська, буд. 17-Б, ідентифікаційний код 33626530) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс" (Миколаївська обл., м.Миколаїв, вул. Космонавтів, буд. 91, ідентифікаційний код 31447444) основний борг за договором поставки від 22.01.2021 у розмірі 281358,47 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 7213,58 євро, 3% річних у розмірі 11285,03 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 289,33 євро, пеня в розмірі 71303,21 грн, еквівалент в іноземній валюті становить 1828,10 євро, а також 4367,36 грн судового збору та витрат на правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн.
3. Органу (особі), який здійснюватиме примусове виконання рішення у справі №915/1458/23, в порядку частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України, нараховувати 3% річних на фактичну (не сплачену) суму основного боргу, починаючи з 23.11.2023 до моменту повної оплати основного боргу за такою формулою: (СОБ*3*КДП)/КДР/100 = сума процентів річних, де СОБ - сума основного боргу, 3 - 3% річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році, а також стягнути вказану суму нарахованих процентів з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Базіс" (м. Миколаїв, вул. Артилерійська, буд. 17-Б, ідентифікаційний код 33626530) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс" (Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Космонавтів, буд. 91, ідентифікаційний код 31447444).
4. Відмовити в решті позовних вимог.
5. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Технотрендбуд-Сервіс" (Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Космонавтів, буд. 91, ідентифікаційний код 31447444) з Державного бюджету України суму судового збору у розмірі 925,38 грн, перераховану згідно платіжної інструкції в національній валюті № 16 від 15.09.2023 на суму 6663,10 грн.
6. Видати наказ позивачу після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтями 253, 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя В.С. Адаховська